До 30-ліття Незалежності України
- 23.08.21, 23:50
- Ми любимо тебе, Україно!
Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, український народе!
Належачи до творіння Божого і як все створіння існуючи в часі, всі ми звикли до його плину. Ввечері заходить сонце і ранком сходить воно, один день переходить в інший, мить нинішня невпинно стає минулим, складаючись у місяці, роки, десятиліття й століття.
Але як і за всяким творінням Божим, якщо уважно і не лише тілесними очима, однак також серцем і поглядом духовним будемо спостерігати – за завісою звичного для нас часу ми неодмінно побачимо Творця всього, Бога.
Як мудрість архітектора і старанність будівничого, як талант митця і дар художника ми пізнаємо через споглядання плодів їхньої праці – так через споглядання премудрості, гармонії, краси і величі сотвореного світу ми неодмінно маємо побачити «Творця неба і землі, всього видимого і невидимого».
«Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18:2) – вигукує у захопленні Псалмоспівець. А премудрий Соломон говорить: «Дійсно суєтні за природою усі люди, у яких не було відання про Бога, які через видимі досконалості не могли пізнати Сущого і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця» (Прем. 13:1). Святитель Василій Великий в бесіді на Шестиднів стверджує, що «не пізнати Творця через споглядання світу – все одно що нічого не бачити в ясний полудень».
З миттєвостей, днів та років сплітається тканина історії. Але як і кожна тканина, вона не виникає сама собою, бо має Єдиного Того, Хто творить її, хоча і включає в себе незліченну кількість справ і подій, що є плодом праці та волі окремих особистостей або взаємодії стихій.
Кожен з нас, людей, є унікальною особистістю, наділеною Творцем свободою волі й вибору. Плодом цього дару є можливість і свобода для кожного з нас бути не підлеглим плину історії, не заручником стихій чи обставин, але за образом Божим ставати малим творцем. Кажемо «малим» тому, що Єдиний Творець, наш Господь і Вседержитель світу, творить усе існуюче з нічого, одним Своїм словом. Людина ж, як частина творіння, хоча і є досконалим вінцем його, здатна творити лише з вже існуючого.
Ось нині перед поглядом нашим велично красується Собор Святої Софії у Києві, священне місце для всього українського народу та історична кафедра православних Київських митрополитів. Але від початку ці прекрасні склепіння й куполи, мозаїки та розписи були нічим іншим, ніж камінням та піском, або іншим таким самим простим матеріалом, що сам собою ані виглядом своїм, ані якістю не схожий на цей величний храм. Лише творчі дар і премудрість, пізнання та праця тисяч людей з каміння й піску, дерева й металу, з барвників та інших простих речей, сполучаючи і єднаючи їх, піднесли від землі у височину небес цей храм.
Такі роздуми і приклади, явні та наочні, спонукають нас нині, у дні, коли український народ відзначає 30-ліття відновлення Незалежності нашої держави, духовними очима поглянути на історію, зазирнути за її тканину в глибини сутності й вічних сенсів. Як підкидаючи в хаотичному порядку різні матеріали ніколи ніхто не досягне того, щоби вони силою випадкового збігу стали величним і гармонійним храмом – бо з хаосу силою випадку можна отримати лише хаос, і ніколи – порядок, – так неможливим є лише хаосом і випадком пояснити плин історії. Бо насправді вона – жива і неперервна тканина, в якій за премудрим задумом Бога-Творця з безлічі ниток окремих справ унікальних особистостей сплітається цілісне полотно.
Безперечно, кожен з нас є свобідний у своїй волі, маючи вибір. Однак і ця свобода теж премудрим Промислом Божим вплітається у загальний задум Творця. Відтак всякому добру Бог допомагає, а зло, яке є віддаленням від добра, – зупиняє і спрямовує до добрих наслідків. Тому хоча і маємо ми, як особистості, свободу, однак при розмаїтті вибору насправді маємо лише дві можливості: або збирати з Богом, або розкидати без Нього, або будувати з Творцем як Його співробітники і працівники, або руйнувати, відступаючи від Нього. Адже саме так говорить Спаситель наш і Син Божий Господь Ісус Христос: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23).
Протягом багатьох століть наш народ не мав власної держави, втративши її через розбрат і чвари, підкоряючись добровільно чи бувши примушений силою, владі інших. Тому для численних поколінь українців сама можливість мати власну незалежну державу стала метою і прагненням. Важким був шлях до здійснення цієї мети, незліченні жертви склав наш народ у боротьбі за свободу. Цій жертовній праці та подвигу самозречення сотень тисяч і мільйонів наших попередників ми завдячуємо, маючи нині благо Незалежності. Але розмірковуючи над цим, ми неодмінно прийдемо до висновку, що Незалежність є засіб, а не тільки і не лише мета. Незалежність є потенціал і передумова, але від кожного з нас та від народу, як спільноти особистостей, залежить – як ми скористаємося цим потенціалом і цими можливостями.
Тридцять років тому український народ з Божою допомогою досягнув здійснення мрії багатьох поколінь – відновив Незалежну державу, коріння якої заглиблене в тисячолітній історії, сягаючи княжих часів та навіть глибше. Але нам, як християнам і патріотам, особливо належить розуміти, що досягнення мрії – це лише початок, лише нова точка відліку, лише фундамент. Що і як з’явиться на цьому фундаменті – величний собор чи велика руїна – залежить від кожного з нас. Нам дано матеріал для будівництва, дано мудрість пізнання і сили творити – але лише від нас самих залежить, чи збудуємо ми справді щось прекрасне і спрямоване у вічність, подібне до Собору Святої Софії, тисячолітнього видимого символу єднання Бога і людей. Собору, як вияву тимчасового, яке здане до вічності, окремого, яке сполучаючись, творить велич цілісності.
Без всякого сумніву кожна людина особисто має таланти і мудрість, має ті чи інші дари, отримані від Бога. І часто, а особливо у нинішньому віці, усвідомлення талантів та можливостей для людини стає такою ж спокусою, перед якою не встояв Денниця, який захотів стати богом без Бога. Серед людей багато хто теж думає: «я – премудра і свобідна людина, мені не потрібні ані Бог, ані інші». Цю безумну і погибельну думку слід відкидати. Бо як не може одна цеглина бути усім храмом, одна нитка – всією тканиною, одна, навіть найбільш талановита людина, збудувати собор – так кожен з нас окремо, відсторонившись від Бога та інших людей, не може досягти добрих плодів.
Лише єднаючись і сполучаючи сили та знання, здібності та можливості, всі разом ми можемо досягати блага – блага загального і блага для кожного зокрема, добробуту віку цього і скарбів нетлінних, які зберігаються у вічності.
В сьогоднішній особливий і знаковий для історії українського народу і його Помісної Автокефальної Православної Церкви день, вшановуючи 30-ліття відновлення незалежної Української держави, ми маємо видиме і наочне підтвердження всього, дотепер сказаного. Тисячі зібраних на молитву в цей недільний день у Святій Софії Київській, як і безліч тих, хто молитвою і думкою єднаються з нами цієї миті – всі разом ми є свідками сили любові та єднання.
Те, що донедавна здавалося лише мрією – нині стало реальністю. Те, що було лише задумом – втілилося в життя. Те, чого прагнули покоління – стало для нас можливістю. Ми маємо незалежну державу, ми маємо Помісну Автокефальну Православну Церкву. Ми маємо благословення нашої Матері, Церкви Константинопольської, Вселенського Патріархату, зберігаючи непорушно єдність Святої Церкви, самостійно, як Автокефальна і незалежно керована Церква, розбудовувати її заради створення кращих можливостей для пізнання нами та нашими співвітчизниками істини і досягнення спасіння.
Видимою ознакою, символом і втіленням цієї єдності в спільноті є Божественна літургія, яку ми звершуємо нині. В Таїнстві Євхаристії ми єднаємося з Богом через Причастя Тіла і Крові Христових, а також єднаємося одне з одним як таємниче, містичне Боголюдське тіло Церкви. Кожен з нас залишається особистістю, але всі разом ми набуваємо нової якості буття, стаючи єдиним цілим, переходячи від тимчасового і обмеженого до вічного. Як каміння та інші матеріали цього величного Собору Святої Софії в сутності своїй залишаючись тим, чим вони були від віку, через складання генієм будівничих всі разом стали величним храмом, домом Божим, дверима до вічності – так і кожен з нас, залишаючись сам собою, у єднанні Церкви та через усвідомлення єдності суспільства, народу, людства – здатен досягати більшого і кращого.
Дорогі брати і сестри!
Справді нині є історична мить, бо вперше Вселенський Патріарх, Перший серед Предстоятелів Церков, прибув до України, до нашої Помісної Церкви вже як до Автокефальної, дозрілої, належно самостійної Церкви-Дочки. Своєю молитвою і благословенням, цією соборною літургією Вселенський Патріарх Варфоломій стверджує і благословляє наші досягнення, надихаючи нас самостійно, але не егоїстично, розбудовувати своє життя – як батьки благословляють і надихають на добрі справи своїх дорослих і самостійних дітей.
Ми від серця вдячні Його Всесвітості Вселенському Патріарху Варфоломію та нашій Матері-Церкві за дари і благодіяння, які протягом століть історії були нашими предками і нами отримані – від дару пізнання істини та спасительної Православної Віри, прийнятого в княжі часи через Хрещення Руси-України, до дарування Томосу про автокефалію, яким перегорнуто сторінку минулих розділень і духовного поневолення, та стверджена наша свобода бути Помісною Церквою.
Крізь сплетення тканини історії ми бачимо премудрий задум Творця, бачимо Його благословення, допомогу і натхнення кожному зокрема і всім нам разом рухатися вперед шляхом правди до кращого, що спасіння й вічного блаженного буття. Тож у ці особливі дні духовного піднесення, святкуючи як Церква і як народ, складаємо подяку Богові за всі Його благодіяння для наших предків і для нас.
І просімо Творця в час грядущий надихати нас любов’ю, мудрістю та зміцнювати наші сили, щоби ми могли належним чином бути і надалі співпрацівниками Божими, щоби будували ми дім нашої держави і нашої Помісної Церкви на камені правди, насолоджуючись добрими плодами праці та у спадок наступним поколінням передавши найкраще з можливого.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!
Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України
22 серпня 2021 р.,
Собор Святої Софії,
м. Київ
ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
Формальним ініціатором візиту патріарха Варфоломія в Україну був президент Володимир Зеленський, який раніше не дуже цікавився справами церковними
Вселенський патріарх Варфоломій прибув в Україну з триденним візитом. Для Православної церкви України, що у 2019 році отримала незалежність від Російської церкви з рук патріарха Варфоломія, це, мабуть, найвизначніша подія в її історії.
Російська православна церква (РПЦ) та духовно споріднена їй Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) розірвали відносини з Константинополем ще у 2018 році й на офіційному рівні ігнорують візит Варфоломія.
ВВС розбиралася, чому цей візит такий важливий для ПЦУ, що від цього отримає Володимир Зеленський і чого вимагатимуть від патріарха тисячі вірян церкви Московського патріархату, які в суботу проведуть молитовне стояння на знак протесту проти його політики.
Патріарх Варфоломій приїздить до України втретє. І лише перший його візит не мав драматичного характеру.
Тоді, у 1997 році, "молодий" 57-річний патріарх приїхав до Одеси на симпозіум під назвою "Екологія, релігія й довкілля". Варфоломій у своєму служінні взагалі приділяє особливу увагу проблемам екології, за що навіть отримав неформальне прізвисько "зелений патріарх". Так чи інакше, тоді Варфоломій межі Одеси не залишав, там же зустрівся з патріархом Московським Алексієм та вирушив назад до Стамбула.
Наступний його приїзд відбувся у 2008 році. Президентом України вже четвертий рік був Віктор Ющенко, який проголосив курс на створення в країні незалежної від РПЦ помісної церкви. Це він запросив на святкування 1020-річчя хрещення Русі до Києва предстоятеля "церкви-матері українського православ'я" Варфоломія.
Як згадують співрозмовники ВВС, тодішня влада серйозно розраховувала на те, що саме під час цих урочистостей Варфоломій оголосить про намір дарувати українській церкві незалежність.
У 2008 році тодішній президент України Віктор Ющенко розраховував, що патріарх Варфоломій у Києві зважиться надати українській церкві автокефалію. Однак, кажуть учасники тих подій, питання не було достатньо опрацьоване, і шанси на це були мізерні
Щоб вийти з делікатного становища, УПЦ МП надіслала свої запрошення і Варфоломію - щоб його візит не виглядав суто політичним заходом, і патріарху Московському Алексію - хоч якраз його українська влада на урочистості не
Формально приводом для нинішнього приїзду патріарха Варфоломія до Києва стало запрошення президента України Володимира Зеленського. У жовтні минулого року він відвідав Стамбул й особисто запросив патріарха Варфоломія до Києва.
Для багатьох київських спостерігачів цей жест Зеленського став несподіванкою. Ще порівняно недавно, напередодні тріумфальної для себе виборчої кампанії, він - тоді ще у ролі найвідомішого українського коміка - у своїх виступах в'їдливо висміював релігійну активність тодішнього президента на релігійному полі, називаючи томос про автокефалію, яким тоді опікувався Петро Порошенко, "термосом".
Втім, після перемоги на президентських виборах позиція Зеленського змінилася, а риторика пом'якшала. Ба більше - зустріч з патріархом Варфоломієм, на якій пролунало те саме запрошення, відбулася саме з його ініціативи й була доволі несподіваною для патріархії.
"Можливо, спочатку нинішня влада сприймала активність попередників у сфері віри як суто політичний проєкт. Але, ставши владою, через набуття досвіду щоденної роботи у новій команді зрозуміли, що незалежність українського православ'я - це фактор не політичної боротьби між партіями і особистостями, а основа для розвитку суверенної України", - пояснює ВВС трансформацію позиції Зеленського ієрарх ПЦУ архієпископ Євстратій (Зоря).
В останній день осені минулого року до патріарха Варфоломія в Стамбул приїхав прем'єр-міністр України Денис Шмигаль. Саме під час цієї зустрічі пролунала точна дата патріаршого візиту до Києва: 24 серпня, День незалежності України.
У ПЦУ новину про приїзд патріарха Варфоломія очікувано натхненно коментують.
За словами богослова, архимандрита Кирила (Говоруна), цей візит остаточно затверджує суб'єктність Української церкви. ПЦУ вперше за свою недовгу історію приймає такого високого гостя і тим самим обґрунтовує свої претензії на самостійність, рівноправність у сім'ї з п'ятнадцяти інших православних церков - нехай навіть не всі вони формально її визнають.
Наразі ПЦУ формально визнали чотири помісні церкви з 14 (15-та церква у диптиху - це сама ПЦУ). Кожне таке визнання супроводжувалося гнівною реакцією з боку РПЦ. Однак джерела ВВС у церкві кажуть, що в найближчій перспективі очікують такого ж рішення ще від двох-трьох церков.
Для православної церкви України візит патріарха Варфоломія - незаперечне свідчення того, що вона дійсно є частиною світового православ'я
"Більшість церков вже ухвалили для себе внутрішнє рішення про визнання чи невизнання ПЦУ. Просто зараз вони не хочуть підливати олії у вогонь міжправославних відносин. Можливо, візит патріарха Варфоломія додасть певного імпульсу процесу визнання ПЦУ іншими церквами", - пояснює Кирило (Говорун).
"Для ПЦУ [цей візит] - це нагода зайвий раз нагадати всім, що Українська автокефальна церква вийшла з ізоляції і тепер є частиною світового православ'я, очолюваного патріархом Варфоломієм. Для них важливо, що вони легітимні, рукопожатні й прийняті як частина вселенського православ'я", - каже в інтерв'ю виданню DSNews релігієзнавець Катерина Щоткіна.
"Цього (візиту) чекають віряни ПЦУ, тому що матимуть можливість помолитися, взяти участь у богослужінні з ієрархом такого рангу. Це дуже важливо, і це так само зворушливо, як для католиків молитися з Папою Римським, це особливе духовне піднесення", - додає вона.
Візит патріарха Варфоломія можна розглядати й під іншим кутом.
Незадовго до надання ПЦУ автокефалії та у перші місяці самостійного існування нової церкви її ієрархи випромінювали впевненість у тому, що після створення ПЦУ буде динамічно розвиватися й незабаром стане найбільшою церквою країни.
Візит патріарха Варфоломія до Києва у цьому сенсі можна вважати ще й знаком беззастережної підтримки предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія. А також - чітким сигналом про те, що він не шкодує про надання Українській церкві автокефалії, навіть попри очевидні проблеми нової церкви.
Однією з цілей візиту патріарха Варфоломія до Києва є підтримка предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія
Уточнюється, що експерти проаналізували наслідки економічних проблем, які змушують українців виїжджати за кордон в пошуках більш високого доходу і виклали отримані дані в доповіді "30 років незалежності: економічні підсумки".
"З одного боку, внесок грошових переказів мігрантів в українську економіку позитивно відбивається на платіжному балансі і в цілому економіці країни. А з іншого, вартість продукції, яку українські заробітчани створюють поза Україною, перевищує $ 35 млрд. Тобто якщо в Україні були створені необхідні умови , цей продукт створювався б у нас ", - йдеться в доповіді.
Експерти відзначають, що той шлях, який проходить Україна, колись проходила Латвія, Польща і Угорщина. Але аналітики підкреслюють, що ці країни зуміли поліпшити економічну ситуацію і "зламали" негативний тренд, на відміну від України.
Згідно з даними доповіді, за підсумками 2020 року внесок польських трудових мігрантів становить 1% в ВВП країни, тоді як в 2006 році цей показник становив 2,5%.
Раніше ми писали, що українці, які працюють за кордоном, почали більш
У Львівському університеті з 1894 році за рекомендацією професора Київського університету Володимира Антоновича, почав викладати Михайло Грушевський, який народився в «підросійській Україні». На Галичині друкувалося чимало авторів із Наддніпрянщини.
Ідея Соборності наддніпрянців та галичан знаходила вияв навіть на рівні приватного життя. Відомий галицький діяч Іван Франко свідомо одружився з Ольгою Хоружинською, яка походила з Харківщини. Такий шлюб сприймався багатьма українцями як уособлення духовної і політичної єдності Західної й Східної України.
Не дивно, що після розпаду Росії й Австро-Угорщини та створення на уламках цих імперій УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), постало питання про об’єднання цих двох українських держав.
Тому Акт їхньої Злуки 22 січня 1919 року не з’явився просто так. Він мав, як бачимо, довготривалу історію.
На жаль, цей Акт проіснував недовго. Уже вкінці 1919 року очільник УНР Симон Петлюра почав переговори з поляками, погоджуючись поступитися землями Західної України на їхню користь. В таких умовах керівництво Західних областей УНР (ЗОУНР) пішло на денонсацію Акту Злуки, відновивши ЗУНР.
У силу різних обставин, після Першої світової війни українські землі були розділені між чотирма державами – Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною.
Однак ідея єдності цих земель жила. Свідченням цього є постання Карпатської України в 1938–1939 роках – спочатку як автономного утворення, а потім як незалежної держави. Створивши цю державу, мешканці Закарпаття дали зрозуміти, що вони є частиною українського народу і прагнуть возз’єднатися з іншими його частинами. В організації державних структур Карпатської України взяли участь українці з інших земель. На Карпатську Україну в той час дивилися, як на терен, звідки почнеться відновлення соборної Української держави. Тому Угорщина, Польща й СРСР, аби цього не сталося, доклали зусиль для знищення Карпатської України.
Можливо, це виглядає парадоксально, але об’єднання більшої частини українських земель в складі однієї держави відбулося під час Другої світової війни, в 1939, 1940, 1944–1945 роках, коли землі Волині, Галичини, Буковини й Закарпаття увійшли до складу СРСР.
Звісно, «батько Сталін» не переймався любов’ю до українців і не дуже рахувався з їхніми прагненнями. За межами Української Радянської Соціалістичної Республіки, як частини СРСР, залишалися деякі українські етнічні території – Кубань, Берестейщина, південне Підляшшя, Холмщина, Лемківщина, Пряшівщина, Мармарощина, Південна Буковина, Придністров’я тощо.
І все ж під час Другої світової війни ідея Соборності України по-своєму спрацювала. З нею довелося рахуватися Сталіну.
Зрештою, ця ідея дала знати про себе в часи, коли Україна виборювала незалежність. 21 січня 1990 року Народний рух України, напередодні річниці Акту Злуки, провів свою найбільшу акцію – «Живий ланцюг», коли мільйони людей, взявшись за руки, з’єднали низку західноукраїнських міст із Житомиром і Києвом. Тим самим було продемонстровано, що українці прагнуть жити в своїй єдиній незалежній державі.
Тобто ідея Соборності стала нашим важливим національним символом. Актуальною вона лишається й нині, коли стоять питання деокупації Донбасу й повернення Криму. Адже це теж питання єдності України!
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Дехто вважає, що гроші правлять світом. Насправді світом правлять ідеї. Показовим є приклад з ідеєю української Соборності. Вона існувала протягом віків, єднаючи українців. 22 січня 1919 року ця ідея, здавалось би, була реалізована Актом Злуки…
Початки зародження ідеї Соборності сягають часів повстання під проводом Богдана Хмельницького. Цей козацький гетьман вважав, що Військо Запорізьке мало б контролювати не лише козацькі терени нинішнього Подніпров’я, але й загалом землі Русі-України. Родинні корені Хмельницького – із Західної України. Ймовірно, він народився на Галичині. Принаймні навчався в єзуїтському колегіумі чи то Ярослава, чи Львова. Тому зрозумілими були його походи на Львів.
Незадовго після смерті Хмельницького, вкінці 50-х років XVII століття, почалися дезінтеграційні процеси в молодій Українській козацькій державі. Вона розкололася на лівобережну й правобережну частини, що, фактично, було закріплено Андрусівським перемир’ям 1667 року між Московією та Річчю Посполитою. І все ж гетьмани Лівобережної України прагнули, щоб в їхній державі возз’єдналися землі по обидва боки Дніпра. Це практично вдалося зробити Іванові Мазепі. Однак Полтавська катастрофа 1709 року стала цьому на заваді.
До кінця XVIII століття українські землі залишалися поділеними по Дніпру між Росією й Річчю Посполитою. Після розділу останньої в 1772, 1793 і 1795 роках відбулося переформатування цього поділу. Більшість українських земель увійшли до складу Росії, а до Австрійської імперії відійшли Галичина, Буковина й Закарпаття.
Незважаючи на такий поділ, серед українських діячів національного відродження ХІХ століття популярною стає єдності всіх українських земель. Під час революції 1848 року у Львові виникла Головна Руська рада, яка репрезентувала українське населення Галичини. У своєму маніфесті від 10 травня 1848 року вона заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу. Така заява була своєрідним «актом злуки», який передував Акту 1919 року.
На Галичині в другій половині ХІХ століття популярною стає творчість Тараса Шевченка. Кобзар начебто об’єднав Наддніпрянську Україну й Галичину.
Саме в цей період спостерігаємо активне співробітництво наддніпрянців і галичан. Це стосується Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Івана Нечуя-Левицького та інших.
Щоправда, на це були й політичні причини. Валуєвський циркуляр 1863-го та Емський указ 1876 року вкрай обмежували можливості для культурної діяльності національно свідомих українців у Росії. Тому багато хто з них налагоджував стосунки із українцями Австрійської імперії.
За ініціативи українців із Наддніпрянщині і, зокрема, при фінансовій підтримці Єлизавети Милорадович-Скоропадської, було створене в 1873 році у Львові Наукове Товариство імені Шевченка, яке виконувало в той час роль української академії наук.
Львівська міська рада викупила квартиру, розташовану над музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької. У цьому приміщенні постійно були потопи, які затоплювали мистецький заклад і завдавали шкоди експонатам. Мерія домовилася з власниками житла та придбала його для потреб музею. Про це повідомляє.
«Придбання помешкання №8 у будинку №23 на вулиці Соломії Крушельницької унеможливить подальше пошкодження музею та музейних предметів через систематичні затоплення, а також створить умови для розширення усіх видів музейної діяльності та збільшення кількості відвідувачів», – повідомили у Львівській міській раді.
Торік міський виконком погодив купівлю квартири №8 площею 59,4 м2 за понад 1,8 млн грн. У новопридбану квартиру планують перенести кабінети адміністрації. Також це допоможе розвантажити фонди, у яких є понад 25 тис. експонатів і які зберігаються у невеличкій кімнаті.
Музично-меморіальний музей розташований на вул. Соломії Крушельницької, 23 у будинку, який свого часу придбала відома артистка. Вона виступала на найпрестижніших сценах: у міланському театрі «Ла Скала», у Парижі, Римі, Нью-Йорку, Мадриді, Лісабоні, а також у Латинській Америці. У 1939 році вона приїхала до родичів у Львів. А коли почалася війна, кордони закрили і Соломію уже не випустили з Радянського Союзу. Її кам’яницю націоналізували, залишивши співачці чотирикімнатну квартиру на другому поверсі. Тут вона прожила до смерті. Інші покої перетворили на приватні квартири, в яких донині живуть люди. Музей займає лише другий поверх і частинку першого. У решті – приватне житло. Оскільки будинок і його комунікації старі, мешканці верхніх квартир регулярно затоплюють експозиційні зали і фонди музею. У 2017 році сталося наймасштабніше затоплення. Тоді вода знищила щойно відреставрований розпис на стелі, паркет часів співачки, а також автографи, фотографії і особисті речі Соломії. За цим фактом тривають суди.
Наступного року відзначатимуть 150-річний ювілей оперної співачки Соломії Крушельницької. У міській раді мають надію, що у майбутньому вдасться викупити усю кам’яницю для розвитку музею.
Коментар Богдана Гордасевича: Ще на початках приватизації дирекція музею дуже просила тогочасного голову Львова - Василя Куйбіду не давати дозволу на приватизацію квартир з дому Соломії Крушельницької, що були її власністю і були заселені москалями після війни. Великий український поет, патріот і рухівець Куйбіда не зміг бути людиною і дав дозвіл приватизувати і ось після величезних проблем і шкоди мусимо своє у тих паскуд-загарбників викуповувати.