СЕВГІЛЬ МУСАЄВА- sevgil hayretdn qz musaieva

Понеділок, 29 липня 2019, 

"Українська правда" намагалася взяти інтерв'ю у Петра Порошенка з 2015 року. Це прохання свого часу на одній із прес-конференцій президента озвучував наш колега Павло Шеремет. Вже після його загибелі, розслідування якої Порошенко називав справою честі, ми просили про цю розмову майже щомісяця. Але, на жаль, навіть під час цьогорічної скандальної президентської кампанії він так і не знайшов часу, аби відповісти на наші запитання.

Домовитися про цю розмову вийшло на джазовому фестивалі у Львові, куди Порошенко під час парламентської кампанії завітав разом із родиною. 

Ця розмова мала бути іншою, але багато питань у ній продиктовані часом. Ми зустрічаємося із п'ятим президентом України в офісі його партії на Лаврській через п'ять днів після виборів та наступного дня після його візиту до Державного бюро розслідувань.

Трохи незвично бачити Порошенка без натовпу охорони та його свити. На інтерв'ю його супроводжує лише прес-секретар Святослав Цеголко. В офісі, незважаючи на середину робочого дня, майже нікого немає. 

Колишній президент намагається випромінювати оптимізм, але місцями дратується при згадці певних прізвищ чи подій. Він справляє враження політика, який визнав свою поразку, але поки що не до кінця прийняв та усвідомив її причини. Людини, яка втратила владу і поки не знає, куди рухатися далі.

Партія Порошенка "Європейська солідарність" показала лише четвертий результат на позачергових виборах, поступившись навіть "Батьківщині" Тимошенко. Незадовільними виявилися і результати виборів по мажоритарних округах.

Після президентських виборів у Порошенка розраховували на фракцію у 80-100 людей за рахунок кандидатів, які вже давно працюють по своїх округах. Натомість, у парламенті фракція "ЄС" буде представлена лише 25 мандатами.

До політичних поразок Порошенка додалися ще і кримінальні провадження, які останні два місяці продукує Державне бюро розслідувань. 

Більша частина проваджень відкриті саме за скаргами  колишнього заступника АП часів Януковича Андрія Портнова. Після перемоги Зеленського він повернувся до України та пообіцяв зробити все можливе, аби посадити Порошенка.

На сьогодні ці провадження стосуються продажу заводу "Ленкузня" у 2018 році, вивезення до Молдови судді Миколи Чауса, у якому нібито було задіяне екс-керівництво України, фальсифікації документів про формування коаліції, "незаконного заволодіння телеканалом Прямий", а також справи про "державну зраду", яка стосується подій у Керченській протоці, коли українські моряки потрапили в полон до росіян.

Схоже, найближче політичне майбутнє Порошенка буде полягати саме у протистоянні із правоохоронними органами, і цю нову реальність він вже визнає.

— Ми зустрічаємося через п'ять днів після дострокової парламентської кампанії. Партія "Європейська солідарність" показала четвертий результат на цих виборах – 8,1% голосів виборців і ще два мажоритарники. Це 25 мандатів. Ви задоволені цим результатом?

— Тут не можна бути задоволеним чи незадоволеним. По Конституції, носієм державної влади є народ. Кожен державний діяч має приймати вибір народу. Це є вибір народу. 

Чи можу я сказати, що була робота проти нас? Була. Була робота проти нас поліції. Була робота проти нас організованих груп, на кшталт Шарія, організовані зсередини країни. 

Чи вдалося їм нам перешкодити? Ні. 

— Чому?

— Тому що ми маємо підтримку людей. 

— 8,1%?

— Стільки, скільки захистили, стільки і маємо. 

На скільки об'єктивно ми могли претендувати? На багато більше. Це вже зараз я можу це сказати. Хочу наголосити, що під час виборчої кампанії я ніколи про це не говорив. 

Але у нас був десяток політичних сил, які набирали від 1 до 3%. Вони розуміли, що у них немає жодного шансу, але, керуючись чи то власними амбіціями, чи то будь-якими іншими мотиваціями, пішли, і 15-20% голосів були розпорошені. 

— Кого ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі всіх.

— "Самопоміч"? Гройсмана?

— І "Самопоміч", і Гройсмана, і "Свободу". Всіх. 

— Ви не вели з ними перемовини стосовно того, щоб вони вас підтримали?

— Ми до перемовин навіть не дійшли. Ми офіційно всім оголосили, направили запрошення, що ми готові сформувати єдиний список. Я ніколи і ні перед ким не ставив питання квот. 

У нас були всі шанси зайняти друге місце. Це було абсолютно реально. 

Йдеться про те, що в програмних положеннях різких відмінностей не було. Де-факто це означає, що просто в угоду амбіціям окремих лідерів цих партій ми голоси демократичних сил віддали або "Слузі народу", або "Опоблоку". Я вважаю, що це була помилка. 

Чи знімаю я з себе відповідальність? Можливо, я міг більш активно як лідер партії, яка, як виявилося, має найбільшу підтримку, робити відповідні кроки. Але, на жаль, цього не получилося. Це є суб'єктивні фактори, які вплинули. 

Є об'єктивні фактори. Коли одразу після президентських виборів ти проводиш парламентську кампанію, люди намагаються підтримати свій вибір під час президентських. Це абсолютно технологічні речі.

Я не скажу, що це довіра. Це ще не довіра. Хоча люди в соціологічних дослідженнях саме так це називають. Тому що так їх питають. 

Але я точно наголошую, що зараз панує два почуття. Перше почуття – це не довіра, а надія. Ті, хто проголосували, на щось надіються і мають на це підстави, мають на це право. Я буду дуже щасливий, якщо їхні надії справдяться.

Інші, їх теж велика кількість, мають тривогу. І вони на це мають право. Це абсолютно обґрунтоване почуття. Я би дуже хотів, щоб тривога не виправдалася, а надія виправдалася. 

Мажоритарна кампанія нічим не відрізняється від кампанії по загальнонаціональному багатомандатному округу. Я думаю, що це є проблема цих виборів, феномен цих виборів. 

Коли більше сотні людей не мають вищої освіти. Коли майже сотня людей були безробітними, які дуже давно не працювали, не платили податки, не мають досвіду і пройшли лише на почутті людей, що "слухайте, давайте дамо Зеленському шанс". 

Навіть з весільним фотографом, навіть з безробітною нянькою, навіть… Причому я з повагою ставлюся і до фотографа, і до няньки, але від охоронця, перукаря чи водія вони теж нічим не відрізняються. 

Дуже важливо, що зараз вони будуть проводити навчання. Там же будуть вчити не як кнопки тиснути.

— Ви думаєте, що за тиждень людей можна чомусь навчити?

— Це я і хотів сказати. У нас для того, щоб навчити людей бути гарним фотографом, я вибачаюсь, скільки треба вчитись, щоб бути фотографом? 

Порошенко звертається до фотографа "Української правди" Дмитра Ларіна. "Все життя", – відповідає Дмитро.

— Мінімум, щоб хоча би кнопки натискати? Кажуть, п'ять років. Якщо інтенсивні курси в Києво-Могилянці чи в Київській школі економіки, якби там вчили фотографів, то я думаю, що для цього потрібно не менше, ніж півроку.

Якщо є бажання навчитись бути депутатом за два тижні… Ми з вами, на жаль, знаємо відповідь... 

Ні, перетворити їх на підручних Чечетова, покійного, як орієнтуватися і піднімати руки, за два тижні можна. Але не більше.

 

Петро Порошенко: У нас для того, щоб навчити людей бути гарним фотографом, скільки треба вчитись? 

— Цю кампанію деякі експерти називають електоральним майданом. Ви погоджуєтесь з таким визначенням?

— Ні. 

— Фактично це є протест людей проти тієї системи, яка існувала з 2014 до 2019.

— Ви маєте право на таку думку. Я готовий визнати, що може бути й така точка зору. Але протестні настрої після президентських виборів були на дуже низькому рівні. 

Моя позиція навпаки – люди голосують за свою надію. Це перше. Люди голосують за те, щоб показати, що вони зробили правильний вибір під час президентської кампанії. Це їхнє право. Я цей вибір шаную. 

Ще раз кажу, що я буду щасливий, якщо цей їхній вибір виправдається. Бо якщо ви спитаєте мене, чи була у них мотивація за це голосувати, то це була блискуче проведена кампанія паном Зеленським. На Сході, Заході, в Центрі прихильникам Росії, прихильникам ЄС та НАТО він казав те, що вони хочуть чути, насправді не презентуючи програму. 

Це теж технологія. Ця технологія перемогла. Я маю це визнати. 

— Як ви думаєте, чому Зеленський зміг стати уособленням надії, а ваша політична сила – ні?

— Тому що ми несли на собі тягар відповідальності за попередні п'ять років. У Зеленського був тягар навпаки – повітряні кульки. 

— Повітряні кульки були у Шарія. 

— Я не виключаю, що ті люди, які передавали їх Шарію, мали відношення в тому числі до пана Зеленського. 

— Цікаво. 

— Бо їх охороняла поліція, бо вони точно мали причетність до влади. Я думаю, що ця технологія буде ще не раз використана проти опонентів діючої влади. Але я цього не стверджую, бо наша тема дещо інша. 

Я хочу наголосити, що аргументом "за", тими кульками, замість нашого тягаря відповідальності, це були фільм "Свати", фільм "Слуга народу", відомість "95 Кварталу" і віртуальне життя, яке просто вмілими технологічними механізмами намагалися перекласти на життя реальне.

От тут я можу точно сказати, що цього не буде. І не буде за зовнішніми ознаками, які зараз в соціальних мережах — їздив на велосипеді, а тепер кортежем, чи розстрілює парламент, чи щось інше. 

Зеленський – не Голобородько, це точно. Але люди це ототожнювали. Це також технологія, яка на сьогоднішній день спрацювала. 

Poroshenko

Порошенко: Я наголошую, що проти Петра Порошенка не порушено жодної кримінальної справи. Я прошу, чи можу я звернутися до "Української правди" для того, щоб ви зробили неупереджене розслідування? Вас точно ніхто не запідозрить у симпатіях до Порошенка!

"Я не борюсь за посади. Я мав у своєму житті найвищу посаду, про яку може тільки мріяти українець"

— Для мене показовими є результати виборів на 12 окрузі. Там переміг ректор Вінницького кооперативного університету, кандидат від "Слуги народу". Це округ, за яким ви свого часу обиралися до парламенту. І Олексій. Взагалі Вінницька область дала вам лише четверте місце. Ви аналізували причини?

— Я ж вам казав. Розпорошеність демократичних сил. Ми і політична сила Гройсмана. Це була єдина область, де він подолав 5%-ий бар'єр. Єдина по всій Україні. І він не переміг в області, але він подолав бар'єр. 

На відміну від нас, де прохідний бар'єр було подолано майже по всій Україні. Якщо скласти результати, то точно мали би можливість боротися за перемогу. Бо є ефект кумулятивний – складання результатів. 

У нас перемогли окремі народні депутати з фракції Блоку Петра Порошенка, які йшли самовисуванцями. Наскільки мені відомо, від Володимира Борисовича ніхто не переміг у Вінниці і Вінницькій області. 

Я пишаюся тим, що у нас по моєму округу на другому місці опинилася фантастична жінка – волонтер, лікар, військовий медик, мама чотирьох дітей. Просто світла така особистість. Вона обійшла всіх демократичних самовисуванців і від "Свободи", і від Гройсмана, і від багатьох інших. Я думаю, що в неї буде фантастичне політичне життя. 

— Здається, що найбільше з демократичних сил ви ображаєтеся на пана Гройсмана?

— Категорично ні. Я Володимиру Борисовичу бажаю всіляких гараздів. Я не можу на нього ображатися. 

— Він вас привітав на виборах чи ви не контактуєте?

— Слухайте, ми мали спільну політичну долю. Він був четвертим у моєму партійному списку. Наша політична сила висунула його на спікера. Наша політична сила висунула його на прем'єр-міністра. 

Завершення моєї президентської каденції – це завершується перший етап, коли кожен може обирати подальше життя. Чи було право у Володимира зробити цей вибір? Було. Чи схвалюю я цей вибір? Ні. 

Я вважаю, що з політичної точки зору, це було самогубство. Але чи має він право на цей вибір? Очевидно, так. Життя показало чи правий він був, чи ні. І повірте мені, це абсолютно щиро. 

Незважаючи на те, що багато-багато технологів казали йому, що треба обов'язково критикувати Порошенка, я це сприймав виключно як технологічні рекомендації. 

Покритикував. Йому це не допомогло. Так само, як і всім, хто критикували Порошенка. Вони опинилися за межами парламенту.

 

Порошенко: Чи було право у Гройсмана зробити цей вибір? Було. Чи схвалюю я цей вибір? Ні. Я вважаю, що з політичної точки зору це було самогубство

 

Покритикував. Йому це не допомогло. Так само, як і всім, хто критикували Порошенка. Вони опинилися за межами парламенту

— Щодо інших ваших соратників, я маю на увазі Ігоря Кононенка, Олександра Грановського, які також програли свої округи. Чи спілкувалися ви з ними після цього?

— Не спілкувався. Мені здається по ФБ, що вони зараз відпочивають. Вони мали складну кампанію. Це така сама історія. 

Є період каденції президента. Є рішення, яке я шаную. Вийти з партії і балотуватися чи не балотуватися – це їхнє приватне рішення. На сьогоднішній день вони не потрапили до парламенту і це є минуле. Все, перегорнули сторінку. Я точно переконаний, що вони будуть мати якісь свої справи… 

— Кримінальні?

— Не знаю. Ні, по-іншому. Я точно переконаний, що в них є чим займатися. В них є нормальне життя. Наскільки мені здається, це життя не буде пов'язано з політикою. Це відповідь на ваше питання. 

А щодо майбутнього, то у "Європейської солідарності", я точно передбачаю, є політичне майбутнє. Політичне майбутнє пов'язане з тим, що рух нашої країни в ЄС, в НАТО, захист цінностей, здобутків, яких ми досягнули за п'ять років – це є сьогодні позиція, яку підтримують точно набагато більше, ніж 1 мільйон 200 тисяч виборців, які віддали свої голоси за нас. 

— Тобто ви себе бачите як? В опозиції до нинішньої влади?

— Я себе бачу твердо як людину, яка знаходиться в форматі підтримки України. У вас же немає жодного сумніву, що я не борюсь за якісь посади? Не борюсь за них. Вони мене не цікавлять. 

Я мав у своєму житті найвищу посаду, про яку може тільки мріяти українець. Це певною мірою криза кар'єрного росту, бо немає куди далі рости. В даному випадку моя мотивація абсолютно одна – захистити європейське майбутнє України. Саме так ми написали. 

— Як це має виглядати? Я спостерігала вашу кампанію "Захистимо європейське майбутнє України", де ви, зокрема, подаєте меседж до людей як єдиної проєвропейської сили в наступному парламенті. Але який інструментарій у вас може бути як в опозиційної сили?

— У парламентсько-президентській республіці у парламенту багато інструментів. В складі нашої фракції є значна частина і досвідчених парламентарів, і людей, які вперше обралися до парламенту, але знають, якою ціною були досягнуті ті результати за попередні п'ять років. Вони готові ефективно діяти в цьому напрямку. 

У нас напрацьована велика кількість законопроектів, нормативних актів, дорожніх карт, як ми маємо продовжити цю роботу.

В даному випадку монопартійна більшість створює можливості. Якщо рух наш буде зупинений, то ми точно будемо в жорсткій опозиції до спроб розвернути країну назад в бік Росії. До спроб зруйнувати енергетичну незалежність нашої держави, що ми вже бачили під час перших переговорів з РФ. До спроб зруйнувати децентралізацію, що зараз ми бачимо через намагання відібрати повноваження виконавчої влади в обраного міського голови. 

Мається на увазі міського голови міста Києва. Мова йде не про прізвища. Йдеться про принципи місцевого самоврядування, принципи децентралізації. Якщо хтось зараз буде намагатися підмінити децентралізацію федералізацією і таким чином зробити перший крок до розшматування країни, ми це помітимо. 

Ми знаємо, як не потрапити в пастку парламенту, і будемо жорстко проти того протестувати. Але починати мені б хотілося з позитиву. 

— Тобто ви зараз налаштовані конструктивно до монобільшості?

— Абсолютно. Я налаштований точно не контра, а проукраїнськи. Я неодноразово, в тому числі під час свого останнього візиту до Страсбургу, казав, що позиція перша — ми на зовнішньому фронті маємо виступати об'єднано. Навіть під час парламентської кампанії, навіть коли ми маємо дуже жорсткі внутрішньополітичні протистояння всередині держави. 

Я це продемонстрував під час підготовки однієї з перших резолюцій новообраного парламенту, де ми фактично досягли дуже переконливих результатів, на відміну від дуже великого провалу, який Україна зазнала в ПАРЄ. Саме це було для мене мотивацією їхати туди. 

— Оскільки ми заговорили про Кличка, зараз існує велика перспектива дострокових місцевих виборів, вже лунають такі заяви. Я думаю, що команда Зеленського налаштована, щоб ці вибори проводити. Чи будете ви підтримувати Кличка в цьому протистоянні проти президентського Офісу? Якою ви бачите тактику "Європейської солідарності" на місцевих виборах, які, напевно, завершаться так само, як і парламентські?

— Ні. Аргументація людей при голосуванні на місцевих виборах і аргументація людей при голосуванні на парламентських виборах кардинально інша. 

Міські голови, які внаслідок децентралізації, яка була ініційована моєю командою і яка в результаті цього процесу отримала величезні можливості, зараз має дуже великий рівень підтримки.

— Кого ви маєте на увазі?

— Всі міські голови, починаючи від Філатова… 

— Кернеса (мера Харкова), Труханова (мера Одеси)?

— І Кернес має підтримку. 

— Вибори показали протилежне. 

— Слухайте, не порівнюйте це! Ще в 1998 році був цей феномен, коли я вперше приїхав у Вінницю і проти мене був міський голова. Я його переміг на парламентських виборах, а на міських виборах він взяв 60% підтримки. 

Тому я хочу наголосити, що у нас є велика кількість міських голів, лідерів місцевого самоврядування, лідерів об'єднаних територіальних громад, які мають тверду підтримку. Ми будемо визначатися, кого з цих лідерів будемо підтримувати. Але я буду підтримувати Україну і я буду підтримувати "Європейську солідарність". 

— А Кличка?

— Якщо Кличко забажає приєднатися до "Європейської солідарності", я думаю, що це йому додасть і ми залюбки розглянемо цю пропозицію. Я говорив з ним по телефону, але ми не обговорювали місцеві вибори.

Багато спекуляцій звучить щодо «легітимності влади» і необхідності визнавати її до скону, тому хочу зупинитись на цій темі. Законно обрана влада має і діяти в межах закону – чи я помиляюсь? Ні, я не помиляюсь. Влада легітимна доти, доки вона не порушує законів, а коли порушує – влада втрачає легітимність автоматично! Наголошую: порушено закони – легітимність скасовано.

Але щоб не повторювати невігластво екс-міністра юстиції Лукаш, почнемо з того, що навіть у часи Древнього Риму, звідки і походить цей термін «legitimus», що перекладається як «законно», тобто згідно закону, по закону тощо, – вже тоді існував принцип, що жоден закон не може бути використаний для творення очевидного зла. Не буду розписувати юридичні тонкощі, але сутність ясна: закони мають нести виключно добро, справедливість і порядок. В протилежному випадку закон втрачає своє значення і перестає бути легітимним. В давньоримському праві застарілі закони не відміняли, а просто переставали їх застосовувати і вони втрачали свою легітимність вживання в юридичній практиці, хоча формально і продовжували діяти.

Насправді всяка легітимність в реальному житті поділяється на юридичну і моральну. Коли ви звертаєтесь до лікаря, адвоката чи державного службовця, то ви не починаєте з того, що вимагаєте показати дипломи про освіту, довідки про стаж роботи, успіхи і догани, або довідки про відсутність інфекційних захворювань і тому подібне. Ні, все це юридичне легітимне право на посаду перевіряє відділ кадрів даного закладу  або власник, а ми просто довіряємось цьому і в свою чергу докладаємо свою моральну легітимність. Коли ж цієї довіри нема, то наступає конфлікт юридичної і моральної легітимності. Ось яскравий приклад сучасних українських судів: по закону всі судді юридично легітимні, але ми знаємо з життєвого досвіду, що більшість суддів беруть хабарі і приймають неправдиві рішення, отже ми їх рішенням не довіряємо. Звідси суд втрачає свою головну суспільну функцію: творити порядок в суспільстві. Народ не довіряє таким судам! Коли немає справедливості в судах і немає довіри до їх рішень, то порядку в державі не може бути апріорі!

Те саме стосується щодо міліції. Події у Врадіївці яскраво засвідчили моральну нелегітимність міліції у місцевого населення. Міліція стала сама розплідником злочинності! Грабували, гвалтували і вбивали люди в погонах, навіть офіцери МВС в чині капітана, бо знали свою безкарність. А справді: хто може їх покарати? Ніхто. На всіх ланках в державі хабарництво і кругова порука. Прокуратура та СБУ такі самі злочинці і хабарники! Захисту в нашій державі простому громадянинові шукати ніде! Ніде! Залишається тільки кричати: «Бандити! Рятуйте! Міліція напала!»

Погодьтесь, що країна з такою владою втрачає всяку легітимність в довірі населення. Найбільше вражає, що самим багатим класом в Україні є не бізнесмени, а судді, прокурори, міліція, податкові та всі інші урядові чиновники. Причому всі знають про це, знають про величезні тіньові прибутки від розкрадання державних коштів і ресурсів, злочинне привласнення всенародних багатств! Як можуть чиновники йти з державної служби мультимільйонерами?! Оце так «слуги народу»! Дуже сподіваюсь, що Революція Гідності 2014-го року не розфітькає свій рушійний потенціал на чвари політиканчиків, а будуть насправді проведені реально глобальні реформи адміністративного і державного устрою в Україні.

Тепер про легітимність колишньої влади: Президент України Віктор Янукович був обраний за Конституцією України в редакції 2004 р. Велика ганьба Віктору Ющенку, що він не провів одразу після своєї інавгурації всенародного референдуму щодо затвердження цієї оновленої і на той момент ще не діючої Конституції України, але не зважаючи на технічні (!) порушення процедури, ця Конституція була прийнята у Верховній Раді України конституційною більшістю голосів народних депутатів у тому числі за участю фракцій КПУ та ПРУ! Хто хотів з депутатів – той був і голосував «за» чи «проти». Отже є пріорітетна юридична норма! Жодне положення «Закону про Конституційний Суд України» не дає цьому суду право відміняти діючу Конституцію чи міняти її на іншу, отже це є грубе юридичне порушення законодавства України. Якби Віктор Янукович одразу після рішення Конституційного Суду України поставив це питання у Верховній Раді України, або ще краще: виніс на всенародний референдум – всі питання щодо легітимності дій повернення Конституції 1996 р. були б зняті. Але нічого такого не було! Відбувся цинічний конституційний переворот, який не має жодної юридичної легітимності! Висновок однозначний: влада була обрана легітимною, але вона сама позбавила себе цього. Відразу з волюнтаристським введенням в дію норм Конституції України 1996 р. юридичну легітимність влади і особисто Президента України Віктора Януковича було втрачено! З цього моменту вся легітимність президента була виключно морального плану і трималась виключно на його євроінтеграційній діяльності, і якої він позбувся одразу після провалу у Вільнюсі 29-го і масакрі-бійні на Євромайдані в Києві 30 листопада 2013 року.

Варто також вказати, що більша частина законодавства України не має належної юридичної легітимності, тому що в обох Конституціях України і 1996-го і 2004-го років є норма, що народний депутат має голосувати у ВРУ на сесіях виключно особисто. Жодних вказівок на можливість передачі права голосування депутатом комусь іншому в Конституції нема. Таким чином всі закони і постанови, всі інші документи, як і обрання суддів та всіх різноманітних посадовців, комісій і все-все, де було використано так зване «кнопкодавство», коли сам депутат фізично був відсутній при голосуванні на своєму місці, а хтось інший натиснув потрібну кнопку і проголосував за нього його депутатською карткою  – все це юридичне порушення закону найвищої дії: норми Конституції. Отже не є легітимним, не є законним.

Мало того: цілковито втратила легітимність законодавчого процесу в державі вже минула Верховна Рада України 7-го скликання. Досить нагадати так зване «виїзне засідання ВРУ» з силовим недопущенням депутатів опозиції на нього, що вже було брутальним законодавчим злочином, але голосування 16 січня в сесійній залі ВРУ перевершило і його своєю цинічною наглістю. Фактично Бюджет України та драконівські антинародні закони приймали з грубійшим порушенням норм регламенту ВРУ всього 2 чоловіки, а всі інші депутати були просто статистами. З цього моменту сам термін «парламентаризму» щодо Верховної Ради України 7-го скликання втратив чинність. Отож в Україні настала повна відсутність легітимності всієї влади, всіх її гілок: законодавчої, виконавчої і судової в першу чергу юридично, але ще важливіше і загрозливіше – ними втрачено цілком і моральну легітимність у власного народу.  І в очах всього цивілізованого світу (члени Митного Союзу сюди не входять!), про що ясно засвідчили події у вигляді засудження та обструкції щодо представника української влади на світовому форумі в Давосі.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

В усі часи вбивство поранених у шпиталях, а також обстріл і знищення транспортних засобів з червоними хрестами, які перевозять поранених – це вважалось найогиднішим і найбрутальнішим злочином, який кваліфікується як найбільший злочин в світі: злочин проти людяності. Такі злочини не мають прощення!

Трагедія вбивства опозиціонера Юрія Вербицького однозначно провладними банд-силовиками з викраденням із лікарні прямо з під рук оперуючого лікаря – одного цього антилюдського злочину було б достатньо для знищення всієї влади як такої. Достатньо! Але жертв значно більше!

Те, як поводять себе бійці спецпідрозділів з мирним беззбройним населенням шокує весь світ: застосування кийків з металевою серцевиною, що запросто в друзьки з одного удару розбивають цеглу, і ними беркутівці б'ють переважно по заборонених законом (увага! заборонено законом!) життєвих органах, а найбільше – по голові та обличчі. Включно жінок і дівчат.  Кривава бійня в ніч на 30 листопада на київському Євромайдані яскраво показало цей жах провладного садизму, який триває і дотепер, а воно вже настало 25 січня 2014 року. Важко назвати цих звірів з людською подобою, як захисників правопорядку або правоохоронцями. То нелюди! І влада ними керує нелюдська!

Один фахівець розповів, що всі ті, кого зараз узагальнено називають «тітушками» – це різні спортсмени-невдахи та так звані доморощені «качки», що їх забракували для прийому до спецпідрозділів МВС! Вони виявилися для приймальної комісії занадто слабкодухі, тому мають довести ділом свою звірячу поставу, щоб їх взяли. А до того вони перебувають на побігеньках у організаторів рейдерських захоплень, у влаштуванні провокацій та бійок серед опозиційних протестувальників, залякуванні та вибиванні боргів тощо. Уявляєте якими морально-етичними засадами оперують мізки у бійців спецпідрозділів «Беркут» і їм подібних, якщо тітушки і їм подібна наволоч є занадто слабкодухі? Не даремно навіть священники кинулись на втьоки перед атакуючими беркутівцями! Бо коли стояли на розмежуванні, то лише з боку «Беркуту» до них доносились матюки й образи, а то навіть летіли сніжки і каміння. Тут пощади очікувати марно навіть священникам.

Взагалі застосування спецпідрозділами каміння і пляшок з запальною сумішшю, які були захоплені чи виготовлені власноруч, є абсурдом за всіма законами! Для того ці підрозділи і називаються спеціалізованими, що вони екіпіровані різними спецзасобами: кийки, щити, шоломи, захисні бронежилети, водомети, гази, світло-шумові гранати, гумові кулі, помпові рушниці, бронеавтомобілі тощо. Всього не злічити, але беркутівці ще масовано жбурляли каміння і пляшки з «коктейлем Молотова» (!) у мітингуючих, у тих, в кого більше нічого і немає для свого захисту – тільки каміння. І ще вогонь, як захист від нечистої сили.

Злочини беркутівців настільки масові, що вже не потрібно відшукувати окремих злочинців побиття людей 30 листопада, а треба однозначно першою і головною умовою нової української влади є видати Указ і віддати наказ про розпуск всіх суко-спецчастин як «Беркут» і їм подібних в Україні. В тому Указі вказати, що всіх беркутівців буде піддано суду Народного трибуналу, де буде враховано час, коли вони прийшли з повинною. Всіх інших буде покарано згідно їх злочинів. Починаючи з вини кожного (кожного!) беркутівця у загибелі Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Михайла Жіздневського, Романа Сеника та інших жертв.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

СЕРПЕНЬ 27, 2016 КАТЕРИНА ТУМАНОВА  

Як думає політик? Отримати владу, використати її максимально ефективно (передусім для себе самого та своєї репутації, а потім уже виправдовувати очікування своїх підданих, про що замислюються не завжди) і «красиво піти». Зберегти владу надовго – тут уже виникають проблеми. Як із ними боротися? Прислуховуватися до теоретиків та правити так, «як книжка пише»? Навряд чи комусь дійсно це вдається, скільки не було б витрачено сил і часу.

Практичні поради, ілюстровані прикладами із сучасного авторові життя політиків та з екскурсами в історію для кращого розуміння, – ось як можна охарактеризувати opus magnum Нікколо Макіавеллі «Державець». Як трактат, присвячений молодому правителеві, «Державець» і сьогодні міг би залишатись одним із тих першоджерел, де описано й пояснено, як слід і як не слід чинити. Ідеалізація та героїзація влади, демонстрація життя можновладця як «він просто має своєрідну синекуру та отримує великі гроші» – усе це відходить у минуле. Макіавеллі намагається показати реалістичний бік політичної діяльності та хоча б орієнтовно вказати на всі її «підводні камені». Як це йому вдається і навіщо потрібне нині, коли науково-технічний прогрес набагато переважає політичну думку? Всім відомо, що історію треба знати й розуміти, щоб не повторювати помилок попередніх поколінь. Але мало хто насправді це використовує.

Якщо відкрити книгу Макіавеллі на будь-якій сторінці, можна прочитати про доволі знайомі ситуації, які навіть у контексті минулого виглядають напрочуд сучасно. Як здобувається влада? Або своєю, або чужою зброєю – чи дістається у спадок. Зброя «своя» мається на увазі не лише та, що належить володарю або тому, хто волів би ним стати: ідеться також про зброю «своїх» людей. Чи це ідейні послідовники, чи вірні справі найманці (доки їм це вигідно), чи просто молодь, яка хоче повоювати та довести свою відвагу, – байдуже. Для здобуття влади «своєю» зброєю, згідно з обґрунтованою значно пізніше концепцією психології мас, потрібен лідер + проста та зрозуміла ідея + «масовка». Коли ж ідеться про чужу зброю, то тут спадає на думку «одноденне союзництво» з однією чи декількома державами, кожна з яких має свої цілі. Але в такому випадку наш державець може легко стати маріонеткою більш досвідчених та компетентних володарів, а йому це навряд чи потрібно. Для того, щоби проілюструвати цей приклад, можна згадати про маніпуляції та маніпуляторів. Наш державець вважає, що сам дійшов до певної ідеї, хоча насправді ж вона, у кращому випадку, належить його канцлерові (який сам не дуже-то бажає стати «мішенню» народного невдоволення, тому працює «на посаді сірого кардинала»). І спадкова влада. І сьогодні лунає чимало нарікань на те, що у величних батьків нікчемні діти, а інститут спадкової або «протегованої» влади де факто нікуди не зникає. Таким чином, є три шляхи здобуття влади, а також різні способи її втримати.

Державець має мислити критично – без цього ніяк, і ця настанова актуальна для всіх часів. Макіавеллі не дарма написав свою не таку вже й громіздку працю, а не декілька речень а ля «виконуй усе, що вони попросять, усю провину приписуй попередникові та вмій вийти сухим із води». У часи раннього Ренесансу вже було зрозуміло, що таке політологія та мистецтво управління, окреслені терміном іншомовного походження – «менеджмент». Якщо розглядати державця-володаря як ефективного менеджера (і ключовим словом тут має бути «ефективний»), то варто приймати основні тези «Державця» як поради, які слід осмислити і реалізувати.

Спершу з’ясуємо, які політичні погляди були в Нікколо Макіавеллі. Для прикладу – те, за що в недалекому минулому найбільше звинувачували так званий макіавеллізм: «Ціль виправдовує засоби». І першим контраргументом стає хоча би той факт, що це цитата-бастард – Макіавеллі такого не говорив і мав на увазі не зовсім це. Якщо просто погортати книгу, то можна побачити, наприклад, такі думки: «Розумний володар воліє мати справу з власним військом» або «Треба вміти добре приховувати своє єство, прикидатися й лицемірити». І лейтмотивом цих настанов є застереження від зради. Своє, не наймане військо, потрібне хоча б для того, щоб його комерційні інтереси стосувалися приналежності до власної держави (консервативні маси воліють задовольнити свої потреби, нічого, по суті, не змінюючи). Якщо проектувати цю тезу на сучасність у руслі «ефективного менеджменту», то краще набрати штат, аніж тримати фрілансерів (які можуть передати ваші корпоративні секрети вашим конкурентам або принаймні використовувати їх у своїй діяльності там, де гроші та ресурси йтимуть не у вашу кишеню). А про приховування власного єства – тут ще простіше. У будь-якій сфері, пов’язаній так чи інакше із комунікаціями, завжди є місце згаданим вище маніпуляторам. Володареві не слід бути «розкритою книгою» та повністю подавати свої політичні міркування – особливо, якщо має справу з тими, що можуть легко підкорити його волю собі. Саме тому для того, щоб подати свою кандидатуру на посаду президента, сьогодні існує певний віковий ліміт: адже старші й досвідчені вже не так «розкривають карти», як молоді, амбітні, ідейні і водночас недостатньо «підковані» в обраній сфері діяльності. А про «ефективний менеджмент» із погляду Макіавеллі можна навести приклад: будь-який лідер, яким ліберальним він не був би, ніколи не покаже усіх реальних планів як на свої кадри, так і на клієнтуру. Якщо існує негласне правило чи то неписаний закон для керівника і підлеглих відверто не говорити, що всі вони прагнуть нажитися один на одному, то цього дотримуються в його корпоративній етиці. Традиція формалізованого спілкування, де прийнято думати одне, а говорити завше толерантно і ввічливо, це існувало як при флорентійському дворі на початку XVI століття, так існує і в офісі чи державних установах сьогодення.

Звісно, в контексті сучасної політики одразу доречно згадати, а як чинить Макіавеллі у ситуації, коли потрібно навести приклад із діяльності його живих сучасників? Правильно, він просто не називає імен, але читач, ознайомлений з історією Італії XVI століття, легко може зрозуміє, про якого з володарів чи їхніх васалів ідеться. Тому для «осучаснення» Макіавеллі в цьому тексті використано більш нейтральний ефективний менеджмент та його складові – стереотипний офіс (читай: двір Лоренцо де Медичі, якому присвячено трактат «Державець» як путівник у грозах політики), генеральний директор (він же – сам володар, який може обирати: чи буде його робоче місце троном монарха – чи кафедрою республіканця), заступник директора або віце-президент (той самий канцлер, який може бути як маріонеткою, так і маніпулятором), партнери й конкуренти (володарі інших держав, які не залишають поза увагою діяльність нашого державця), і офісний планктон різного сорту (простий народ). Проводячи паралель далі, розуміємо, що можна розписати, згідно з «Державцем», функцію кожного – але головна роль мала б належати тому, для кого і про кого написано цю працю. Повернімося до трьох способів отримання влади – у контексті нашого офісу слово «зброя» буде радше метафорою. Отже, отримати владу своєю зброєю значить здобути її своїми винятковими досягненнями (і своєї команди, кожен зі «структурних елементів» якої хоче зайняти непогану посаду як протеже нового кандидата). Ще можна застосувати «виняткові інвестиції», і це також актуально в нашому корумпованому світі. Отримання влади чужою зброєю передбачає всі різновиди гри на тлі конкуренції, брудні закулісні інтриги, зраду своїх колег та присвоювання чужих досягнень або ж безкровну і безболісну роботу проплачених спеціалістів із чужих фірм (аналог найманців у «Державці»). І отримання влади у спадок – у цю категорію входять ті численні ситуації, коли компетентний директор, який здобув усе сам (різними, інколи не надто чесними способами) віддає свою справу, наприклад, синові – представникові «золотої молоді» що автоматично стає суб’єктом помилок та об’єктом глузування колег.

Ідеї Макіавеллі в політології, як бачимо, можна декорувати по-різному. Очевидно, що реалістичне бачення проблеми, скептицизм та критичне мислення, використання зброї маніпуляторів як засобу захисту від них, приховування істинних ідей та втримування влади – усе це актуально і сьогодні. Можна читати «Державця» як своєрідну ретроспективу політичної думки – це цілком нормально, бо книга написана й опублікована відповідно 1513 та 1532 року. Звісно, деякі реалії (наприклад, переважання монархії як форми правління у тодішній Західній Європі) канули в Лету, але, відкинувши метафорику, можна знайти чіткі вказівки того, як слід правити. Помітною є теза, що у різні епохи політологія зазнавала особливого розквіту якраз тоді, коли держава чи держави були в роздробленому стані. Таким чином, із непотрібної та необов’язкової політична думка ставала необхідною. Макіавеллі написав свою книгу тоді, коли Італія була поділена на невеликі субдержави – і ця «невелика праця» прославила як його ім’я, так і його методи. А їх можна застосовувати, як уже згадувалося вище, не лише в політиці.

https://lysty.net.ua/makiavelli-ta-suchasnist/

Печерський суд Києва заблокував 18 новинних сайтів, - СПИСОК

Серед заблокованих сайтів - блоги видання "Кореспондент"

Печерський районний суд Києва заборонив роботу 18 новинних сайтів. Про це йдеться в постанові від 23 липня.

Згідно з постановою, тепер Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, зобов'язала провайдерів закрити доступ до цих веб-ресурсів.

"Постановою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Вовк С. В. від 23.07.2019, справа № 757/38387/19-до, у кримінальному провадженні № 12018060020001159, яка вступила в Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, передбачено: "Накласти арешт на майнові права інтелектуальної власності, які виникають у користувачів мережі інтернет при використанні веб-ресурсів", – йдеться в повідомленні.

1. http:// go338.top

2. https://trident-ua.info

3. https://enigma.ua

4. https:blogs.korrespondent.net

5. http://seychas.press

6. http://www.netadvocate.org

7. https://compromat.ws

8. https://compromat.ws

9. https://sled-net-ua

10. http://ua-24.com

11. http://moscow-post.press

12. https://novindoosh.com

13. http://www.stalker-world.net

14. http://rospres.press

15. https://informator.news

16. http://ustav.press

17. http://www.ukrpress.info

18. http://www.stalker-world.net

Як повідомляли "Коментарі", блокування сайтів, які транслюють точку зору, відмінну від позиції влади, стала на Україні традицією.

Вибори Президента України відбулися, перевибори до Верховної Ради України також завершено і я можу сміливо зробити підсумки цього процесу, щоб визначити особисті висновки та наслідки щодо того всього в форматі узагальнення.

Як я вже зазначав: перемога Володимира Зеленського – це принизливо, але це дуже круто і найкраще з усього можливо. Поясню це поступова частинами. Почну з головного для мене – Петра Порошенка, якого я підтримував до цього часу і, наразі, збираюся робити це надалі, хоча не в усе вірю з його програмних декларацій, але про то іншим часом. Найперше, я тішуся, що Петро Порошенко вибори програв і тим багато в чому виграв, тому що якби він лишився на посаді Президента України на другий термін, то з ним би лишилися всі ті паскуди, які так гарно повідскакували від Порошенка після його поразки. В тому і вся різниця поміж сильним політиком і чмо типу Зеленського, що не обіймаючи жодної посади цей політик є й надалі вагомою суспільно-значимою особистістю. Простий перелік за останній час: Європарламент з радістю хоче бачити Порошенка, Волкер і члени комісії США – також, а участь Петра Порошенка у відзначенні 1031-річчя Хрещення України-Руси та в хресній ході взагалі подія найвищого рівня. 

А що чути про діючого президента? Десь там шастає по Україні і намагається показати з себе ну дуже «крутого пацана»… А я пропоную провести простий експеримент для себе особисто: уявіть, що Володимир Зеленський вже не Президент України і що тоді він? Для вас особисто? Та все той же Вова-поц з «95-го кварталу» і не більше. І саме в тому моя головна подяка українському народу в особі електорату Зеленського, бо в його особі проведення нарад високого рівня і переговорів з іншим Вовою, що хоч і Ху, але таки потужна персона в політиці, для мене стає найкращою помстою і навіть перемогою. Деталізую цю тезу.

Президент Російської Федерації Володимир Путін чітко заявляв на весь Світ, що сяде за переговори з будь-яким керівником України за винятком Петра Порошенка. Українці почухали за звичкою в потилиці і обрали такого, який би найліпше відповідав рівню В. Путіна – В. Зеленського. Я коли уявляю перемовини Путіна і Зеленського, то мене такий сміх проймає, що жодна інша комедійна хохма такого ржачу не викликала ніколи. Це є просто супер! Це вам не якась цукерка від Віті, а просто ціла Гола Жопа власною персоною від щиро люблячої України. І в Рефії це чудово розуміють, тому і не поспішають організовувати персональну зустріч на найвищому рівні РФ та України.

Одержати перемогу над Петром Порошенком і прийняти його капітуляцію, а водночас і всю Україну, – це для Володимира Путіна була б перемога з перемог. Щось рівня перемоги над Карлом ХІІ або Наполеоном! А перемога над Зеленським – це як назвати? А це є Жопа і то дуже Велика! Від такої перемоги потрібно втікати якнайдалі, якщо сам себе поважаєш і свою любу Російську Імперію! О великий і мудрий український народе, який же ти неймовірний у своїх рішеннях, коли стаєш електоратом! Це ж найвища доблесть і геній!  Це ж перемога без війни, про що вчив усіх великий стратег Сунь-дзи у трактаті «Мистецтво війни», а нас вчив і навчив його науці Петро Порошенко. Україна вже перемогла у війні з РФ! Чи я щось не так зрозумів?  А ви?     

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

4.

Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 «Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають»:

«...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної – на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин»

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, – то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...

Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 «Про те, як правителі мають дотримуватись слова»:

«Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим – і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним»

Нарешті висновок з заключного абзацу:

«Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, – їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава»

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим «дітям війни», щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, – підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся Олександр Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести Олександру Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість –  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з «дітей війни», але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Юрій Луценко і Йосип Вінський, яких Олександр Мороз також використав «в темну», як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось «киданула», а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор «кидалова помаранчевих» – Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович – ???

Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука – це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни – і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя – ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.

Завершити свій огляд трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 «Як належить чинити правителю, щоб його шанували»:

«Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші – розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку»

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі «Правитель» і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як «правитель», «повелитель», «володар» тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ і ще раз – народ!

Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці «великомудрих розпоряджень» і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.

Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав – і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами, скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому «анатомічному театрі», де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.

З іншого боку, враховуючи відстань в часі в майже 500 років, твір дійсно є величезною інтелектуальною потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто – демократичних. Тому я обговорюю далі твір «Правитель» Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.

Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні – підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину – це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.

Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад – особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов «мудре» рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд – найвищий, тому злочинець має бути покараним – це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя – його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів – сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як «мудрої жорстокості» чи «жорстокої мудрості».

Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір «Правитель» з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як «суто прагматичне дійство життя», граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі «Правитель», так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 «Про перемішані держави»: «...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.

Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко розпізнати, проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, – то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть.»

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями (Закон Ківалова-Колісніченка) однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

28 ЛИПНЯ, 2019,

ОГЕНЬ ФРАНКОВОЇ ПРАВДИ