Галицьке королівство! О!



.
Під наполеонівським орлом: Галицьке королівство, яке було утворене за сприяння Наполеона Бонапарта, проіснувало всього всього п"ять місяців. Але ж, які були тоді перспективи..!
.
Невдовзі - 5 травня 2021 року минатиме рівно 200 літ з дня упокоєння французького імператора Наполеона І Бонапарта. Дата як дата, скажете ви, нічого особливого. І, чого б це вона мала нас хвилювати..?
.
Не знаю, як для інших, а для галичан ця дата не є вже аж настільки безсторонньою. Чому, спитаєте ви? А, тому, що на теренах сьогоднішньої Західної України на початку ХІХ століття існувала держава, про яку не пишуть у підручниках і не задають питань на іспитах.
.
Існувала ця держава коротко - всього п"ять місяців, але мала всі атрибути самостійності і з правового боку - була цілком легітимним утворенням, визнаним тогочасною Європою.
.
Отже, події розгорталися таким чином: 27 травня 1809 року війська герцогства Варшавського вторглися у Галичину, відібрали, у австріяків, Львів і проголосили вихід галицького краю з-під Австрійської монархії (власне, Габсбурги, пів століття перед тим, анексували польські землі і тому Польщі, у той час, як держави, не існувало).
.
Через кілька днів після тих подій, а саме: 2 червня 1809 року у Львові було проголошено створення (далі - офіційна назва): "Королівства Обох Галіцій під протекцією Його Величності Імператора і Короля Наполеона Великого". Причому, військову адміністрацію у Львові і на теренах Галицької України очолив 35-літній бригадний генерал Александр Антоній Ян Рожнецький - український шляхтич родом з Поділля. Тоді ж у Львові був створений Військовий Тимчасовий Уряд.
.
Сам Наполеон Бонапарт на той час перебував у Відні і, саме з того вікопомного дня 2 червня 1809 року він став спадкоємцем королівських династій Рюриковичів і Романовичів на наших землях. У ставку до Наполеона прибув, зі Львова, посол від королівства Обох Галіцій, граф Ігнацій Роман Потоцький (там же, у Відні, через два місяці його й отруїли - 30 серпня 1809 року). Опубліковано документи, з яких видно, що Наполеон намагався зберегти суверенітет королівства Обох Галіцій і пропонував, на королівський трон у Львові, посадити Фердинанда фон Лотаринг-Габсбурга, герцога Вюрцбургського.
.
Після офіційного проголошення держави, одразу ж почалося створення регулярної армії королівства Обох Галіцій, яка отримала назву "військо галицько-французьке". Причому, формування цієї армії відбувалося одночасно у двох центрах: західне угрупування - на Холмській Русі і на Підляшші, і східне угрупування - на Західному Поділлі і на прилеглих територіях (циркулі: Тернопільський, Золочівський, Заліщицький, Бережанський, Жовківський, Стрийський і Сандомирський).
.
Вже через два місяці після проголошення згаданого галицького Королівства - в середині серпня 1809 року було сформовано 6 кавалерійських полків (kawaleria galicyjsko-francuska), з яких п"ять уланських, один гусарський, а також три піхотних полки. Під Тернополем був сформований кінний загін (близько 200 шабель) під командою полковника К.Розвадовського, а також єгерський батальйон (300 штиків) під командою відставного лейтенанта австрійської служби Ю.Мархоцького, до якого приєдналися невеликі загони єгерів полковника Я.Чосновського і барона Єжи фон Гогендорфа. Натомість, у Стрийському і Сандомирському циркулях були утворені піші і кінні загони під загальним командуванням поручика Петра Терлецького. Тоді ж, в Бережанах, сформований кавалерійський ескадрон під командою Алоїза Циковського, а у Бродах - розгорнуто регулярний піхотний полк.
.
Починаючи з 9 червня 1809 року центром мобілізації галицько-французьких військових формувань став військовий табір у містечку Дзвиняч на півдні Тернопільщини, куди стікалися також добровольці. Отож, ідея самостійної держави (непольської, і неавстрійської) настільки опанувала місцевим населенням, що на кінець липня 1809 року загальна чисельність організованих і екіпірованих військ королівства Обох Галіцій на сході, налічувала 5000 солдат і офіцерів. І командирами цих військових новостворених галицьких формувань були українці, німці, австріяки, поляки.
.
Наприкінці липня - на початку серпня 1809 року Наполеон Бонапарт, намагаючись зберегти суверенітет королівства Обох Галіцій, все таки, вибрав кандидатом на його престол, Великого герцога Вюрцбургського, Фердинанда ІІІ. Однак, непродумана тактика військ герцогства Варшавського призвела до того, що Львів довелося залишити і відступити під Замостя. В результаті цього оголення фронту, два плацдарми формування галицько-французьких військ (східний і західний), виявилися розділеними смугою шириною 200-230 кілометрів, яка котролювалася ворогом - австрійськими дивізіями.
.
Отож, королівство Обох Галіцій проіснувало всього п"ять місяців: від 2 червня 1809 року до 14 жовтня 1809 року, коли був підписаний Шенбруннський мирний договір (Traite de Schonbrunn), а сам Військовий Тимчасовий уряд цього державного утворення працював до 31 грудня 1809 року.
.
Про тогочасний розмах галицької мілітарії свідчить хоча б той факт, що, за списками на грудень 1809 року, в рядах галицького королівського війська налічувалося 8400 штиків в піхоті і 5500 шабель в кавалерії. Усі ці галицькі військові з"єднання брали активну участь у бойових діях аж до падіння Імперії Наполеона у 1814 році...
.
Отож, коли 5 травня цього року ми прокинемося вранці, то пригадаймо собі, що цього дня - двісті літ тому - відійшов у Засвіти великий чоловік, який колись дав шанс галицьким українцям й іншим націям нашого краю, мати свою державу.
.
Як показали подальші історичні події, ця мрія галичан тоді не канула в Лету, як на це надіялися наші недруги, а була зреалізована століттям пізніше, коли на історичній карті Європи постала Західноукраїнська Народна Республіка, яка 22 січня 1919 року об"єдналась з наддніпрянцями Великої України, в одну державу.
.

У Краматорську курінь імені Галини Гордасевич

Знаменна подія: у Краматорську пластунки заснували курінь на честь репресованої поетеси Галини Гордасевич
  • 31.03.2021, 16:34
  •  294
  •  0
У Краматорську Донецької області юначки згуртувалися у курінь імені Галини Гордасевич — поетеси, борчині за українську справу, яка була репресована за часів сталінізму.
Галини ГордасевичГалини Гордасевич

У Краматорську в осередку національної скаутської організації «Пласт» юначки заснували дівочий курінь імені Галини Гордасевич. Про це розповів керівник Краматорського осередку Пласту Максим Потапчук, передає «Вчасно».

Він зазначив, що це дуже важлива подія для Донеччини, адже подібних юнацьких дівочих куренів за майже 28 років діяльності на цих теренах Пласту створено тільки два: в Авдіївці й тепер у Краматорську.

«Курінь в Пласті — це організаційна структурна одиниця. Пластуни гуртуються в куренях, котрі, своєю чергою, об'єднуються в Улади за віком. За традицією Пласту — курінь повинен мати свого патрона чи патронесу, себто мати ім’я відомої діячки або діяча. Юначки вирішили знайти для куреня свою, місцеву патронесу, котра народилася на Донеччині або жила та працювала на наших теренах», — зазначає Максим Потапчук.

Пластунки з Донеччини вирішили назвати свій курінь на честь борчині за незалежність України у XX столітті, поетеси Галини Гордасевич.

Дитинство Галини Гордасевич минуло на Поліссі, в Рівненській області. У 1946 році був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення її батько. Донька відразу потрапила під пильний нагляд органів КДБ, і через півтора року теж була заарештована. Хоча її «зв'язків з бандерівцями» довести не вдалося, їй все ж винесли вирок — десять років «за складання націоналістичних віршів».

Після смерті Сталіна була амністована, відбувши неповних три роки.

Більша частина життя пані Галини минула саме на Донеччині. Спочатку вона працювала робітницею на будівництві й навчалась у вечірній школі. Потім — на труболиварному заводі, одночасно вступила на металургійний факультет Донецького інституту, однак після смерті сина залишила навчання.

На початку 1960-х років працювала керівницею драмгуртка в Палаці культури у Ханжонковому, вступила на заочне відділення Донецького культосвітнього училища на спеціальність «режисер народних театрів». Але тоді ж переїхала до Донецька, де спочатку працювала у друкарні, згодом — на комбінаті «Донпобутреклама».

Була однією із засновниць Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії України. У 1996 році за повість «Соло для дівочого голосу» стала лауреаткою літературного конкурсу «Шістдесятник», а Спілка письменників України та Міністерство інформації присудили їй премію ім. Олександра Білецького за роботи в царині літературної критики.

Галина Гордасевич була членкинею Спілки письменників України з 1983 року. Останніми роками працювала над великим мартирологом пам’яті жертв сталінського терору в Україні.

Підготовчий юнацький курінь ім. Галини Гордасевич у Краматорську вже офіційно зареєстрований і згодом матиме своє знамено, прапор та унікальні курінні хустки.

Як розповідає пластунка Емілія Гончарова, роль, котру грає Пласт у повсякденному житті, є неоціненною, а особливо в такі часи, коли національна свідомість є дезорієнтованою. Важливо пам'ятати і вивчати творчий доробок таких постатей як Галина Гордасевич, які жили та працювали над розвитком української культури, попри гніт радянської влади.

«Коли мене питають, що для мене Пласт і взагалі: чому я туди ходжу, моя відповідь доволі проста: я — українка, і не маю допустити, щоб моє майбутнє і моїх дітей мало такі страшні події, що відбуваються зараз, — зазначає дівчина. — За підтримки небайдужих патріотів ми дізнаємося про історію виникнення особливих найчастіше трагічних подій, котрі зараз вшановуються днями пам'яті та й просто державних свят. А це, як я вважаю, і є головною зброєю — розуміти, хто з давніх-давен є ворогом, а не, так би мовити, «братським російським народом»

Iван Франко: "Одвертий лист до галицької молодежі"

IВАН ФРАНКО: "ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДЕЖІ"

Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелі, таке велике й радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторитетніші від мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше довіряєте, щоб воно могло ввійти в Ваші серця як могутній імпульс до нового життя, як вітхнення до нової праці, до перебудови Вашого власного «я» відповідно до нового світогляду. 
Дожили ми великих, переломових подій. Те, що наповняло наші серця тугою і завистю при читанні подій таких бурливих літ, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то на наших очах: бурлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків. 
Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України. 
Ви, молоді приятелі, що з зацікавленням читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значення тих подій для нашої нації, для нас усіх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть повести нас ті рухи, якою луною в особистім житті кождого з нас можуть відбитися ті переміни і які обов'язки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Мені здається, що як люди, обдаровані свідомістю і даром думки, ми всі повинні про се думати, думати більше й інтенсивніше, ніж про все інше, що нас цікавило досі. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими! 
Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Остатні події показують, що той упадок уже не за горами. Коли вірити рескриптові царя до міністра Булигіна, яким поручено міністрові поробити приготування до скликання вибраних репрезентантів народу на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у принципі. Звісно, тому царському рескриптові не можна признавати серйозного значення, але й се також симптом упадку самодержавства, що на такі рескрипти ніхто не звертає особливої уваги; значить, історія вже попливла іншим руслом. 
Упадок абсолютизму в Росії – що він значить для нас? Який наступник замінить його? 
Сей наступник, то не жоден таємний незнайомий, не жоден сфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначив свою фізіономію вже в дотеперішній історії Росії: се буде лібералізм капіталістичного складу. Се буде ліберальний, по-європейськи освічений російський дідич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналіст, лікар і в якійсь невеличкій мірі інтелігентний пролетарій. Ось хто надасть фізіономію новому режимові Росії – капітал і інтелігенція. Історичні дворянські традиції в Росії не сильні і такого феодального, конституційним покостом1 від біди помальованого режиму, який маємо в Галичині, – в Росії і на Україні, мабуть, не буде. Певна річ, російський лібералізм виявляє вже тепер і виявить по своїм запануванні інші, так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина – се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина – се уніформ, стрихулець2, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина – се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, узброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє. Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої і основної зміни в самім режимі. Нехай і так, що доктрина православія стратить своє жало ексклюзивності (ліберал тим і ліберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею – ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, кат'екзохен державного становища «русского», т. є. великоруського народу, – і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі, на взір угорського. 
Задатків для такого ліберального автократизму бачимо в російській суспільності дуже багато. Їх систематично плекала і підготовлювала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним або ломити його як незгідне з одноцільним характером Росії (безцільне і безглузде топтання України, Польщі, Литви, Фінляндії і т. д.). Тільки там, де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований, елементарний опір, – у Польщі, в Фінляндії, потроху в Литві, – він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось пертрактацій3. Доктринерові, засліпленому в своїх формулах, можуть заімпонувати тільки тверді факти, об які він раз-другий розіб'є собі голову. 
Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні. Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване4, а головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gentе Ukraiпі, паtіопе Rиssі5, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії». 
Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися. 
Величезні трудності тої задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якім застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духові потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів. 
От тут і стає перед нами, галичанами, а особливо перед Вами, молоді приятелі, велика історична задача – допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях і потім, у печатках, у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості. Перед Вами стоїть задача й обов'язок – віддячитися російській Україні за все те духове й матеріальне добро, яке вона досі давала нам. Чи і наскільки ми почуємося до того обов'язку, чи і наскільки совісно, розумно, обдумано візьмемося до його сповнювання, від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної зайняти місце в хорі інших культурних націй. 
Досі я ждав і надіявся, що хтось ближчий Вам і авторитетніший для Вас забере голос у сій справі, що наша щоденна преса зверне на неї свою увагу, що підіймуть її ті, що люблять видавати себе за батьків і провідників народу. На жаль, я не діждався сього. Значна часть тих наших світочів, опанована театральним питанням, не бачить поза ним світа; інші, що заховали собі в тій справі незалежність суду і дивляться на неї критично, не мають чи сили, чи відваги піднести свій голос і вказати ясно і виразно величність теперішньої хвилі і великий трагізм нашого положення в ній і неминучу конечність – якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого національного корабля, настроїти всі наші думки, плани, програми на інший діапазон. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його. 
Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми – вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. 
Тепер навіть наші основні національні питання, хоч довго ще не зійдуть із денного порядку, мусять підпасти значній переміні фронтів. Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямці, що польсько-українське питання не буде відтепер рішатися у Львові, але обхопить бойову лінію безмірно ширшу і кождий його етап буде рішатися і у Львові, і в Чернівцях, і в Кам'янці-Подільськім, і в Житомирі, і в Києві. Так само наша галицька та буковинська боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо й її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до євреїв мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через ціловікове нагромаджування жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення. 
І всі, всі наші національні та громадські питання мусять улягти основній переміні, коли впадуть дотеперішні китайські стіни, які ділять нас від України. (Наша література і преса мусить перейти на вищий рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим типом літератури і преси, що виробився в Росії, невважаючи на цензурний тиск, а може, власне завдяки йому). Тісніші, частіші, ближчі зносини з закордоновими українцями мусять виробити у нас ширший, свобідніший світогляд, щиріші і свобідніші товариські форми, як ті, що виробилися у нас під шляхетсько-польськими або буршівсько-німецькими впливами. Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції проти усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги. 
Отеє моральне переродження, яке вповні доконається, певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кождий із нас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можності тіснішого, дружного і продуктивного співділання нашого з закордоновими українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрості робили не раз українцям наші «національні», а властиво місцеві хиби – неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірність, байдужність до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності, якби Ви знали і відчували се так, як сього вимагає теперішня хвиля, то я не сумніваюся, що в серці кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу6: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою. 
Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з українцями, щоб охоронити його і тих, із ким він буде мати зносини, від прикрих розчарувань. А головна річ у тім, чим можемо ми, галичани й буковинці, в разі свобідніших відносин у Росії, допомогти Україні. На капітали ми не багаті, та й не капіталів потребуватимуть від нас українці. Так само дурять себе ті галичани та буковинці, які вже тепер облизуються, надіючися, що свобода в Росії створить їм дорогу до роблення інтересів, до корисних посад та сутих доходів без праці. Певна річ, у порівнянні до нашої заробкової мізерії російські відносини не одному можуть видатися блискучими, але не треба забувати, що на легкі заробітки та на масні посади всюди конкурентів багато, а спеціально Росія багата на таких «ташкентців»7, із якими наші кандидати не легко витримають конкуренцію. Та й не «ташкентців», не аферистів, не спекулянтів на легкий хліб потребує від нас Україна, і коли ми нічого іншого, ліпшого не зуміємо дати їй, тоді сором і ганьба нам! 
Не заімпонуємо ми українцям і своєю інтелігенцією, своїм рівнем теоретичної освіти. Лиха доля змусила нас виростати і вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимові наука вважається небезпечним оружжям, якого не слід давати в руки суспільності, де шкільне навчання в самім зароді затруєне конфесійними, політичними та національними передсудами, де свобідна критика виелімінувана з виховання, де панує т. зв. Brotstudium, навчання для хліба, для кар'єри, навчання, тісне та далеке від тої широкої гуманності, що лежить в основі західноєвропейського, а подекуди навіть російського вищого шкільництва. Отже, й тут не багато чим можемо стати в пригоді українцям. Щонайбільше хіба яко вчителі язиків – німецького, польського, потроху класичних, бо наука язиків у наших школах трактується справді ліпше, як у російських. Хоча й тут треба сказати, що останні роки зазначили поворот на гірше, і, приміром, знання німецького язика, яке виносять молодші генерації з галицьких гімназій, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знання якоїсь хоч трохи вищої вимоги8. 
Подумає дехто, що бодай нашими шкільними книжками, що обіймають уже повний курс народної і середньої школи, можемо прислужитися українцям. На жаль, треба сказати, що й ся надія марна. Наші шкільні підручники, знов-таки в значній мірі завдяки пануючому в Галичині режимові, переважно неоригінальні, основані на перестарілих педагогічних принципах, а деякі надто такі далекі від рівня сучасної науки (приміром, природописні), що про безпосереднє користування ними в українських школах у Росії не може бути ані бесіди і вони щонайбільше можуть пригодитися авторам нових підручників задля своєї термінології. 
Та проте є у нас дещо таке, що може стати в пригоді українцям у Росії. Маю на думці той практичний смисл, привичку більше додивлятися до конкретних фактів, як до теорій, і більше вироблену привичку до публічного життя, до організацій і парламентаризму. Надто довголітня боротьба за національні права виробила у нас певну традицію і немалий засіб досвіду в таких справах, що все може дуже пригодитися тепер, коли й російську Україну жде перспектива проходити ту саму школу поміж двома огнями – польським і московським. Правда, і ті добрі прикмети в душній галицькій атмосфері дуже часто переходять на хиби, на тісноворість, боязливість, байдужність до всяких смілих поривів і заскорузлість у своїм тіснім кружку, та тут уже певно нове історичне життя в ширших межах само собою швидко здужає усунути ті хиби. 
Я бажаю тільки одного – звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всеї суспільності на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі. Нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода. 

Примітки 
Як редактор ЛНВ і один із редакторів видань Українсько-руської національної спілки, де містяться також переклади з німецької мови, я дуже часто маю нагоду діставати до рук переклади наших молодих студентів із німецької мови і мушу тут заявити, що ті переклади з двома-трьома виїмками – просто скандальні і друкувати їх можна, хіба доконавши таких численних та основних поправок, що первісний скрипт не раз зовсім щезає під ними. Просто жаль робиться хлопців, що не раз над такими перекладами задають собі немало праці, надіючися заробити дещо, і, очевидно, й самі не підозрівають того, як мало вони розуміють перекладане. Додайте до того, що вони, особливо ті, що повиходили з руських гімназій, звичайно так само мало володіють руською мовою і виявляють цілковитий брак вправи – думати нею і передавати чужі думки. Се таке соромне свідоцтво теперішнього стану нашої середньої освіти, що попросту не знаєш, що й думати про неї. 

1. Покост – оліфа, лак (пол). 
2. Стрихулець – паличка для розрівнювання. Тут: зрівнялівка. 
3. Пертрактація – тут: поступка (від латин. pertractabilis – піддатливий). 
4. Заткнуте кляпом (від нім. knebeln). 
5. З походження українцем, руської нації (латин.). 
6. Присяга Ганнібала бути непримиренним ворогом Риму, прийнята карфагенським полководцем ще в дитинстві. 
7. І.Франко має на увазі сатиру М.Є. Салтикова-Щедріна “Господа ташкентцы”  
8. Мається на увазі проголошене царським урядом 6 серпня 1905 року рішення про утворення Державної думи. Виборчий закон, згідно з цим рескриптом, було підготовлено міністром внутрішніх справ О.Г. Булигіним. 

Післяслово

Усвідомивши силу і необхідність візії майбутнього для особи, компанії та суспільства, ми можемо по-новому прочитати деякі документи з нашої історії. Безперечно, маємо перейнятися контекстом і логікою подій тих часів, але беру на себе сміливість висловити думку, що у ключовій площині деякі повідомлення мають таки потужний, позачасовий характер, актуальний великою мірою і для сьогоднішнього уважного читача. 
Де рамки “моїх” інтересів? Де моя відповідальність? Яка моя роль і чому саме така? Це низка запитань, на які ми часом радо знайшли б відповідь у “простіших” формах організації – компаніях, які мають можливість більш-менш точно сформулювати свої цілі у стратегічній перспективі. У “складніших” суспільних утвореннях, таких як країна, нація, регіональна спільнота, відповідно деколи треба вимагати від себе підходу іншого рівня. Цей рівень дав би змогу осягнути тенденції, самостійно визначити своє реальне місце, ролі і задачі, які б відповідали потребам цих “абстрактних” утворень, чиєю логікою розвитку ми “чомусь” повинні перейнятись. І бажано зробити це свідомо. 
Перед нами ще один блискучий приклад підходу такого рівня від Івана Франка. Праця зі, здавалось би, відомих для нас з історії революційних часів початку ХХ століття. Це один із тих історичних моментів, коли настає час істини, час власного вибору, до якого мусиш бути готовий, а може, який і готуватимеш сам. Принцип “якщо ти не цікавишся Цим, то Це зацікавиться тобою” – в багатьох речах універсальний. Для декого розуміння цього принципу вже може стати стимулом до дії, для інших і того не досить – аби власний “кокон комфорту” не був зачеплений. Для ще інших з'являється нагода покрасуватися на трибунах, телеекранах тощо. І зрештою, для “нормальної” більшості це час невдячної матеріально, щоденної, кропіткої праці. Саме вона, мабуть, і є тим єдиним чинником, який, помножений на свідоме розуміння “для чого” і “чому”, вибудовує новий фундамент для розвитку спільноти в цілому. 
Отже, приклад пошуку того “як?” і “чому?, “задля чого?” і “чому саме так?” – у запропонованій вище праці. 

Олександр Саврук

Книги як вериги

16.03.2021, 16:58 • 3973 Український інститут книги підрахував, що тільки 8% українців читають книги кожен день. Хоча б раз на тиждень книгу відкриває менш ніж третини громадян України. В організації зазначили, що хоча б раз на тиждень книги читають тільки 27% українців. У той же час в сусідній Польщі цей показник склав 36%, а в Італії 56%. Такі цифри не дивні, адже найбільший книжковий ринок в Україні "Петрівка" переживає не найкращі часи. Фото найкращим чином ілюструють те, що в нашій країні книги не читають і не цінують. Книжковий ринок "Петрівка" працює з середини 1990-х років у метро "Почайна" та залізничної станції. Це місце пережило бандитські часи, всілякі кризи. Люди завжди приходили сюди за новинками і раритетними виданнями. Це самий книжковий базар в Києві один з найбільших у Європі. Однак, столична влада за останні 10 років не зробила нічого, щоб посприяти його розширення або поліпшення умов для продажу книг. "Петрівка" стала мало не культовим місцем для столичних студентів, фанатів комп'ютерних ігор і любителів книг - тут можна було знайти рідкісні видання різноманітної тематики та часу публікації. Через вигідного розташування ринку часто з'являються новини про те, що "Петрівку" хочуть знести, а на її місці побудують черговий великий торговий центр. Всупереч обіцянці мера Києва Віталія Кличка не зносити книжковий ринок, умови для книг там створилися не найкращі. Ще восени адміністрація книжкового ринку разом з охороною написали заяву про звільнення за власним бажанням, а нова адміністрація так і не прийшла. Тобто, фактично сьогодні "Петрівка" живе сама по собі.  Зараз ринок функціонує завдяки ініціативній групі і його главі Владиславу Трубицина. Але судячи з нинішньої ситуації, новий орендар дочекається, поки продавці книг підуть з цієї мокротиння і бруду самі.

Источник: https://iamir.info/ru/news/ukrayntsam-knyhy-ne-nuzhni-kak-knyzhnii-rinok-petrovka-v-hriazy-y-vlahe-perezhyvaet-ne-luchshye-vremena
© iamir.info

Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1


Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1

1. Функціональність освіти, а не її абстрактність. Важливо навчити кожну людину схемам, методикам і розумінню вцілому системі опанування потрібними йому саме зараз знаннями. Коли учень усвідомлено розуміє для чого йому ці саме знання - вони стають довготривалими і функціональними.

Тема функціональності освіти винесена першою і є основною для всього процесу, оскільки освіта в соціумі є безпосередньо пов’язана зі загальним економічно-політичним станом в суспільстві. Не може з’явитися прогресивна система освіти у регресивному стані соціуму, бо це суперечить одне одному і жертвою завжди стає освіта, що доводить чимало прикладів з різних історичних часів. Яка різниця, з якою освітою приходить молода в людина в доросле життя, якщо вона апріорі в ньому непотрібна інакше як за низько кваліфікованого робітника? Я вже наводив приклад вантажників в супермаркеті з вищою освітою в усіх, зокрема і педагогічною. Безліч людей в Україні працює продавцями чи ще на подібних роботах з освітою і навіть досвідом роботи інженерів та інших фахових спеціальностей в промисловості, але де та промисловість? Немає, бо занепадає остаточно, але все нових і нових інженерів вчать і випускають українські вузи – для чого, спитатись? Не буду у той Сізіфів освітянський подвиг заглиблюватися, бо і так зрозуміло: якщо не потрібне, то навіщо це робити? Хоча відповідь є і для непотрібного, як потрібного.
Коли у 90-ті в Україні почався тотальний спад виробництва і одразу постало питання реформування профтехосвіти, то один директор профтехучилища озвучив на телебаченні основну ідею: якщо ми закриємось, то куди подінуться всі ті діти, що у нас зараз вчаться? Вони підуть блукати без діла на вулицю і опиняться серед злочинного середовища. Мудро? Мудро. Але давайте так і зазначимо чітко, що профтехосвіта не дає потрібного фаху, а тільки забирає дітей з вулиць. Інакше кажучи освіта у нас виконує функції своєрідних накопичувачів та відстійників для дітей і підлітків. Це і школи, ясна річ. Як і вузи так само є «відстійники» для молоді, бо куди її ще подіти, коли нікуди? Економіки немає, отже і роботи немає. За часи мого учнівства якщо з класу 2-3 чоловіки після школи попадали до вузу – то була подія значима!  А за останні 30-ть років тільки дуже і дуже ледачий випускник не опиняється у вузі, бо їх розвелося неміряно багато, де і платні є пропозиції офіційні, а що вже неофіційних – скільки завгодно, аби гроші хороші. Чудові «відстійники» для молоді, як і для купи псевдо-наукової викладацької когорти, а коло них і технічних працівників маса живиться. Гарно? Гарно. А існування МО, ОблВНО, РайВНО і МіськВНО ще більше поживи і наживи людям дає! Потужний процес зі пшиком на виході. Але ж люди зайняті! Краще там в дурній освіті нехай усі ошиваються чим у тюрмі та по зонах будуть «чалитись». Безперечно.
Таким чином маємо висновком, що безглуздо покладатися на якісне реформування освіти, якщо соціум у стані регресу і занепаду. Медицина тому за приклад, де реформи стали суто для проформи, а не як глибинні трансформації. З іншого боку, просто здатися і не опиратися також не годиться. «Не борсайтесь марно, куме, а спускайтеся на дно!» - то не то! Водночас, важко визначити, що треба для покращення всього і вже, і на довго також. На владу важко покладатися, тому що як я вже зазначав не раз: хто при владі – тому вже добре, а для чого щось змінювати, коли їм є добре? Змін хочуть ті, кому недобре, а вони в своїй масі – не при владі, хоч би і раді нею стати. З низами інша проблема, яка полягає у приблизно такому форматі, як я дуже сперечався з одною старшою пані про стосунки дітей в школі і вона так мені доказувала як воно є направду – вона знає! Аж за трохи я дізнаюся, що в неї самої ніколи дітей взагалі не було, тобто це вона чула від тих, хто дітей має. Це в темі Бєлінського Віссаріона, який колись заявив: -Шевченка не читав, але все написано ним – погане! Інакше кажучи: не знаєш – не говори зайвого. Краще помовчи і послухай – розумнішим станеш. Сподіваюся.
За тим я особисто визначаю першу і найголовнішу соціальну проблему в сучасній Україні та в освіті, відповідно, домінуючу психологію у значної кількості населення під назвою патроналізму. Інакше кажучи: хтось все має зробити добре для мене і для всіх. Без пояснень собі щодо простого питання: А чому хтось має то зробити? На то відповідають: -Ну я ж усі податки здав. На виборах когось поважного обрав – нехай робить мені добре. Він і робить – собі добре. Як вже не раз було сказано: хто платить гроші – той і замовляє музику. Тому і саме тому ті самі вчителі в якості репетиторів просто супер гарно вчать дітей, а з класом аби-аби, головне, щоб начальство було задоволене ними, бо звідти грошики надходять, а не від школярів та їх батьків. Хіба що оброк «на штори» малозначний чи ще якісь «дари волхвів» тощо. Але то не зарплата! Вкотре наголошую, що взаємозв’язку поміж знаннями учнів і зарплатою учителя немає в абсолюті! У репетиторі – є, а у вчителів шкіл і викладач вузів – немає! Принаймні не чув жодного прецеденту, щоб батьки судилися зі школою чи вузом за неякісні знання, наданні їх дитині – не було такого в Україні. І не буде, бо хто ви такі, батьки? Замовники? Ні. Перевіряючи? Ні. Та ви – ніхто! О! Скандалісти ви і тільки.
Який є висновок з всього сказаного вище? Він простий і чіткий: хочете дати дитині якісну освіту – платіть за неї особисто! Не через податки та мудрагелів при владі, а – особисто! То є альфа і омега процесу освіти і не тільки: обираєте, оплачуєте, вимагаєте! Зауважте, що це не скасовує державного надання освіти, але долучає споживачів освіти до активного контролю за нею, або маєте те, що маєте. Особливо ту муку допомагати з домашніми завданнями… Вчити замість вчителя, бо то рідна дитина і її шкода. А подумати як дорослі чому розуму не маєте? Це ж виглядає, як: заплатив таксисту і йому на зло пішов пішки. Ну то і йдіть…
Батьки і їх дитина мають визначати зміст і якість власної освіти, щоб вона була реально функціональна! Була потрібна для суспільства і людини як справді корисні знання та праця, а не диплом як папірець і цяця.
  
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
29 березня 2021 р.

Перепрошую за повтори і з того - докори, але все за наукою педагогічною, де повтори не потвори, а потреба, щоб знати і не забувати - ось!

Вже десять років Патріарх УГКЦ Святослвав

Блаженніший Святослав розповів, хто з попередників мав на нього найбільший вплив, і звернувся до вірних з особистим проханнямСубота, 27 березня 2021, 20:16
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав розповів, що на нього, як на Предстоятеля Церкви, найбільший вплив мав його попередник Блаженніший Любомир Гузар.

Про це він розповів в інтерв’ю Миколі Княжицькому на телеканалі «Еспресо», присвяченому десятиліттю предстоятельського служіння.

«Коли йдеться про те, хто з моїх попередників мав на мене найбільший вплив, то це, безперечно, Блаженніший Любомир», – відзначив Глава Церкви.

Предстоятель розповів, що він мав нагоду пізнати його в різних ситуаціях.

«Він ще був моїм духівником у семінарії в Рудно. Коли я повернувся зі студій в Римі, Блаженніший Любомир безпосередньо опікувався нашою семінарією, куди я повернувся до праці як викладач і настоятель. Пізніше він залучав мене до різних справ, скеровував мене в різні країни з різними місіями. Одним із таких душпастирств було моє служіння в Афінах у Греції. З окремими місіями скеровував мене до Іспанії, тоді тільки ще формувалася українська громада, яка тільки виходила там на інший етап своєї організації. А потім я почав з ним співпрацювати як його особистий секретар і голова Патріаршої курії у Львові», – розповів Блаженніший Святослав.

«Тобто я мав нагоду, – додав він, – бути разом із ним у різних обставинах. Цікаво було разом із ним переживати Помаранчеву революцію, бачити, як Глава Церкви реагує на надзвичайні обставини у своїй державі, як він думає про свій народ, як промовляє до нього, як второпно діє».

Пізніше, коли Блаженніший Святослав став Главою Церкви, він мав велику ласку від Господа Бога протягом перших років свого предстоятельського служіння мешкати в одному домі з Блаженнішим Любомиром.

«Я завжди мав Блаженнішого поруч і це для мене було дуже важливо. Ще майже сім років ми мали можливість співпрацювати. І він завжди був готовий порадити, підтримати, часом навіть розвіяти певні сумніви. Завдяки його підтримці я міг тоді відважніше діяти як Предстоятель Церкви. Тож найбільше залишив свій вплив на мені Блаженніший Любомир», – сказав Глава УГКЦ.

Читайте також: Як в УГКЦ відзначатимуть 10-річчя інтронізації Блаженнішого Святослава?

Наприкінці інтерв'ю Блаженніший Святослав також звернувся до глядачів з особистим проханням: «Помоліться за мене, бо Глава Церкви є сильний духовною силою своєї Церкви, своєї спільноти. Якщо ми будемо підтримувати одне одного, передусім молитвою, нам ніколи не забракне оптимізму. Нам ніколи не забракне того світла, світла життя. Каже Христос: хто йде за Мною, той не блукає у темряві, але має світло життя».


Освіта, як світло в кінці тунелю (в багато частинах)



Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1

Своє попереднє думання про українську освіту з 5-ти частин під загальною назвою "Освіта світить та не гріє" я збираюся продовжити роздумами про можливі перспективи і потрібні переміни в процесі надання освіти в Україні, хоча наперед зазначу, що це просто якби ілюзії на алюзії і навпаки. Коли пропонуєш щось серйозне, то і ставитись до того потрібно серйозно. І писати відповідно науковоподібно, а в мене такого бажання немає. Я хочу просто актуалізувати тему і не більше того. Про реальне ареальне становище в існуючій освіті я прописав і тепер буду обговорювати наступні питання інтегрування:

1. Функціональність освіти, а не її абстрактність. Важливо навчити кожну людину схемам, методикам і розумінню вцілому системі опанування потрібними йому саме зараз знаннями. Коли учень усвідомлено розуміє для чого йому ці саме знання - вони стають довготривалими і функціональними.

2. Вчитись впродовж усього активного життя. Опанування дистанційною формою навчання, як основною, що однозначно вирівняє всіх учасників освітнього процесу без отого принизливого поділу на "столичні", "міські" та "сільські" підвиди освіти тощо.

3. Багатоваріантність освіти, де активно у взаємозв’язку діють вчителі, учні та їх батьки на формування процесу навчання. Має існувати базове незмінне мінімально обумовлене знання з обов'язкових предметів в освіті, а далі хто як схоче - то і вивчає поглиблено.

4. Рейтингова система нарахування балів для учнів, а не суб’єктивні оцінки від учителів. Активація змагальної системи. Перехід від ігрової форми навчання в молодшому віці до науково-дослідницької в підлітковому і далі.

5. Кредитна форма освітньої послуги з багаторівневою системою погашення. Аналогічно спорт та мистецтво.

6. Соціальна обумовленість освіти та перспектив її носіїв, коли економіка і держава вцілому є для людей, а не навпаки, як це є зараз.

7. Освіта, як засіб самореалізації кожної людини поокремо, а не міфічна "всебічнорозвинута людина" як результат освітнього процесу. Розвивати потрібно наявні здібності в учнів, а не напихати їх "обов'язковим освітнім непотребом". Світильник, який маємо потрібним заповнити і запалити, щоб гарно горів і світив без кіптяви та завчасного загасання. 

8. Культура суспільного співжиття, як позитивна соціалізація людини в процесі навчання та одержання освіти. Тобто жити для себе і для суспільства одночасно, як взаємопов'язані процеси.

Перелік освітніх тем не є вичерпним, а є суто як план для роздумів. Я навмисно уникав емоційних та суб'єктивних визначень, хоча однозначно вважаю, що вчитися має бути цікаво і приємно, навіть якщо то часом стає і неприємно. Перепони долаються зусиллями кожного поокремо, бо досягнення і перемоги є суто особистими. Щастя за природою може бути тільки твоє, що не заважає для щастя ставати  спільним відчуттям. Отож. 
Просто я вважаю, що саме життя в людей має бути цікавим для них, бо інакше виникає градація деградації. Відповідно з цього постає пошук псевдо-цікавості в житті, як безкінечне бажання все нових і нових розваг та задоволень, ігрова та наркотична залежність в різних її підвидах. А все чому? А все тому, що  "Якби ви вчилися, як треба / То й мудрість була би своя" - сказав понад 200 років тому Тарас Шевченко. Мо' таки настав час помудрішати?..

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
25 березня 2021 р. (7529)

Ставлення влади України до власних виробників: а пішли на

Кинути виклик шведському гіганту Scania на 123 мільйони: українська компанія вперше озвучила свою позицію
Кинути виклик шведському гіганту Scania на 123 мільйони: українська компанія вперше озвучила свою позицію

Український дилер “Журавлина” вперше пояснив свої судові претензії на 123 мільйони до дистриб’ютора шведських вантажівок Scania Україна в ексклюзивному матеріалі УНН.

КИЇВ. 24 лютого. УНН. Трохи більше тижня тому колишній виконавчий директор Scania Україна Андреас Пуеккер публічно висловився на захист української компанії “Журавлина”. Саме з нею в суді апеляційної інстанції судиться шведський виробник та імпортер вантажівок Scania групи Volkswagen.

Після його заяви Scania Україна на своєму сайті та у відповіді на запит УНН повідомила свою офіційну позицію: там звинуватили Андреаса Пуеккера в заангажованості та наголосили, що претензії “Журавлини” необґрунтовані, як і рішення суду.

Цікаво, що другий учасник судового конфлікту — українська компанія “Журавлина” — весь цей час зберігала мовчання. На звернення УНН власник компанії Олег Політило категорично відмовився надавати коментар телефоном. Причини претензій до Scania Україна він погодився пояснити лише особисто на території власної компанії, що знаходиться у містечку Сарни на Рівненщині.

Враховуючи те, що Scania Україна публічно назвала рішення Господарського суду на 123 млн грн на користь компанії “Журавлина” необґрунтованим і корупційним, УНН вирішили все-таки дізнатися іншу точку зору та подивитися на підприємство, яке кинуло виклик європейському автогіганту.

“Журавлина” та Scania: медовий місяць

Директор і власник “Журавлина” Олег Політило народився на Сарненщині. Інженер за освітою, який будував свого часу Рівненську АЕС, 28 років тому він разом із однокласником Сергієм Никончуком заснував підприємство “Журавлина”. Перший договір зі Scania вони уклали у 1999 році — українці стали офіційним сервісним центром шведського виробника вантажівок.

“До нас направляли автомобілі, ми ремонтували. Ми були популярні. Ми й зараз працюємо після розриву стосунків зі Scania. Але для нас завжди дуже важливо, щоб кожна сторона дотримувалась своіх зобов’язань, про які домовилися на початку: це договір. Але коли один хтось думає тільки про себе — не поіде нічого”, — розповідає Олег Політило, проводячи знімальній групі УНН екскурсію на підприємстві “Журавлина” у Сарнах.

Прикметно, що в одному зі своїх інтерв’ю, коментуючи судовий конфлікт із “Журавлиною”, головний юрист та член дирекції Scania Україна Сергій Замула підкреслює необґрунтованість вимог колишнього українського дилера та пояснює, що шведи потужно вкладалися в розбудову своїх дилерських і сервісних центрів.

Однак Політило на питання про те, скільки Scania в них вклала грошей, жорстко заявляє, що “Журавлина” за весь час співробітництва зі шведами не отримувала жодного фінансування — все власними силами.

“Ми все робили за свої гроші, вкладались у себе, розбудовували, доводили до шведських стандартів якості фірму. Ні копійки від Scania ми не брали та не просили. Навпаки, ставши у 2005 році офіційним дилером, ми вкладались у Scania, розбудовуючи мережу з обслуговування та продажу автомобілів в п’яти областях: Рівненськіи, Волинськіи, Хмельницькіи, Чернівецькій, Вінницькій”, — розповідає Політило.

За його словами, ситуація була вкрай успішною та вигідною для обох сторін. Майстри ж сервісного центру перемагали в українських змаганнях, брали участь у міжнародних і надавали незмінно високий рівень якісних послуг усім клієнтам.

Сервісний центр "Журавлина", 2009 р.

“Журавлина” VS Scania: перші негаразди

Все кардинально змінилось у 2009 році з перестановкою у топменеджменті дистриб’ютора.

“У 2009-2010 році приіхав новии директор Scania Україна — Озкан Барморо і вирішив поміняти угоду на менш вигідну для нас. Умови в ній були дуже односторонніми — на користь Scania. Дивіться, що виишло: коли ми першу угоду заключили, то там були одні умови, вигідні всім, тому ми вкладали гроші, ми інвестували в Scania, багато витратили, щоб відповідати їхнім вимогам. Після другої угоди про дилерський центр вже більше можливостей було — і ми інвестували ще більше на умовах тих двох договорів. І тут раптом приходить новии директор після того, коли ця інвестиція вже зроблена, і змінює всі умови на невигідні нам. Тобто хотіли всі попередні договори припинити, а нові укласти”, — пояснює Політило.

У той момент, коли “Журавлина” відмовилась підписувати нові умови договору та запропонувала сісти за стіл перемовин, щоб знайти компроміс, керівництво Scania Україна категорично заявили: для науки всім іншим українським дилерам вони розривають договір із західноукраїнським партнером.

“Озкан Барморо сказав, що договори буде розірвано односторонньо. Я розумів, що по закону так не повинно бути, бо ми інвестували багато грошей, показували високі результати, працювали на ім’я та репутацію Scania. Це ж європейський поважний виробник, не можуть вони наплювати на умови договору. У нашому дилерському договорі написано: він заключений на невизначений термін і може бути припинений за письмовою заявою будь-якої зі сторін шляхом укладання угоди про припинення цього договору”, — зауважує він.

Політило наголошує: угода про сервісний центр 1999 року та дилерський договір 2005 року чітко зазначали умови для розірвання та передбачали “сісти за стіл і вирішити, як ми розіидемося”.

Яке ж було здивування західноукраїнського дилера, коли раптом на сайті Scania Україна з’явилось повідомлення, про закінчення терміну дії дилерського договору та співпраці з “Журавлиною”, а всіх клієнтів попросили звертатись до новозбудованого за кошти Scania і повністю залежного від них підприємства в Калинівці, що під Києвом, та інших дилерів.

“Річ не в тім, що ми не могли вижити без Scania, справа у справедливості та партнерстві, коли представництво європейської компанії безпідставно та брехливо на сайті заявляє: договір розірвано. А це не так! Було схоже на плювок у все, що ми до цього робили. Я повністю підтримую право Scania працювати з тими, з ким вони хочуть — це ринок, це бізнес. Але недоброчесно порушувати умови договору тільки тому, що вони так захотіли та вчиняти з нами, як з людьми другого сорту, я не міг дозволити. І чи не було все це лише приводом, щоб вижити нас із ринку на користь їхніх нових центрів КиївСкан в Калинівці та ЛьвівСкан у Львові, порушуючи принцип добропорядної конкуренції з дилером”, — зазначає він.

“Журавлина” VS Scania: дев’ять кіл суду

Так почався складний шлях судових процесів, де “Журавлина” намагалась захистити своє право на доброчесне відношення в бізнесі згідно з укладеними договорами.

“Ми подали в Киівськии господарськии суд позов про визнання інформаціі на їхньому сайті недостовірною, бо ж насправді договір не був розірвании у законному порядку. І ми виграли: суд виніс рішення визнати недостовірною інформацію, розміщену Scania Україна на своєму сайті про закінчення строку дії дилерського договору та завершення співробітництва між нами. І Scania Україна виконала вказане рішення суду, правда лише у примусовому порядку після звернення „Журавлини“ до державної виконавчої служби, яка й зобов’язала розмістити спростування на сайті, що протрималось там рівно один день. Після цього Scania Україна подала позови про розірвання угоди про сервісний центр і дилерського договору. В якості однієї із підстав було бездоказове звинувачення, що ми нібито обслуговуємо конкурентів Scania. Та в суді все це не було доведено, а їхні вигадки не спрацювали”, — розповів Політило.

До речі, за його словами, вже після програшу у Господарському суді Київської області представники Scania Україна почала заявляти про використання “Журавлиною” неоригінальних запчастин при ремонті автомобілів. При тому, що навіть головний юрист та член дирекції Scania Україна Сергій Замула в одному з інтерв’ю стверджує, що фактичних доказів використання не оригінальних деталей “Журавлиною” у них немає.

Як зазначає Політило, після першого суду Scania Україна почала перешкоджати виконувати “Журавлині” її зобов’язання згідно з умовами договорів, які на той час все ще працювали.

“Вони нас відключили від електронної системи МІФ, яка забезпечувала електронний обмін інформацією та усіма документами між Scania Україна та дилерами. Навіть судом було встановлено, що Scania Україна створює нам перешкоди у виконанні умов договору, позбавивши доступу до корпоративних програмних продуктів, які забезпечували взаємодію між нами: КІСУП „МІФ“, електронного порталу Sail, електронних онлайн-програм аналізу робочих даних автомобілів Scania, електронної програми технічної підтримки Dealer Fras, електронної програми MULTI. А це не просто пережити, бо клієнт приїжджає, а ми не можемо подивитися, яка у нього несправність, підібрати та замовити запчастину. Вони також відмовили нам і у закупівлі запасних частин. Усі факти цих перешкоджань ми повністю довели в судовому порядку — є відповідні рішення”, — розповів він.

Судове рішення на 123 мільйони гривень

У результаті адвокати Scania з другої спроби все ж таки розірвали дилерськии договір у 2017 році.

“З самого початку судової тяганини ми продовжували виконувати всі умови та зобов’язання за угодами як сервісний і дилерський центр. Тож коли у 2017 році договір був розірваний, ми подали свій позов на компенсацію збитків та відшкодування усього недоотриманого, що „Журавлина“ могла заробити за період з 2012 до 2017 років. Весь той час ми сподівались, що здоровий глузд, повага до умов контракту, до бізнес-партнерів візьме гору над амбіціями. Нас принизили, нас визнали нерівноправним партнером та змішали з брудом, попри всю працю і фінансові вкладення, які ми робили в поважного європейського партнера”, — розповідає Політило.

Він впевнений, що позиція Scania про необ’єктивність суду дуже упереджена, бо “Журавлина” довела свою правоту, а 123 мільйони гривень відшкодування у позові фінансово обґрунтовані та мають міцну доказову базу.

“Ми в попередніх судових справах встановили дуже багато обставин, які на нашу користь, що і стало рушійною силою для цього виграшу. Ім суд сказав: надаите по кожній вказаній у позові сумі своі пояснення та розрахунки і підтвердьте це доказами. Проте вони цього не зробили. А коли нас відключали від електронної системи „МІФ“, ми звернулися із заявою у Львівськии інститут судових експертиз, вони виіхали в Сарни, зняли всю інформацію з системи „МІФ“ і зробили експертні висновки, де зафіксували всі наші фінансові обороти. Потім, коли нас відключили, ми в межах договору про співпрацю звернулися до київського дилера Проскан (з яким Scania також судиться — ред.), і він звернувся теж до Львівського інституту судових експертиз, експерт виіхав ще и туди та зняв там додатково інформацію за всі ці роки, що ми були відключені, але продовжували виконувати умови договору. Тож ми зібрали всі докази докупи та добились справедливості”, — розповів власник “Журавлини”

За його словами, зі свого боку Scania навіть не намагалась показати свої розрахунки, допустити суд до своїх фінансових документів і баз даних, від яких відключили “Журавлину”.

“У нас позов на 123 мільиона. Ми виграли, і Scania подала апеляцію, бо мають право на це і так само відстоюють інтереси свої, як всі ці роки — ми. Але паралельно з апеляцією в ЗМІ почалась розкручуватись тема корупційних украінських судів. Плакати теж почали розвішувати. Десь у Європі чи Швеціі вони собі такого не дозволили б. Ось програли вони в Таллінні тендер про постачання газових автобусів. І що? Вони оскаржували це рішення, але Господарський суд навіть потім не прийняв їхню касацію. І вони не розвісили по Таллінну плакати, що суд корупційний, не почали владу шантажувати, що вони взагалі підуть з Естонії, не підключили різні комісії з народних депутатів, які почали прямо переписувати все, що пише про нас Scania. Та й шведський посол не сказав естонському уряду: тепер ми та всі інвестори після такого рішення суду задумаються, чи працювати у вас. Чому це можливо на українській землі — така зневага, я не знаю”, — зауважив Політило.

Галас Scania проти мовчання “Журавлини”

На питання, чому українці весь цей час мовчали та не намагались у публічному просторі пояснити свою позицію, чому відмовлялись давати коментарі, Політило пояснює, що йому вже 62 роки, а половина його життя — це “Журавлина”. І він не може говорити у відриві від неї.

“У нас навіть сайту немає, рекламщиків немає, за нас працює, як кажуть у народі, „сарафанне радіо“. А у Scania така підтримка серед політиків, такі ресурси, стільки експертів почали нас критикувати. Чого лиш варті ті статті проти мене та „Журавлини“ після нашої перемоги в суді. Було боляче це читати. І ви перші, хто приїхав сюди, бо я запрошував всіх журналістів, хто мені телефонував. Знаєте, хотілось, щоб мене чули без відриву від „Журавлини“, бо половина мого життя і по роках, і по значенню — це вона. І я звик дивитися в очі співрозмовнику. А ще я не вірю, що їх ось цей гамір у пресі проти мене, проти колишнього директора Scania Україна Андреаса (Пуеккера — ред.), який виступив на наш захист вже давно, не дозволить нам отримати справедливе судочинство”, — поясніє Політило.

Він також додав, що щойно Пуеккер офіційно виступив з публікацією на захист “Журавлини” у своєму Фейсбук, як відразу в ЗМІ з’явились брудні матеріали про нього.

“Це була його позиція — і він написав про це, він не зміг мовчати. Потім Андреас мені розповів, що йому почали телефонувати журналісти, він був дуже радий, що може якомога більшій кількості людей пояснити суть справи. Але він погано володіє російською, на якій журналісти з ним спілкувались, а на його прохання надіслати інтерв’ю на погодження, щоб російськомовна дружина звірила відповідність написаного, ніхто цього навіть не зробив. І потім вже пізніше побачив своє інтерв’ю з висновками, які повністю збігались з позицією Scania. Як сказав Андреас, та компанія, якою була колись Scania, залишилась у минулому. Вони забули, що бізнес тримається на компромісі, взаємовигідній співпраці, повазі та дотриманні умов договорів”, — вважає він.

На що тепер чекає “Журавлина”

Після екскурсії “Журавлиною”, знайомством із механіками та процесом роботи підприємства, Політило розповів журналістам УНН, що його компанія за всі ці роки перетворилась у активного українського інвестора і планує й надалі розвиватись.

“У нас працюють 160 людей, всі офіційно влаштовані. Ми представники українського підприємництва, нас ніхто не захищає, не підтримує десятиліттями. Я дивлюсь на той же німецький концерн ZEPPELIN у сфері дилерства. Вони виросли з місцевого дилера в Німеччині, а зараз постачають в низку країн спецтехніку знаних брендів. Чому ми не можемо дорости до таких масштабів з часом? Бо влада зовсім інакше в Україні ставиться до внутрішніх інвесторів”, — розповідає Політило.

У підсумку він зазначив, що чекає на апеляційний суд і хвилюється, що на його рішення вплинуть вагомість імені Scania, а також залучення всіх наявних у компанії ресурсів.

“Не знаю, коли буде суд, бо суддя вже другий тиждень хворіє. Як тут не захворіти, коли народний депутат ТСК із захисту інвесторів пише, що слідкуватиме за рішеннями, щоб воно було на користь Scania, бо це знаний в усьому світі інвестор і перераховує всі його досягнення. А посол шведський говорить, що ніхто з інвесторів не прийде в Україну, бо суд першої інстанції не виніс рішення на користь Scania. Але ж у нас є право на справедливість і добропорядне ставлення. Ми тут не сміття, ми інвестори, які майже 30 років платимо чесно податки, створюємо робочі місця, беремо на роботу молодь без досвіду роботи, залишаємо працювати досвідчених пенсіонерів. Ми допомагаємо місту ставати кращим. І свою правоту відстоюємо в суді, а не на плакатах”, — резюмував Політило.

Партійне будівництво: місія нездійсненна?

16 березня 2021, 12:05 • Тетяна Юдіна 33015
Партійне будівництво: місія нездійсненна?
Партійне будівництво: місія нездійсненна?

Українські політичні проекти не можуть виконати роль зв'язкових між владою і суспільством

КИЇВ. 16 березня. УНН. Традиційно партійне будівництво в Україні немічне і слабке. Як правило, реальна партійна мережа і її активність не відповідає офіційно заявленої. Переважна більшість осередків функціонує лише номінально, а робота там трохи пожвавлюється лише напередодні виборів. Таким чином, партії воліють стратегії "мобілізації останньої хвилі" перед системної і кропіткою роботою на місцях. І справа тут не у відсутності ресурсів, адже держава виділяє на фінансування партій чималі кошти (в держбюджеті-2021 - це 697 млн грн). Йдеться про відсутність бажання займатися справжнім партійним будівництвом, а не його імітацією.

Під час місцевих виборів 2020 умовними переможцями можна вважати п'ять партій: "Слуга народу", "Батьківщина", ОТЗЖ, "ЗА МАЙБУТНЄ" і "Європейську Солідарність". Їх міжвиборчий активність відрізняється, але ступінь проникнення на рівень місцевих громад, як правило, залишається незначною.

У "Слуги народу" положення досить складне, тому що за більш ніж два роки свого існування вона так і не змогла не тільки побудувати регіональну мережу, а й визначити ідеологічні засади своєї діяльності. Останній з'їзд партії показав, що в цьому напрямку "слуги" працювати не збираються.

Півроку тому партія мала лише 26 осередків - переважно обласного рівня, не проникаючи в райони і ОТГ. Тому напередодні місцевих виборів "слугам" довелося буквально в пожежному режимі відкривати свої представництва в громадах. Відсутність польової роботи намагалися компенсувати медійно, але на тлі постійних скандалів і фактичного розколу в парламентській фракції навряд чи така тактика пішла їй на користь. А для Президента його партія з часом перетворюється більше на баласт, ніж на допомогу в справі підтримки довіри громадян до влади.

На цьому тлі "ПО Батьківщина" виглядає як партія з міцними традиціями. Серед іншого вона має найбільшу кількість зареєстрованих осередків. Це легко пояснити тим, що "Батьківщина" - старожил української політики, тоді як інші топові проекти в порівнянні з нею новачки. Однак, кількість осередків "Батьківщини" жодним чином не корелює з її результатами на виборах. Так, на час парламентських виборів 2019 року партія, маючи рекордні 54 осередки в Дніпропетровській області, отримала там всього 4,7% голосів. Це один з найнижчих результатів по Україні. Тобто партійна робота формалізована і тому кількість не переростає в якість.

"Опозиційна платформа - За життя" як правонаступниця Партії регіонів робить ставку на місцевий адміністративний ресурс, хоча при цьому збільшує кількість місцевих осередків. Так, з жовтня 2019 року по серпень 2020 вона зареєструвала їх до 28. При цьому на сайті партії відсутня інформація про самих територіальних організаціях, про їхніх керівників і будь-які контактні дані. Очевидно, системну низову роботу ОТЗЖ підміняє ідеологією ностальгії за радянським минулим, розраховуючи, що їх виборець і так нікуди не втече. Однак, блокування роботи телеканалів медіа-імперії Віктора Медведчука завдало цим надіям величезний удар. Втративши рупор масової пропаганди, партія або почне "огортати" свій електорат знизу, або ж неодмінно втратить позиції.

Новачком українського політикуму є партія "ЗА МАЙБУТНЄ". На місцевих виборах 2020 року вона має отримала майже 10% голосів, в основному на заході і в центрі країни. Звичайно, не маючи тривалого політичного бекграунду, вона ще не встигла глибоко проникнути в деяких регіонах. Однак, в партії вирішили компенсувати це за рахунок створення паралельної структури - Жіночого руху. З огляду на, що жінки складають половину електорату і мають ряд своїх специфічних проблем, це дуже перспективно. Жіночий рух, возглавляюемий Іриною Суслової, заявив про себе напередодні місцевих виборів і сьогодні налічує до 15 тис. Чоловік. При цьому має власні представництва не тільки на рівні областей, а й в районах і громадах. Тому зараз має можливість генерувати ряд локальних ініціатив за підтримки своїх депутатів в місцевих радах.

"Європейська Солідарність", будучи типово лідерської партією, в період між виборами воліє медійні інструменти впливу на електорат. В основному головні месиджі транслюються або через голови партії, або ж через обмежене коло спікерів. Незважаючи на це, ЄС друга за кількістю партійних осередків парламентська партія. Цікаво, що частина її територіальних підрозділів довгий час не оновлювалася після перейменування Блоку Петра Порошенка "Солідарність" в 2019 році і зберігали стару назву. Напередодні виборів 2020 року склалася майже анекдотична ситуація, коли опонент ЄС в Києві Віталій Кличко формально залишався керівником "БПП Солідарності". Це свідчить про відірваності низової ланки партійної вертикалі від процесів, що відбуваються нагорі, і про профанації роботи на місцях.

Українське законодавство надало політичним партіям безпрецедентні можливості і забезпечило фінансовими ресурсами для партійного будівництва. Однак, в більшості вони виявилися не готові до такої відповідальної місії. За винятком декількох інноваційних проектів, таких як Жіночий рух "ЗА МАЙБУТНЄ", партійні структури продовжують залишатися аморфними ( "Слуга народу"), формалізованими ( "Батьківщина") або орієнтованими виключно на медійність лідера ( "Європейська Солідарність"). Очевидно, ми стоїмо тільки біля витоків трансформації партійних стратегій, тактик і практик. Але є надія, що політичні сили, які будуть діяти по-старому, просто не витримають конкуренції і зійдуть зі сцени.

Освіта світить та не гріє ч.4-5

4. Есе «Знати і розуміти»

Оскільки я не пишу науковий трактат чи якесь критичне дослідження з радянської і пост-радянської освіти в України, а просто розмірковую над темою, щоб якось обдумати і висвітлити різні аспекти відомі й не дуже, зрозумілі одразу і не дуже тощо. Одне з головних у цьому моєму дослідженні є моя позиція, як частинки процесу освіти і суто як суб’єкту, і як колишнього об’єкту, і як навіть фундатора, бо ж податки сплачую державі. Просто я хочу сам собі пояснити: а навіщо все це? Який в тому сенс? Що дає освіта, яка у нас в Україні є, нам? У мене буквально перед цим виник в мережі цікавий діалог, який я і наводжу як своєрідний епіграф подальшого тексту есею: Б – це я, а N – не я.

Б -Вітаю. То найголовніше – особисте!
N -Дякую. Не завжди особисте найголовніше, але тут, можливо, так і є. 
Б -Я протилежної думки: якщо щось не особисте важливіше за особисте, значить воно і є головним особистим. Це не крутійство словами, а я вважаю, що все в Світі людина оцінює з позиції особистого.
N -Це питання термінології. Я мав на увазі під особистим щось локальне, що стосується переважно лише мене та трохи – вузьке оточення. Ви ж маєте на увазі суб’єктивне сприйняття особистістю різних проявів реальності.
Б -Погоджуюсь, тим паче, що мова – це умовність. Гарно пояснили своє «особисте» і детально моє трансцендентальне.

Продовжую схожими роздумами над словами і тезами «знати» і «розуміти», оскільки то важлива частина освітнього процесу та його змісту. Для більшості це йде як слова синонімічного ряду, хоча то є суттєва помилка, бо можна «знати і не розуміти», але не можна «не знати і розуміти», тобто це не синоніми, а послідовність: спершу – знати, далі – розуміти. Водночас, як вже зазначалося, можна «знати і не розуміти». То що потрібно, щоб і знати, і розуміти? А ось це, якраз, і головне в усьому! – потрібно думати!
В тому і є головна заковика освіти радянської і пост-радянської, що нас вчили багато-багато знати і при тому взагалі не думати. Чому? Тому що в радянському суспільстві це було заборонено законодавством! Навіть існувала ст. 6 Конституції СРСР (і УРСР відповідно!) про домінанту єдинодумання. В СРСР йшла тотальна боротьба з дисидентами, що в перекладі з латинської означає: dissidens – «відступник», або ще як «інакодумці». Оті всі відступники-інакодумці були ворогами для радянської комуністичної влади і їх знищували буквально всіма засобами! Думати в «країні рад» можна було тільки однаково! Я нічого не видумую – то правда! До слова, в СРСР виходила газета з такою назвою «Правда» і вважалося, що все написане в ній є правдою в країні рад на цей час. Якщо зі зміною часу змінювався зміст текстів іноді діаметрально, то це і ставало «правдою часу», а все у минулому, що цьому суперечило, автоматично ставало неправдою. Таким був час! Існувала одна панівна ідея – комунізм! Освіта мала виховувати тих, що будуть впроваджувати ідеї комунізму у життя! Іншого не дано. Для чого ще думати, коли треба діяти?! Існувало навіть прислів’я, яке наводжу мовою оригіналу, бо перекласти то годі й пробувати українською: «Нам с тобою думать неча, если думают вожди»
Добре пам’ятаю, як на підготовчих одномісячних курсах перед поступленням у Донецький державний університет влітку 1984 року я на лекції зауважив викладачці щодо п’єси Іван Котляревського «Наталка Полтавка», що може Петро сам розумів, що Наталка варта кращого життя, аніж він може запропонувати і тому не поспішав свататись? Викладачка була розумна, тому всміхнулася і сказала, що у сказаному мною є певна рація, але якщо хочете поступити у вуз, то говорити все потрібно так, як вона каже про соціальну конфронтацію тощо. І це була вбивча домінуюча рація! Цього і вимагала комуністична корпорація! Правда у нас одна й іншої не дано!
Нагадую, що навіть в часи найбільшої демократії в СРСР за так званої «Перебудови» її головний зачинатель Генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу Михайло Горбачов завжди вживав класичний вираз при підсумках голосувань: «Подавляющее большинство!» Не – «значительное», а саме – «подавляющее», бо так воно і було: «більшість» буквально всією можливою і неможливою силою давила на «меншість» і примушувала її до згоди і однодумання! Або ж буквально чавила і розчавлювала незгідних. Найстрашніше, що такий психотип «більшовизму» став глобальним у нашому суспільстві і домінує дотепер в якості особистого «Я», яке давить-знищує всі інші прояви індивідуального навколо себе. Розумію, що складно виходить, але на практиці це кожен добре знає, коли зустрічається з людиною, що себе ставить над усіма. А ми ж і самі такі самі! З того і постають конфлікти! За винятку в ставленні до влади і начальства, бо тоді спрацьовує інший глобальний принцип «більшовизму»: ти начальник – я дурень, я начальник – ти дурень. Без варіантів!
В чому підступна суть психотипу «більшовизму» в людині? У відсутності не просто «критичного мислення», а у відсутності самого мислення як такого! Якщо все знаєш – що тут думати? Людина формації «ля Совок» або «made in USSR» не вміє мислити – це без потреби для неї, бо вона все знає! Все! Істина апріорі належить їй! І ви таку людину легко впізнаєте в інших, а може і в собі також, бо вона має три характерні риси: 1.) повна відсутність самокритики; 2.) ігнорування опонентів, бо навіщо когось вислуховувати, коли сам відпочатку знаєш істину; 3.) домінування «оціночних суджень» щодо всього над логічними, тобто особисті емоції типу «подобається – не подобається» є головним підгрунтям у висновках та рішеннях. То є масовий типаж сучасної людини в Україні від 20 років і далі. Як на манекен можна надягнути різний одяг, але по-суті він все одно є манекеном, так і наші люди в більшості є однотипні після багатолітнього однотипного навчання та виховання в тотально однаковій системі освіти! Так! Ми всі є однодумці! Як це чарівно і трагічно! Ми всі все знаємо, але усе то без розуміння, а навіщо ми це все знаємо. Як гарно підмітив один чоловік: -Що за дурня? Розумних людей знаю багато, а якогось спільного розуму в країні немає! – І не буде, допоки ми гуртуємо однополярні заряди! Фізики то зрозуміють найкраще: відбувається непереможний процес взаємовідштовхування! 
Мене також зацікавив цей феномен, що і призвів до написання цього есе про «знати і розуміти». Виявляється, що людина може дуже багато знати, бути дуже видатним фахівцем у певній галузі чи кількох, але при тому не бути інтелектуалом, що означає саме вміння мислити! Думати ще поза своїм фахом і специфічними знаннями, оперуючи надбаннями розуму інших людей – це є досить непроста справа як зліва – так і з права. Жартую, бо що маю робити? Я то зрозумів, а інші? Як каже не народна мудрість: «І один у полі воїн, якщо в полі ти один»
Принаймні самому собі я багато що роз’яснив по темі «знати і розуміти», а від цього мені стало зрозуміло те, що довгий час в нашій освіти було абсолютно не зрозуміло і певен, що не зрозуміло і всім іншим: навіщо нам стільки задавали вчити у школі і вузі, якщо з того значна більшість знань йде потім у небуття? Є гарне прислів’я: «Важить не скільки з’їв, а що шлунок перетравив» – розуму то ще більше стосується. Я добре пригадую, що коли на початках кожного семестру в Донецькому Університеті, а потім – у Тернопільському педінституті, – записував по кожному з предметів перелік літератури для читання та опрацювання, то не раз і не два зводив очі до персони викладача з подивом і запитанням ніколи не озвученим: -Невже це сповна серйозно? Тому що задавалось стільки, що однозначно неможливо було опрацювати належним чином за один семестр і це все тільки з одного предмету! А їх було від 10-ти з аналогічними вимогами безмежності! І ти мусів всіма силами в себе то «знання» напихати, бо потрібно було заліки та екзамени здавати. Перетравити-осмислити цей неймовірний вал знань фізично і психічно було неможливо по-факту, хоч би який геній хто зі студентів не був. Про звичну нашу школу я промовчу, бо моїм онукам її ще треба пройти, а це куди гірше за вуз. Ми студентами хоч розумілися, як де схитрувати, що вчити – що обійти, а діти вчать серйозно як потрібне все зі шкільної програми! А це ж просто забийся! Це ж буквально «фейсом об тейбл»!  Тому і вузи не страшні, як в школі вижив до випускного. Та і подальше  саме життя легше сприймається, бо одна навіть дуже складна робота значно легша за надцять надскладних предметів у старших класах, де назад дороги немає – попереду ЗНО!
Однозначно, що наші звичайні випускники шкіл і вузів знають набагато більше за своїх одноліток з інших країн світу і недорозвинутих, і  надрозвинутих, але точно не знають головного: навіщо їм ці всі знання?! І це зовсім не жарти, бо першою фразою у зверненні до новоприбулого інженера після закінчення вузу на виробництві було і є: -Забудь усе, чому тебе вчили у вузі, і починай вчитися наново! Тому, що потрібно насправді знати і вміти на виробництві. 
Я часто згадую, як один мій знайомий після закінчення технікуму став майстром і бідкався, що більша частина його роботи є заповнення різної технічної та облікової  документації, а того їх взагалі не вчили у технікумі – взагалі не вчили головного! І знову вкотре це не парадокс, а норма обумовлена тим, що на 99% вчителі у школі та викладачі у вузах були і є ретрансляторами суто теоретичних знань без жодних навичок їх практичного застосування. Звична схема стати вчителем, це: школа – вуз – школа. Закінчив школу і поступив одразу у вуз, а тоді вчителем у школі все життя. Де тут практичний досвід від свого фаху? Фаху фізика, біолога, хіміка, математика, філолога, історика, географа і так далі – де? Його немає. Кажу про стандартну категорію вчителів! Викладачі вузу також переважно зі таких «не замараних брудом досвіду», бо в ланцюжку їх фаховості йде тільки додаток «аспірантура» у тому ж такі вузі, ще кандидатська й докторська, але суто виробництво як реальність далеко-далеко від них. По-факту практики з них ніякі! Нульові Зрозуміло, що і студенти як фахівці, відповідно, від таких викладачів виходили далекі-далекі від обраної, начебто свідомо, освітньої професії, і саме тому випускники вузів переважно ставали зовсім не тими, на кого вчилися. Хто схоче, прошу провести особистий експеримент і зі своїх знайомих зробити статистичне зведення, хто на кого вчився по фаху, ким реально працює і чи є в тому послідовний зв’язок. Певен, що мізерно мало такого знайде. Не парадокс, але казус! Що є – то є! Не буду стверджувати, що «Імперія Зла – СРСР» розвалилася від цього освітнього абсурду, але щось в тому деструктивне спрацювало. Хвилює, щоб і Україну той освітній пост-радянський вир безумства не затягнув, бо ось 30-ть років скоро державі, а ми де? Отож. Чому так? Отож і воно, що освіта українська як би «світить-світить та щось майже не гріє», бо ж знання дає, а думати не вчить зовсім. І нам конче треба навчитися вчити дітей та й себе особисто одночасно і знати, і розуміти! Тобто: нам всім потрібно навчитися думати! І не інакше!

5. Твір на довільну тему «І що?»

Запитання риторичне: -І що?– як і відповідь на нього: -Та нічого! Якось буде...
Справді: ще такого не було, щоби якось воно не було. Народна мудрість робить нас оптимістами, але не з тих, що на противагу песимістам, які стверджують: -Та гірше вже не буде!- радісно скандують: -Буде! Буде! Буде!
Будемо поміркованими оптимістами на кшталт героїв з твору Григорія Чернишевського «Що робити?», де головною ідеєю була теза «раціонального егоїзму», коли людина розуміє, що її особиста доля залежить від загального соціального добробуту. Чого вартує твій особистий достаток і благополуччя, якщо навколо тебе йде війна чи ще якась буча соціально-кримінальна? Скількох українських скоробагатьків-нуворишів завчасно прийняла до себе українська земля? Та не злічити як багато тих знавіснілих егоїстів убито! І що? Та нічого: вже нажерлися, сподіваємось...
Все пригадую, як свого часу тодішній Президент України Леонід Кучма сказав: -Жити буде важко, але не довго... А воно довго вийшло, Льоня, ой довго! Це як у незабутнього Жванецького: «Світло в кінці тунелю бачимо, але тунель, сволота, ніяк не закінчується!» А зараз взагалі не зрозуміло стає у який бік тунелю ми йдемо? Бо таке враження, що скоро оте світло в кінці тунелю загасне зовсім.
Вступ вийшов дещо занадто лірично-романтичний, але яка дійсність – така і освіта. Не навпаки! Головна помилка багатьох реформаторів соціального устрою полягала в тому, що вони вважали за головне – Просвітництво! Освіта понад усе! Вивчимо і виховаємо молоде нове покоління належним чином – і життя саме докорінно зміниться! Та не так сталося, як гадалося. Мені все пригадується документальний фільм про так званих «неформалів» з молодіжних угрупувань у 80-ті 20 ст. в СРСР і там молода дівчина щиро каже: -Мене школа виховала, що життя гарне і справедливе, а потім я вияснила, що навколо одна брехня, підлість, ницість, обман, злодійство – як серед того всього далі жити мені – як?!– і то чиста правда, в чому і я свідок. Саме тому всі шкільні хулігани, яких називали в школі «важкими підлітками», ставали значно успішніші в житті за шкільних відмінників, бо зрозуміли справжнє життя набагато швидше. Ці хулігани-антагоністи ставали індивідуально сильнішими в протистоянні з освітньою тиранією, що потім надавало їм переваги у соціалізації в реальному житті. І на мою думку, саме звідси походить ота зневага вищого державного керівництва до освіти в цілому і до шкільного педагогічного простору, зокрема. Ще б було інакше, якщо для учнів в школі хулігани були в героях, а вчителі – у зневазі. Звідси йде ота загальна фальшива повага і тотальна реальна зневага до вчителів у суспільстві! Зверніть увагу на тональність всіх промов можновладців на тему школи і відчуєте чітке ставлення, як до чогось немічного і обтяжливого, якому все щось треба і все те є як дурне витрачання грошей. З того і політичний піар роблять: дивіться, який я добрий, школі даю, марнотрацтвом займаюся, милостиню злиденним роздаю... 
І це нормально? Для української дійсності – так!
Що з тим робити? Думайте! Можливо, що і нічого не треба робити, а лишити так, як воно є, бо «скажи дурню Богу кланятись – він об землю й лоба  розіб’є», чому українська медицина за приклад. Героїчна Уляна Супрун, звичайно, молодчина, але ж і пані Ольга Богомолець не пальцем зроблена! От і маємо для української медицини замість реформи в стилі всеочищаючого катарсису таку собі звичайнісіньку клізму. Зовсім не те, чого б хотілося, але хоч якесь полегшення... Перепрошую, що знову зачепив тему медицини, але то два інклюзива-близнюка маємо і за обох переживаємо. Он і медик Марина Порошенко в освіту перейшла і школами заопікувалась, щоб один інклюзив з іншим інклюзивом поєднати. «Ой, дай то боже нашому теляткові вовка з’їсти!» То жодним чином не стосується нашого божественного Володимира Зеленського у його змаганнях з бувшим  вінценосцем Петром Порошенком, а просто приказка тому і поширена, що на різні випадки життя годиться.
Але повернемося до нашої інклюзії – до освіти. До ще одної соціальної аномалії, яка в ній домінує, а саме: виховання тотального інфантилізму. Так! Рахуйте: до 6 років дитина на утриманні батьків, в школі з 6 до 18 років так само, далі йде у вуз на 4-5 років і це відбувається для 90% випускників школи і також виключно коштами батьків, а на виході ми маємо особистість у віці 23-25 років, що, як то кажуть, «у житті і за холодну воду не бралась», тобто ніде ніколи не працювала на реальний свій заробіток. Перед нами людина абсолютно інфантильна і навіть асоціальна, тому що реальна її соціалізація у суспільство тільки розпочинається! До цього додайте, що будучі утриманцем, ця людина, як особистість, реально нічого не вирішувала у своєму житті, бо не мала для того можливості без дозволу батьків. Яким чином ця людина відтепер може робити усвідомлений вибір? Це як вчитися плавати в порожньому басейні, бо воду запустять, як вже буде вміти «плавати»...  І ми після того дивуємось популярності  якогось Шарія чи ще схожого ідіота серед молоді, як їх обранця від баранця...
Наголошую, що я маю на увазі правдивий досвід у молоді заробітку на власне утримання-самозабезпечення, а не різні епізодичні підзаробітки на якусь примху особисту. Повноцінне розуміння життя і розуміння відповідального вибору, як і пряму залежність від свого рішення, – це у значної більшості нашої молоді відсутнє абсолютно! Вони є інфантильні споживачі і хохмачі – все! Соціальна адаптація у віці за 20 років є аномальною! Але так є! І довго ще буде! Он на початку грудня депутати ВРУ успішно провалили «Закон про покращення якості підручників», де передбачалось надання права контролю учням і їх батькам. Не потрібно нічого такого, коли є для того «великомудрі»  народні депутати – це вони все і вся контролюють, а люди – бидло, їм то навіщо! Діти, то взагалі ніц не варте…
Досить «плачів Ярославни» – час висновків і конструктивних пропозицій, але все одно першим завжди стояло і буде стояти залежність освіти від запитів суспільства, бо ось виходить розумна і високоосвічена людина у світ, а вона там така нікому не потрібна. Нікому абсолютно не потрібна! Я зустрів одного свого знайомого по вузу в супермаркеті побутової техніки, де він працював вантажником і здивувався, що не працює за фахом,  а він відповів щиро: -Та у нас тут всі вантажники з вищою освітою і половина – з педагогічною, бо маємо за тиждень тут більше, аніж мені обіцяли в школі за місяць «у найліпшому випадку». Власне, і сам з таких, а скількох людей знав буквально геніїв, але вони деградували в ніщо, тому що були непотрібні зовсім цьому суспільству. І що найгірше – вони також не були навчені вмінню пристосовуватися до реалій життя і стати затребуваними. Ось де головна теза всього освітнього процесу: не просто знати, але і вміти застосовувати свої знання в житті! А для цього потрібно вміти думати! Але для України це занадто проблемна річ, що довели 73%, як найкраще соціологічне дослідження. Як і народні депутати всіх скликань і сесій не надто в тому «продвинуті», бо інакше ми б не опинилися у такому лайні з коміком на чолі. Висновок зрозумілий: ми вже в же! Що далі – ось де загадка і таємниця. Хоча дехто певен, що підсумок навпаки визначено, а питання в часі, бо чим він буде довший – тим «трясця» буде більшим. Головне тут, щоб всім нам «гаплик» не настав.
Таким чином головним завданням всього комплексу освіти в Україні має постати пряма соціалізація особи змалечку до життєвих потреб своєї країни і всього Світу загалом, а не думи та стилі педагогічних напрямків, не об’єми знання чи навіть вміння теоретичного думання. Простіше кажучи: потрібно виховувати таких людей, хто буде потрібний Життю, бо тоді і тільки тоді їм самим стане потрібне їх життя! Сучасна освіта в Україні від цього далека дуже і дуже! Простий приклад того, як має бути, але не є: хто першим повинен зустрічати першокласника і його батьків у школі? Хто?! Психолог! Фахівець, який має провести тести і разом з батьками обговорити знання, навички і здібності дитини, отже і що буде найкращим для неї у навчанні тощо. І так постійно! На протязі всього освітнього процесу для учня має діяти такий засіб психоадаптації у навчанні, аби воно було позитивним як за змістом – так і емоційно. Але! Наголошую! Вирішувати все мають виключно батьки! Не адміністрація чи будь-які фахівці, а саме – батьки! Коли це можливо? Тільки у одному випадку: коли за їх рішенням прийдуть чи не прийдуть ресурси (гроші) – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть помилятися, але вони і оплачують свою помилку, а не суспільство, тобто ми з вами, як платники податків для найбезглуздішої «безкоштовної освіти». Дурно, що задурно! Причому для всіх! Чув від одного директора великої школи бідкання: «Ех, якби мені давали з РайВНО всі гроші, які виділено державою на кожного учня – у мене була б надсучасна за обладнанням школа, але все відбирають на школи з малою кількістю учнів, бо вони не виживуть інакше…» Це неправильно! Не справедливо! То тривала розмова, тому обмежимось визначенням: «де учень – там і його гроші», а вже звідки вони – окреме питання. Існує багато різних схем в хорошому розумінні цього поняття.
Прекрасний український педагог любомудр-філософ Григорій Сковорода дуже влучно визначив принцип освіти, яким він сам користувався: «Пізнай самого себе» Головне для людини зрозуміти саму себе! Хто ти і що ти в цьому Світі? А з того знання можна і треба вибудовувати свою долю. Не тикатися, як сліпе щеня, шукаючи поживної «цицьки» аби вижити, а йти по життю свідомо і твердо. Як правдивий Homo sapiens! Але – де то правда?..
І що? Та нічого – якось буде!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020 р. (7528)