Учасники_з’їзду_українських_письменників_з_нагоди_100-річчя_виходу_в_світ_«Енеїди»

Фактчекінг міфів про єдину надлюдину української літератури
Мар'яна Вербовська, 28 травня

28 травня, виповнюється 100 років з дня смерті Івана Франка. Із такої нагоди ми вирішили перевірити, наскільки правдивими є історії про масона, ловеласа та вегетаріанця.

ZAXID.NET разом із трьома франкознавцями – Богданом Тихолозом, Наталею Тихолоз та Ярославою Мельник – провів фактчекінг найпопулярніших міфів про Івана Франка.

Франко – масон

Насправді ні. Франко був абсолютно відкритим у своїх текстах та політичній діяльності.

Робити висновки про приналежність його до таємного руху масонства за текстом «Каменярі» (а масонство у перекладі з англійської означає «вільне каменярство») – не конструктивно.

Інші ж прив’язки Франка до руху масонів наразі теж не знаходять свого підтвердження.

Франко спав у домовині

Це правда. Таке було, коли він навчався у Дрогобицькій школі отців василіян і мешкав у своєї тітки Кошицької.

Тітка разом з чоловіком мали столярню, в якій розмальовували дерев’яні скрині та виготовляли домовини. Іноді трун було так багато, що не було, куди їх складати, відтак домовини клали одну на одну.

Тоді траплялося, що малому Франкові доводилося спати у труні. Коли його мати дізналася про те, де ночує син, то зробила тітці скандал.

Франко – вегетаріанець

Не зовсім. Іван Франко справді рідко вживав м'ясо, але це було пов’язано з тим, що у той час не вживали багато м’ясних страв. Його улюбленими кулінарними пристрастями були гриби та риба.

Однією із найпопулярніших страв на столі у родини була риба у галяреті, яку зараз називають «рибою по-жидівськи». Рибу Франки їли у найрізноманітніших варіаціях – смажили, вудили, маринували. Франко не любив алкоголю, але у добрій компанії він міг випити вина. Згадують, що він любив медовуху. Також любив малиновий джем та малиновий сік. Навіть його персонажі часто їдять малинові та смородинові конфітюри.

Усі Франки дуже любили фрукти і мали великий сад, де були вишні, черешні, яблука, груші, сливи, кущі смородини та малини – цими фруктами та ягодами вони щедро пригощали усіх друзів.

Іван Якович виділявся ще й тим, що у той час, коли весь Львів пив каву, то він із родиною любив заварювати фруктові чаї. Щоправда зранку він любив заварити «триповерхову» каву, яка складалася з натуральної кави зі сметанкою та свіжої печеної булочки. Це називали «стоячою» або «триповерховою» кавою. Така кава була класичним сніданком багатьох Франкових героїв.

Кухня Франків була оригінальна тим, що стала синтезом різних традицій – галицької, бойківської, центральноукраїнської та гуцульської.

Франко мав два імені

Це правда. Оскільки Франко був пізньою дитиною (батьку на момент його народження було 54 роки), то вдома вирішили максимально його оберігати.

До п’яти років Івана Франка називали Мироном. У той час вірили, що коли по дитину прийде нечиста сила, то вона його просто не знайде – бо нікого в хаті не кликатимуть Іваном.

Це ім’я надзвичайно подобалося матері Франка – Марії. Воно ж стало причиною множення Франкових псевдонімів, яких він мав кілька десятків. Його навіть називають рекордсменом за кількістю псевдо в українській літературі, більше мав тільки Олександр Кониський.

У своїх творах Франко називав іменем Мирон тільки близьких йому персонажів, які передають його переживання чи здібності.

Франко – екстрасенс

Частково це правда. У одному із найвідоміших автобіографічних творів «Під оборогом» Іван Франко описує сцену, де мольфар відганяє від села велику грозову хмару.

Франко описує, як гуляв біля села і побачив темну грозову хмару. Силою свого духа він ці хмари розігнав. Знесилений втратою енергетики, п’ятирічний хлопець засинає. Коли мати знаходить його і чує цю історію, то дуже лякається.

Деякі епізоди життя Франка свідчать, що він мав екстрасенсорні здібності. Зокрема, він бачив видіння смерті свого сина Петра. Йому наснився сон про те, як його син впав у яму. Петро справді загинув за невідомих обставин під час примусової депортації до СРСР. Останні десять років свого життя він проводить у розмові з духами, пише про них не тільки у листах чи нотатках, але й у наукових працях. Франко видав поему Адама Міцкевича «Wielka utrata» і посилається на те, що дух самого Міцкевича сказав йому, що це, власне, його твір.

Франків нахил до містицизму в останні роки життя, ймовірно, міг бути й наслідком інтенсивного лікування. Йому приписували старече слабоумство та психічні захворювання.

Можливо, галюцинації стали наслідком неправильного лікування та погано встановленого діагнозу. Його лікували препаратами з миш’яку, ртуті та йоду, які і є галюциногенами. Окрім того він мочив руки в у креозоті, який має токсичну дію та впливає на нервову систему.

Франко не вчився і не викладав у львівському університеті

Це не зовсім правда. Франко вступив в львівський університет як один із найкращих випускників Дрогобицької гімназії. Він успішно навчався і отримував стипендію, але згодом, як сам пізніше писав, «на його голову впав безтолковий політичний процес».

Франка ув’язнили, але насправді не вигнали за це з університету. На відміну від Російської імперії, де за політичні переконання могли вигнати, у Австро-Угорській імперії цього не сталося. Франко вийшов із в’язниці і поновився на навчанні, але втратив можливість закінчити його, коли його заарештували вдруге.

Насправді саме в’язниця зруйнувала його кар’єру та особисте життя. На час студентства припала його перша любов – Ольга Рошкевич. Його навіть одобрили батьки Ольги, називали «майбутнім міністром Австро-Угорщини». Тобто не можна казати, що його вигнали з університету – він сам був змушений перервати навчання, прослухавши тільки сім семестрів.

Пізніше його дружина Ольга Хоружинська наполягала на тому, щоб він захистив докторську дисертацію. Вона вірила, що так родинна зможе отримати стабільне джерело прибутку. Тоді Франко дослухав останні семестри навчання у Чернівецькому університеті, докторат він захищав уже у Відні, після чого хотів продовжити наукову і викладацьку кар'єру у Львові.

Але й тут у нього не склалося – спочатку на кафедрі української словесності не було місця, пізніше його не дуже сприймали у викладацькому середовищі, бо він був надзвичайно яскравий та полемічний. Насправді Франко мав дар науковця і викладача. Так, після габілітаційної лекції у Львівському університеті студенти його винесли на руках і навіть підкидали так, що подерли фрак, який він спеціально позичив у друга, польського поета Яна Каспровича.

Але насправді не університетське середовище виштовхнуло його з роботи. Причиною того, що Іван Франко не став професором стали не викладачі, а політика намісника Галичини – Казимира Бадені. Коли Іван Якович приїхав до міністра освіти у Відні, той його гарно прийняв, але з розмови Франко зрозумів, що йому нічого не світить, зокрема через своє політичне минуле.

Франко – олігарх

Насправді ні. Франко ніколи не був багатим. Його прибуток був непостійним, навіть були періоди, коли він голодував.

Коли Франко був студентом, то казав, що змушений переходити тільки на капусту та хліб. Коли гроші закінчувалися, то він їхав у батьківську хату у Нагуєвичах – вдень працював на городі, а вночі писав тексти.

Франко ставився до грошей як митець. Він ніколи не був надто ощадливим, але не треба з нього робити вар’ята-безсеребреника. Основний прибуток Франка – це гонорари за тексти, зокрема в польській та німецькій пресі. Як і зараз, жити з гонорарів було дуже складно.

У шкільні роки він виконував домашні завдання замість своїх менш здібних однокласників, підробляв репетитором. Однією з найбільших статтей витрат була оплата за орендовану квартиру. Майже 16 років родина Франків змінювала зйомні квартири і тільки у 1902 році Іван Франко спромігся збудувати власний дім.

Гроші на будинок Франки частково взяли зі залишку посагу Ольги Хоружинської, ювілейного дару, який зібрали студенти на «25-річчя творчої діяльності Франка». Окрім того, Іван Франко взяв кредит у банку на завершення будівництва. Цей кредит письменник так і не встиг виплатити, цим займався вже його син Тарас.

Франко – донжуан

Це неправда. Франко дуже часто закохувався і любов йому являлася частіше, аніж тричі.

Інша річ, що коли про це говорять некваліфіковано, то це виглядає так, що він був розпусником, ловеласом чи Доном Жуаном. Це не так, бо більшість його любовей були тільки літературними – він не стільки хотів возз’єднатися у сімейній гармонії із цими пасіями, скільки закохувався у ці образи, а потім гірко розчаровувався.

До прикладу у «Зів’ялому листі» він пише:

«Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію».

Його першим і найбільшим коханням була Ольга Рошкевич. Він був молодий, мав великі плани, можливо, якби був ініціативніший, вони могли втекти разом до іншої країни.

Тому, схоже, що всі подальші любові Франка були ерзацами його перших стосунків. Ні полька Юзефа Дзвонковська, ні поштова співробітниця із Трускавця Целіна Зигмунтовська не мали тих рис, якими їх наділяв Франко. Він просто фантазував.

У одному з листів до Осипа Маковея Франко запитав, чи є у нього дівчина, а коли дізнався, що нема, то написав, що треба негайно закохуватися – у поета повинна бути жінка і щороку інша. Тільки тоді він буде писати про любов «живо» і люди будуть це читати.

Віктор Петров у книзі «Романи Куліша» пише, що Куліш не вмів любити і не любив любові. Про Франка так не можна сказати, він любив любов, щоразу дуже переживав, а потім детально це описував у свої творах. Його найкращі твори, як-от «Зів’яле листя», це не стільки реальні його стосунки, скільки сублімація, фантазія його пристрастей, які вилилися у літературну форму.

Франко мав отримати Нобелівську премію

Частково, так і було. Франка справді висували на Нобелівську премію, це зробив священик Йосип Застирець.

У 1915 році він звернувся до нобелівського комітету із пропозицією про висунення Франка. Але, на жаль, його лист надійшов до Стокгольма із запізненням, коли питання про лауреатів було вирішене, а список претендентів уже був затверджений.

Франкознавці зауважують, що у цьому році Іван Якович мав усі шанси отримати Нобелівську премію, адже його робота була відомою у Європі.

Справу із висуненням вирішили перенести на наступний рік. Але у 1916 році Франко помер, а, згідно з правилами Нобелівського комітету, премія вручається тільки живим претендентам.

Франко – родич Кульчицького, який відкрив першу кав’ярню у Відні

Це правда. Мати Франка – Марія Кульчицька, належить до роду шляхти Кульчицьких.

Цей рід пов'язаний із засновником віденської кав’ярні «Під синьою фляшкою» Юрієм Кульчицьким, який і був автором рецепту «віденської кави».

http://zaxid.net/news/showNews.do?lovelas_mason_i_vegan_kim_buv_franko&objectId=1393078

В Україні вводять в обіг банкноти до 160-річчя Івана Франка

26 Серпня 2016
    
Національний банк України з 1 вересня 2016 року вводить в обіг пам'ятні банкноти номіналом 20 гривень на честь 160-річчя видатного українського письменника Івана Франка.

Про це повідомив заступник голови НБУ Яків Смолій у ході брифінгу, повідомляється на сайті НБУ. Як наголосив під час заходу заступник Голови Національного банку України Яків Смолій, Національний банк України винайшов можливість відзначити 160-річчя від дня народження видатного українського письменника, вченого та громадського діяча Івана Франка введенням в обіг особливого виду банкнотної продукції, присвяченого знаковим подіям в історії та культурі країни, – пам’ятної банкноти.

Яків Смолій повідомив, що пам’ятні банкноти на честь 160-річчя Івана Франка:

- уводяться в обіг з 1 вересня 2016 року;

- їх тираж становитиме один мільйон штук;

-  для нумерування банкнот використано серію ЦБ;

- папір для пам’ятної банкноти було вироблено із додаванням українського льону, що дало змогу зменшити витрати на її виготовлення та додати банкноті міцності.

У центральній частині на лицьовому боці пам’ятної банкноти розміщено портрет Івана Франка; основним елементом дизайну зворотного боку пам’ятної банкноти номіналом 20 гривень залишено зображення будівлі Львівського оперного театру.  Як і обігові банкноти номіналом 20 гривень пам’ятна банкнота має переважаючий зелений колір і тонований під цей колір банкнотний папір.

20 000 примірників цих пам’ятних банкнот будуть запаковані в сувенірні конверти та реалізовуватимуться регіональними представництвами Національного банку України за ціною 31 гривня. Вартість решти пам’ятних банкнот становитиме 27 гривень.

Опублікувала Наталія Середюк
http://tvoemisto.tv/news/v_ukraini_vvodyat_v_obig_banknoty_do_160richchya_ivana_franka_80361.html

До ювілею Івана Франка львівські науковці запустили блог Franko:Live



Подружжя франкознавців, викладачів Львівського національного університету ім. І. Франка Богдан та Наталя Тихолози запустили популяризаторський блог про Івана Франка. У межах проекту «Франко. Наживо» публікують досі невідомі загалу фотографії письменника, цікаві історії про Франка, а також спростовують поширені про нього міфи.

«Наша ідея така: розказувати маловідомі широкому загалу деталі життя Франка, про його маловідомі твори для того, щоб руйнувати шкідливі стереотипи, які є в суспільній свідомості. Ми давно зіткнулися із проблемою, що в академічному франкознавстві, такому суто науковому є багато цікавого про Франка, але все це не виходить за межі цього середовища. Виходить, що наука працює для науки, а не для людей. Тому ми вирішили спробувати розказати про справжнього живого Франка нормальною людською мовою», – пояснив ZAXID.NET один із авторів проекту, франкознавець Богдан Тихолоз.

Блог почав працювати у травні. Тут є розповіді про виховання дітей у сім'ї Франків, думки письменника про Великдень, писанки, спростування міфу про Франка-атеїста, а до Дня вишиванки на ньому з'явилася стаття про Франка як людину, яка й започаткувала моду носити вишиту сорочку під європейський костюм.

Проект «Франко. Наживо» запустили перед 100-річчям від дня смерті Франка (помер 28 травня 1916 року). Однак Богдан Тихолоз уточнює, що оскільки блог розповідає про Франка живого, то коректніше було б сказати, що його запустили до 160-річчя від дня народження письменника (відзначатиметься у серпні цього року).

Основні факти про Івана Франка (малюнок Михайла Огоновського/Франко. Наживо)

«Якщо ви подивитеся, як шанують своїх великих інші нації – німці, австрійці, поляки, то побачите, що вони створюють своєрідний культ. Але роблять не культ мертвої, а культ живої особистості. От ми думаємо, що великих треба шанувати. Щоб шанували, треба любити, а щоб любили – треба розказувати про живу людину, тому що живий любить живе», – переконаний Богдан Тихолоз.

На його думку, в Україні та світі знову актуальна мода на все українське – на музику, одяг, культуру. Але важлива також форма, у якій все це подається.

«От є, наприклад, дуже добрі цукерки «Моцарт», які продаються в Австрії. Але чому немає цукерок «Франко», які продавалися б у магазині «Лис Микита»? Або чому немає магазину східних солодощів «Абу-касимові капці»? Франка треба перетворювати на бренд. Він – приклад успішного українця, який знав 14 мов, який на рівних спілкувався з найвидатнішими людьми свого часу. Це приклад сучасного європейського українця. Такий Франко нам цікавий, такий Франко цікавий молоді і про такого Франка ми збираємося розказувати», – додає Богдан Тихолоз.

http://zaxid.net/news/showNews.do?do_100richchya_smerti_ivana_franka_lvivski_naukovtsi_zapustili_blog_frankolive&objectId=1392795

Урочисте відзначення 160-річчя Великого Каменяра коло пам'ятника Івану Франку у Львові перед Національним Університетом ім. Івана Франка, а позаду - парк ім. Івана Франка


Письменник і вчений Іван Франко володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.

Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності. 27 серпня виповнюється рівно 154 роки від дня народження Каменяра. «Погляд» вирішив іще раз зазирнути в біографію поета і розповісти читачам про кілька маловідомих фактів. У цьому нам допомагав дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Богдан Тихолоз.

Маленький мольфар

Як стверджує наш співрозмовник, Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства. Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями. У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів.

Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає.

Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано. Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

Забув про весілля через вірш

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника.

Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

Петро Франко – летун УГА

Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників «Пласту», а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС. Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу. Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.

Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся.

Перший український політик

Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком. Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Політичний провидець

Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор.

«Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви. Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій. Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі». Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

Підготувала Галина ЧОП
http://www.pohlyad.com/zhyttya/n/3221

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка



Поезії Івана Франка

О. Лунатикові

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля - труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
«Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.
Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!


В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від міліонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не зтлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,
Що вкрив тя від гадючого жала,
І раді б навіть споминку о тобі
Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні!-
От, може, днесь підписуєсь указ:
Кістки твої, як «неблагонадьожні»,
«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,
Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,
І вимазать ім’я твоє з історії,
І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!
З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громадами
Підем к могилі твоїй на поклін.

1884 р.

V. Якби...

Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крові й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа,-
То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілька нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

IV. Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,-
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво

Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.