Українська дівчина - справжня козачка. Не лише добре порається біля плити та по господарству та є не лише дружиною козака, а власне, вона є жінкою-воїном. Разом із чоловіками українки боролися спочатку проти монголів у часи їх навали, а потім і польської шляхти за часів Визвольної війни 1648—1654 років.

Подружнє життя козака було досить умовним: чоловік постійно був у походах, часом багаторічних, із яких часто-гу-сто міг взагалі не повернутися. Це зумовило відповідну активність жіноцтва. Козачка була не забитою рабинею, а людиною, котра мала приймати рішення. У неї просто не було іншого виходу. Навіть землю, худобу та обійстя переписували не на козака, а на козачку. Тому цих жінок навчали і писати, і читати, адже саме вони укладали, зокрема, угоди з наймитами. Вчили їх і на конях скакати, і стріляти, і рубатися, і свій хутір часом доводилося боронити!

Про неабияку самостійність українок свідчать і спогади шведського посла Конрада Гільдебранта, який подорожував Україною у 1656—1657 роках. Зокрема, він писав: «Їхні жінки (козацькі) теж такі відважні…», а також свідчив, що дружини гетьмана і генерального писаря бували присутні на перемовинах з іноземними послами. Маємо не один доказ того, що українські жінки ні в чому не поступалися чоловікам козакам!

[ Читать дальше ]
(Без комментариев)

---

Мешканець Алчевська, підприємець Костянтин Ребенко за власний кошт розмістив в Алчевську та Перевальську антивоєнну рекламу.

У містах з’явилися білборди "Нет войне", "Путин, убери войска с Украины", "Украина едина и неделима".

Якби всі наші олігархи  і "зовсім небідні" підприємці (власники мереж супермаркетів) проявили таку ініціативу, то вся Україна перетворилась би на територію ПРОТЕСТУ  ПУЦІНСЬКОМУ БЄЗПРЄДЄЛУ!

!

 

Славний гетьман славної України.

5 березня у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання на тему: "Тарас Шевченко як постать світового значення (до 200-річчя з дня народження)"
 


Відкриваючи слухання, Голова Верховної Ради України Олександр Турчинов, зокрема, наголосив: "Як завжди, в часи випробування та боротьби за волю українців, великий Кобзар знову був з нами. З нами він був і на Майдані. Його портрети прикрашали штаб національного спротиву, майоріли над багатотисячними зібраннями майданівців. Це було не тільки в Києві, це було по всій Україні. Сотні тисяч українців боролись на майданах свідомо чи підсвідомо, пам'ятаючи Шевченкові слова: "Борітеся - поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!"
За словами О.Турчинова, значення особистості та творчості Тараса Шевченка виходить далеко за межі України. "Його ім'я вписано золотими літерами в історію духовних досягнень людства поряд з Адамом Міцкевичем, Олександром Пушкіним, Віктором Гюго, Джорджем Байроном, Генріхом Гейне",- сказав Голова Верховної Ради і підкреслив: "Шевченко виконав для свого народу історичну місію творця нації, виразника національних почуттів. Як національний пророк він посідає провідне місце у суспільній свідомості не лише українців, а багатьох народів світу. Його слово - це слово людського єднання. Поезія загальнолюдських гуманістичних цінностей. Вона закликає до вселюдського мирного поступу на засадах правди, рівності та справедливості".
О.Турчинов сказав також, що гуманістична універсальність творчості Шевченка відкриває світу національну історію і культуру України, робить її невід'ємною частиною світової цивілізації, і навів слова Івана Франка: "Доля переслідувала його в житті, скільки могла. Та вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а невіру в Бога у зневіру і песимізм".
"У переддень 200-ліття ювілею Тараса Шевченка кожний з нас схиляє голову перед його світлою пам'яттю і переживає відчуття великої гордості за те, що саме українська земля подарувала людству геніального пророка, співця свободи та братерства народів",- наголосив головуючий і повідомив також, що відзначення ювілею Тараса Шевченка знайшло розголос і на світовому рівні, адже 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка включено до календаря пам'ятних дат ЮНЕСКО.
"Сьогодні Кобзар звертається на сотні мов до наших сучасників. У ці Шевченкові дні мільйони людей як в Україні, так і далеко за її межами вшановують пам'ять славного сина українського народу. Тарас Григорович Шевченко є постаттю, яка об'єднує українців в Україні і за кодоном, яка консолідує українську націю. Шевченко є об'єднавчою постаттю для України і для всього світового українства",- сказав О.Турчинов. Він також висловив сподівання, що парламентські слухання допоможуть "розпочати гідне, неформальне вшанування пам'яті геніального пророка, великого сина українського народу, по-новому покажуть відкриті для майбутніх поколінь необмежені кордонами обрії його невмирущої спадщини".
Міністр культури України Євген Нищук, зокрема, зазначив: "Я не функціонер, не чиновник, я цього не приховую, але я вмію чути, вмію бачити, в мене є воля і, як казали одні люди, я маю діяти в екстремальних ситуаціях. Саме в цих екстремальних ситуаціях я звертався до погляду Тараса Шевченка, до його слова, до його сили духу. Я відчував його їством в дуже небезпечні моменти для кожного із нас, для країни".
Міністр зосередив увагу присутніх на переліку ювілейних заходів. "Почну з того, що болить в багатьох і хвилює, бо бачили ці решітки - донедавна Національний музей Шевченка. Одним з ключових пунктів плану було проведення ремонтно-реставраційних робіт у ряді музеїв. Вперше за часів існування в Національному музеї імені Тараса Шевченка в Києві було встановлено систему кондиціонування",- сказав він. За словами Є.Нищука, також було проведено роботи на культурних об'єктах Черкащини: повністю відремонтовано Церкву Тарасову Покрови Святої Богородиці у місті Канів.
"Пройшли роботи і у селі Шевченкове в Літературному музеї. Відремонтовано адміністративну будівлю, фасад музею та оновлено експозиції. Проведено благоустрій нижнього парку Шевченківського заповідника. Функціонує як повноцінний і туристичний об'єкт і "Хата Чумака", вона відновлена за спонсорські кошти",- зазначив міністр.
"Багато хто запитує, чи буде вручення Шевченківської премії і державних нагород. Разом з тим відразу скажу, що цього не буде ще й тому, що Шевченківська премія і вищі державні нагороди можуть вручатися за підписом Президента України. Президента України у нас ще немає, підпису немає, тому Шевченківська премія буде вручатися, очевидно, на День незалежності",- повідомив Є.Нищук і завершив виступ, прочитавши з трибуни парламенту вірш Тараса Шевченка "В казематі" ("Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…".
Голова Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України В‘ячеслав Кириленко зазначив, зокрема, таке: "Абсолютно невипадково ось це народне повстання, яке спалахнуло в Україні, співпало із 200-літтям нашого Кобзаря. З огляду на це, він став ще більш актуальний, ніж був до того, хоча його актуальність ніколи не вмирала і не вмре. До речі, так само з кожною секундою стає дедалі більш актуальним антиколоніальний пафос Тараса Григоровича. Ми бачимо, нікуди не подівся ні російський шовінізм, ні російський імперіалізм, ні російський колоніалізм. Пруть, стоять на наших кордонах, хочуть забрати шмат української території".
Народний депутат також підкреслив: "Я згоден повністю із новою концепцією святкування, що це має бути народне Шевченківське віче. Не там, в класичних бюрократичних стінах із врученням золотих, срібненьких і інших медальок абсолютно непричетним людям до Шевченка, його спадщини і популяризації. А це має бути велике народне віче. Тому що більше 100 днів було і зараз продовжується вшанування Шевченка саме на Майдані Незалежності в Києві і на всіх інших майданах по всій Україні від Ужгорода до Донецька".
З приводу Національного музею Шевченка виступаючий зазначив, зокрема, таке: "Це те, що нам болить і нас насторожує. Дуже добре, що там пофарбовані стіни, дуже добре, що там буде, сподіваємося, нова система вентиляції. Але більше, ніж півроку у нас відбувалися гострі дискусії в Комітеті з питань культури, який я маю честь очолювати, в Громадській раді з пошанування 200-ліття Шевченка, яка була утворена ще на початку минулого року при Комітеті, про те, якою має бути нова експозиція Національного музею Шевченка, як він має далі розвиватися і який дух там повинен бути. Ми наполягали на тому, що цей дух має бути український. Що це не просто лише живописець, якому дала дорогу в життя Російська академія мистецтв, а це, понад усе, український світоч, який, коли вже нас нібито було вбито цими імперіалістами, сказав - ні, Україна живе і буде вічно жити, і повернув нам слово. Оці послання мають відчуватися на кожному поверсі оновленої експозиції Національного музею Шевченка".
В.Кириленко наголосив також на необхідності того, "щоб Шевченко з'явився, нехай навіть після 9 березня, після свого формального 200-ліття, на екранах українського телебачення. Масово, а не тільки завдяки зусиллям поодиноких ентузіастів. Всі недозняті телефільми мають бути зняті і продемонстровані, і не вночі, а в прайм-тайм, коли українці можуть і хочуть дивитися. Всі художні фільми повинні бути достворені і показані у великому прокаті в кінотеатрах, і потім по телебаченню".
На думку народного депутата, "всі ті візуальні речі, які планувалися, але яких українці дотепер не побачили, і соціальна реклама, і реклама із словами Шевченка на вулицях міст, у громадському транспорті, і міжміському транспорті, у міжнародному транспорті мають прийти до українця. Найвидатніші слова Шевченка повинні бути прочитані нами протягом всього цього 2014 року, року важкої і трагічної, драматичної народної перемоги, яка, до речі, із словом Шевченка відбулася і кожен з тих, хто йшов на бій, він згадував Шевченка. І тому ми повинні повністю покинути формалізм, і якщо йдеться про гроші, то знайти ці гроші, щоб з'явилися постановки в театрах, щоб повернулася реклама на вулиці наших міст із словами Шевченка, і щоб весь рік ми могли бачити візуальний ряд, в якому присутні не російські митники, прикордонники, міліціонери, спецназівці, а наш український Шевченко. І це завдання для  влади, яка є тепер українською".
Учасники слухань наголошували, зокрема, на тому, що Тарас Григорович Шевченко підніс на найвищий рівень поезію, яка увібрала в себе глибини українського духу та високі ідеали гуманізму. За словами виступаючих, силою свого пророчого слова Великий Кобзар став особистістю світового значення, сьогодні його ювілей відзначається широкою міжнародною громадськістю.
Зазначалося також, що Великий Кобзар є визначальною постаттю, яка консолідує українську націю, все українство; його присутність в українському духовному просторі не має часових обмежень. Тому, на думку учасників слухань, вшанування генія українського народу не повинно звужуватися лише до Року Шевченка та формального ставлення до відзначення 200-річчя з дня народження.

Учасники засідання вважають за доцільне рекомендувати Кабінету Міністрів України забезпечити доступність літературної та мистецької спадщини Тараса Шевченка найширшому колу шанувальників шляхом:
створення належних умов для збереження оригіналів шевченківських творів і документів (будівництво сучасних фондосховищ для Відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Національного музею Тараса Шевченка, Національного художнього музею України та інших наукових установ);
наповнення існуючих інтернет-порталів, присвячених життю і творчості Тараса Шевченка, з розміщенням на них віртуальних архівів, музейних експозицій та виставок на актуальні теми; створення умов для загального оцифрування колекцій Національного Музею Тараса Шевченка, відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України та інших закладів з метою створення повної цифрової Шевченкіани;
здійснення ремонтно-реставраційних робіт у шевченківських музеях, як в Україні, так і за кордоном (в Росії, Казахстані, Канаді), а також створення нових сучасних інтерактивних експозицій;
забезпечення друку академічного видання повного зібрання творів Шевченка у 12 томах та Шевченківської Енциклопедії достатніми тиражами та у різноманітних форматах (включно із цифровими носіями);
створення аудіо- та відеоархіву, фільмотеки Шевченкіани тощо.

На думку виступаючих, центральні та регіональні органи влади з метою забезпечення сталого розвитку Шевченківського національного заповідника у м. Каневі мають вирішити питання щодо:
винесення із лівобережних охоронних зон Заповідника промислових об’єктів, рекультивації території та передачі її до складу Заповідника;
передачі до державної власності та включення до складу Заповідника пам’ятки історії та природи "Михайлова Гора" (садиба М. Максимовича) і меморіальної дороги в селі Прохорівка Канівського району Черкаської області, забезпечити музеєфікацію пам’яток;
впорядкування території заповідника, забезпечення його комплексного інформаційного оформлення;
заборони будь-якого будівництва на території заповідника, не пов’язаного безпосередньо із збереженням пам’яток, запобігання безсистемній перебудові об’єктів туристичної інфраструктури під розважальні заклади;
забезпечення проведення ремонтно-реставраційних робіт та створення оновлених експозицій у всіх музеях заповідника (Меморіальний музей Тараса Шевченка, Перший народний музей "Тарасова світлиця", музей "Канів від давнини до сучасності", музей "Народне декоративне мистецтво Канівщини", музей "Літературна Канівщина").

Зазначалося також, що Міністерство закордонних справ спільно з Міністерством культури України мають:
розробити програму широкого залучення організацій української діаспори до спільного відзначення Шевченкового ювілею;
залучити до участі в Міжнародному Шевченківському форумі та інших заходах по лінії ЮНЕСКО найавторитетніших діячів світової культури;
з метою активізації та поширення світового руху з популяризації творчості Тараса Шевченка та української культури створити мережу українських культурних закладів (інститутів або центрів) у столицях інших держав, котрі  були б уповноважені представляти українську культуру, а також здійснювати її реальну інтеграцію в європейський і світовий культурний простір, присвоїти означеним культурним закладам імені Тараса Шевченка;
сприяти показу на тематичних мистецьких виставках в Україні та у світових культурних центрах оригіналів і цифрових копій творів Тараса Шевченка.

Висловлені пропозиції будуть опрацьовані у парламентському Комітеті з питань культури і духовності для їх подальшого затвердження відповідною постановою Верховної Ради України.
http://www.rada.gov.ua/news/Novyny/Parlamentski_slukhannya/89057.html

Міф про те, як «заскочили» українці в Криму «на всьо готовенькое», імперські історики дуже полюбляють. Але чи справді міг Микита Хрущов відіграти вирішальну роль у питанні передачі Криму Україні? Як відомо, Хрущов був обраний Першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 р., після розвінчання Берії. У той час його становище було досить непевним, і взятися за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівноцінно самогубству. Це визнає і зять Хрущова Олексій Аджубей у своїх спогадах «Як Хрущов Крим Україні віддав. Спогад на задану тему»: «Хрущов далеко не був повновладним хазяїном становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди – Маленков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилась далеко не перша роль». Але якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передачу Криму зі складу Росії до України?
Спробуємо відтворити події того часу. Після Другої світової війни економіка Криму зазнала страшних збитків. Майже все тут було перетворене на руїни. Та найбільшими були людські втрати: населення Криму скоротилось майже наполовину і становило 780 тисяч. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, сталінсько–беріївські опричники завдали ще одного удару: внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму депортували корінне населення – татар, а також греків, болгар, вірмен. Унаслідок чого кількість громадян скоротилась ще майже на 230 тисяч. Після цього півострів спорожнів, народне господарство занепадало. Відтак у Крим почали вербувати російське населення. Аджубей згадує поїздку з Хрущовим восени 1953 року до степової зони Криму. Там Микиту Сергійовича неабияк вразили натовпи переселенців, які скаржилися, що не вистачає харчів, є проблеми з житлом. «Нові» кримчани переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», –пише Олексій Аджубей, а вони кричали: «Нас прігналі!». З натовпу лунали скарги: «картохатут не росте», «капуста в'яне» та «клопи заїли». «Чого ж ви їхали?» – питав Хрущов, і натовп видихав: «Обманулі». Микита Сергійович одразу ж наполіг на поїздці до Києва. І вже ввечері на прийомі у Марийському палаці він ще й ще повертався до кримських проблем і отриманих там неприємних вражень. Умовляв українців допомогти відродженню кримських земель: «Там южане нужни, кто любіт садочки, кукурузу, а не картошку», – переконував він.
Тому стверджувати, що Хрущов подарував Крим Україні у зв'язку із 300-річчям возз'єднання України з Росією, немає жодних підстав. Хоча цей міф сьогодні активно насаджується багатьма російськими політиками, які не утруднюють себе пошуками істини та свідомо перекручують і підтасовують факти.
Кримська область тягарем своїх складних проблем висіла на Росії. Як свідчить аналітична довідка про стан сільського господарства Кримської області від 4 січня 1954 року, що була підготовлена для тодішнього Першого секретаря ЦК КПУ Кириченка, в області нараховувалося 304 колгоспи, лише 3 з яких освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів значно відставала від рівня 1940 року. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара (сьогодні – 100 ц/га!). Не кращим було становище у садівництві, виноградарстві – врожайність тут була меншою, ніж у дикорослих рослин, а площі під сади і виноградники, порівняно з довоєнним часом, значно скоротилися й становили по садах–86%, по виноградниках – 79% від рівня 1940 року. Жахливим було становище у тваринництві – колгоспи і радгоспи Криму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953 року лише на 37%. У довідці наголошується, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. На січень 1954 року зрошуваних земель налічувалось всього 40 тисяч гектарів із майже 700 тисяч га посівних площ. Важко повірити, але в тогочасному Криму діяло лише 34 хлібобулочні магазини, 18 – м'ясо–рибних, 8 – молочних, 28 – книжкових, 2 магазини тканин, 9 – взуття, 5 – будматеріалів. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць, повністю припинилася торгівля овочами, картоплею у державному секторі. Ось до чого довів Крим сталінський режим.
Повоєнна Україна теж переживала важкі часи: населення республіки скоротилось на 15 мільйонів осіб, у 1946-47 роках багато областей, особливо на Півдні, були вражені голодом. Але навіть у таких умовах УРСР простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари, Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського та Старокримського водосховищ Північно–Кримського каналу. Тобто було покладено початок розв'язанню найболючішої на півострові проблеми – водної. Посилилось співробітництво в галузі важкої промисловості. Економіки України і Криму у повоєнні роки дедалі тісніше переплітались, утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народно–господарський комплекс юридично не було оформлене.
Тож владні органи Російської Федерації висловилися за доцільність передачі Кримської області до складу УРСР, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю й Українською РСР». Остаточним рішенням щодо цього став закон, ухвалений Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Додам, що це рішення не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР і відповідало чинним нормам міжнародного права.
Криму, який мав слабку сировинну, енергетичну і промислову базу, це приєднання дало чимало плюсів. Передусім, розпочалося вирішення найпекучішої для півострова проблеми: забезпечення міст водою і зрошення земель степової зони Криму. Сьогодні з Дніпра п'ють практично всі міста Криму. А що дала зрошувальна система півострову – зрозуміло бодай з такого прикладу: у 1950 році Крим збирав 8 тисяч тонн винограду, сьогодні – 400 тисяч. Зрошення дозволило на півострові навіть рис вирощувати.



28 лютого 2014 р. Крим був нагло окупований військами Російської Федерації та добровільно-примусово приєднаний під своє управління, а Україна втратила Крим.

Перекладу не потребує

Страха уже давно нет. Страх и растерянность были только в первые часы, когда саму угрозу атаки со стороны России было сложно осознать. Ведь тяжело представить себе, что люди, живущие по ту сторону границы, буквально в 60 км от твоего дома, с холодным спокойствием будут наблюдать за тем, как российские войска стягиваются к границе с Украиной, что белгородцы, которые по выходным ездили в Харьков пошоппиться и потусить, спустят все на тормозах...
Мне плевать, какими именно сказками в стиле Геббельса их пичкают Киселев-Лавров-Чуркин, они сами сюда регулярно ездят и если не в состоянии увидеть правду, то я не хочу их больше здесь видеть. Белгородцы, ваше безразличие убило во мне веру в разум людей.
За последние 3 дня во мне умерло и всепрощение. Потому что я не могу простить друга моего брата из Ростова, который позвонил ему на выходных по скайпу и сказал, что с радостью приедет в Украину паковать украинцев в цинковые гробы. Я НЕ МОГУ это простить.
Андрей - интеллигент, инженер, книголюб и меломан. Он учился в Харькове, прожил тут 6 лет, делил с украинцами комнату в общежитии, часто бывал у нас в гостях, жил у нас на даче, сидел за одним столом. А теперь готов взять оружие и идти убивать моих пожилых родителей, моих маленьких племянников, моих друзей и родственников. Андрей, я никогда не смогу попросить у Бога для тебя прощения!
И, Андрей, ведь ты был не один. Ты был всего лишь одним из тех, кто убил во мне пацифизм. Эти звонки, эти посты в соцсетях, эта чудовищная скорбь, которая сквозила в словах всех моих друзей, когда тысячи таких "андреев" - нет, не троллей, а реальных людей - стали рассказывать, как они планируют избавить нас от "нацистов и бандеровцев, а заодно и всяких там чурок". Вас были тысячи, и имя вам - легион. Легион тьмы, который убил во мне веру в добро людей.
Детская открытость и наивность украинцев умерла. Это тот шрам, который останется у нас на всю жизнь, даже если завтра ты, Андрей, не войдешь с отрядом боевиков в мой родной город.
Но и если войдешь, знай, что мы уже не те, что были 3 дня назад. Мы умерли и воскресли вновь.
Мужчины выстраиваются в очереди перед военкоматами, чтобы защитить слабых, и, в отличие от тебя, они будут защищать и украинцев, и этнических россиян, и крымских татар, и евреев, и грузин. Потому что для них нет чужих - здесь все свои. Только ты здесь чужой, Андрей.
Женщины готовятся к записи в стройотряды, медбригады и полевые кухни, чтобы рыть окопы и траншеи, монтировать противотанковые ежи, тащить раненых, готовить и разносить еду. Они делают это потому, что у них есть дети, и они хотят, чтобы они росли в свободной стране. И без твоих бесконечных ЦУ, что и как делать, Андрей.
Наш дом - тут. И наша мечта - не филиал путинской России на безымянной и безродной территории. Наша мечта - свободная и соборная, единая и неделимая Украина. И знай, Андрей, эту мечту у нас тебе не отобрать! Эта мечта будет жить даже если уйдут в землю миллионы!
Харьков и Киев, Донецк и Львов, Одесса и Запорожье, Симферополь и Черкассы - мы вместе, и эту связь никому не разорвать.
04.03.2014
Кристина Добровольская, для УП.Жизнь
http://life.pravda.com.ua/columns/2014/03/4/155418/add_ok/#comments

Лілія Шевцова: Україна – «особистий проект» Путіна

Лілія Шевцова – російський політолог, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Московського Центру Карнегі.  Вона прибула до Львова – міста, де народилася – у доволі напружений час – коли російські війська чинили інвазію в Криму. Саме інтерв’ю відбувалося на тлі голосування у Раді Федерації Росії (яку очолює Матвієнко - також жінка з України, що народилась і виросла в Черкасах!) щодо надання Володимиру Путіну права на введення військ в Україну.  Тому й не дивно, що ця тема домінувала в розмові.

- Чому, на Вашу думку, перемога Майдану була такою болісною для Путіна?

- Можу лише припускати, бо дуже складно бути психологом Путіна й передбачати, що коїться в його свідомості, його мізках. Очевидно, на це є кілька причин. Перша: з 2004 року Путін приділяв особливу увагу Україні. Вона була його, так би мовити, особистим проектом, як і Сочі-2014. Путін докладав багато зусиль саме на формування впливів на Україну. А він не любить програвати.

- Тобто «український проект» був для нього значно ближчим ніж, наприклад, білоруський?

- На відміну від Білорусі, Україна має для Путіна надзвичайне значення, оскільки є ключовою для російської політичної еліти взагалі. Це ж, передовсім, місце народження російської держави. Як для сербів Косово було певним центром, колискою Сербії. Так і Україна, а передовсім місто Київ є для багатьох росіян «російським містом». Цей стереотип глибоко засів у ментальності російського політичного класу і російського суспільства. По-третє, думаю, Путін розуміє, що поразка в Україні й успіх українського Майдану може подати «поганий приклад» для російського громадянина, для російського суспільства. Тому успіх чи поразка Майдану є для Путіна екзистенційним питанням. І мова йде навіть не про імперські настрої Путіна, прагнення просто впливати, хоча в Росії неоімперські настрої посилюються. А мова йде про те, що крах авторитарної влади в Україні – найбільшій слов’янській державі, яку Путін вважає продовженням Росії – підриватиме позиції російського самодержав’я. Оце цілий комплекс пояснень, які вказують на інтерес Путіна до України.
Але є ще одна причина. Російська влада переконана, що Захід зазнає поразки, що епоха Заходу минула.

- Ви маєте на увазі відступ Заходу в Сирії та інших стратегічних питаннях?

- Ні, мова йде про те, що захід взагалі зараз переживає кризу. І це ще було до Сирії. Просто ліберальна демократія вичерпала певний потенціал і зараз перебуває у пошуках нового обличчя. Але це – аж ніяк не відхід Заходу зі сцени, це – переформатування західних ліберальних демократій. І Путін вловив, він розуміє цей елемент. І цей напрямок зафіксовано у новій (2013 року) зовнішньополітичній концепції.

- Росія зараз намагається захопити ті сфери, які тимчасово покинув Захід?

- Так, Путін намагається не просто стримати Захід, а вчинити експансію, зайняти вакуум. З Україною і відбувається реалізація цієї концепції: стримування Заходу й експансія на глобальній політичній сцені.
[ Читати далі ]