Найкращим відпочинком для мене є подорожі Україною на автомобілі і, років за 15 таких подорожей, стосовно багатьох місць і міст нашої країни в мене склалось певні враження, частиною яких й захотілось поділитись. Зазначу відразу, що це мої особисті СУБ’ЄКТИВНІ враження, тому попрошу на них не ображатись і активно не мінусувати і не закльовувати в коментах. Отже, враження від деяких міст України.

Львів. Це місто для мене особливе. Місто – чудової архітектури, особливої оригінальної філософії; місто, де український дух є невід’ємною частиною європейського... Прогулявшись вулицями цього міста, відразу хочеш намалювати картину, написати музику чи вірші...Ні, звичайно, наш, далеко не найкращий час, відклав на Львові свій відбиток, символом якого для мене є скляна потвора Укрсоцбанку павпроти пам’ятника Міцкевичу, що нагадує синець під оком статного інтелігентного університетського професора...

Київ. В певному сенсі це рідне для мене місто, адже тут пройшли студентські роки, залишились друзі і спогади молодості. Це місто, яке свого часу, мабуть, ні в чому не поступалось Львову за інтелігентністю і європейськістю. Зараз – це випещений та самовдоволений  бізнесмен на БМВ останньої моделі в дорогому костюмі і в годиннику від «бріоні». І, коли ти починаєш бормотати йому щось про студентські роки і спогади молодості, він поблажливо і неуважно слухає, думаючи в цей час про свої бізнесові справи і час від часу відповідаючи по своєму «верту». Він не такий пихатий як москвичі і завжди відповідає на дзвінки родичів з провінції, питає про їх справи і здоров’я,  але жодною копійкою їм не допоможе, бо родичі родичами, а бізнес бінесом... 

Дніпропетровськ. – франт, який в молодості пішов працювати на завод, але тільки заради того, щоб просунутись по номенклатурній драбині. В смутні часи він, «правильно» зорієнтувавшись, «нарубав бабла», сів у «лексус», купив круту квартиру, та в погоні за грошима вчасно так і не зміг зупинитись і весь час він десь поспішає, заробляючи гроші. Але в ресторані цей респектабельний громадянини запросто може посадити пляму на брюки від дорого костюма і, не звертаючи на це жодної уваги, запросити даму на танець. Цьому франту, звичайно, далеченько до крутого київського бізнесмена, але при нагоді він завжди покаже, що теж не ликом шитий, хоча останнім часом він зазнає болючих ударів від необтяжених моральними законами вихідців шахтарського краю і йому приходиься терпіти, зціпивши зуби, чекаючи свого часу...

Кривий Ріг. Ну, звичайно, в першу чергу – це найдовше місто і ГОКи з «Криворіжсталлю» («Арселорміттал»), які зробили це місто найбільш забрудненим містом України 2010 року. Якщо не зважати на інтриги навколо гігантів індустрії, місто живе нехитрим життям пролетарія.  На відміну від дніпропетровського франта, цьому парню повезло менше... Він, також, пішов працювати на завод, але став тільки кваліфікованим робітником, який живе на свої 4-5 тис. на місяць і цілком задоволений життям. Ні, час від часу він бормоче щось на адресу більш удачливого Дніпропетровська, але це несерйозно. Якщо ж ви почнете з ним розмову про політику чи мисецтва, то почуєте відповідь накшталт: «Ми в університетах не обучались» або «Начальству видніше».

Запоріжжя.  На перший погляд це копія бізнесмена-Дніпропетровська, тільки менш удачлива – та ж показна розкіш, той же поспіх в погоні за грошима, правда, в дещо менших масштабах. Але є два моменти, які суттєво різнять це місто.

Перший момент – це ДніпроГЕС – велична споруда, яку неможливо не помітити, будучи в Запоріжжі, і яка викликає  захват своєю величчю і повагу до міста, в якому розташована. Саме ДніпроГЕС дозволяє Запоріжжю на рівних розмовляти з більш удачливими бізнесменами – Одесою, Дніпропетровськом, Харковом, бо він (ДніпроГЕС) є «екслюзивною» річчю, що в цих кругах дуже ціниться.

Іншим, більш значущим моментом є, звичайно, Хортиця, що робить це місто взагалі особливим містом України. Проблема лише в тому, що процес замовчування Хортиці протягом значного періоду і активне перетворення Запоріжжя в індустріальне місто особисто мені нагадує  переучування в кращих традиціях радянської школи шульги на правшу. І місто майже навчилось бути правшою, тобто бути схожим на інші індустріальні міста, але з набуттям незалежності воно почало згадувати минуле і почався зворотній процес. І тепер це роздвоєння особистості доводить Запоріжжя до нервових зривів на зразок пам’ятників сталіну.

Одеса.  Місто, що, мабуть, розчаровує найбільше. Раніше це було місто гармонійного союзу дотепного та інтелігентного єврея Мішьі та бойкої і практичної рибачки Соні.Але в буремні 90-ті Мішьа спакував чемодани і подався шукати кращої долі, залишивши на причалі розгублену Соню. Ні, звичайно, практична Соня не пропала – вона бойко торгує на 7-му кілометрі і зовсім не бідує.Але, щойно справа стосується мистецтва та політики, освіта та характер рибачки відразу даються взнаки.

Миколаїв та Херсон.  Затишні міста півдня. Схожі своєю історією, інфраструктурою, архітектурою, населенням. Беззастережно віддавши пальму першості півдня України Одесі, може саме через цю схожість, вони запекло конкурують між собою. В радянські часи навіть ходила легенда, не знаю наскільки правдива, що, оскільки відстань між цими містами 50 км, хотіли побудувати спільний на два міста аеропорт, але миколаївське і херсонське керівництво не змогло вирішити, хто з них буде головний і тоді збудували два маленьких. Особисто я, як людина, що виросла під Миколаєвом відчував беззаперечну перевагу Миколаєва з трьох причин: в Миколаєві більша кількість населення, миколаївський футбольний клуб «Суднобудівник» мав більші успіхи , ніж херсонський «Кристал» і, нарешті, в Миколаєві був трамвай, тоді як Херсону такий вид транспорту і не снився.

Севастополь. Перше, чим зустріло місто – це відсутністю готелів. Тобто, на карті-схемі вони були, але на місці виявлялись чим завгодно, але не готелями. Коли з 4-ї чи 5-ї спроби знайшли справжній готель, адміністратор, критично окинувши мій туристично-курортний прикид та радісно-відпускну фізіономію, раптом заявила, що Севастополь це не курортне місто і я, згадавши своє радянське минуле, з жахом чекав її чергової заяви проте, що місць нема, або, що в зв’язку з розміщенням на території міста військової бази, воно закрите для туристів, але, на щастя, все обійшлось.

           Що ще кинулось у вічі - майже в самому центрі міста між багатоповерхівками вітер носив газети, целофанові пакети та інше сміття у великій кількості. При цьому, за столиком під пиво рубались в доміно не старі ще дядьки, скоріш за все військові пенсіонери...

            Ну й ще запам’ятався Севастополь чудовою природою – морем, бухтами... Мабуть, все-таки, недарма його називають містом російської слави – чудова природа і бруд скрізь, де з’являються люди.

Черкаси та Полтава.  Чимось схожі міста. Надзвичайно привітні та затишні. Навіть, коли до них попадаєш вперше таке відчуття, що знаєш їх давно. Так, неначе потрапляєш  у стандартну двокімнатну квартиру до простих небагатих людей, за простотою побуту яких криється щось більш духовне. Тільки господар квартири, поглядаючи на козацьку шаблю на стіні, мучається головними болями, намагаючись згадати щось давно втрачене, надзвичайно важливе, але це йому не вдається – дуже вже сильно гамселили його по голові більшовики.

Кіровоград. Хай пробачають мене кіровоградці, але саме це місто є для мене символом глибокої провінційності в усьому – починаючи з назви, закінчуючи архітектурою. Чомусь, коли його згадуєш, в пам’яті вспливають літаки праворуч на в’їзді і все... Хоча, звичайно, не все так погано- Кіровоград - батьківщина Винниченка, виші цього міста досить високо котируються в національних рейтингах.

Вінниця.  Напрочуд толерантне і якесь неспішне місто. На жаль, в цьому місті був недовго – через справи довелось швидко повернутись додому. Та все ж звернув увагу на те, що люди в місті розмовляють досить чистою українською та російською мовами. При чому, в одній і тій же компанії одні розмовляють українською, інші – російською. Якби така толерантність була хоча б у Дніпропетровську чи Харкові, сказав би, що Україна в цьому відношенні розвивається у правильному напрямку.

Ще місто запам’яталось - присутністю групи «ТІК» буквально скрізь – в кіосках у вигляді плакатів, на рекламних щитах у вигляді анонсів, просто на вулиці в динаміках. 

Тернопіль.  Перше, що кидається в очі – це бідність. Вона старанно маскується, та все ж проступає в муніципальному транспорті, приватних авто, крамницях.  При цьому місто намагається тримати марку, будучи чистим та якимсь підтягнутим. Місто нагадує такого собі галицького інтелігента в поношеному, але чистому і старанно випрасуваному костюмі. Він залюбки підтримає з вами розмову на будь-яку тему від погоди до театру, але жодним словом не обмовиться про свою матеріальну скруту.

Ще запам’ятались бездомні тварини з бірками у вухах, що значить, що вони стерилізовані. Це вам не Київ.

Чернівці.  Першого разу я побував в цьому місті ще за радянських часів і тоді, окрім чудової архітектури, місто запам’яталось двома особливостями. Перша, - якщо перейти вулицю зібралось троє та більше пішоходів, то гори світлофор не те, що червоним – фіолетовим, народ преспокійнісінько з почуттям власної гідності і правоти вирушав переходити проїжджу частину, не звертаючи жодної уваги на авто, яким волею-неволею приходилось зупинятись. 

            Іншу особливість я помітив на автостанції. Біля мене на заднє сидіння автобуса до Сторожинця присіло дві звичайнісінькі сільські бабусі, які між собою розмовляли українською. Через деякий час підійшла і сіла третя, звернувшись до них російською і всі троє продовжили розмову російською. Ще через деякий час підсіла четверта і заговорила чи то молдавською, чи то румунською (я не зрозумів) і всі підтримали розмову цією ж мовою.

2009 року я знову їздив у Чернівці. Місто справило враження провінційного родича, який свого часу вів активне життя, а потім вийшов на пенсію і його забули більш заклопотані родичі. Ні, вони про нього згадують, але тричі на рік, - щоб послати листівку з  поздоровленнями на Новий рік, Різдво та День народження. А той неспішно займається своїм нехитим господарством, у вільний час дивлячись на величну споруду Чернівецького університету, з гордістю та сумом згадує своє минуле, з тривогою чекаючи майбутнє. 

Туніс, Єгипет - а тепер і Лівія... Мабуть регіони трохи наклали в штанці і одразу-ж заговорили про діалоги, ще про щось, ще про щось.

А факт є факт сьогоднішня влада і ефективність ці дві різні речі - вдалося нещодавно вислухати від людини, що рік тому казала: "Ющенко - дибіл", фразу яка мене спантеличила повністю: "Вернитє Ющенко, при ньом било лучше". Щось пояснювати й розказувати немає сенсу - великим макроекономічними показниками й статистикою я не можу тут кидатися через факт відсутності їх у мене. Взагалі вони стали схожі на відвертий фарс - мені кажуть про боротьбу із злочинністю, а я бачу про те що менти самі й стали злочинністю - ні вони й до того були, але при минулій владі вони якось ховалися. Мені кажуть про великі економічні здобутки - а я бачу ріст цін при стабільно старій зарплатні. Мені розповідають про свободу в країні - а я бачу лише масовий психоз промивання мозку. Може я сліпий, глухий і тупий?

Проплачені агітатори розповідають про покращення життя, як все стало добре, як стабілізувалася країна... В мене лише одне питання - ДЕ? Інші агітатори розповідають про те, що владу може лаяти кожний але от не личить так людям робити... Чому? - Це моя країна, а не країна влади. Чому я маю мовчати коли на посади садять відвертих лохів (ви на Азарова подивіться!) маючи за них і всю країну. Одна дівчина мені навіть написала, що оскільки Янукович досяг в житті більше за мене, то я немаю права його у чомусь звинувачувати чи лаяти, а взагалі владу не можна лаяти - бо вона мені не належить. Я-ж не досяг того, що і Гітлер із Сталіним - то мені і їх не можна лаяти? А на вибори мені ходити? А за кого галочку ставити? А чому я маю "ставити галочку" - може тому, що я і є джерело влади, а значить і сам по суті влада?..

В Дніпропетровську кількість мєнтів просто вражає - стоять на кожному стовпі. Навіть подейкують що через кілька сотень метрів по головним вулицям стоять авто з затонованим склом, а в них сидять мусора з автоматами. Може правда, може й ні - але через останні події на Близькому Сході партія регіонів ніби всерлася від страху і старається себе захистити і утриматися у владі будь-яким шляхом. Доречі був нещодавно в Дніпродзержинську - там центр патрулюють авто з ментами, що оминать коло максимум в 100 метрів - що це як не страх, страх від свого народу? Взагалі давно вже всім відомо, що в мєнтовці процентів 80 рідкісні дибіли, жополизи й недоучки, що через свою неповноцінність із задоволенням підуть на народ.

 

То може вже не за горами час коли регіони і їх холуї висітимуть на стовпах українських міст і містечок?

Громадський комітет «Український Севастополь» виступає проти відкриття у місті анотаційної дошки радянському державному і партійному діячу Юрію Гавену.

У заяві, текст якої передано кореспонденту УНІАН і розміщено на веб-сайті громадського комітету, сказано, що «в опублікованому плані заходів Севастопольської міської державної адміністрації анонсовано відкриття 4 березня 2011 року об 11.00 анотаційної дошки за адресою вул. Гавена, 14-а».

«Очевидно, що не всі севастопольці знають і пам’ятають про те, що «син латишського народу Юрій Петрович Гавен – комуністичний діяч Криму і Севастополя», насправді був Яном Ернестовичем Дауманом. А «відзначився» він в Севастополі як родоначальник масового терору».

У заяві «Український Севастополь» наводить цитату Ю.Гавена. «Считаю нужным напомнить, что я применил массовый красный террор еще в то время, когда он еще партией официально не был признан. Так, напр., в январе 1918 года я, пользуясь властью пред. Севаст. Военно-Револ. Комитета, приказал расстрелять более шестисот офицеров-контрреволюционеров», — ці слова належать палачу, який здобув свою сумну славу жорстоким вбивством російських морських офіцерів», - наголошують в організації.

У громадському комітеті вважають, що «державна влада не лише не прибирає з топонімічної карти міста імена кровожерів і нелюдів, а й закріплює їх увіковічення».

Громадський комітет «Український Севастополь» також вимагає перейменувати севастопольські вулиці, «які носять імена большевицких вбивць і організаторів масового терору, як-то «Леніна», «Надежды Островской», «Николая Пожарова» та інших.

УНІАН.

Ну, добре – Леонід Кравчук. Ясна річ, Леонід Кучма. Але щоб Віктор Ющенко отак узяв і прийшов до Віктора Януковича привітати його з першою річницею перебування на посаді та попити чаю за дружньою бесідою...

Не знаю, чи втратить після цього "шоу чотирьох президентів" голова партії "Наша Україна" ті 0,5% чи 0,9% виборців, які його досі підтримують, чи ні – зрештою, запеклі фанати третього президента будуть з ним до останку, на них жодні аргументи не діють, як і на будь-яких фанатів.

Проблема в тому, як тепер повинні почуватися ми, тобто всі ті, хто був переконаний – попри всі політичні ідіотизми Віктор Ющенко все ж у моральному плані істотно відрізняється від інших представників політбомонду, бо в ньому не згасла традиційна етнічна моральність, і керується він християнською етикою.

Виявляється, ми глибоко помилялися. І це слід визнати прямо і чесно, не шукаючи собі пом’якшуючих обставин. Віктор Ющенко виявився людиною без морального стрижня, без внутрішнього самостояння, і це, боюся, ще не раз дасться взнаки, не раз буде використано маніпуляторами певного штибу.

Добре, всі ті "Бандитам – тюрми!", "Фальсифікаторів – до відповіді!" та "На зрадь Майдан!" були не більше, ніж виборчими технологіями. Добре, у політиці немає постійних друзів, є лише постійні інтереси. Але ж бодай мінімальна моральна складова повинна бути присутньою якщо не в політиці, то в душі самого політика, якщо він, звісно, не Путін і не Каддафі.

Для нормальної країни така зустріч чотирьох президентів була б цілком нормальною. І для України вона могла б стати прийнятною, якби не кілька обставин. Бо ж хіба Віктор Андрійович прийшов у гості не до того, хто фальсифікував вибори 2004 року, хто готовий був тоді кинути війська проти Майдану, наслідком чого неминуче стала б велика кров?

Не до того, хто намагався вчинити 2007 року державний переворот, зібравши конституційну більшість підкупом та залякуванням у Верховній Раді й усунувши з президентської посади Ющенка?

Не до того, хто зараз заявляє, що був 2004 року законно обраний на президентську посаду, отже, якийсь там Ющенко – не більше, ніж самозванець? Хіба цього нічого не було, і можна вільно ходити чаювати на Банкову?

Та головна із зазначених обставин інша, і це – наявність новітніх політв’язнів (чи, як делікатно висловлюється дехто, "жертв вибіркового правосуддя" – під останнє поняття, до речі, можна й жертв Голокосту підвести, була б охота...).

А серед цих новітніх політв’язнів – осіб, які тоді, в 2004 році, ризикували своїм життям, щоб захистити чесні вибори, а відтак здобути президентське крісло для Віктора Андрійовича...

Я не знаю подробиць біографій, але переконаний, що серед тих радикальних націоналістів, хто зараз перебуває за ґратами і тих, хто може в будь-який момент туди потрапити (за пам’ятник Сталіну чи ще за щось, реальне чи вигадане) є й активні учасники Помаранчевої революції. Тієї самої, що посіла своє місце "незавершених і недоконаних революцій" (Ґрамші) Європи.

І так само за ґратами – за вердиктами закритих засідань "реформованого" вітчизняного суду – перебуває й один із чільних "польових командирів" Майдану Юрій Луценко, котрого, якщо хтось ще не зрозумів, нинішня влада ніколи (ще раз: ні-ко-ли!) добровільно на волю не випустить.

Принагідно зауважу для певної категорії читачів, що автор цих рядків із грудня 2004 року з Юрієм Луценком, з котрим був тоді на "ти", жодного разу не бачився, не розмовляв по телефону й іменної зброї не одержував...

І от В.А.Ющенко йде і п’є чай на вулиці Банковій. І ми знаємо про це чаювання тільки те, що милостиво зволило дати нам знати офіційне Інтернет-представництво президента України: "Віктор Янукович обговорив зі своїми попередниками питання сьогодення і майбутнього Української держави".

Судячи з фотографій, з усміхнених облич, в тому числі і Ющенкового, обговорення відбулося в дружній атмосфері...

Ні, зрозуміло, в політиці завжди присутній цинізм, і, ймовірно, йти пити чай на Банкову таки треба було. Але чом би ПЕРЕД (обов’язково перед, а не після події, бо опісля можна що завгодно розповідати) цим походом не заявити – з обов’язковим оприлюдненням на партійному сайті – що от так і так, хлопці, любі друзі, я йду до Януковича не для того, щоб слухати його балачки, а щоб висунути жорсткі вимоги.

Якщо вони не будуть прийняті, ми здіймемо грюкіт по всій Європі, використовуючи для цього наше членство у Європейській Народній Партії.

А фактаж мені дав Андрій Парубій, наш заступник голови політради, котрий якраз 24 лютого з’їздив до Запоріжжя, щоб особисто перевірити ситуацію з політичними в’язнями у тамтешньому СІЗО, чи справді піддають їх тортурам Оце би було морально, це було би зроблено по-християнському.

А так виглядає, наче Віктор Андрійович прийшов подякувати Вікторові Федоровичу за те, що той дозволив пожити йому на державній дачі у Конча-Заспі до кінця літа.

Чи, можливо, домовлятися про якісь владні посади для себе чи однопартійців в обмін на підтримку ініціатив чинного глави держави?

Бо ж зараз головне – вчасно домовитися: ну, не буде голосувати на парламентських виборах за "Нашу Україну" більше, ніж один відсоток громадян – так два з гаком відсотки їй за гарну поведінку елементарно "намалюють", чи не так?

Отож постає банальне запитання: а як же цьому персонажеві вдалося так успішно надурити стількох нас, тих, хто завжди тверезо оцінював політичні здатності його особисто та його оточення, але мав ілюзії стосовно моральності третього президента?

Це дуже болісне питання, і головна проблема не в тому, щоб покаятися за нашу дурість, а в тому, щоб більше не допустити таких ляпсусів. Відсутність внутрішнього морального стрижня – це все ж таки надто загальна відповідь.

Можливо, Ющенко тримався у певних рамках, поки була жива його матір Варвара Тимофіївна, яка могла сказати: "Не ходи, Вітю, до тих людей"?

Можливо, важливу роль відіграє вплив старшого брата Петра, який здавна позиціонував себе як прихильник тісної співпраці з Партією регіонів і зараз цілком міг сказати: "Ти ж президент, а там збираються усі президенти!"?

Не знаю. Але відповідь має бути знайдена, інакше ми й далі ловитимемося на гачок – навіть не політичних технологій, а власних бажань бачити країну кращою.

P.S. Коли вже ця стаття була дописана, в Інтернеті з’явилася інформація: виявляється, на зустрічі чотирьох президентів Ющенко говорив із Януковичем про потребу затвердити великий герб України, внісши зміни до Конституції.

Ясна річ, великий герб – справа важлива. Куди важливіша, ніж здоров’я і життя тих людей, котрі мали дурість підсадити його у президентське крісло. І ніж рештки якщо не поваги, то бодай якогось співчуття з боку тих, хто вважав його одним із небагатьох бодай відносно моральних політиків.

Сергій Грабовський, для УП

Як повідомляє УНІАН, Україну на Євробаченні представлятиме Міка Ньютон. Переможця з 19 учасників фіналу визначали шляхом смс-голосування (45% голосів), інтернет-голосування (10%) та голосами журі (45%). У сумі найбільшу кількість балів отримала Міка Ньютон. На другому місці виявилась Злата Огнєвич, на третьому - Джамала. Переможниця виконала пісню "Ангели", з якою і поїде на "Євробачення" в Дюссельдорф у травні ц.р. Як відомо, співачка Міка Ньютон свої пісні виконує російською і англійськими мовами, і не має у своєму репертуарі жодної (!!!) україномовної пісні. Тож, кого і для чого Україна посилає на Євробачення цього року? Задумайтеся! На відео: пісня, з якою Міка Ньютон їде на Євробачення. Запозичено тут:http://community.livejournal.com/ukraina_ukraine/3655.html

Я не втримався і трішки зкопіпастив 

Але воно того варто  

Падлюка-інфо ось тут http://blog.i.ua/community/662/649866/?p=1

подає фотки Президентів України

(фотки з сайту "Українська правда" http://www.pravda.com.ua/news/2011/02/25/5959666/) 

і запитує: а що то було?

 

Скажу Вам, любі друзі - то був преферанс 

Мало кому відому - всі четверо преферансисти схоже, вони там пульку розписали..  Кравчук з Кучмою змовились завчасно, а Яник мухлював..

будь-хто інший на місці Ющенко пішов би звідти без спіднього