Тамара Бабійчук про творчість Галини Гордасевич

Тамара Бабійчук
УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ: 
БОРЦІ, ЛИЦАРІ, ПАСІОНАРІЇ. СВІТОЧІ
ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ (1935 – 2001)
Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, культурний, громадський і політичний діяч.
У 1952-му шістнадцятирічну студентку педагогічного училища Галину Гордасевич арештовують і засуджують на 10 років таборів – «за складання націоналістичних віршів, антирадянську агітацію серед студентів»… 
Так, справді, в одному вірші були «особливо небезпечні» слова: 
«Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». 
А совєцькі люди повинні знати, що треба йти до комунізму! От за незнання і розплачуйся, дівчино, засланням!
Та коли у дівчат були перші побачення, / Коли їм хлопці почали всміхатися, – / Я заповнювала блоки бетоном, / Я розвантажувала баржі з цементом.
Я бережу свої згадки, як ордени, / Найстрашніша із зрад – це себе зрадити. / І якщо я все це разом з країною / Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою, / Значить, стала я сильною, / Значить в світі ще мушу зробити багато. 
Після трьох років комуністичної каторги Галину звільнили, однак їхати додому на Рівненщину їй було заборонено. І поїхала Галина Гордасевич на Донбас…
На сході України Галина Гордасевич прожила 35 років. 
Багато вчилася, багато працювала. 
Була гордою, незалежною, безкомпромісною. Часто виступала на зустрічах з читачами, де завжди починала свій виступ з пояснення, чому пише українською… Читачі не розуміли її вибір.
Навіть деякі донецькі письменники цькували Гордасевич як «затяту націоналістку і бандерівку». 
Збірки її поезій розсипалися, їх забороняли… 
Галина Гордасевич любила життя.
Люблю життя, яке воно не є. / Люблю життя. Це так прекрасно – жити, / Надіятись, любити і дружити, / І кожним днем прожитим дорожити, / І слухати, як в грудях серце б’є. / Люблю життя, яке воно не є…
Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт, / Що нам дарує бог з своєї волі. / Минає радість – та минають й болі / І зріє плід, хоч облітає цвіт. / Шануймо ж кожен день, мов самоцвіт!
Любила єдиного сина, якого назвала Богданом. За життя мами Богдан Гордасевич Богдан був її вірним другом і соратником. По смерти Галини Гордасевич син ревно опікується пам’яттю незвичайної і сильної українки.
Будь вимогливим і нещадним./ Раз живи за сотню життів. / Не вдовольняйся крихтами щастя, / Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку / Зрозумієш: прийшла біда! / Океан, зачерпнутий в склянку,– / Просто солона вода.
Попри складні життєві обставини, Галина Гордасевич залишилася патріоткою. Була оазою українства в зрусифікованому краї.
Згодом поетеса стане співзасновницею Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху.
Вірш «Убиймо в собі раба» (1989) народився в Донецьку, коли переслідували організаторів щойно створеного Товариства української мови, навіть погрожували сміливцям-патріотам фізичною розправою. 
Убиймо в собi раба!
Убиймо в собi раба! / Його в нас вiкАми плекали! / Звестись на повний зрiст / Нарештi чи не пора б! / Коли ми мовчали налякано / Чи натхненно рукоплескАли, / В нас / рiс / раб.
 Убиймо в собi раба! / Вже предкiв забутих тiнi / Стукають в нашi душi / Не лише вночi, а й удень. / Здригаються континенти. / І чути в їхнiм двигтiннi / Вiдлуння того майбутнього, / Що нас за порогом жде.
 Убиймо в собi раба! / Бо дивляться нашi дiти / І їхнi очi питають: / – Що скажете нам, батьки? / Що нам лишаєте в спадок? / Чим будемо володiти? / Вже ж не бiлi плями в історiї – / Суцiльнi темнi вiки.
 А що ми їм, справдi, полишим? / Жменьку вкраїнських лiтер? / Землю, солону вiд кровi / І бiлу вiд ДеДеТе? / Убиймо в собi раба! / Інакше історiї вiтер / Нас, мов сухе лушпиння, / Геть на смiтник змете. / Щоб настала нова доба, / Убиймо в собi раба!
У 1990-му Галина Гордасевич нарешті повернулася до омріяного Львова. 
Їй було відведено ще якихось десять років життя.
Крім великої громадської роботи, Галина Гордасевич багато пише. 
Вона здійснила мрію свого життя, уклавши документальну розвідку «Степан Бандера: людина і міф», яка фактично є першою об’єктивною біографією нашого великого провідника у визвольних змаганнях ХХ століття. Над книгою працювала довго, проаналізувала біля сотні джерел, авторами яких були люди різних політичних поглядів з різних країн, ретельно відбирала факти із документів, перепровіряла інформацію… Аналітичне мислення Галини Гордасевич допомогло їй створити таку книгу про Степана Бандеру, якій і віриш і яку хочеться читати… 
Книга «Нескорена берегиня. Жертви московсько-комуністичного терору ХХ ст.»  є унікальною. 
Вона містить величезний документальний матеріал. 
Це розповідь про 115 жінок, з-поміж них – сестри Володимира, Марта та Оксана Бандери, сестри Марина і Феодосія Петлюри, жінка і донька Нестора Махна, Марія Капніст, Зінаїда Тулуб, обидві Наталії – сестра і дружина Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, Алла Горська, Надія Світлична, Ірина Калинець – найкращий цвіт українського народу. 
Пам’яті Алли Горської
Ходила по землі – твердо. / Дивилася на світ – ясно. / І раптом це серце – вмерло. / І раптом це світло – згасло.
Тиснула руку – тепло. / Носила голову – гордо. / І раптом – душа затерпла – / Обірвано акорди...
Дарувала їй доля вроду, / Дарувала вогненну вдачу, / І любов до свого народу, / І хист мистецький впридачу.
Галина Гордасевич разом із тернопільським композитором і фольклористом Василем Подуфалим зібрали і повністю підготували до друку сто двадцять тюремних пісень, що їх співали в’язні есесер… 
..Поховано Галину Гордасевич у м. Кременці поряд з пам'ятником Січовим стрільцям. На могильній плиті вибито рядки з її вірша: 
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась»… 
Галина Гордасевич прожила своє життя чесно. 
Хай судять нас нашi дiти, / Хай судять нас нашi внуки, / Та правнуки зрозумiють, / Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали / По совiстi, не з принуки, / Ми вiрили в те, що правда / Колись переможе зло.
У своїх поезіях, літературно-критичних статтях Галина Гордасевич плекала в українців національну свідомість, гідність, гордість, честь, натомість знищувала навіть найменші крихти меншовартости, упосліджености, пристосуванства, угодовства, а особливо – запобігання перед москалями як нашими і братами, і хазяями, і вчителями, і суддями, і катами…
Галина Гордасевич воскрешає в нас потребу мати історичну пам'ять, свій погляд на свою історію, культуру, на свої переконання і мету. 
Починаємо історію!
Це ганьбити себе чи славити: / – Що ж, мовляв, ми за етнос такий? / Та не зможуть діагноз поставити / Найкращі що є діагностики.
Ходили предки до бою, / Досвідченими і оружними. / Забрали у нас зброю: / – Не смієте бути мужніми!
Скорилися, хоч не відразу. / Що ж, будем людьми цивільними! / А нам – кріпацькі укази: / – Не смієте бути вільними!
Що ще може трапитись злого? / Ніби світ відрізали мурами. / А нам відбирають слово: / – Не смієте бути мудрими!
І як нам серця боліли, / Та й цю ганьбу перенесли ми – / Зрікатись батьків веліли: / – Не смієте бути чесними!
Була переповнена чаша, / Що з кришталевими вінцями. / Гірка була доля наша: / – Не смієте бути вкраїнцями!
Галина Гордасевич розуміє, наскільки важливо сьогодні працювати над гартуванням характеру сильного українця: досить бути покірними жертвами, час ставати переможцями; за Україну треба не тільки по-геройськи гинути, але й гідно творити і безжально знищувати ворога.
Ми віками звикли покладати голову / За Україну, за її волю / І, як відчуття вічного голоду, / Цю звичку носили з собою.
Ми так звикли ходити в мучениках, / В трагічних героях, в страждальцях, / Яких Україна – мати засмучена – / Не могла з Сибіру діждаться,
Ми кров лили, ми пісні складали, / Ми так вросли в свою ролю, / Ми так натхненно голови покладали / За Україну, за її волю.
І от вже ластівкою звістка шугає: / Є держава! Вже можна жити! / А ми все ходимо і шукаєм: / Де б голову нам зложити?
Вірш «Горить Шевченкова хатина», згадує поетеса, «просто вихлюпнувся відразу після повідомлення по радіо про пожежу в селі Шевченковому».
Галина Гордасевич добре розуміла, що це не звичайна пожежа, а спеціально спланований шабаш українофобів в нібито незалежній державі, що так і не спромоглася на вироблення політики, яка б захищала все українське , політики, яка б суворо карала ворогів наших. 
Горить Шевченкова хатина, / Де вiн малесенький зростав, / Де гiрко плакав сиротина / І звiдки генiєм восстав.
Було тут хлопцю на горiхи! / Нелегка доленька була! / Повзе ядучий дим з-пiд стрiхи – / Всю Україну застила.
І що було в тiй хатi красти? / Старе рядно чи черепка? / Вiдкiль на нас такi напастi? / Чия злодiйська та рука?
Яка у ворога личина? / Хтось засмiявся. Чи не вiн? / Яка була тому причина, / Що не лунав тривожний дзвiн?
А нашi славнi українцi – / Невже в них серце не болить? / Вони все дiлять: то червiнцi, / То славу кинулись дiлить.
І що їм ворог за спиною! / В братах шукають ворогiв. / Сич озивається луною, / Днiпро тiкає з берегiв, 
І Гонта плаче: – Де ви, дiти? / Де гайдамаки? Їх нема. / Вже є держава. Час радiти, / А серце острахом пройма.
Галині Гордасевич боліли наші дорогі втрати. Бачила, як планомірно провладні бандити фізично знищують українських поводирів. А ще більше ятрила душу наша роз’єднаність, чвари в середовищі національної еліти. 
Над труною Славка* говорили не ті, / Що зустрілись йому в молодому бутті, / Довгі роки з ним поруч були у житті, / З ним долали провалля й урвища круті.
Розгубились вони... А в життя суєті / Приліпились до нього не ті, ой, не ті! / І були їх слова і фальшиві й пусті.
* В’ячеслав Чорновіл
Галина Гордасевич завжди оперативно відгукувалася на всі виклики сучасности.
Такого не просто скандального – такого махрово-шовіністично-українофобського вірша, як вірш «На Независимость Украины» (1992) Нобелівського лавреата Йосифа Бродського, очевидно, немає у світі.
Цей московський апазіціанєр закінчує такими словами свій гидкий опус (бажано всім москворотим його прочитати):
С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи! / Только когда придет и вам помирать, бугаи, / Будете вы хрипеть, царапая край матраса, / Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Галина Гордасевич дає гідну відповідь авторові брутального вірша, сповненого лютої ненависти до незалежної України.
Блюзнірче, ти смів осквернити ім’я високе Тараса, / На мою стражденну Вітчизну збирав брудний компромат? / Так будеш здихати ти, вчепившись у ріг матраца, / І хрипіти не слово «мама», а «истинно русский» мат!
Галина Гордасевич ненавиділа всіма фібрами своєї душі перевертнів, яничарів. 
Яничарська балада
Встала курява стовпами. / Багрянiли хмари. / Приазовськими степами / Гнались яничари.
I летiла перед ними / Звiстка невесела, / Що пускають вони з димом / Українськi села,
Що старих людей вбивають, / Тих, хто уже сивий, / Малих дiток забирають / В неволю-ясир.
Забiгає яничарин / У бiленьку хату. / Стала жiнка у вiдчаї – / Нiкуди тiкати!
Тiльки в очi подивиться – / В нього ж очi синi! / Раптом зойкнула вдовиця: / – Сину ти мiй! Сину!..–
Простягає вона руки, / Обiйняти хоче, / А вiн стоїть, клятий турчин, / Стоїть та регоче.
Звiдки йому пам’ятати / Українську мову, / Як малим украли з хати, / З батькiвського дому,
Вiд матерi вiдiрвали, / Вiд рiдної сутi / Та молоком напували / Скаженої суки.
Постаралися немало / Вчителi незлецькі, / Щоб не знав вiн слова «мамо» / Навiть по-турецьки.
То ж була наука люта – / Як зброю тримати. / От i блиснула шаблюка! / От i впала мати…
3 того часу проминули / Не лiта – столiття. / Дай Бог, щоб вас обминули / Такi лихолiття!
А щоб ми це, люди милi, / Могли пам’ятати, / Не спочили у могилi / Анi син, нi мати.
Бога мудрiсть незвичайна / I велика сила: / Вiн з матерi зробив чайку, / Зробив вовком сина.
I чаєчка все кигиче / На ковилу сиву, / А прислухаєшся – кличе: / – Сину ти мiй! Сину!..
А вiн виє, турчин клятий, / Темними лiсами, / Нiби вчиться вимовляти: / – Мамо моя! Мамо!
До останку вірила Галина Гордасевич в Україну, в її божественне призначення у світі.
Ера України
Надходить ера України./ О земле, рiдна i свята! / І озираються країни, / Що над Європою свiта.
Свiта, свiта, бо сонце сходить, / Погожий обiцяє вiк, / І зеленiють в полi сходи, / І йде межею чоловiк.
Вiн по-хазяйськи оком гляне, / Чи все як слiд цвiте й росте. / Колись поляни i древляни / Зорали поле це святе.
Його кропили рясно кров’ю, / Гноїли трупом. Та дарма! / Воно вiдроджене любов’ю! / Вiд нього кращого нема!
І коли вiзьмуть в руки дiти / Пахучий, нiби сонце, хлiб, / Я знаю: буде вiн радiти, / Наш предок – ант а чи дуліб.
І успокояться по всьому, / Кого на страшну смерть прирiк / Чи той кривавий тридцять сьомий, / Голодний тридцять третiй рiк.
Пiсля великої руїни / Ставати до роботи час. / Європа дивиться на нас. / Надходить ера України.

Казки про шахи від дідуся Боді

КАЗКИ З КРАЇНИ ШАХІВ

Пригоди чарівної шахівниці.

Десь в одній місцині існувало два королівства. В одному жив принц, який дуже любив грати в шахи. А в іншому жила принцеса, яка також дуже любила грати шахи. Зрозуміло, що принц і принцеса чимало змагань зробили, щоб вияснити хто з них є кращим гравцем в шахи. Одначе то принц виграє у принцеси і кепкує з неї: «Граєш нездало, бо розумієш мало!» То принцеса обіграє принца і насміхається з нього: «Задавака-пустоцвіт, програє на цілий світ!» Отак вони постійно сварилися поміж себе через гру в шахи і здавалося тому не буде кінця, аж сталася одна пригода.

Якось завітав до їх країв один чаклун, який дуже добре грав у шахи. А у нього була чарівна шахівниця, що могла виконувати різні бажання. І той чаклун виставив умову, що хто його двічі обіграє – тому він віддасть чарівну шахівницю, але мало хто міг його й один раз обіграти, а щоб двічі – й поготів ніхто не зміг. Зрозуміло, що принц з принцесою посперечалися, що хто виграє чарівну шахівницю – той поміж них є найкращим. Але всі намагання кожного з них, не дивлячись на всі тренування і змагання, виявлялися марними, бо одну партію вигравали, а ось другу – ні. Не виходило ну ніяк ні принцу, ні принцесі.

Врешті-решт, не дивлячись на ворожнечу, принц і принцеса домовилися зустрітися, щоб порадитись, як же обіграти того чаклуна. Вони зрозуміли, що тут не в самих шахах проблема, тому вирішили піти до дуже мудрого чоловіка, у якого була чарівна мушля, яка шуміла неначе море, коли її прикладали до вуха. А той чоловік посеред того шуму чув ще чарівні відповіді, про які його запитували різні гості. Він послухав чарівну мушлю і розповів принцу й принцесі, що чаклун попросив у чарівної шахівниці, щоб ніхто не міг обіграти його двічі, і саме тому завдяки допомозі чарівної шахівниці обіграти його двічі просто було неможливо нікому.

Проте принц з принцесою добре подумали і придумали, як обіграти чаклуна. Оскільки вони були одного віку і схожої статури, бо обоє зі шляхетного родоводу, то й надумали таку хитрість: першу партію в шахи грає принц і тоді начебто йде перепочити, але в цей час принцеса перевдягається в його одяг і йде грати другу партію з чаклуном. Їх задум цілком вдався, бо чаклун вважав, що грає в шахи з одною і тою самою людиною, отже був певен у своїй перемозі, але насправді то ж була зовсім інша людина, тому чарівна шахівниця не втручалася в їхню гру. Так чаклун програв двічі підряд в шахи і змушений був віддати чарівну шахівницю. А як принц з принцесою поділили поміж себе чарівну шахівницю – про то буде мова наступного разу.

             Чарівна шахівниця і сумління

Ми пригадуємо, що принц з принцесою дуже сварилися поміж себе, коли грали в шахи, а проте коли вони зійшлися удвох, щоб спільно подолати чаклуна, то дуже подружилися, а потім і покохали щиро одне-одного. Саме тому їм було легко поділити чарівну шахівницю, бо як принц казав принцесі: - Забирай її собі! Так і принцеса відповідала: - Ні! Ти забирай її собі! Врешті-решт то була їх остання сварка через шахи, бо вони вирішили побратися і після шлюбу стали, відповідно, як король і королева у своєму вже об’єднаному чималому королівстві, а чарівна шахівниця стала їх спільною власністю.

Жили король і королева в мирі та злагоді, а коли в їхньому королівстві траплялась якась біда: чи то посуха, чи навпаки надмірні зливи призводили до повеней, або якась пошесть траплялася в краю, або вороги напади вчиняла, - тоді король з королевою діставали з потаємного місця чарівну шахівницю й сідали грати на ній в шахи. Під час цієї гри в шахи король з королевою говорили про прикру ситуацію в їхньому королівстві та просили чарівну шахівницю їм допомогти з отою бідою. І чарівна шахівниця обов’язково допомагала: на посуху надходив дощ, а зливи й повені припинялися, бо з’являлося золоте сонечко на чистому синьому небі. Всілякі пошесті зникали і вороги швидко втікали він мужніх оборонців рідного краю. Тому люди жили в королівстві радісно і заможно, щиро вітали короля й королеву та дуже їх любили. Проте не все було гарно у королівській родині, бо не мали дітей король й королева через те, що їх обох дуже мучило сумління: чи чесно вони виграли чарівну шахівницю? Чи справедливо вона їм належить? Самі вони того вирішити не могли і їм був потрібен якийсь суддя, але хто розсудить найвищу владу в країні? Вони ж монархи є у своєму королівстві! Тобто вони найголовніші судді. Їм ніхто не суддя!

Дуже мучили докори сумління короля і королеву. Аж якось спало їм на думку піти за порадою до того мудреця, який розповів їм про злу таємницю отого підступного чарівника: може чарівна мушля і тут дасть раду-пораду. Пішли вони до того мудреця, що вже був зовсім старенький дідусь, розповіли йому про свою біду з муками сумління і бездітність через це. А мудрець поглянув на них примруженим оком, розсміявся і відповів: - На цю вашу біду я вам і без підказки з чарівної мушлі легко відповім. Той злий чарівник грав у шахи не за правилами, тому що був шахраєм, бо користався в грі не своєю головою і знаннями гри в шахи, а грав і вигравав за допомогою чарівної шахівниці. Навпаки, кожен з вас грав в шахи за правилами і цілком чесно виграв свою партію, тому ви покарали чарівника-шахрая і у вас не має бути жодних докорів сумління. Ви схитрували з перевдяганням, але не в самій грі в шахи. Чарівна шахівниця ваша цілком заслужено і повірте, якби чарівна шахівниця вас не полюбила, то ніколи б не перейшла до вас і не допомагала так щиро в усіх ваших бідах.

Втішені король з королевою повернулися до свого замку і незабаром рік за роком увесь їх дім наповнився дитячим гомоном хлопчиків та дівчаток, принців і принцес, для яких зі самого малечку честь і справедливість є найголовнішими у житті. 

Богдан Гордасевич

22 вересня 2024 р.

21:22 22.09.2024


Кому потрібен живий Дональд Трамп?

Кому потрібен живий Дональд Трамп?
Відповідь когось здивує: мені. Навіщо? Тому що це як світло виключили, коли дивився захоплюючий трилер. Зараз вся світова інтрига в тому, хто виграє у перегонах з вибору Президента США восени цього року, тому зачекайте передчасно помирати старий і дуже старий — зачекайте!
Начебто все сказав для читачів яко глядачів: кілька слів вхопили і далі полетіли в безмежжі Інтернету.
Тепер для читачів думаючих додам таке, що варте на їх увагу, як на мене. Правди про стрільця ми навряд чи дізнаємося, тому я спокійно вибудовую образ патріота, який переживає за долю своєї країни, бо зважитись на подібний вчинок без морального підгрунтя просто неможливо. Інша річ, чи це був реальний замах на життя, чи символічне попередження: ти доторканний! Вибирайте варіант самі, але бачимо по-факту, що одночасно і влучив, і не влучив. Хоча охорона оточила одразу Дональда Трампа і, так би мовити, прикрила собою, але ж голова Трампа стирчала в наглу, тому повторити було не складно другий постріл, але стрілець чомусь переключився на публіку доти, допоки його влучним пострілом не відключили навічно. Знову вказую, що достоту ясно: був замах на Дональда Трампа, колишнього президента США і найбільш можливого кандидата на цю посаду знову від Республіканської партії США.
Усе інше є загадка з багатьма невідомими. Тоді чому я обрав образ патріота для стрільця? А тому, що цей феномен насилля чітко нагадав мені події 5-6 січня 2021 р. відомий як "Штурм Капітолія США" і нижче я подаю інформації про ту подію, але на тепер мені важливо підкреслити інше: ця злочинна подія сталася суто за підбурювання тоді ще діючого Президента США Дональда Трампа! Він програв вибори і не хотів цього визнати, тому намагався зірвати підсумок демократичних виборів злочинною силою! Фактично відбулася пряма загроза державному устрою США як такому! Під час штурму Капітолія загинули люди! Були відкриті чисельні кримінальні справи, але не для Дональда Трампа, у якого існує імунітет перед Законом США яко за статусом президента. Наголошую на тому: Дональд Трамп не поніс жодного покарання за спробу державного перевороту — жодного покарання! Хіба це справедливо?
Проте значно небезпечніше інше: хто може гарантувати, що подібний вчинок не повториться вдруге у значно більших маштабах, бо досвід вже є у Дональда Трампа, як і темперамент той самий. Ще й з ореолом героя, якого "кулі не беруть", а насправді який є значним лихом для США, про що засвідчив його перший термін перебування на посаді президента. Якби було інакше, то чому Дональда Трампа не переобрали, а схотіли і обрали старенького Джо Байдена? Як і зараз я певен, що переоберуть мудрого праотця, як і належить верховній владі, а не пристарілого мажора-популіста. Врешті, час усе розставить на свої місця, але однозначно добре, що світло не згасло і ми надалі споглядаємо за трилером "Байден і Трамп: рулетка часу!"
Богдан Гордасевич
14:08 14.07.2024


Довідка з нашої чудової Української Вікіпедії, де дуже багато ще корисної інформації по цій темі
Штурм Капітолія США — насильницькі протести, що пройшли 6 січня у Вашингтоні (округ Колумбія)[5], організовані групою прихильників президента США Дональда Трампа, метою яких було змінити результати президентських виборів 2020 року. Учасники протестів захопили будівлю Капітолія США, що призвело до загибелі п'яти людей та змусило членів Конгресу США тимчасово евакуюватися, однак зрештою не завадило сертифікації результатів виборів.

5–6 січня 2021 року кілька тисяч прихильників президента Трампа, що зібралися у Вашингтоні, округ Колумбія, на знак протесту проти можливих фальсифікацій результатів президентських виборів та на підтримку вимоги Трампа до віцепрезидента Майка Пенса та Конгресу відхилити затвердження перемоги обраного президента Джо Байдена.[6][7]

Конгрес тоді проводив підрахунок голосів колегії виборників, обговорюючи затвердження перемоги після того, як Тед Круз і Пол Госар заперечили результати підрахунку голосів в Аризоні. Бунтівники увірвалися до зали засідань Сенату, через що Конгрес тимчасово призупинив роботу[8], а члени Конгресу були евакуйовані. Пізніше того ж дня сертифікацію результатів президентських виборів було завершено, однак штурм Капітолія призвів до загибелі п'яти людей, зокрема одного працівника Поліції Капітолія.

Штурм був широко осуджений американськими політиками та міжнародною спільнотою; зокрема, лідер більшості в Сенаті США Мітч Макконнелл назвав ці події «невдалим заколотом».

13 січня Палата представників США оголосила імпічмент президенту Трампу за його роль у розпалюванні штурму. Низка комерційних компаній та організацій відмовилися співпрацювати із Трампом як наслідок подій 6 січня, зокрема його облікові записи були заблоковані у кількох соціальних мережах[9]. За результатами штурму ФБР відкрило близько 160 розслідувань, зокрема за звинуваченнями у внутрішньому тероризмі та організації бунту; станом на 13 січня понад 80 учасників штурму заарештовано[10].

Саміт високого рівня про мир для України

Спільне комюніке про основи миру
16 червня 2024 року - 15:31
Саміт високого рівня про мир для України
Спільне комюніке про основи миру
Швейцарія, 15–16 червня 2024 року

Війна Російської Федерації проти України, що триває, продовжує спричиняти масштабні страждання людей та руйнування, а також створювати ризики та кризи з глобальними наслідками для світу. Ми зібралися у Швейцарії 15–16 червня 2024 року, щоб посилити діалог на високому рівні щодо шляхів до всеосяжного, справедливого та стійкого миру для України. Ми вкотре наголошуємо на резолюціях Генеральної Асамблеї ООН A/RES/ES-11/1 від 02.03.2022 та A/RES/ES-11/6 від 23.02.2023 та підкреслюємо нашу відданість дотриманню міжнародного права, включно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

Цей Саміт був побудований на базі попередніх дискусій, які відбулися на основі Української формули миру та інших мирних пропозицій, що відповідають міжнародному праву, включно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

Ми глибоко цінуємо гостинність Швейцарії та її ініціативу прийняти Саміт високого рівня як вияв її твердої відданості сприянню міжнародному миру та безпеці.

У нас відбувся плідний, усебічний і конструктивний обмін різними думками щодо шляхів досягнення основи для всеосяжного, справедливого та стійкого миру на базі міжнародного права, включно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй. Зокрема, ми підтверджуємо нашу відданість утриманню від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, принципам суверенітету, незалежності й територіальної цілісності всіх держав, включно з Україною, у межах їх міжнародно визнаних кордонів, включно з територіальними водами, і вирішенню спорів мирними засобами як принципам міжнародного права.

Крім того, ми маємо спільне бачення щодо таких важливих аспектів:

1) По-перше, будь-яке використання ядерної енергії та ядерних установок має бути безпечним, захищеним, надійно охоронятися та не шкодити довкіллю. Українські атомні електростанції та установки, зокрема Запорізька атомна електростанція, повинні працювати безпечно та захищено під повним суверенним контролем України і відповідно до принципів МАГАТЕ та під її наглядом.

Будь-яка загроза або використання ядерної зброї в контексті війни в Україні є недопустимими.

2) По-друге, глобальна продовольча безпека залежить від безперебійного виробництва та постачання продуктів харчування. У зв’язку з цим вільне, повне та безпечне торговельне судноплавство, а також доступ до морських портів на Чорному та Азовському морях є надзвичайно важливими. Напади на торговельні судна в портах і на всьому маршруті, а також на цивільні порти та цивільну портову інфраструктуру є неприйнятними.

Продовольчу безпеку жодним чином не можна використовувати як зброю. Українська сільськогосподарська продукція має безпечно та вільно постачатися зацікавленим третім країнам.

3) По-третє, усі військовополонені мають бути звільнені шляхом повного обміну. Усі депортовані та незаконно переміщені українські діти та всі інші українські незаконно утримувані цивільні особи мають бути повернуті в Україну.

Ми вважаємо, що досягнення миру вимагає залучення та діалогу між усіма сторонами. Тому ми вирішили в майбутньому вжити конкретних заходів у вищезазначених сферах із подальшим залученням представників усіх сторін.

Статут Організації Об’єднаних Націй, включно з принципами поваги до територіальної цілісності та суверенітету всіх держав, може й буде слугувати основою для досягнення всеосяжного, справедливого та стійкого миру в Україні.

Про Український саміт миру в Швейцарії


Про Український саміт миру в Швейцарії

Подія 15-16 червня з проведенням Українського саміту миру у Швейцарії набула реального світового значення, як і підписана більшістю учасників Комюніке. Одразу зазначу, що наскільки це вдалий захід підтверджує сказ у ворогів та їхніх пропагандонів в різноманітних "рашатудей. З якою радістю вони розголосили, що кілька країн відкликали свої підписи під тим документом, але то що називається встрілили по собі, бо тим визнали, що заключний документ саміту є важливим і дієвим! То не якась там "фількіна грамота" від рашистів, а вагомий міжнародний документ.
До речі, Україна не має такої розгалуженої світової мережі пропаганди, як раша, тому одна з головних якостей Українського саміту миру у Швейцарії став отой глобальний інформаційний прорив по цілому Світу з чітким означенням хто є хто: Україна є жертва безпідставної агресії з боку Російської Федерації! Дуже важливий месидж, який дезавуює брехню рашиської пропаганди, що це начебто на них напали, на маленьку беззахисну "расею" з чи не найбільшим у світі ядерним потенціалом зброї. Як там у класика: "Чи більша брехня - тим скорше у неї повірять"
Друга важлива тема: відбулася чітка і однозначна консолідація країн, які умовно називають "Західного світу". Навіть Угорщина та Сербія з усіма їх проросійськими наративами в політичних процесах визначились з ким вони є насправді. Важливою є участь багатьох інших країн світу, бо з того стало ясно, хто з них реально незалежна країна на противагу залежним від Китаю чи раши, які активно тиснули на формально суверенні країни не брати участь в Українському саміті миру у Швейцарії. Якщо до Саміту Миру коаліція держав проти Російської Федерації, яку складають понад 80-т державних суб'єктів та Іраном, КНДР і Китаєм, була значно меншою в межах 30: 27 держав Євросоюзу плюс США, Канада і Великобританія, то після саміту це вже понад 90 країн, що тішить. Зрозуміло, що далеко не всі є і будуть активними учасниками в цій глобальній війні, але вистачає і того, що вони з нами!
Нарешті заключне найголовніше: Український саміт миру в Швейцарії засвідчив, що Українська Держава набула реального змісту Суверенної Світової Держави! На жаль, ще без визначення: Соборної, тобто єдиної в своїх землях зі Кримом включно, але ЗСУ над цим успішно працює і Україну поверне в міжнародно визнанні межі її кордонів на 1 грудня 1991 року, коли відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Незалежності України. 
Наш дух не зламати! Свободу не вбити! 
Слава Україні! Героям слава!

Богдан Гордасевич, м. Львів,
18 червня 2024 р.

Нагородження 2024

Нагороджується Гриб Єлизавета, учениця 2-Г класу СЗШ №92 міста Львова, за визначні успіхи в опануванні гри в шахи та здобуття початкового 4-го розряду зі гри в шахи.

 Директор СЗШ №92 м. Львова   (Малко М.А.)

 Нагороджується Шах Святослав, учень 2-Г класу СЗШ №92 міста Львова, за визначні успіхи в опануванні гри в шахи та здобуття початкового 4-го розряду зі гри в шахи. 

Директор СЗШ №92 м. Львова (Малко М.А.)

 

Нагороджується Кузьмич Матвій, учень 7-А класу СЗШ №92 міста Львова, багаторазового чемпіона в гуртку з шахів, за визначні успіхи в опануванні гри в шахи та здобуття найвищого 1-го розряду зі гри в шахи.

 Директор СЗШ №92 м. Львова (Малко М.А.)

 


Нагороджується Лозинський Святослав, учень 2-Г класу СЗШ №92 міста Львова, за значні успіхи в опануванні гри в шахи та проявлену наполегливість

Директор СЗШ №92 м. Львова (Малко М.А.)


Нагороджується Сербан Віталій, учень 2-Г класу СЗШ №92 міста Львова, за значні успіхи в опануванні гри в шахи 

Директор СЗШ №92 м. Львова   (Малко М.А.)

Нагороджується Рибій Святослав, учень 5-В класу СЗШ №92 міста Львова, за значні успіхи в опануванні гри в шахи та проявлену наполегливість і допомогу в діяльності шкільного гуртка з шахів

 Директор СЗШ №92 м. Львова


Нагороджується Галян Мілена, учениця 1-Б класу СЗШ №92 міста Львова, за значні успіхи і талант в опануванні гри в шахи, як новачка у цій грі 

Директор СЗШ №92 м. Львова (Малко М.А.)



Інтронізація покійника

Інтронізація покійника
Такі ось справи з рашою-парашою
З одного боку мені байдуже все, що діється в рашці, зокрема і події 7 травня: була то інтронізація. інавгурація чи ексгумація нешанованого мною і багатьма В.В. Путина (далі: пукін), але є певний момент, який би хотілося дещо обговорити. Таке собі невеличке фентезі на тему: а якщо пукін мертвий? Що тоді?
Почнемо з простого: є вісточка і доволі достовірна, що після візиту пукіна до Китаю в жовтні 2023 р. його таки наздогнав якийсь мутант ковіда і забив там в бункері на Валдаї. І що? І нічого! Взагалі. Чому? А тому! Тому що багатьом, дуже багатьом смерть пукіна є не просто невигідною, а стає крахом всього! І навпаки: самий смак настає правити не боячись хазяїна, який лежить в морозильній камері. Пукін мертв, але справа його живе!
Почнемо з того, що оточення пукіна досить обмежене і дуже постійне через його параною замахів на життя. Будучи за фахом хіміком-кедебістом, пукін спеціалізувався на тихих вбивствах типу смертей Степана Банери та Лева Ребета ціанідом, які б ніколи не розкрили, якби не зрада агента-кедебіста Б. Стасишин, що особисто вчинив ті вбивства. Невідомо, скільки вбито людей самим пукіним чи за його керівництвом, але відомо про виживших Скрипалів та не вижившего А. Литвиненка. Усе через отруту. Тобто параноя в пукіна мала всі підстави і в останні часи він навіть зі соїми довіреними спілкувався на дуже значній відстані. Затворництво у бункері також показник, а також наявність двійників. Не одного - багато двійників. І я розумію іронію, коли хтось спостережливо підмітив, як на однму публічному заході пуків вітався і тис руку усім, включно своєму охоронцю. Тобто була наявною значна група фахівців, яку курували двійників пукіна "по образу й подобію". Саме тому смерть пукіна можна було спокійно переформатувати в живого і ділового.
Також легко зрозуміти, що без пукіна ні Шойгу, ні Лавров, ні Матвієнко, ні той же базіка Песков і ще купа мала мастодонтів при владі стають порожнім місцем, чого їм дуже не хочеться. Ця вся кліка робить продовження всього так би мовити "за замовчування" і пукін стає живіший всіх живих. Ось навіть вибори легко виграв, бо перед тим несподівано помер в колонії його головний опонент Навальний, що відомо на весь Світ, але мало кому відомо, що за нез'ясованих обставин знайшли повішеним в камері досить відомого Гіркіна-Стрелкова, що був на другому місці за популярністю після Пригожина, також знищеного за дивних обставин, але ще за життя пукіна. Чому це сталося? Банальна перестраховка: якби смерть пукіна набула публічного розголосу, то все одно конкурентів немає знаменитих на всю рефію і на крайняк свій Медведєв підійде. Хоча є досить бажаючих і посеред правлячої кліки, тому все йде тихо і не мирно. Потрібні значні успіхи, щоб потім заявити: надірвався і раптово помер! Дістаємо з морозильника як живого і в почестях та печалі ховаємо, а тоді когось нового обираємо, хто і без того вже усе тримає в своїх руках.
Не вигідно доводити смерть пукіна і закордонним правителям, тому що запитань і проблем постане неймовірна кількість, а так граємося в піддавки, щоб не отримати чогось ну дуже поганого. Сподіватися, що в сучасній рефії прийде до влади якийсь гуманіст і все владнає - шанси мінімальні. Навпаки: за твердою рукою має йти тверда голова.
Можна ще багато розписувати різного такого конспірологічного, але я зупинюсь на одній дрібниці: ставлення еліт світових до сучасного пукіна - воно кардинально змінилося. Та й в самій рефії є чимало документальних матеріалів того, як вигиналися й заглядали в очі пукіну присутні на зустрічах політичні бонзи, а як байдуже вони поводилися на отій інавгурації - вражаюча різниця. До того навіть голова МПЦ Кирил пукіну вклонявся, хоч мало бути навпаки. А тепер кланятися дублікату-двійнику - та ну. То ж клоун! Вражаюча переміна. З чим вас і вітаю. Інтронізація покійника відбулася. Що далі - то деталі.

Богдан Гордасевич
9 травня 2024 р.

Пояснення:
Ексгумація (лат. exhumation, від латинського ex — із і humus — земля, ґрунт) — вилучення трупа з місця поховання, при необхідності його огляду,

Інавгурація — церемонія вступу на посаду голови держави або на високий духовний сан. «Інавгурація» є словом давньоримського походження, коли чиновників посвячували на їхні посади авгури, трактуючи волю богів.

Інтронізація — офіційний цивільний чи церковний акт посвячення на найвищу посаду в державі або церкві (нім. Inthronisation; нім. Enthronement; лат. Inthronizatio)
13:28 09.05.2024

Про війну дронів від Тетяни Чорновіл

Про зброю «задротів»
Я пілот FPV.  І хочу тут викласти деякі свої думки про таку зараз модну тему малих дронів-камікадзе, поки не стала профі. Бо, вважаю, думки початківця об’єктивніші. 
 Коли весною минулого року я тільки мріяла освоїти дрон-камікадзе, я думала, що варто мені навчитися літати - всі цілі будуть мої. Виявилося так було на початку ери фпвдронів. Скільки БМП у нас стояло у посадках через кожних 50 метрів на відстані «Стугни», але недосяжні для ПТРК через дерева , і такі легкі цілі для ФПВ…
Зараз, на тих ділянках фронту, де ворог не наступає на глибину 15 км не має нічого цікавого. Доводиться літати в якусь дрібноту: легкові авто, бліндажі і блокпости. «Урал» або Муром  або антена ворожого ФПВішника вже щастя!
Отож ФПВ-дрони не панацея. Насправді: дрони камікадзе це повинна бути  недорога масова зброя для всіх цілей підряд, навіть не значних, щоб тримати основні сили ворога на відстані,  руйнувати логістику і проріджувати атаки. У мене наприклад 30 дронів на місяць. Це ніщо. Це не робота. Робочі ефективні екіпажі мають по 300 дронів на місяць. Але і вони не заміняють артилерію і більш серйозні дорогі безпілотні системи, жодним чином! Так що почуєте від політика або експерта, що всі гроші оборонки треба спрямувати на дрони камікадзе знайте він просто на цьому заробляє.
Однак не зважаючи на незначні цілі, я сама собі, як пілоту дрону-камікадзе, заздрю кожного разу, як лечу. Це неймовірне відчуття летіти над  ворогом на глибину 15 км і влітати прямо в бліндаж…і на останьому кадрі бачити орка. Неймовірне відчуття: коли зі «Стугни»  вже вивчила напам’ять  об’єкти на прямій видимості, а тут зазираєш у двори і за посадки. Коли працюють твої головні відчуття, коли більша частина тебе улітає разом з дроном …
Зізнаюся чесно, мені було важко навчитися, бо я не геймер і ніколи ним не була.  Чесно кажучи, коли вперше відкрила програму-тренажер на комп’ютері , мені здалося, що пілотувати  ФПВ неможливо.  Але тягала з собою комп і пульт на позиції Стугни -літала літала літала і десь через 300 годин польотів  себе подолала(я не рахувала, але всім кажу так). Другий раз у мене ледь не трапилася істерика, коли я вперше злетіла на полі і бахнула дрон, бо все виявилося не так, як в тренажері.
Проте зараз, я хоч і початківець долітаю до цілей не гірше ніж інші пілоти з якими зараз працюю, яким навчання давалося  легко, які  мали більше нальотів і почали на півроку раніше мене (мені зараз відправили розрахунок таких). І я ще й почала таких повчати, бо, як це так, я «деревяна» долітаю частіше до цілі ніж вони?
Секрет тут в наступному. Позаяк, я знаю що я не ас, то, щоб мені було легше, я вибудовую маршрут перед польотом, користуючись картами гугл і даними розвідки цілі   і попереднім досвідом. Заплющую очі уявляю маршрут пару разів. Особливо детально біля підходу на ціль. Значить так, -кажу собі, - біля червоного даху повернути на дорогу, біля знаку на дорозі почати понижуватися, біля наступного знаку лягти на висоту 2 метри почати максимальний набір швидкості, щоб не встигли включити  РЕБ, коли почують дрон, перед ціллю, наприклад це вхід в блокпост, я  зауважу на кадрах розвідки бочку і блок, яка мені буду орієнтиром, бо я повинна пролетіти між ними на їх висоті, щоб в наступну мить потрапити в дірку, яка є проходом всередину  блокпосту.   Тому, коли я лечу у мене може почати так сипатися картинка, що я майже нічого не розрізняю окрім своїх орієнтирів – і чудо  передімною раптово і дивовижно вигулькує чорна діра блокпосту в який я летіла… 
А ось пацани, яким легко давалося навчання і на полігоні з дроном виконують чудеса вищого пілотажу раз за разом роблять одну і ту саму помилку від самовпевненості:  що треба просто летіти, а вже на місці розібратися, де тая ціль. В результаті, не бачать, намотують над  ціллю кола, шукаючи її,  поки їх не посадить РЕБ, ловлять здивовано гілки дерев і дроти електромереж… 
Це я розповідаю тим, хто хоче  опанувати польоти. Якщо ви дуже хочете, ви будете ефективно літати навіть при відсутності початкових здібностей. Головне бажання і довбати цю скалу. «Деревяні» пілоти насправді теж можуть показувати хороший результат.
Але навчитися літати це далеко не все. Як я виявила: пілотування це лише 20% роботи розрахунку ФПВ. Це я пишу для тих, хто вважає, що якщо всіх мобілізованих навчити на пілотів і дати їм дрони ми виграємо війну.
 ФПВ далеко не панацея.  А якщо в команді не має талановитого інженера, ФПВ взагалі перестає бути ефективною зброєю.
Мені пощастило у мене є такий. А ще мені пощастило, що другий пілот теж вдало опановує навички інженера. Я жартую, що ФПВ це зброя «задротів»!!!! Пілот це 20 % успіху дрона, а інженер це 50% успіху дрона -кажу я.
Адже пілот не може вивчити свій апарат, бо кожний раз він літає на новому літальному апараті.  І тут вся надія на інженера, що новий апарат не підведе.  Навіть з однієї коробки з однієї серії у апаратів може бути радикальні відмінності і різні неякісні компоненти.  Перед кожним бойовим  виїздом довбаємося з прошивками, обльотуємо дрони, обльотуємо батареї, і, наприклад, їдемо на бойовий виїзд -  два дрони з трьох втрачають відеосигнал далеко до цілі. Що сталося, чому? Кумекуємо, що на тому що долетів стояла інша антенка. Виявляється вся партія дронів прийшла до нас з антенками -хорошими антенками, тілька та біда вони не сумісні з нашою наземною станцією. А ми то вилітували дрони перед виїздом на пульті без станції, тому цього не з’ясували...і навіть не подумали, що так може бути.
Зараз наш інженер вже дійшов до того, що кожен дрон у нас вилітає на відмінній частоті керування і на іншому каналі відеозвязку. Ми міряємо, яка частота найменше глушиться РЕБом своїм і ворожим в момент вильоту і який канал відеозвязку дає антенці на дроні пікову потужність. Майже всі антени з однієї партії різні!!!! Ми це виявили нещодавно.
Це нам дало той результат, що майже всі дрони долітають до цілі. Наразі у нас доліт 9 з 10. Але який рівень «задродства» для цього треба)))))
Ні в яких учєбках цього не навчать, нажаль, того хто не інженер. Тому  не може бути маса ФПВ-екіпажів на фронті, які замінять всі види військ.  Якщо ми беремо кількістю, а не якістю екіпажів, то треба змиритися з тим, що це буде дорога зброя, що при нинішній якості дронів і низькій взаємодії до цілі буде долітати  1 дрон з 10.
Проте це ще не все: доліт і ураження цілі не синоніми. Ефективність боєприпасу і детонація  -  велика проблема. Самі ліпимо БК і дивуємося, а чого воно так слабенько вибухає, якщо ще й вибухає…. На різні задачі треба різні боєприпаси. А ми літаємо на тому що маємо, що зліпимо при відсутності пластиду, електродетонаторів, щось десь клянчимо поштучно, вимінюємо і результативність наша низька. Хороший сапер плюсує 30% успіху ФПВ розрахунку. І тут я поки що ще  ні чим похвалитися не можу, я в пошуку рішень….
Отже мої підсумки:  пілот 20% успіху, інженер -50%, сапер-30%.
У мене, як і в усій армії зараз уже перекос: пілотів купа, інженерів та саперів майже не має. А так не літає. Проблему саперів може вирішити виробництво БК для дронів. А ось інженери….Це окреме питання, як їх заманювати в ЗСУ, і при цьому не відправляти з лопатами в окоп…
Знов таки, я це все пишу, як початківець і може професіонали мене тут зараз «розкатають». Проте моя думка, як мінімум цікава, бо нас початківців легіон і думаю всі ми маємо проблеми з ефективністю нашої роботи.
Отже даю свої висновки.
Не зважаючи що тема маленьких ФПВ дронів -камікадзе вже  давно є  найбільш модною, на одних дронах війну не виграєш. Насправді нікуди не дітися без арти  та іншої старої доброї «пілотної» зброї.
Але якщо говорити про модні ФПВ камікадзе, то вони вже зараз ефективні лише в комплексі з іншими дронами. До ФПВ потрібні важкі «Бомбери», «Крила» розвідники, Крила «камікадзе». Потрібні безпілотники різної дальності, і все це як денне так і нічне і все в одному підрозділі. Треба централізоване виробництво боєприпасів для них, а також пошук і мобілізація інженерів, які повинні отримувати статус особливої еліти у війську.
Перший рік у нас була війна села, прийшла черга воювати місту.
Для себе особисто я прийняла рішення: що на ФПВ не можна зупинятися. Поставила завдання: терміново намагаюся освоїти і отримати серьозніші літальні апарати. Нажаль зробити це треба було ще вчора…
На відео "задроти" від'їхали на 15 км від лінії фронту і вчаться(січень 2024)
Тетяна Чорновіл

Час прийшов визначатись

ДЛЯ ВАС ЩЕ ДОСІ "НЕ НА ЧАСІ"?
На "Лівобережній" в Києві висить плакат. Великий такий, на дванадцять поверхів. Висить на довгобуді, який доведуть до пуття хіба тоді, коли кожен українець збагне значення слів з плакату. Там написано: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій»
Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Ці мудрі слова належать Андрею Шептицькому, митрополиту УГКЦ, видатному громадсько-політичному діячеві ХХ століття.
Я стою на "Лівобережній", пасажиропотік якої - близько 50 тисяч осіб на добу, і міркую: плакат з цими словами неможливо не побачити. Нехай не з першого разу, але рано чи пізно, його бачать усі, хто час до часу тут бувають: мешканці Лівого берега, перехожі, транзитні пасажири тощо. Одначе, скільки з нас розуміють важливість змін, змін зсередини, а не зовні?
Не лякаймося думкою, що зміни - це щось титанічно важке. Насправді маленький крок дає всесвітні результати, позаяк змінює ВАШ всесвіт, а тоді - впливає на всесвіт тих, хто  поруч з вами. Багато не треба! Просто відмовтеся від російської. Почніть спілкуватися українською.
Чому?
Бо російська - мова ворога, мова окупанта, ката і вбивці, ґвалтівника та перевертня, який не приховує своїх намірів знищити вас.
Вони обманули, коли сказали, що російська - мова Пушкіна і Достоєвського. Пушкін і Достоєвський завжди йдуть пакетом з путіним і шойгу, перемотані трьох кольоровим скотчем з літерою "z", по акції, від якої не можна відмовитися.
Це мова, якою завжди говоритимуть наші вороги. Не переймайтеся щодо її долі: щонайменше 140 мільйонів не допустять зникнення російської. Ці ж 140 мільйонів подбають про те, щоб "Пісьмо Татьяни" було прочитане між зґвалтуваннями, а "Анна Карєніна" зіграна в перервах між бомбардуваннями.
Це мова, яка не дозволить вам по справжньому відчути своє українство.
Мислення російською, емоції, почуття і переживання нею не створюють українські конструкти. Наведу приклад.
Я народився в українськомовній родині в переважно російськомовному Києві, де в молодшій та середній школі вимушено підлаштовувався під російськомовних однокласників, бо "так прийнято", "усі говорять, чим я гірший" тощо (знайомі думки, хіба ні?).
У дев'ятому класі я нарешті перейшов на українську з однолітками, українською говорив в університеті, аж ось у студентські роки почалася моя професійна діяльність як екскурсовода у все іще переважно російськомовному Києві. Не приховаю, успішна діяльність: "Сергей, как хорошо вы говорите", "Серёжа, какая у вас прекрасная литературная речь". 
Я від того отримував неабияке задоволення, бо ж я розповідаю про Київ! Російською про Київ. Бо мені, ніби ж українськомовному хлопцю, здавалося, що ТАК про Київ можна розповідати лише російською! Мій Київ тієї епохи - це "Бєлая Гвардія" Булгакова, це Маяковський з "лапками лапушками" на Владімірской горкє, Анічка Горенко, пардон, Ахматова; бабушка Володі Висоцького, візит Ніколая ІІ і пам'ятник Царю-Асвабадітєлю. У тому Києві так любо блукалося слідами Турбіних і з таким захопленням переповідалося про Мастєра, убивство Столипіна чи кохання Врубеля.
Я будував Київ, у якому знаходилося місце для будь-яких наративів, крім, здавалося, українських.
Минали роки і протистояння між українськомовним киянином і київським російськомовним екскурсоводом загострювалося. З усіма і всюди я говорив рідною мовою і лише прогулянки залишалися цариною, де панувала російська. Величезною цариною, яка, виявляється, визначала мене більше, ніж мені здавалося, за повсякденну сторону життя.
Зрозумівши, що так, як було, далі бути не може, я приймаю рішення проводити екскурсії українською. Я міркував, що зміниться лише форма, а зміст залишиться без змін. Але виявилося, що ця маленька переміна породила величезні наслідки.
Отже, дещиця людей перестає з'являтися на моїх екскурсіях. Можливо, у них були інші причини, а можливо не пережили того, що одним російськомовним гідом у Києві стало менше.
Дуже багато моїх гостей, які часто ходили на променад зі мною і говорили російською, відтепер почали звертатися до мене українською. Хоча я їх про це не просив.
За два тижні я почав отримувати слова подяки від екскурсантів, які засвідчували, що мої дії спонукали і їх перейти на українську у побуті та  діловому спілкуванні. Можливо, я тоді уперше побачив такі сильні зв'язки наших маленьких рішень та великих наслідків.
Але найголовніші зміни, я вважаю, відбулися усередині мене.
Не минуло і місяця як я помітив, що моя українська змінює хід думок та витісняє "політично нейтральні" або проросійські конструкти. Простими словами, мені стало нецікаво розповідати гостям про "царствєнниє візіти в століцу Юго-Западного края" та "поетов сєрєбряного вєка в Кієвє". Я усвідомлював, що з моїх екскурсій, силою слова, тікають квартиранти та гості, які затрималися, звільняючи місце справжнім господарям столиці України.
На місце про- або російських приходили наші, яких не було, або ті, які були представлені вкрай мало, поверхнево чи схематично. Мій Київ змінювався. З "сахарной століци і третьєго города імперії" Київ перетворювався на Місто Нечуя-Левицького і театру корифеїв, центр УНР та столицю визвольних змагань. Його дороги почали виводити до помешкань Грушевських та Косачів, а квартири родини Франка або кабінет В'ячеслава Чорновола стали несподівано рідними та фантастично цікавими. Українська мова будувала Український Київ. У нім тепер так легко зустріти Євгена Чикаленка, побачитися з Людмилою Старицькою-Черняхівською чи навідатися до Стефана Таранушенка. 
Тепер, провівши сотні екскурсій рідною мовою, я свідомий, що ні цих зустрічей, ні цих адрес, ні наративів не було б і не могло би бути, зостанься б я з російською мовою викладу. 
Я знаю нині не з розмов, що російська мова в думках та на вустах ніколи не дозволить говорити про УПА чи Степана Бандеру без московських таврувань. Російська не спонукає опанувати твори Дмитра Донцова чи дослідити спадок В'ячеслава Липинського і через неї Олександр Ольжич чи Наталія Полонська-Василенко мають вкрай мало шансів потрапити у ваш дім. Зрештою, саме російська не дасть вам по справжньому відчути себе українцями, усвідомити частиною великого українського світу.
Тож не обманюймося, що можна самовіддано любити Україну, але говорити іншою мовою. Як не буває людей наполовину, так само не може бути патріотів на 0,75%.
Просто перейдіть на українську. Замість вас цього ніхто не зробить.
© Екскурсовод Сергій Савченко 

Пам'ятника Тарасу Шевченку

"Пам'ятники Тарасу Шевченку та їх значення" - розмовний лекторій з нагоди Дня пам'яток історії та культури та 210-ої річниці від дня народження Великого Кобзаря.
Під такою назвою у Народному музеї Тараса Шевченка відбувся захід, в якому взяли участь відомі дослідники, культурологи та громадські діячі з пам'ятко-охоронної спадщини Львівщини.
Відповідно до теми про значимість пам'ятників Тарасу Шевченку, їх візуалізацію, як визначну споруду та витвір мистецтва, що є частиною культурного надбання [культурної спадщини] України, і охороняється законом, розповів головний редактор науково-популярного видання "Наша спадщина", член НСЖУ, культуролог та дослідник історико-архітектурної спадщини Андрій Левик .
Ігор Гавришкевич - голова Львівської організації Національної спілки художників України, учасник восьми мистецьких експедицій (1997-2003 рр.) шляхами, які пройшов Тарас Шевченко (Україна, Вільнюс, Петербург, Казахстан), презентував свої роздуми про поїздку у Казахстан, розказав про враження від пам'ятників та мистецьких творів у цій країні, та наголосив на важливості вивчення, пошани до пам'яток культури і пам'ятників Тарасу Шевченку, зокрема.
Цікаво і надихаюче розповів про свої скульптурні роботи, про незвичну, дуже оригінальну за формою кам'яну скульптуру Тараса Шевченка, що знаходиться у Народному музеї Тараса Шевченка, Ярослав Мотика. Український скульптор - лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, член НСХУ - автор пам'ятників Євгену Коновальцю та скульптурної композиції Тараса Шевченка у Жовкві, ряду відомих скульптур в Україні.
Про важливість мистецького вкладу у виготовлення пам'ятників, їх культурно-мистецьке значення, естетику та історизм розповів Президент Благодійного фонду "Збереження історико-архітектурної спадщини м.Львова", голова ради Львівської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Андрій Салюк . ВІн також сказав: "Україна має багатовікову історію. Кожне покоління залишало своїм нащадкам власні здобутки та пам’ятки. Від покоління до покоління передавалися досвід, традиції, знання, спогади, легенди про історичне минуле народу. Так формувалася історична пам’ять. Завдяки історичній пам’яті ми усвідомлюємо себе як єдиний народ з спільною історією та самобутньою культурою, що має свою історичну територію, мову, традиції. Історична пам’ять дає можливість людині відчути себе нащадком свого народу та впевнено почуватися в сучасному світі. Тому важливо ставитися до минулого свого народу як до спільної історичної спадщини".
Варто зазначити, що під час тематичного лекторію прозвучали важливі для сьогодення думки, й в інших виступаючих. Як наголосив Ігор Гавришкевич: "Ми зобов'язані говорити про свою пам'ять і про ті об'єкти, які нагадують про відомих особистостей: Тараса Шевченка, Євгена Коновальця, Івана Франка, тому що сьогоднішня війна, це в першу чергу війна з нашою національною пам'яттю, з нашими пам'ятками і пам'ятниками Тараса Шевченка. Якщо ворог знищить нашу культурну спадщину, він знищить душу українця, а ми цього не маємо права допустити", - йшлося у його заключному слові.
Прекрасні музичні номери, виконані на гітарі, подарували львів'яни  Олександр Свєтогоров  та Ольга Донеччанка.
На загал учасники та гості тематичного лекторію з нагоди Дня пам'яток історії та культури України провели дуже цікаву дискусію та відзначили подію, яка має важливе значення для збереження та вшанування багатої культурної та історичної спадщини України.
Указом Президента України номер 1062/99 від 23 серпня 1999 року встановлено відзначати цю подію щорічно 18 квітня, щоб замислитися над значенням чисельних пам'яток, які славлять історію та культуру держави.
Культурна спадщина України налічує понад 70 тисяч об'єктів у більш як двох тисячах населених пунктах України.
До пам'яток належать і пам'ятники видатним особистостям та композиції відповідно славних історичних подій. З них - 1070 пам'ятників Тарасу Шевченку в Україні. А всіх - 1167, включаючи за кордоном.
Перший пам'ятник Тарасу Шевченку встановлений у 1900 році на території садиби Алчевських у Харкові. А перший публічний - у Романах, на Сумщині.
Перший пам'ятник Тарасу Шевченку у Незалежній Україні - в с.Воскресінці на Коломийщині у 1992 році.. Туди з'їхалося тисячі українців.
Цьогорічний День щодо пам'ятників Тарасу Шевченку - особливий. Ми відзначаємо його в час вшанування 210-ої річниці від дня народження Кобзаря та в час війни, коли російські нелюди нищать українську культуру і українські пам'ятники.
Модератор заходу: науковий співробітник Народного музею Тараса Шевченка Львівського Палацу мистецтв, голова Жовківського осередку УТОПІК Галина Фесюк

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
295
попередня
наступна