Лонгрід від Ярослав Божко
Путіну вдалося уникнути долі Мілошевіча шляхом переходу до ролі Хуссейна. Уникнути цього шляху теж є шанс. Але тоді доведеться прийняти долю Каддафі.
Переконаний: те, що зараз відбувається у РФ, набагато важливіше для нашої безпеки, ніж дипломатія. Внутрішньополітичні процеси напіврозпаду ворога, параліч у його владних коридорах... Але гаразд, перемовини так перемовини.
Гарантії безпеки? Сумбур. Особливо на фоні бажання Банкової зробити більшість впливових держав його одночасними гарантами. Яким би не був наступний конфлікт, він буде між представниками пулу великих держав, яких ми записуємо в одночасні гаранти.
Ще проблема: змінити конструкцію, коли ми помітимо її недієвість, буде ох як важко. Але не варто посипати голови попелом – поки це лише ідеї, які висловлюють з нашого боку. Та аж ніяк не глобальні контури правил світопорядку щодо України.
Реалії досі вирішує війна. А причина, за якою РФ пішла взагалі з нами про таке говорити – бажання послабити тиск санкцій на одне місце. Тому Москва, бажаючи нас знищити, досі вдає, ніби з чимось погоджується.
Туди ж віднесіть заяви Мединського про те, що Росія відступає з Київської і Чернігівської
областей. В широкому сенсі слова відходу немає: на Київщині це поодинокі спроби вириватися із місцевості на півночі області. І не заради гуманізму, просто ЗСУ вже наступають на плечі. Десь іде ротація і перебазування сил.
Наприклад, під Курськом збирається чергове угруповання сил РФ. Ситуація навіть на найменш важливій ділянці фронту більше впливає на контури української перемоги, ніж перемовини. Це об'єктивні реалії. Як і те, що РФ могла б давно припинити агресію і відійти, якби цього хотіла так щиро, як намагається вдавати на публіку.
Вчора США та Велика Британія зробили показові заяви: ані «відведення військ РФ», ані укладення мирної угоди між Росією та Україною не будуть підставами для скасування санкційного тиску.
Наші західні партнери розраховують «виховувати» агресора вдовгу, поки самі росіяни намагаються хоч якось зістрибнути з санкцій. Офіційний Київ, на жаль, бере у цьому побічну участь. Хоча це можна зрозуміти: щодня війна несе економічні втрати, вбитих людей та зруйновані міста.
Згадується текст Ніла Фергюсона, британського історика. Він такий собі прояв британської softpower у впливі на американський простір. Ось це і є позиція Лондона – і вона відмінна від США зараз. Британія хоче більш глибоко втягнути і США у цю недвозначну ситуацію, вустами Фергюсона натякаючи: воювати лише самій Україні проти Росії, як мінімум, не комільфо.
І я більш ніж певний – ці слова проговорюються Фергюсоном у рамках певної стратегії, а не як особисті побажання. Британія бажає глибшого занурення США у конфлікт, навіть якщо це не означатиме висадки американських морпіхів у наших містах.
Схоже, США вирішили зіграти з росіянами на українській дошці без дитячого мату. Якби Вашингтон з самого початку хотів просто припинити агресію чи її попередити – пригнав б в Чорне море кілька кораблів Шостого флоту США з Європи. Ще й підняв б в повітря ланку винищувачів – і все, РФ одразу ж припинила б агресивні дії.
Не вірите, що це можливо? Пригадайте Грузію 2008 року: тоді поява лише однієї ланки винищувачів і корабля США примусили росіян відмовитися від штурму Тбілісі, припинивши ескалацію. У випадку із значно більшою і значно стратегічнішою Україною цього не відбулося. Американці, може, вже й не ті, що в 2008 році. Але джерелом таких рішень завжди виступають не партійні бонзи із GOP та Демпартії, а значно більш стабільний у своїх підходах Пентагон.
Не кажіть, що США чогось там «хочуть» або чогось «не хочуть», це все оцінки по першому етапу війни. Інерція американської бюрократії шалена, а от інформація про успіхи України йшла врозріз із публічною лінією. Тож потребувала перевірок і переперевірок.
Ситуація така. Більш активно включитися у війну, яку Україна все ж виграє, для Байдена більш розумно, ніж ризикувати будь-чим у перші дні війни. Тоді єдиним незаперечним фактором була невизначеність.
Але я певен, ця історія уже давно не російсько-українська. Санкції, введені зараз проти РФ, не мають ефекту припинення війни «негайно і вже зараз». Зате містять довгострокові структурні наслідки для Росії.
Якою б не була політика цієї країни, сильного ВПК у неї вже ніколи не буде. Ця війна дає можливість додатково прибрати спадок СРСР у вигляді величезних воєнних ресурсів РФ, неспівмірних з економічними чи політичними можливостями країни.
Це – горизонт, який вочевидь накреслив Захід для Росії на найближчі десятки років. Якою б вона сама не була. Настільки сильної армії, як у СРСР, вже точно не буде. Можливості бряцати зброєю задля отримання економічних і політичних вигод – можливо, теж. Чому?
Бо війна може припинитися. А відчуття небезпеки від самого існування РФ на Заході вже сформоване – зламано опір неформальних ферштеєрів із ЄС, вщент розмазано усі спроби хоч якось зістрибнути для нерішучих. Це я про Шольца та інших.
Консолідація Заходу тепер більш реальна, ніж до війни. Рішення, що приймаються зараз західними політиками, точно не розраховані лише на сам час конфлікту. Їм, а не нам із вами, належить будувати глобальну архітектуру безпеки. Тому і рішення мають бути вдовгу.
«Демілітаризація Росії» вже запущена. Ситуація змінюється на ваших очах. Нічого прогнозувати не берусь, та й не треба. Те, що вже встигло відбутися і проговоритися – значно цікавіше за будь-які сценарії, які ми могли уявляти.
Нам є місце у світовій політиці. У Росії – вже ні.
И факт того, что казацкие послы с самого начала переговоров
требовали включения в состав Великого Княжества Русского еще и Русского
(с центром во Львове!!!), Волынского, Белзского и Подольского
воеводств, красноречиво свидетельствует о том, что сам термин – Великое
Княжество Русское – крепко держался в украинском национальном и
политическом сознании на протяжении веков. Народ четко представлял
настоящие границы своей Родины!
Абсолютно очевидно, что до
тех пор, пока существовало Великое Княжество Русское, ни о каком другом
русском государстве не могло быть и речи!!! 
