Кожен з нас має хоч 2-3 друзів (дійсно друзів, а не народ в різних соц.мережах).Але вони ж не одразу ними стали...десь ми мали з ними познайомитись, чомусь саме вони стали нашими друзями) От сьогодні я хочу дізнатись чи пам'ятаєте ви першу зустріч зі своїми вже друзями? Яке перше враження було і які якості повинні бути в людини, щоб стати вашим другом?))) 
А хіба таке можливо? Ну, може це дієта така, що схудла і стала пласкою, як дошка. 
Вдома батьки сміялися з такої інтерпретації. А весь зошит у виправленнях.
Знаючи різні підводні камені життя, можна вже й ні чому не дивуватись. Але, як на мене, життя тоді стає менш цікавим, навіть якщо те явище, що стало причиною вашого здивування можна було передбачити, або якщо воно засмучує.
Моє останнє літо в студентському гуртожитку було не надто визначним на яскраві або ключові події, однак уривок з нього варто розповісти. Замість того, щоб поїхати до батьків по закінченню передостанньої сесії, як це робила більшість, я лишився в своїй кімнаті. Були заплановані якісь справи в Києві, та й в напів порожньому гуртожитку був свій шарм. До того ж наближалась хвиля абітурієнтів, наплив великої кількості нових гарних дівчат, яких селитимуть по сусідству на час вступних. Не можу сказати, що я був тоді завзятим гулякою і ловеласом, однак ніколи не відмовлявся від приємної жіночої компанії.
Абітурієнти зазвичай групуються невеличкими компаніями, в одній з яких були дві мої знайомі, що поступали вдруге, але вже після підготовчого відділення, тому мені було не складно влитися в їх компанію. Одного дня я всім їх подружкам запропонував походити по Києву, провести екскурсію центром міста, на що вони охоче погодились. Звісно, мені юному хотілося не лише спілкування, однак на початку просто розбігались очі від такої кількості красунь, і складно було визначитись на одній кандидатурі. По троху спілкувався з усіма, були в тій компанії і хлопці, але дівчат значно більше. Досить розмито пам'ятаю ті події, але на прикінці прогулянки під вечір я спілкувався лише з однією, трохи дивною, але дуже милою дівчинкою. Дивність її була більше зовнішня, принаймні нічого дивного в ній як людині я не помітив. Незвичайними були риси обличчя і контур її фігури, можливо була в цьому якась диспропорція, але це її не псувало, навпаки, робило особливою. Л... була досить цікавим співрозмовником, хоч я і не пам’ятаю, про що ми говорили. Навіть жарти були в компанії: «Мітя з Л... десь відстали...». Не пам'ятаю я, чи були в мене до неї конкретні сформовані наміри, хоча переважну частину часу проводив з нею.
Одного вечора я організував дівчат готувати суші. Вони тоді ще не на стільки були розповсюджені, і ніхто з абітурієнток ніколи не бачив як їх роблять, а дехто ніколи й не куштував. Роли були найпростішими, але всім сподобалось. Л... була основною моєю помічницею в їх приготуванні, при чому добровільно. Потім якось в розмовах дівчата розповіли мені, що вона чи то заручена з кимось, і що той хтось погодився заплатити за її навчання (якраз були результати вступних, і Л... на бюджет не проходила). Ця інформація мене не дуже засмутила, хоча тепер я вже не ходив конкретно до неї. Пізніше, весь наступний рік, ми просто вітались в коридорі. Коли вже всі роз’їхались по домівках, одна з цих дівчат, дороблюючи ремонт в своїй новій кімнаті, попросилась до мене на пару днів пожити, поки висохне фарба на підлозі. Але це вже відступ від теми.
Нещодавно я захотів намалювати напів оголену дівчину з квітами. От просто захотілося, і ввів відповідний запит у гугл. Дивлячись на фотографії оголених дівчат наштовхнувся на досить знайомі, незвичайні риси обличчя. Пам’яті знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, що це саме Л..., а коли поцікавився джерелом фото, з’ясувалося що це ціла фото сесія еротичного порталу, з повним оголенням її тіла, при чому не єдина. Звісно, здивувався. Дівчина була досить скромною в гуртожитку, а тут таке. Розумію, що людину не можна засуджувати ні в чому, тим більше не побувши на її місці, але я не дуже ставлюсь до людей, хто заробляє гроші своїм голим тілом. Для мене це майже проституція. Не дуже звично в цій ролі бачити дівчину з мого факультету, до якої навіть встиг позалицятись колись.
Вони йшли поруч узбережжям Дніпра наймальовничішої місцини України лишаючи позаду себе зелені пагорби лісу та славетну гору героїчної козацької фортеці. Лілове, та золотисте персикове сяйво заходу сонця майоріло на всьому навколо і з одного боку кожного обличчя, а подекуди наповнювало низовини кров’ю тих солдатиків, з розповідей старожилів, що неможливо викорінити з пам’яті і не думати.
Вони щойно мали дуже хвилюючу розмову там на височині тієї славної гори.
Старий бронзовий кобзар був слухачем тієї молодіжної дурниці.
Галявина на горі без дерев, самі кущі та колоди покладені колом, спеціально для таких усамітнень. Коли на них сидіти, то між вершечками акацій, що старі ростуть на схилах, видно далекі протилежні береги цього дніпрового моря, та острови, таке саме все зелене.
Вона чула про цього хлопця ще задовго до особистої зустрічі. У його -надцять років бідолашного прямо зі студентської парти власні друзі відправили під саму Молдову гнити у тюрмі замість себе. Ось такі друзі-мажори. І хрест на його престижній кар’єрі юриспруденції. Хоча, там більше батьки вирішують за кого можуть дати судді грошей, а за кого ні.
Співчуття змушувало її думати про цю людину більше ніж зазвичай думають про незнайомців, і прикипати до нього ще задовго до особистого знайомства. Така вже природа юного дівча.
Худе й замучене, з досвідом старого діда, хлопча і мале співчутливе дівча лишали ту розмову позаду себе на тій славетній горі, поруч з душами і кров’ю колись полеглих на ній юнаків, і сповнені внутрішнього світла просто йшли додому ніби омиваючись від думок у світлі заходу сонця.
Широченне море Дніпра відкривало їхньому погляду півострів з пишною віллою якогось багатія. Вілла ніби світилася білими колонами серед зеленого листя дерев та кущів. Тієї ж миті постала незабутня картина, якої більше ніколи в житті не побачити. У гавань десь з-за гори запливла величезна яхта стилізована під старовинне судно. Її височенні численні вітрила наповнені супутнім вітром були неймовірного кольору. Це були справжні алі вітрила.
Подиву й захопленню двох юних на березі, що боялися торкнутися одне одного, не було меж. Картина не схожа на реальність – більше на ілюстрацію казки. Та більше за все цю мить наповнювали внутрішні відчуття молоді. Гримуча суміш трагедії, співчуття, болю, любові, закоханості, таємниці, невідомості, суму, смутку, жалю, і краси. На якусь мить здалося, що серця вирвалися з грудей, злетіли у повітря, поєдналися у сяйві того блискучого заходу сонця над алими вітрилами прекрасної яхти, і з силою гепнули назад у груди, притихли.
Бо бути разом їм все одно не судилося.
По заходу – в обох було дивне відчуття. Ніби стихла музика, ніби щойно обидва на мить перенеслися до казки і повернулися втомлені назад. Вони продовжували свій шлях з гори до хати, і таке враження, що з галявини гори і до цієї миті, коли стемніло пройшло ціле життя. Ціла історія, яка почалася не розпочавшись і вже скінчилася, залишаючи по собі прохолодний спокій.
