Про opus magnum Нікколо Макіавеллі

СЕРПЕНЬ 27, 2016 КАТЕРИНА ТУМАНОВА  

Як думає політик? Отримати владу, використати її максимально ефективно (передусім для себе самого та своєї репутації, а потім уже виправдовувати очікування своїх підданих, про що замислюються не завжди) і «красиво піти». Зберегти владу надовго – тут уже виникають проблеми. Як із ними боротися? Прислуховуватися до теоретиків та правити так, «як книжка пише»? Навряд чи комусь дійсно це вдається, скільки не було б витрачено сил і часу.

Практичні поради, ілюстровані прикладами із сучасного авторові життя політиків та з екскурсами в історію для кращого розуміння, – ось як можна охарактеризувати opus magnum Нікколо Макіавеллі «Державець». Як трактат, присвячений молодому правителеві, «Державець» і сьогодні міг би залишатись одним із тих першоджерел, де описано й пояснено, як слід і як не слід чинити. Ідеалізація та героїзація влади, демонстрація життя можновладця як «він просто має своєрідну синекуру та отримує великі гроші» – усе це відходить у минуле. Макіавеллі намагається показати реалістичний бік політичної діяльності та хоча б орієнтовно вказати на всі її «підводні камені». Як це йому вдається і навіщо потрібне нині, коли науково-технічний прогрес набагато переважає політичну думку? Всім відомо, що історію треба знати й розуміти, щоб не повторювати помилок попередніх поколінь. Але мало хто насправді це використовує.

Якщо відкрити книгу Макіавеллі на будь-якій сторінці, можна прочитати про доволі знайомі ситуації, які навіть у контексті минулого виглядають напрочуд сучасно. Як здобувається влада? Або своєю, або чужою зброєю – чи дістається у спадок. Зброя «своя» мається на увазі не лише та, що належить володарю або тому, хто волів би ним стати: ідеться також про зброю «своїх» людей. Чи це ідейні послідовники, чи вірні справі найманці (доки їм це вигідно), чи просто молодь, яка хоче повоювати та довести свою відвагу, – байдуже. Для здобуття влади «своєю» зброєю, згідно з обґрунтованою значно пізніше концепцією психології мас, потрібен лідер + проста та зрозуміла ідея + «масовка». Коли ж ідеться про чужу зброю, то тут спадає на думку «одноденне союзництво» з однією чи декількома державами, кожна з яких має свої цілі. Але в такому випадку наш державець може легко стати маріонеткою більш досвідчених та компетентних володарів, а йому це навряд чи потрібно. Для того, щоби проілюструвати цей приклад, можна згадати про маніпуляції та маніпуляторів. Наш державець вважає, що сам дійшов до певної ідеї, хоча насправді ж вона, у кращому випадку, належить його канцлерові (який сам не дуже-то бажає стати «мішенню» народного невдоволення, тому працює «на посаді сірого кардинала»). І спадкова влада. І сьогодні лунає чимало нарікань на те, що у величних батьків нікчемні діти, а інститут спадкової або «протегованої» влади де факто нікуди не зникає. Таким чином, є три шляхи здобуття влади, а також різні способи її втримати.

Державець має мислити критично – без цього ніяк, і ця настанова актуальна для всіх часів. Макіавеллі не дарма написав свою не таку вже й громіздку працю, а не декілька речень а ля «виконуй усе, що вони попросять, усю провину приписуй попередникові та вмій вийти сухим із води». У часи раннього Ренесансу вже було зрозуміло, що таке політологія та мистецтво управління, окреслені терміном іншомовного походження – «менеджмент». Якщо розглядати державця-володаря як ефективного менеджера (і ключовим словом тут має бути «ефективний»), то варто приймати основні тези «Державця» як поради, які слід осмислити і реалізувати.

Спершу з’ясуємо, які політичні погляди були в Нікколо Макіавеллі. Для прикладу – те, за що в недалекому минулому найбільше звинувачували так званий макіавеллізм: «Ціль виправдовує засоби». І першим контраргументом стає хоча би той факт, що це цитата-бастард – Макіавеллі такого не говорив і мав на увазі не зовсім це. Якщо просто погортати книгу, то можна побачити, наприклад, такі думки: «Розумний володар воліє мати справу з власним військом» або «Треба вміти добре приховувати своє єство, прикидатися й лицемірити». І лейтмотивом цих настанов є застереження від зради. Своє, не наймане військо, потрібне хоча б для того, щоб його комерційні інтереси стосувалися приналежності до власної держави (консервативні маси воліють задовольнити свої потреби, нічого, по суті, не змінюючи). Якщо проектувати цю тезу на сучасність у руслі «ефективного менеджменту», то краще набрати штат, аніж тримати фрілансерів (які можуть передати ваші корпоративні секрети вашим конкурентам або принаймні використовувати їх у своїй діяльності там, де гроші та ресурси йтимуть не у вашу кишеню). А про приховування власного єства – тут ще простіше. У будь-якій сфері, пов’язаній так чи інакше із комунікаціями, завжди є місце згаданим вище маніпуляторам. Володареві не слід бути «розкритою книгою» та повністю подавати свої політичні міркування – особливо, якщо має справу з тими, що можуть легко підкорити його волю собі. Саме тому для того, щоб подати свою кандидатуру на посаду президента, сьогодні існує певний віковий ліміт: адже старші й досвідчені вже не так «розкривають карти», як молоді, амбітні, ідейні і водночас недостатньо «підковані» в обраній сфері діяльності. А про «ефективний менеджмент» із погляду Макіавеллі можна навести приклад: будь-який лідер, яким ліберальним він не був би, ніколи не покаже усіх реальних планів як на свої кадри, так і на клієнтуру. Якщо існує негласне правило чи то неписаний закон для керівника і підлеглих відверто не говорити, що всі вони прагнуть нажитися один на одному, то цього дотримуються в його корпоративній етиці. Традиція формалізованого спілкування, де прийнято думати одне, а говорити завше толерантно і ввічливо, це існувало як при флорентійському дворі на початку XVI століття, так існує і в офісі чи державних установах сьогодення.

Звісно, в контексті сучасної політики одразу доречно згадати, а як чинить Макіавеллі у ситуації, коли потрібно навести приклад із діяльності його живих сучасників? Правильно, він просто не називає імен, але читач, ознайомлений з історією Італії XVI століття, легко може зрозуміє, про якого з володарів чи їхніх васалів ідеться. Тому для «осучаснення» Макіавеллі в цьому тексті використано більш нейтральний ефективний менеджмент та його складові – стереотипний офіс (читай: двір Лоренцо де Медичі, якому присвячено трактат «Державець» як путівник у грозах політики), генеральний директор (він же – сам володар, який може обирати: чи буде його робоче місце троном монарха – чи кафедрою республіканця), заступник директора або віце-президент (той самий канцлер, який може бути як маріонеткою, так і маніпулятором), партнери й конкуренти (володарі інших держав, які не залишають поза увагою діяльність нашого державця), і офісний планктон різного сорту (простий народ). Проводячи паралель далі, розуміємо, що можна розписати, згідно з «Державцем», функцію кожного – але головна роль мала б належати тому, для кого і про кого написано цю працю. Повернімося до трьох способів отримання влади – у контексті нашого офісу слово «зброя» буде радше метафорою. Отже, отримати владу своєю зброєю значить здобути її своїми винятковими досягненнями (і своєї команди, кожен зі «структурних елементів» якої хоче зайняти непогану посаду як протеже нового кандидата). Ще можна застосувати «виняткові інвестиції», і це також актуально в нашому корумпованому світі. Отримання влади чужою зброєю передбачає всі різновиди гри на тлі конкуренції, брудні закулісні інтриги, зраду своїх колег та присвоювання чужих досягнень або ж безкровну і безболісну роботу проплачених спеціалістів із чужих фірм (аналог найманців у «Державці»). І отримання влади у спадок – у цю категорію входять ті численні ситуації, коли компетентний директор, який здобув усе сам (різними, інколи не надто чесними способами) віддає свою справу, наприклад, синові – представникові «золотої молоді» що автоматично стає суб’єктом помилок та об’єктом глузування колег.

Ідеї Макіавеллі в політології, як бачимо, можна декорувати по-різному. Очевидно, що реалістичне бачення проблеми, скептицизм та критичне мислення, використання зброї маніпуляторів як засобу захисту від них, приховування істинних ідей та втримування влади – усе це актуально і сьогодні. Можна читати «Державця» як своєрідну ретроспективу політичної думки – це цілком нормально, бо книга написана й опублікована відповідно 1513 та 1532 року. Звісно, деякі реалії (наприклад, переважання монархії як форми правління у тодішній Західній Європі) канули в Лету, але, відкинувши метафорику, можна знайти чіткі вказівки того, як слід правити. Помітною є теза, що у різні епохи політологія зазнавала особливого розквіту якраз тоді, коли держава чи держави були в роздробленому стані. Таким чином, із непотрібної та необов’язкової політична думка ставала необхідною. Макіавеллі написав свою книгу тоді, коли Італія була поділена на невеликі субдержави – і ця «невелика праця» прославила як його ім’я, так і його методи. А їх можна застосовувати, як уже згадувалося вище, не лише в політиці.

https://lysty.net.ua/makiavelli-ta-suchasnist/