Ярослав ДАШКЕВИЧ 

Татари не були єдиними кочовиками на південь, чи, докладніше, на південний схід від Великого кордону. В першій половині XVII ст. в донецьких степах з'явилися калмики-буддисти, що завзято ворогували з татарами-мусульманами. У цьому регіоні калмики кочували до кінця XVIІІ ст.

Етнічна історія меншостей (української на півдні, татарської на півночі) склалася по-різному. Українців асимілювали, значну частину насильно ісламізувавши. Про це свідчить звіт 1476 р. паші Емінека, який захопив Південний Крим та Дніпровий лиман; про це говорить зникнення українських дільниць Кафи та збільшення тої кримської етнічної групи, що стала відомою під назвою татів (греки, українці, черкеси, західні європейці, навернені на іслам і тюркізовані). Українські раби-чоловіки вимирали (якщо не приймали іслам), жінки ставали рабинями, наложницями, деколи дружинами, що не могло не відбитися на антропологічному типі кримсько-татарської аристократії, а також татарського (і турецького) міського населення Південного і Середнього Криму. Можливо, що в степу, зокрема в Дністровсько-Дніпровському межиріччі, умови деколи складалися кращі. В усякому разі, інакше не можна пояснити збереження українських топонімів на південному боці Великого кордону (наприклад, в польській дипломатичній нотатці 1567 р.; на карті Г. Бопляна поселення Андріїв далеко від Південного Бугу). В середині XVIII ст. українців становили вже значний відсоток населення Дністровсько-Дніпровського межиріччя, так званої Ханської України; були й такі, що влилися до складу ногайців Аккерманського аулу. 

Кілька століть спілкування українців і татар у межах Кримського ханства не минули безслідно. В Евлії Челебі збереглося дуже цінне свідчення, що шанування діви Марії, матері Ісуса, «пророка козаків», проникло до монастиря дервішів у Ак-Мечеті (сьогоднішній Сімферополь). Посередництво українських невільників у даному випадку не підлягає сумніву.

Татарське населення, зокрема те, що проживало на військовому праві в Україні та Білорусії, зберігало етноконфесійну автономію. Розпорошені полонені асимілювалися швидко. В 1672 р. через національно-релігійні утиски з боку поляків татари-липки збунтувалися, перейшли до турків, які якраз тоді захопили Поділля, а в 1699 р. частина татар мігрувала в Добруджу. Однак залишилися дрібні поселення на Волині, які поступово асимілювалися (рештки зникли вже у XX ст.). У Білорусії і на північно-східніх окраїнах сучасної Польщі релікти татар втратили мову, але зберегли досі почуття своєї національно-релігійної ідентичности. Татарське населення, кількість якого визначити неможливо, асимілювалося в Степовій Україні – чи в козацькому середовищі, чи серед українських поселенців Північного Причорномор'я, про що свідчить тюркський прошарок української антропонімії, а також дані гематологічних досліджень.

Калмики переважно мігрували на південний схід, але частина з них, наприклад чугуївський колмицький козацький полк, християнізувалася і українізувалася. І українці, і татари виявилися етносами, дуже місткими для чужоземних елементів, асиміюючи їх без помітної «шкоди» для свого етнічного складу.

З обох сторін Великого кордону існували ще колонії інших, нечисленних етносів. Етноконфесійне становище їх було подібне, незважаючи на різницю етнічного оточення. Вони зберігали етноконфесійну автономію різноманітної структури. Тут були євреї (їх набагато більше з північного боку кордону), караїми, вірмени. Греки і черкеси (частково тюркофони), які зберігали своє етнічне обличчя в Криму, досить швидко втрачали його на Україні (крім ніжинської грецької колонії). Ролю верховної, панівної нації відігравали в один час на Україні поляки і пов'язані з ними інші католики – аналогічне місце зайняли турки-османи Південного Криму, Дніпрового еялету (провінції), пізніше Хотинської раї, Подільського еялету. Доля панівних націй з обох сторін Великого кордону склалася подібно: вони відпливли до гінтерляндів або поступово асимілювалися (часто не без завзятого опору, як, зокрема, правобережні поляки) після переміни політичної ситуації.

У міркуваннях про етноконфесійну структуру не торкаємося ще ряду чужих етнічних вкраплень з обох боків Великого кордону, як не торкаємося і романської (молдавської) народньої (біля усть рік) та штучної колонізації, а також інших видів штучної колонізації, яку проводив російський уряд в другій половині XVIII ст.

Близьким до проблеми етноконфесійних відносин є питання про етнолінгвістичну ситуацію. З цього та другого боку Великого кордону найпоширенішими були українська і татарська мови, обидві вони у певний період були під сильним впливом мов панівних націй – польської і турецької. Турецькі урядові особи, члени комісії для, зрештою нереалізованої, делімітації кордону листувалися в 1540-х рр. з польською стороною по-українському. Турок, польський агент, писав у цей же час донесення з Аккермана по-українському. Широко відомі листи і ярлики кримських ханів XV – першої половини XVI ст., складені малограмотною, але цілком зрозумілою українською мовою. Деякі татарські хани добре говорили по-українському. Українська мова, як прикордонна, поширювалася у XVII ст. до Астрахані включно, де її вживали татари. З іншого боку, ряд гетьманів (Б. Хмельницький, П. Дорошенко) і полковників досить вільно говорили по-татарському. Один з організаторів козацтва, черкаський староста Остафій Дашкевич (сер. XVI ст.) часто проникав у коші кочовиків, прекрасно володіючи татарською мовою, – ні разу його не схопили. Умови прикордоння, щоденні контакти сприяли проникненню численних татаризмів до української мови; протиприродніми виглядають спроби – вони почастішали останнім часом – оголосити польську, російську, а навіть угорську мови посередниками у цьому процесі. Можливо, є підстави говорити про поєднання західніх та східніх елементів в українській дипломатиці (способі написання документів) часів Богдана Хмельницького.

Висновок: Великий кордон, без сумніву, був кордоном в етноконфесійному та етнолінгвістичному плянах, але його контури постійно розмивалися як з одного, так і з другого боку. Непроникливого бар'єру не було.

Переміщення Великого кордону то на північ, то на південь, про які ми говорили раніше, найкраще свідчать, що це не був спокійний кордон. Це був кордон у вогні. Приблизно до середини XVI ст. заграва пожеж освічувала майже тільки північну зону прикордоння, зрештою, не лише прикордоння, але й гінтерлянду. Пізніше – після зміцнення козацтва – заграва почала освітлювати також південну зону кордону, кидаючи відблиски на далекий гінтерлянд, включаючи Варну, Стамбул, Трапезунд. Здавалося, що кордон горів завжди, викликаючи непримиренні протиріччя, постійну ворожнечу, потік взаємних обвинувачень, які не припинялися, постійний крутіж відплатних дій. Не підлягає сумніву, що для Кримського ханства походи за здобиччю та ясиром перетворилися у справжній промисел, який деколи компенсували подарунки польського короля, московського великого князя чи царя. Всі ці явища можна було б поставити на тверду статистичну основу, можна було б показати конкретно, скільки років та з якою інтенсивністю горїв Великий кордон. Але це завдання історики поки що не виконали. Ми маємо переліки татарських нападів на Україну, але повного каталогу татарських нападів ще не складено; маємо яскраві описи козацьких сухопутних та морських походів у Буджак, на Перекоп, у Крим, морських експедицій на західне і південне побережжя Чорного моря, але повного списку їх все ще немає. Досі не можемо сказати докладно, скільки років Великий кордон був справді в огні, перетворюючись у розпечений бар'єр, і на скільки років пристрасті стихали. Але те, що вони справді стихали, – з різних причин, – ми вже знаємо цілком певно.

На Лівобережжі вогонь пригасав унаслідок воєнних заходів російського уряду – просування чимраз далі на південь засічних ліній. На Правобережжі деколи впливали на стан справ заходи литовсько-польської сторони, які стали ефективнішими в період розвитку і зміцнення українського козацтва. Та це не була єдина метода гасіння прикордонної війни. У 1626 р. запорозькі козаки з'явилися в Криму як союзники хана, що збунтувався проти турецького султана. В 1648-1651 рр. кримські татари стають союзниками Б. Хмельницького. В 60-70-х рр. XVII ст. ролі міняються часто: татари йдуть на допомогу гетьманові П. Дорошенкові на Україну, козаки рушають з подібною метою в Крим. Події йдуть одна за одною: виникнення протурецької і протатарської орієнтації у частини козацької верхівки, перенесення Січі на турецьку і татарську території – до Олешок (біля Дніпрового лиману) чи за Дунай. Перелік таких прикладів можна продовжити.

Висновок: незважаючи на тривалі воєнні пожежі, Великий кордон не був герметичною бар'єрою, що перешкоджала б утворенню воєнно-політичних союзів.

Дальше кардинальне питання, на яке хочемо звернути увагу, це співвідношення кочівництва й осілости, двох нібито цілком непримиренних способів життя і протилежних соціяльно-економічних моделей.

Кочовий спосіб життя, без сумніву, був типовим для південного і південно-східнього прикордоння. Він панував у Північному Причорномор'ї, на Лівобережжі, в Степовому Криму. Гінтерлянд – південнокримський, балканський, малоазійський – це переважно седентаризація. Через бідність джерел ми не дуже ясно уявляємо собі, як проходив поступовий перехід від кочівництва до осілости в степу, але те, що цей довгий процес був безперервним і стимулювався північним прикордонням, добре розуміємо. Про золотоординські поселення, які проіснували до 60-90 рр. XIV ст., вже мовилося. Степовий Крим поступово покривався постійними поселеннями. До переходу Буджака і Єдисану (Ханської України), тобто частини південно-західнього Причорномор'я, під російську владу ця територія була покрита десятками татарських, а також українських і молдавських сіл. Подібною була картина наприкінці XVIII ст. на сучасній Херсонщині. Навіть, здавалося б, найменш схильні до осілості ногайці Приазов'я почали у XVIII ст. ставити постійні зимівники, формувати власні села (наприкінці XVIII ст. там було 71 поселення) – їх притягав протоміський центр Ногайськ (біля пізнішого Бердянська).

Про те, що кочівництво поширилося також на північну сторону кордону (в Київському князівстві XV ст., під захистом Литви у XVI ст., на території Гетьманщини) вже мовилося. Можна ще раз згадати, що серед буджацьких татар-ногайців Аккерманського аулу, кочовиків, які після 1768 р. розпорошилися по Бессарабії, Криму, Подонні, були також українці за походженням.

У науковій пресі недавно з'явилося твердження про те, що донські козаки спершу були кочовниками. Не беремося розглядати це питання відносно донського козацтва (у його середовищі значно сильніше проявлявся тюркський, не-християнський елемент), але повинні сказати, що серед українського козацтва такі риси не простежуються. На північному боці Великого кордону проявилося, однак, інше явище, яке ми схильні пояснити близькістю клясичного кочівництва – широкомаштабне вівчарство, тваринництво, розведення коней. Рівень відгінного тваринництва Поділля можна проілюструвати численними фактами: Б. Претвич, староста з Бара, доставляв у 1544-1546 рр. до Прусії велику кількість турецьких коней, телят, корів і биків, а також турецьких курдючних овець. 1567 р. польська сторона виступила з претенсіями до турецької за захоплених овець 175 тисяч, рогатої худоби 64 тисячі, коней понад 9 тисяч. Також козаки захоплювали великі отари овець та іншої худоби (1666, 1671 рр.) і переводили на свій бік. Ще в 1830-х рр. (відомості з мемуарів А. фон Бера) протягом кількох днів на степових окраїнах Поділля вирізували до 30 тисяч овець, висушуючи м'ясо на сонці.

Висновки: немає підстав протиставляти осілість і кочівництво в приграничних зонах Великого кордону: вони не протидіяли одне одному, а взаємно доповнювалися. Бар'єру не було.

До того, як перейти до прикінцевої частини статті, коротко зупинимося на ще одному характерному явищі прикордонного життя – на козацтві. Мабуть, це треба зробити, передусім, тому, що в західній літературі останніх років почастішали спроби проводити паралелі між українським і російським козацтвом, з одного боку, та іншими, так званими вільними об'єднаннями. В. Г. Мак-Нілл, наприклад, одним подихом говорить про бразілійських бандієрантів, козацькі орди (його термін) та бурських командосів. Лінда Гордон (праця також 1983 р.) проводить ще інші «піратсько-бандитські» аналогії. Не збираємося зупинятися на цих теоріях, побудованих на досить поверхових асоціяціях, але згадуємо про них тому, що на їх виникненні – невідомо котрий вже раз з черги – відбилася недослідженість проблеми Великого кордону в нашій історіографії.

Про генезу українського козацтва написано дуже багато, існує ряд патріотичних і непатріотичних гіпотез. Попередниками козаків часто вважають давньоруських бродників, але таке припущення обгрунтоване слабо. Є ознаки того, що слово «бродник» – калька з іранської, а сам термін пов'язаний більше з торговельною діяльністю і означає щось на зразок «лоцмани степових караванів». Здається, є більше підстав бачити попередників українських козаків у тих особисто вільних людях, яких збирав у свої поліетнічні дружини золотоординський темник Ногай наприкінці XIV ст. Ці загони складалися не з тюрків – були в них алани, готи, черкеси й українці, що діяли, очевидно, на південному боці Великого кордону. Так чи інакше, ідея козацтва народилася в степу і, поєднавшись з давно використовуваним інститутом прикордонного військового населення (можна згадати, наприклад, чорних клобуків Київської держави), почала реалізуватися на північному боці Великого кордону, досить швидко кристалізуючи власну національну і конфесійну ідеологію (саме її були позбавлені бразілійські бандієранти, бурські командоси й інші формування). Підкреслюємо: національне і конфесійне забарвлення, бо, незважаючи на різноманітність поліетнічних елементів, які влилися до запорізького козацтва, воно завжди виступало єдиним етнічним (український) і конфесійним (православ'я) фронтом як носій яскравих проявів національної самосвідомості. (Не треба приймати на віру повідомлення польських джерел кінця XVI – першої половини XVII ст. про те, що запорожці – зборище людей різних національностей, наприклад турків, татарів, греків, німців. Польський уряд, намагаючись уникнути відповідальності за походи запорізьких козаків (формально польських підданих) на турецькі володіння, заперечував, що вони складаються з вихідців з України. Неправомірно робити висновок, що поширення східніх елементів в одязі, зброї, тактиці, мові козаків автоматично доводить перевагу татар серед запорожців – як це роблять деякі історики). Все це важливе у зв'язку з проблемою української національної свідомості XVI – першої половини XVII ст. (маю на увазі дискусію довкола книжки Т. Хинчевської-Геннель 1985 р.).

Висновок: так чи інакше, але виходить, що для переходу інституту козацтва з Півдня на Північ суто Великий кордон ролі бар'єру не відігравав.

Нестабільні умови прикордоння сприяли збереженню в цьому регіоні незалежних або напівзалежних ефемерних державних формувань як західної, так і східної орієнтації: улус Ногая наприкінці XIII ст.; Запорозька Січ з цього або того боку степового кордону у XVIII ст.; Буджак, що довгий час грав ролю нічиєї землі, не підпорядковуючись ні Туреччині, ні Кримові; саме Кримське ханство з його досить частими проявами індепендентизму до Османської імперії.

А тепер коротко зупинимося на висновках, які можна зробити на підставі конкретного етнографічного і параетнографічного матеріалу.

Про одяг. Для того, щоб завуалювати вплив тюркського Сходу на костюм заможних і середніх клясів Польсько-Литовської держави, польська історіографія, виходячи знову з інтересів національного престижу, опрацювала гіпотезу про так звану «орієнталізацію смаків» шляхетської та міщанської верхівки України ХVІ – ХVІІІ ст. При цьому використовували поверхові аналогії про орієнтальну моду, яка з'явилася в Західній Европі в період колоніяльної експансії Англії, Іспанії, Португалії. Мовляв, у подібний спосіб, через Захід, у крайньому разі через Трансильванію, васально залежну від Османської імперії, східна мода нібито проникла до Польсько-Литовської держави і відбилася на зовнішньому вигляді магнатів та патриціяту. Опрацьовуючи таку гіпотезу, історики і мистецтвознавці в один мент забули, що Схід, справжній Схід, був поряд і що фактично всі східні території Речі Посполитої протягом більш як трьох століть міцно входили до сфери його торговельного впливу, що якраз відтіля – з Туреччини, Ірану, деколи навіть з Індії, Єгипту – через Україну прибували пишні тканини, розкішний одяг, парфюмерія, інші предмети туалету. Вплив східної моди на українське і польське середовище був велетенський – у цьому плані цілком втрачалося відчуття близькості нібито постійно палаючого Великого кордону. Характерно, між іншим, що торговельні каравани зі Сходу приходили на Україну постійно, незалежно від воєнних дій. Схід у побуті панував до XIX ст. включно. Один з мандрівників (К. Б. Феєрабенд) у 1798 р. відзначив, що Кам'янець-Подільський – це головний склад найрізноманітніших турецьких, левантійських, перських товарів. Перелік східніх товарів, що приходили на Україну, охоплює десятки найменувань. Французький граф А. де ля Гард де Шамбона записав у 1818 р., що одяг подільської шляхти – східний. За східними взірцями на Україні засновували у XVIII ст. мануфактури, що виготовляли золототкані шовкові пояси. Подільські селянки ще на початку XIX ст. з великим вдоволенням носили жовті черевики, запозичивши цю моду від татар.

Мабуть, у всіх перед очима зовнішній вигляд запорізького козака: адже він одягнений у типово східній костюм, а зовнішня імітація орієнтального вигляду дійшла до перенесення живцем мусульманської зачіски – козацького чуба (оселедець), який у християнському середовищі цілком втрачав свій мусулманський ритуальний зміст...

Елементи Сходу і Заходу контрастно чергувалися з обох сторін Великого кордону. Турки принесли на свої чорноморські території методи західнього фортечного будівництва. Козаки на приналежній до них степовій території Запорозьких Вольностей ставили типові для кочовиків шалаші – катраги з повзів на двох колесах, добре відомих з татарського побуту під назвами котарги чи кибитки. У ділянці домашнього побуту українці перейняли ряд східніх страв і напоїв, наприклад бузу з проса, та заставляли столи східнім або стилізованим під східні форми посудом. У Печерському монастирі було заведено турецький звичай залишати на столі під час трапези всі страви, підносячи все нові й нові. Б. Хмельницький став любителем кави за кілька десятиріч до того, як цей напій відбув переможний похід по Західній Европі. Гречка з'явилася на Україні під назвою «татарка», бо прийшла до нас з Татарії.

Західні товари мали на південному сході від Великого кордону не менший попит, як східні на північному заході. Ще Г. Боплян зауважив, що серед татарських воїнів кожний має в кишені нюрнберзький годинник. Калмицький правитель Аюка-хан наприкінці XVIII ст. вимагав від російської сторони навіть німецьку карту, коляску, годинник і ліки. Асортимент товарів, на які на Сході був особливий попит, найкраще розкривають переліки подарунків, які передавали турецьким султанам або татарським ханам та їхньому оточенню.

Є підстави вважати, що на козацькій військовій організації позначилися тюркські взірці. Як і турецький санджак бей, козацький полковник втілював у собі об'єднання військової та цивільної влади в одних руках. Бунчук носили над головою паші, хана і – над головою гетьмана. Січ очолював отаман, під яким було два або чотири осавули. У центрі коша був майдан, довкола якого розташовувалися курені. В степу козаки ставали табором, утворюючи укріплення з возів. Кращими кіньми під сідло вважали бахматів і т. д. – всі ці терміни тюркського походження. Жорстокі кари – садити на паль, бити палицями по підошвах і п'ятах – перейшли на Запоріжжя від татар і зберігалися вже у польському магнатському середовищі на Поділлі до кінця XVIII – початків ХІХ ст.

Тюркський Схід глибоко увійшов у духовне, особисте і громадське життя: тепер ми зовсім не відчуваємо того, що звичаї не вітатися і не прощатися через поріг, підкидати на руках шановану особу – тюркські за походженням. Анекдоти з відомого циклу про Ходжу Насреддина увійшли як органічний елемент до українського фолкльору. Коли вивчення української етнопсихології вийде поза межі дилетантизму, можливо, вдасться визначити, які з рис національного характеру справді питомі, а які формувалися під впливом південно-східньої сторони кордону (зокрема світоглядні: пасивність, рабськість, фаталізм, анархічність, отаманство, жорстокість, підступність, зрадливість, розбишацтво, забобонність).

Окремий розділ утворюють відблиски Сходу в українському народньому декоративному мистецтві й в українському мистецтві взагалі. Є підстави говорити про збіги в орнаментиці та кольористиці української і золотоординської кахлі та кераміки взагалі, а зокрема гуцульської. Українська музична культура запозичила не лише деякі тюркські інструменти разом з їх назвами (наприклад, кобзу), але навіть мелодику пісень. Слов'янська в'язь рукописів формувалася, можливо, не без впливу куфічної арабської. Основні джерела іконографічної схеми української народньої картини «Козак Мамай» – тюркська антропоморфна скульптура Причорноморській Степів, відома під назвою кам'яних баб, а також, з іншого боку, будистськи культові зображення – картини, які возили калмики-кочовники в спеціальних футлярах, приторочених до сідел степових коней. Мабуть, можна говорити навіть про ще глибинніші явища – проникнення окремих елементів шаманізму (шанування кам'яних баб) до середовища українських поселенців степу. Відкритим залишається питання про генезу могилок – поширеної в Степовій Україні намогильної тризни, що аналогічна поминальним звичаям кочовиків біля кам'яних баб. Перелік крупинок, з яких складається загальна картина, можна продовжити. Недарма один з кращих знавців історії Запоріжжя Д. Яворницький, який кілька років прожив у Туркестані, «побачив багато зв'язків як в загальному, так і в окремих випадках, між життям туземців Середньої Азії та побутом запорозьких козаків».

Наведу ще одну цитату з М. Драгоманова. Понад сто років тому він писав (стаття була опублікована в «Киевской старине» 1886 р.): «Наші предки протягом тисячоліття (якщо почати рахунок лише від часу появи у нас писемності) то воювали з народами тюркського племені, то дружили з ними: одружувалися, мішалися в колонізації, мінялися національністю і т. п. Внаслідок цього й культурно-побутова взаємодія між нашим народом і тюрками повинна бути чимала. Але що ми знаємо про цю взаємодію? Де не лише роз'яснювальні праці про цю взаємодію, але хоча б підступи до них, збірки матеріялів, крім міркувань про тюркські слова у нашій мові?»

Треба дуже шкодувати, що за минулі сто років ми не дуже зрушили з місця. Але, може, настав час, щоб зійти з мертвої точки? Неможливо уявити собі таке становище, при якому історик французької, наприклад, культури не врахував би у своїх дослідженнях всю різноманітність міжетнічних контактів по лінії кордонів з германським, англосаксонським, кельтським та романським – нефранцузькими – світами, не кажучи вже про імпульси, що приходили з інших континентів. Але історик української культури може зі спокійним сумлінням ігнорувати тисячу двісті кілометрів Великого кордону зі Сходом, бо він, цей культуролог, вдивляється лише у два напрями: на Північ і на Захід. Мабуть, пора усвідомити, що існували та існують ще й інші сторони світу – Схід і Південь.

Остаточні висновки: здається, погляд на Великий кордон як своєрідний санітарний бар'єр, відпадає остаточно. Великий кордон на Україні був зоною різноманітних етнічних контактів, що діяли за принципом вибіркового фільтра: не все те, що було характерне для Сходу, без спротиву сприймали на Заході і навпаки (це, зокрема, стосувалося релігійних ідей). Але сприймали багато. Здається, західні цивілізації сприйняли більше елементів Сходу, ніж східні цивілізації – елементів Заходу. Це пояснюється, мабуть, більшою гнучкістю і меншим консерватизмом Заходу, з іншого ж боку – набагато догматичнішим мусульманським фундаменталізмом. Великий кордон на Україні століттями не лише палахкотів вогнем, але і був зоною етнокультурного обміну. Границі не лише роз'єднували, але й об'єднували народи – в усякому разі, так бувало в минулому.

13:59 11.02.2014   сканування і редагування - Богдан Гордасевич

Ярослав ДАШКЕВИЧ 

Україна на межі між Сходом і Заходом 

(ХІV-ХVІІІ ст.ст.)

До парадоксів сучасного наукового мислення належить досить часте застосування до відносно складних дослідницьких проблем ярлика «дискусійний». Ярлик «дискусійности» переважно діє як своєрідне табу: «дискусійне» – це часто питання, якого торкатися не варто, не треба, не бажано. Чому? Просто тому, що воно «дискусійне».

До таких «дискусійних», але мало дискутованих проблем нашої культурологічної, історичної, історико-етнографічної літератури належить питання Великого кордону, тобто межі між двома групами людської цивілізації: європейською і не-європейською. Взагалі, поняття Великого кордону сприймають у нас з недовірою, воно існує десь поза межами досліджуваної проблематики і рідко потрапляє на сторінки наукової преси.

Що таке Великий кордон між культурами Заходу і не-Заходу? Ось невеликий історіографічний екскурс. Феномен особливого кордонного чи прикордонного життя було встановлено і всебічно вивчено на північноамериканському матеріялі. Опрацювання проблеми пов'язане з іменем американського історика Ф. Дж. Тарнера. Американський кордон – це кордон європейської колонізації Північної Америки, який рухається зі сходу на захід. З часу перших досліджень Тарнера минуло майже століття. Його ідеї знайшли продовжувачів, а в 1950 рр. втілилися в гіпотезі про Великий кордон, яку висунув інший американський історик – В. Вебб. Великий кордон, прокладений через цілий світ, це кордон експансії європейців, яка поступово поширюється, починаючи з кінця XV ст. до наших часів. Послідовники Вебба видають щорічники, утворили окремий напрямок досліджень. Якщо абстрагуватися від дуже вже підкресленого європоцентризму деяких представників цієї школи, то саму спробу дивитися на історію кордону з нової, комплексної точки зору треба визнати перспективною. Праці, присвячені історії кордону (не в буквальному політичному розумінні, а в пляні, передусім, історико-культурному), складають на сьогодні десятки об'ємистих монографій. Очевидно, що вони виходять далеко за межі американістики, в них йдеться і про кордони, наприклад, Візантійської та Османської імперій, про іберо-африканський кордон. Поступово закордонні дослідники почали добиратися до Східньої Европи – заговорили про угорський степ як про європейський кордон, про степовий кордон Руси, його характерні ознаки.

Відверто кажучи, праці, присвячені степовому кордонові, тобто Великому кордонові Східньої Європи (я маю на увазі праці В. Г. Мак-Нілла, Дж. Л. Вєчинського, Дж. Шепарда та інших), не можна читати, м'яко висловлюючись, без почуття незручності. Автори погано знають фактографію історико-культурного минулого східноєвропейського ареалу. Але, гадаємо, винні не лише вони, більше винні ми самі: історії кордону як окремої комплексної дисципліни в Україні та в колишньому Совєтському Союзі не існує. Займаються, наприклад, історією східнього кордону Візантії в Закавказзі або історією російсько-китайського кордону, але, зрозуміло, в іншому, політичному плані. Треба сказати навіть більше: ідея про культурну межу Європи, межу між Заходом і Сходом (ця проблема відображена, зокрема, у працях польських еміграційних істориків О. Галецького, Г. Пашкевича) натрапляє в Україні на жорстокий опір, звинувачення у «фальсифікації», «антинауковості» і т. д. (маємо на увазі писання М. Варварцева, О. Майбороди).

Не аналізуватимемо причини, що довели до табуїзації так званого дискусійного питання. Замість цього обмежимося невеликими ілюстраціями. Як відомо, ми досі не маємо академічного історичного атласу України, хоча над ним почали працювати чверть століття тому. Академічних історичних атласів немає, бо офіційна наука досі не спроможна визначити історію розвитку політичних та етнічних кордонів, від яких великою мірою залежить фактографічне і теоретичне осмислення історії кордону в усіх його аспектах. У таких випадках нема іншої ради, як уважати проблему «глибоко дискусійною».

Від загальних міркувань перейдемо безпосередньо до розмови про Україну.

Не підлягає сумніву, що через територію України в минулому (обмежуємо свою аналізу періодом від монголо-татарської навали ХІІІ ст. до кінця ХVІІІ ст., тобто до часу посилення тенденцій капіталістичного розвитку) проходили, та ще й досі проходять кілька важливих природних і антропогенних кордонів: біологічний, або, як тепер заведено говорити, екологічний, – між степом і лісом з проміжною смугою лісостепу; гідрографічний – Великий європейський вододіл між басейнами Чорного і Балтійського морів; соціяльно-економічний – між кочівництвом і осілістю; етноконфесійний – між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками, пізніше мусульманами, та, в результаті, етнокультурний – між, загалом кажучи, культурою Заходу і культурою Сходу. При такій насиченості кордонами можна цілком погодитися з думкою, що по території України проходив, рухаючись залежно від політичних обставин, також Великий кордон, котрий, як уже згадувалося вище, прокладають по цілій земній кулі.

Ще одна обставина: сама назва «Україна», яка замінила стародавню назву «Русь», не що інше, як втілення Великого кордону: Україна – край, країна, окраїна, окраїна одного світу, протиставленого іншому. Та хоча Україна – це окраїна, прикордонна територія, досі ніхто не намагався пристосувати вже опрацьовану специфічну методику вивчення історії кордону до історії, етнографії, культури України. Цілком непристойним уважається згадувати, що розташований у серці сучасної України Київ був протягом багатьох століть прикордонним містом, містом Великого кордону, містом на межі степу. Те, що прекрасно усвідомлював, зокрема, основоположник західньоевропейського українознавства француз Г. Левассер де Боплян, пишучи в 1651 р. трактат про Україну на кордоні, дальші покоління дослідників досить легковажно знехтували.

Фактична відсутність українського етноцентризму (при всіх намаганнях його створити) і, в результаті, питомо українських схем суспільно-політичної історії та історії культури, які насправді балянсують між європо- і москвоцентризмом, довела до того, що в українських гуманітарних науках переплуталися сторони світу. Тому для українських істориків Схід – це часто Візантія або Московія (явне перенесення європоцентричного стереотипу на український грунт), Північ та Південь відсутні. Ототожнюючи Схід з територією поширення культур і цивілізації Азії, ми розуміємо під ним все те, що було на схід, на південний схід від України.

Вивчення кордону ясно говорить про необхідність застосовувати двоплановий аспект: треба аналізувати, по-перше, етнокультурні умови і взаємовідносини в зоні, що прилягає безпосередньо до самого кордону (його звичайно розуміють як політичний), по-друге – аналогічні умови і взаємовідносини в гінтерлянді, деколи далекому, – тобто на тій території, відблиски якої частково сягали прикордонної смуги. Для середньовічної України прикордонна територія – це степи Право- і Лівобережжя; гінтерлянд – західноукраїнські землі, до деякої міри Литва і Польща, як репрезентанти Заходу. Для того боку кордону гінтерлянд – це, відповідно, Крим, Причорномор'я, а далі Мала Азія, як носії культур і цивілізацій Сходу. Логічним наслідком такого підходу буде ставлення до найближчих до Великого кордону культур як до периферійних відносно глибинних центрів цивілізацій Європи і Азії.

На двоплановий (пограничний – гінтерлянд) кордон в історіографії дивилися і дивляться по-різному. Можна визначити дві полярні тенденції. Перша концепція – майже повний ізоляціонізм: кордон – це бар'єр між Руссю, пізніше Росією, і Сходом, до того ж Сходом не тільки мусулманським (що, врешті-решт, можна зрозуміти), але також християнським передньоазійським. Представники таких крайніх поглядів є в російській, а також в українській науці. У наш час Д. Лихачов (але не лише він) стоїть на точці зору різкого ізоляціонізму і автохтонізму, заперечуючи будь-які позитивні моменти в контактах культури Руси з культурами Сходу – як християнськими, так і мусулманськими, деколи, правда, роблячи винятки для Візантії (забуваючи, мабуть, при цьому, що культура Візантії була синкретичною, альянсом Сходу і Заходу). В ділянці історії мистецтва таких поглядів дотримувався російський вчений М. Воронін. В українській літературі про українсько-тюркську несумісність широко писав політолог Ю. Липа – він заперечував будь-які українсько-тюркські контакти (у позитивному розумінні) через нібито «психічну неохоту». Липа мав попередників – М. Грушевського та О. Терлецького. Грушевський, признаючи, що український народ формувався в постійному сусідстві з тюрками, вважав, що в монгольський період тюрки, які проживали в межах Руси, повернулися назад у степи, не залишивши помітних слідів в українському етнічному типі. Для всіх представників ізоляціонізму і несумісности велику ролю відіграють питання національного престижу.

Протилежна тенденція – відомі положення євразійської школи, що розглядають суспільну і культурну історію Росії та всієї Східньої Европи майже тільки з позицій впливу Сходу, починаючи від впливу скитського, а кінчаючи тюркським. Г. Вернадський свого часу запропонував уважати Русь не східньою окраїною Европи, а західньою окраїною Азії.

Існує ще й третя, середня, точка зору, найменш популярна. Наведу думку Михайла Драгоманова: «Скажіть мені, що таке «національні святощі»? З чого вони складаються? Що в «українських національних святощах» є свого питомого, а що візантійського, арабського, перського і загально-культурного?»

Здається, полярність і непримиренність поглядів продиктована не лише захопленням якоюсь апріорною концепцією вищого рангу, але також недостатньою вивченістю фактичного матеріялу. Про те, що проблему Великого кордону в нас ще не поставили, вже мовилося.

У статті постараємося звернути увагу як на існуючі прогалини в етнокультурному вивченні кордону, так і на можливості їх заповнення.

Кілька слів про методику. Теоретично все має дуже простий вигляд. Ми добре знаємо клясифікацію і термінологію об'єктів, наприклад, етнографічного дослідження – поділ матеріяльної та духовної культур на різні групи й підгрупи, вивчення, скажімо, народнього сільського господарства, мисливства, рибальства, ремісничих промислів, транспорту, поселень, одягу і т. ін. Немає нічого легшого, ніж скласти анкету для обох сторін кордону, вивчити, що там питомо своє, власне, а що прийшло з іншого боку кордону, спроектувати всі відомості на історико-етнічний фон, підбити підсумки і зробити висновки.

Але саме тут починаються зовсім не теоретичні, а цілком практичні труднощі. Через погане вивчення даних питань (у плані історичної етнографії другої пол. ХШ ст. – ХVІП ст. та в плані етнографічного компаративізму) треба звертатися безпосередньо до письмових і матеріяльних джерел. Джерел для таких досліджень по український бік кордону не надто багато, і вони не можуть відповісти на всі питання уявної анкети. Ще гірше, якщо не катастрофічно, стоїть справа з джерелами для іншого, тюркського боку кордону: архівних джерел мало, їх видано переважно в Туреччині – в дуже обмеженому обсязі. У розпорядженні сучасного дослідника є здебільшого мемуари нечисленних мандрівників, звіти дипломатів, трохи залишків матеріяльної культури – ось, мабуть, і все. Попереду ще велика праця для збору елементів потрібних відомостей. Визбирувати їх доводиться буквально крупинками. Далі ми викажемо, що дає такий збір матеріялів для вивчення прикордонної смуги. Набагато краще становище у вивченні далекого гінтерлянду – тут, навпаки, безмежна кількість загального матеріялу, в якому легко потонути, визбируючи, знову крупинками, необхідні відомості.

Спершу про політичний фон, про політичну степову межу і про те, чи існувала вона взагалі. Великий кордон середньовічної України не був кордоном у політично-адміністративному розумінні, як, наприклад, кордон між німецькими князівствами, де не лише кожне село, але й дослівно кожне поле, двір, дерево педантично враховували, і вони могли стати причиною прикордонної суперечки. Степовий кордон на Україні – це дві зони реального політичного і воєнного впливу, слідом за якими, а деколи і попереду яких «просувалося» народньо-господарське використання територій, часто навіть всупереч бажанням політичної влади. Ці зони впливу лише з сер. XVII ст. почали оформлятися у вигляді, сказати б, юридичних кордонів, щоб остаточно стабілізуватися наприкінці XVIII ст., коли Росія вийшла на береги Чорного моря.

Степова і лісостепова зони України пережили протягом п'яти з половиною століть кілька припливів і відпливів кордону. Максимально просунувся Великий кордон на північ, коли в безпосередньому підпорядкуванні Золотої орди опинилися не лише степи, пристепова смуга, але й Київське князівство. За кілька десятиріч своєрідної литовської «реконкісти» (приблизно від 1362 р. до поч. XV ст.) литовці докотилися на Правобережжі до Чорного моря, зайнявши Дністровсько-Дніпровське межиріччя і до фундаментів знищивши по дорозі золотоординську осілість з кількома містами включно, але зберігши кочівництво в причорноморській зоні. Дальший відплив Великого кордону на північ припадає на останню чверть ХV ст. – поч. XVI ст. – після включення Криму і ряду опірних пунктів (устя Дніпра, Дністра, Дунаю) до складу Османської імперії. Це був період, коли Туреччина, охоплена манією величности, вважала цілу Східню Європу своєю сферою впливу: тоді виникали плани походів на Київ, на Астрахань, які, зрештою, реальних результатів не дали. На південь Великий кордон як на Лівобережжі, що протягом довгого часу було заповідним краєм кочовиків, так і на Правобережжі просувався зі своєрідними «сезонними коливаннями» та прониканням спершу форпостів народньої і військової колонізації (козацтво). Новий відхід Великого кордону на північ – після 1672 р. на Правобережжі, коли його перетворено на васальне щодо Порти українське гетьманство-князівство. І, нарешті, останній етап «реконкісти» (вона захопила, правда, також території, які ніколи не входили до складу Київської держави) почався 1700 р. та закінчився, знову не без «сезонних коливань», ліквідацією Кримського ханства в 1783 р. і Ясською угодою 1791р. Великий кордон, припинивши своє існування політично, зберігався, однак, ще майже півтора століття в матеріяльній і духовній культурі деяких етносів Північного Причорномор'я.

У який спосіб формувалася етнічна ситуація при всіх коливаннях Великого кордону? Панівні етноси: український – північніше, тюркський, конкретніше татарський, пізніше кримсько-татарський зі спорідненими ногайським, буджацько-татарським – південніше, очевидно, підлягали припливам і відпливам, зберігаючи основну базу в гінтерлянді або мігруючи на схід (як трапилося з ордами північно-західного Причорномор'я в 1771 р., коли вони переселилися на Кубань, і з приазовськими ногайцями, правда, вже за межами досліджуваного періоду – в 1840 рр.), на південь (золотоординське населення в Добруджі в другій пол. XIV ст., буджацькі татари наприкінці XVIII ст., частина кримських у 60-ті роки XIX ст.). Але межа між панівними етносами не була непроникним бар'єром: на північ невимушено (у зв'язку з міжусобицями в Золотій орді, наприклад) або вимушено (як полонені) мігрували татари, що утворили скупчення осілих, міських татар Волині, а також колонії на військовому праві в межах тієї ж Волині, Білорусії, Литви (з зругої пол. XVII ст. їх звуть липками). Менше відомо про те, що татари кочували в межах литовської сфери впливу на Правобережжі в середині XVI ст., кочували, врешті, в степових регіонах держав гетьманів Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка в другій половині XVII ст.

Українське населення зберігалося з часів Київської держави у кримських поліетнічних містах (ще у 1638 р. 12 українських дворів у Кафі); воно, мабуть, протрималося ще деякий час біля Дністрового і Дніпрового лиманів (т. зв. Семенові люди), а також на річкових переправах після встановлення там османського панування. Крим і Туреччина поглинули велетенську масу українських полонених (за нашими попередніми підрахунками лише від початків XV до середини XVII ст. близько двох мільйонів осіб). Про численних полонених українців у Криму повідомляє, наприклад, турецький мемуарист Евлія Челебі в другій половині XVII ст. – тоді припадало чотири невільники на одного татарина. Траплялося й добровільне переселення за Великий кордон – наприклад, козаків післямазепинських часів чи запорожців після зруйнування Січі Катериною II.

У конфесійному плані: українці – православні; татар-язичників (є сліди якраз поганської міграції в Литву таких груп татар, що намагалися уникнути ісламізації в Золотій орді) замінили мусульмани.

 

Цікаво, факти кнопкодавства долучать до карної справи над ригами?