Вітаємо переможницю, Galyna Kuhtyn, ваше фото буде обкладинкою нашої спільноти протягом цього місяця!  

Марина Порошенко з дітьми оригінально привітали президента з днем народження

Якщо можливості нема тобі скзати в очі
Я все повідаю тобі у снах пророчих.
Бажаю жити років з сто
Аби ще ми зустрілися,
бо сказано мені давно
цій мрії не здійснитися.

В нас сьодні барабанить дощ,
А в вас яка погода?
Хоча мені це все одно
Бо є така нагода:

Сьогодні 31 березня 2017 року
Галині Гордасевич виповнилось би 82-ва, але вже 16-ть років вона не з нами та з нами її творчість







вдома у письменниці вітання від  друзів зі 60-річчям 31.03.1995

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля. /349/

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить /350/

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані Раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..» — «Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду — /351/

Всі знаєте. А своєї

Дас[т]ьбі... Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже, —

Отойді ми заходимось!..

Добре заходились

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люде.

А ґвалту! а крику!

«І гармонія, і сила,

Музика та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що — не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани /352/

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом

Галушки варило.

Правда!.. правда, наїдались.

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, —

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Заміс[т]ь пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку, /353/

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться, /354/

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

Відомий і невідомий
Іван Франко



Як насправді звали Івана Франка? Дивне, скажете, запитання? Зовсім ні, тому що насправді прізвище Франко звучало з наголосом на першому складі, але через співзвучність його з прізвищем фашиського диктатора Іспанії Баамонде Франко було прийняте «мудре» рішення компартійними босами перенести наголос у прізвищі Івана Франка на останній склад і тільки таким дозволити вживати його в радянській літературі. З тої самої причини відбулось доволі унікальне перейменування м. Станіславів та кількох сел на комбіновану назву з імені і прізвища героя увічнення: Івано-Франківськ.
Стосовно імені письменника, то навіть дослідники-франкознавці не всі знають, що насправді вдома і в рідному селі Нагуєвичах Франка звали зовсім не Іваном чи Івасиком, а Мироном. Відоме оповідання «Малий Мирон» є повністю автобіографічним.
Багато ще існує таємниць, а в цілому про життя Івана Франка та про його творчість узагальнено можна сказати так: його багато вчать та мало знають, ще менше розуміють і шанують, тоді як без цієї постаті неможливо уявити, якою була б сучасна українська література і її співвідносна повноцінність у загальноєвропейському контекстів. На цей факт особливо звертав увагу директор музею Івана Франка п. Роман Горак у своїй промові на урочистому вшануванні 147-ї річниці від часу народження Івана Франка, яке відбувалось на подвір’ї музею 27 серпня. Цей сонячний день видався у Львові на рідкість щедрим на вітер, який аж завивав у верхів’ях дерев, що оточували садибу, і складалось враження, начебто вітер відтворює особисту присутність буйного, могутнього духу Івана Франка на урочистому зібранні.
Водночас варто зауважити, що ніхто з поважних промовців тут слів на вітер не кидав. Так заступник голови Львівської облдержадміністрації п. Володимир Герич твердо заявив, що найгірші часи - вже позаду і відтепер на нас чекає тільки поліпшення умов життя, відповідно більше уваги буде приділятись розвитку культури і мистецтва в області, особливо спадщині нашого Каменяра.
Небагатослівним був народний депутат п. Ігор Шурма, який певно що узяв собі за гасло принцип «ділом і тільки ділом», бо як годиться для уродин він прийшов на них не з порожніми руками, а подарував музею Івана Франка рідкісне раритетне видання з 21-о тому за редакцією самого Івана Франка, що побачило світ рівно 100 років тому. Це далеко не перший щедрий внесок від нього у скарбницю пошанування Великого Каменяра, за що варто висловити велику подяку, оскільки різні політичні опоненти роблять йому закиди на кшталт «приватизації Франка», але водночас нічого подібного вагомого від себе не чинять - їм вистачає самих слів про любов до поета...
З Лесиного краю - її батьківщини м. Новоград-Волинська, привезла Каменяреві свої вітання лауреат літературної премії ім. Лесі Українки письменниця Ярослава Павляк, яка розповіла про завершення своєї роботи над перекладом на польську мову поеми Івана Франка «Мойсей».
Велично прозвучали поезії Каменяра у виконанні відомих акторів-заньківчан Юрія Брилинського та Святослава Максимчука. Останній посвятив декламацію монологу графа з поеми Франка «Похорон» 60-річчю трагічним так званим «Волинським подіям», бо якраз тоді рідне село Святослава Максимчука - Ремель було 17 березня 1943 р. вщент знищене поляками та гітлерівцями, а майже 400 односельців було замордовано.
Впродовж усього урочистого зібрання звучав музичний акорд пошани з творів на поезії Івана Франка у виконанні славної капели «Трембіта», якою диригував п. Андрій Легкий, також автор музики до одного з виконаних творів. В котре серця людей схвилювали звуки могутнього Франкового гімну «Не пора...», що завершив урочисту частину, після чого ведучий, заступник директора п. Петро Зозуляк запросив всіх оглянути нову цікаву експозицію в музеї. Її представляла публіці працівник музею Івана Франка з майже 40-річним стажем п. Олександра Старак.
Думаю, що багатьох зацікавить подивитись на підбірку прижиттєвих портретів Івана Франка, раритетні документи, світлини його друзів і сподвижників по праці. За життя Івана Франка гучно вшановували тільки двічі: у 1898 р. з нагоди відзначення 25-річчя його творчої діяльності, та у 1913 р. - з нагоди її 40-річчя. Перші урочистості відбулись в залі готелю «Жорж» і вони співпали в часі з відзначенням громадськістю 100-річчя поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Для других урочистостей знаменною стала подія, коли вже важко хворого Івана Франка супроводжував і допомагав зійти на сцену Консерваторії сам митрополит Андрей Шептицький.
Цікавим є і той факт, що найбільшим інвестором, як прийнято зараз величати жертводавців, було для Івана Франка студентство, академічна молодь, яка постійно організовувала збирання коштів і накопичувала їх у банку «Дністер», щоб потім передати-подарувати Івану Франку. За ці кошти було куплено земельну ділянку і будувався на ній дім Франка. Саме академічна молодь піднесла Івану Франку чималий за розмірами лавровий вінок з чистого срібла з дарчим надписом «Великому учителеві українське студентство 1873-1913». Враховуючи ту обставину, що Івана Франка свої ж галичани-професори не допустили до викладацької діяльності в університеті, який нині носить його ім’я,- цей вінок став для Франка особливо цінною відзнакою.
На відміну від молоді, більша частина консервативних галичан не признавала гострого на слово, радикального у поглядах на суспільство і бунтівного за натурою «мужика» Івана Франка, тому тричі не підтримали його спроб бути обраним до Сейму, проте все одно в історію державотворення України з галичан увійшов саме Іван Франко як творець першої легальної української політичної партії - Русько-української радикальної партії у 1899 році, яку і очолив напочатку. Але найголовнішим є те, що Іван Франко возз’єднав Галичину з Великою Україною духовно! Це він не дав розвинутись тенденції формування якоїсь окремішньої галицької етнічної групи поза українською нацією.
Непомірна, фантастична кількість зробленого Іваном Франком в багатьох царинах науки, літератури, лінгвістики, суспільствознавства тощо піднесло його на той величний п’єдестал, до якого принесли свій духовний вінок пошани учасники цих урочистих зборів, гаслом якого стали слова «Твойому генієві наш скромний дар». Серед почесного ескорту варто відзначити присутність професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, декана філологічного факультету п. Тараса Салигу, відповідального секретаря Львівської Спілки письменників п. Романа Качурівського разом з її членами: письменником Миколою Дубасом та поетесою Ліліаною Косанівською.

Богдан Гордасевич, «Діловий діалог»,
вересень 2003 р.

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка



Поезії Івана Франка

О. Лунатикові

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля - труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
«Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.
Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!


В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від міліонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не зтлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,
Що вкрив тя від гадючого жала,
І раді б навіть споминку о тобі
Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні!-
От, може, днесь підписуєсь указ:
Кістки твої, як «неблагонадьожні»,
«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,
Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,
І вимазать ім’я твоє з історії,
І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!
З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громадами
Підем к могилі твоїй на поклін.

1884 р.

V. Якби...

Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крові й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа,-
То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілька нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

IV. Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,-
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво

Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.

Олена Теліга біографія

Олена Іванівна Теліга — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури, діячка ОУН. Народилась 8 (21) липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою.
У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. dovidka.biz.ua У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 сімя Теліг переїхала до Кракова, де Олена зустріла свого знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН).
У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово.
7 лютого 1942 р. почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її чоловік Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.


Чоловікові

Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,—
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.


Не любов, не примха й не пригода...

Не любов, не примха й не пригода —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно!

І коли твоя душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь —
Не питай, чиї натхненні весла
Темний берег сміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть...
Але серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!


Не треба слів. Хай буде тільки діло

"Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив".

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

http://ukrcenter.com/

Джерело: http://dovidka.biz.ua/olena-teliga-biografiya/