Спасибо прекрасной Дельте за подарок, она стала первым покупателем моей первой настоящей книги. Я теперь просто, как большая...
В Харькове, в книжном магазине "Букс", она не только ее купила, но и сфотографировала!

..

(две штучки на верхней полке рядом с желтой книжкой)
Цена в магазине 44 грв.

А в киевском инет-магазине "Якабу" книги будут после 20 января.
Вот снова ссылка на книги издательства "Шико" в этом магазине, они и без моей очень хороши

http://www.yakaboo.ua/ru/catalog/value/496763 

Кстати, там есть чудесный роман Александра Грина "Джесси и Моргиана"



Постскриптум: в одном прибывает, в другом, соответственно... Я бы хотела, чтоб сегодняшний старо-новогодний вечер сложился по-другому. Еще раз спасибо Дельте за то, что он не полностью пропал, а даже стал радостным.

При большом желании,научиться рифмовать строки сможет любой,а услышать легкий шорох струи и войти в нее - это удел не многих..И дело тут даже не в какой-то особой избранности...Для того,чтобы услышать эту тихую реку,нужно прийти в состояние покоя,умерив внутри себя бушующие страсти,желания плоти и крови.А когда успокоимся мы услышим легкий шум текущей рядом с нами реки,имеющей начало в вечностии и текущей в вечность...На самом деле,у нее нет начала и нет конца,завершения.Она совершенная,завершенная,от начала,которого никогда не было,от начала,которое берет начало раньше творения мира..хотя все это образы,образные выражения,я пытаюсь облечь в слова то,что не облекается ни в какие слова,не укладывается ни в какие схемы,не может быть объяснено никакой человеческой мудростью,философиею,потому что понятия вечность,бесконечность,бытие,не укладываются ни в какие понятия.Бытие,возможно только принять,впитать в себя,погрузиться в него,но никак не объяснить.Это изначальная проблема,которая существовала,существует и будет существовать до тех пор,пока существует этот мир,люди...Человеческий разум все время спорит,противостоит бытию,пытаясь объяснить его,облечь в слова,мысли,вместо того,чтобы принять,впитать в себя,раствориться в нем,раствориться в вечности,где нет времени,где нет страха,что оно когда нибудь,в любую минуту, в любой миг,закончится,оборвется....там нет страха...В вечности растворяется время,в вечности растворяется бытие,в бытие,растворяется вечность...Бесконечность - это не мера расстояния,не мера времени,она лишь определение тому,что ничему нет начала и нет конца.С этим можно поспорить,ссылаясь на слово Бога,в котором говорится,что"в начале было Слово и Слово было у Бога,и Слово было Бог",а можно и просто принять,так как,то же слово говорит,что Бог не имеет начала,а значит,что все начала,не имеют начала, так как они всегда были в сердце Бога и вытекли,проявились новым началом,которое не есть новое...Бытие...можно говорить о нем не останавливаясь и никогда не окончить разговор,и повторять те же фразы,слова,так как в любом человеческом языке,нет словарного запаса,чтобы хоть как-то облечь бытие в слова...Это напоминает картину,если бы мы попытались океан поместить в кувшине...бытие облечь в слова...Поэтому и не нужно ничего объяснять,нужно успокоиться,раствориться в бытие,услышать журчание текущей в нем реки,войти в нее,погрузиться в нее,и течь в ней,позволить ей течь через наши сердца,орошая сердца жаждущих,этой ее живительной влагой,дающей всему живому жизнь...На самом деле,она не всегда тихая,она бывает бурная,шумная. Почему мы не слышим ее?Думаю,потому,что мы пытаемся услышать ее умом,облечь ее в человеческий ум,тоесть,для начала ум требует объяснить ее существование и это значит,что ум никогда не сможет услышать ее,войти в нее,так как для начала нужно принять ее. Но не возможно принять то,что для тебя,для твоего ума,не существует.Ум всегда будет метаться,отвергать,бегать,искать..А как можно найти то,что изначально отвергнуто тобою,как существующее?..Либо просто принять,либо никогда не объяснить и поэтому,не найти...да...нужно...да ничего не нужно...все уже изначально,безначально,есть...Определение бытия?...было,есть,будет...всегда...Всегда - это прошлое?Настоящее?или будущее? - это прошлое,настоящее и будущее...раствориться в бытие,погрузиться в реку,течь в вечности...

                   Я выражаю благодарность за помощь(мысли,коррективы)автору блога Ева*

Над раскаленною дорогой, мерцающе переливается марево зноя, жар поднимается
полупрозрачными колышущимися языками, похожими на языки костра, в пыльной тени уставших деревьев, открыв рты, тяжело дышат молодые коричневеющие скворцы. Тишина, под навесом, столбиком роятся оживленные мушки, перемещаются легко, зависают на одном месте, как будто подвешены на невидимых нитях. Котята распластались на красной кирпичной дорожке, похожие на маленькие пушистые коврики, небрежно скатанные в продолговатую трубочку, вяло разбрызгивает воду крохотный фонтанчик и когда капельки воды попадают на кошачьи мордочки, только легкое подергивание усами выдает то, что они живые. Полянка ромашек потеряла свою бодрость и нежные белые лепестки свесились обреченно в ожидании далекой вечерней прохлады. Зной во всем, даже легкий ветерок не освежает, а приносит новые волны жара... Белое горячее солнце и небо выбелило вокруг,глаза режет от этой огромной горячей белизны... Скорее бы ночь, как утомила эта жара.

В последнее время Арсений в туалете перестал закрываться вообще. Даже если на службе приходилось немножко "пописять-покакать" (его собственное выражение), то очутившись внутри заветной кабинки, всегда долго боролся с собой, то протягивая руку к щеколде, то отдёргивая. Как правило этот армреслинг нанайских мальчиков заканчивался тем, что левой рукой приходилось тупо и крепко держать ручку дверцы. Дверцы, незапертой на замок. И это важно. Но особенное неудобство возникало в момент вытирания задницы. На этот случай у Арсения Геннадьича был вариант, отработанный до мелочей. Заранее приготовленные бумажки аккуратно выкладывались на колено левой ноги. Это тоже важно. Потому что дверь слева и держать её тоже левой рукой. А вот вытирать жопу - правой, что Арсению, уже почти принявшему ислам, немного претило, но страх умереть, запертым в туалете и с невытертой жопой, перевешивал ценности еще не принятого ислама.

Примечание от автора. Вот почему ислам - единственная религия, в главной книге которой предписывается какой рукой и как именно нужно делать жопу чистой? А почему другие религии не посетило такое откровение? Иисус что, не какал? А почему именно левой рукой? Почему именно водой, а не допустим влажным листом от лопуха или пальмы? Загадка, короче. И не из разряда легких. Я думаю, что у писавшего данные "заповеты о подмывании" просто были проблемы с анусом, потом нагноение геморроидальных узлов и вот она стоит, костлявая с косой, у него пред мутными после сепсиса глазами. Вот и завещал детям и всем остальным - тщательно жопу мыть.

Но возвратимся к Арсению. Полностью он в миру идентефицировался как Арсений Григорьевич Гундилькин и был заурядным офисным планктончиком фирмы по рекламе наклеек для страусиных яиц. Но в глубине души всегда тянулся к исламу. Почему, - трудно сказать. Возможно по причине абсолютной непереносимости алкоголя и катастрофической зависимости от табака. Курил Григорьевич везде и всегда. Даже в трудовой книжке были записи, как в школьном дневнике - "Постоянно курил на работе". Шутка, но близкая к истине. И еще он постоянно жевал всякую хрень. Но и хуй с ней с хренью, жевал и жевал. Забудем про это. Главное сейчас скажу.

Бояться запертых туалетов (и не просто бояться, а панически), Арсений стал после того, как два года назад у него докториха с большим пузом и огромной жопой обнаружила давление. На беду Григорьевича давление вышло весьма высоким и грозило ему в недалеком будущем параличным инсультом и овощной жизнью.

Гундилькин, как человек образованный, где-то в учебнике истории начальных классов читал, что одна из цариц сдохла на горшке от инсульта, когда просто тупо пыталась покакать. Тужилась, то есть. Вот с тех пор этот страх и проник в Арсениевый мозг. Проник настолько глубоко, что каждый раз, беря правой (почти уже мусульманской) рукой с левой коленки заранее выложенные туда бумажки, он думал -"только не сегодня, только не сейчас". От этих мыслей давление Гундилькина делалось почти миллион на миллиард и, выходя из туалета, он в очередной раз обнаруживал на своем глазу новый кровоподтёк. Делал зеркалу грустную рожу, горько усмехался и проговаривал "Ох, недолго мне осталось, ох недолго. Так и помру обосранный в туалете." А внутри себя думал - "а уж как стыдно то будет - дверь ломать, шум, гам. И я внутри. И не только мертвый, но и весь в говне".

Странным был этот Гундилькин. Хотя на работе его любили.

Аркадий Тимофеевич Аверченко.

О детях (материалы для психологии)

У детей всегда бывает странный, часто недоступный пониманию взрослых уклон мыслей. Мысли их идут по какому-то своему пути; от образов, которые складываются в их мозгу, веет прекрасной дикой свежестью.

Ты пришел тихо и незаметно...Но чтобы остаться навсегда...И когда ты коснулся моих волос,я уже знала что это ТЫ...Я ждала тебя...Хоть никогда и не встречала...Ты и я...Я оборачиваюсь...и улыбка касается наших уст...Как долго мы не виделись...Целую жизнь!

12

 

 

- Леша, Лена! – из ресторана выбежала Наталья Семеновна, догоняя молодых – Ну куда же вы убегаете? А как же торт?

- Мамочка, скушайте торт сами с гостями, - улыбнулся сын – мы не голодны, и нам, действительно, пора уже…

- Леша, только не говори, что вы, действительно, уезжаете. – Наталья Семеновна улыбнулась очень похожей улыбкой, и продолжила, обращаясь к Лене – Леночка, ну, может, хотя бы ты убедишь Лешу остаться на торт. Он опять что-то задумал, чего я не знаю…

- Ой, нет. Извините меня, пожалуйста, но я не могу его ни в чем убедить… Спасибо Вам за все, свадьба была замечательная…но нам пора – извиняющимся голосом промурлыкала Лена.

- Ну вот, узнаю своего сына. Его никто ни в чем не может переубедить, даже жена… Ладно, дети, счастливой дороги, будьте осторожны и берегите друг друга, Бог с вами – женщина перекрестила воздух и опять повернулась к сыну – Леш, ты хоть скажешь, куда вы едите?

Леша отрицательно покачал головой:

- Мам, честно, некогда… Все – потом…

Он взял за руку Лену и потянул к машине. Девушка несмело подняла руку и помахала на прощание маме. Женщина ответила ей тем же. Через несколько минут темнота скрыла ее силуэт, только звездное небо и бледная луна бросались в глаза, и яркое пятно удаляющегося здания ресторана. Андрей уже томился в ожидании, наблюдая через лобовое стекло машины сцену прощания Натальи Семеновны с детьми.

- Ну, наконец-то – пробасил Андрей, когда «молодые» сели в машину – я думал, вы никогда не распрощаетесь.

- Подумаешь, пару минут всего… И чего это ты бубнишь? Признайся, ты хотел попробовать торт? – засмеялся Алексей.

- Да, не отказался бы, – смущенно заулыбался Андрей – ну разве с тобой это возможно? Вечно все ни как у всех… Так куда едим?

- В Березань. – ответила Лена.

- Хорошо. – согласился Андрей и машина покатилась по вечерней дороге.

            Машина выехала на полупустой проспект. Вечерний город сиял огнями фонарей, яркими витринами магазинов, рекламной иллюминацией. Машин на дороге было мало, автомобиль мчался быстро и легко, навстречу прохладному ветру, укачивая своих пассажиров. Бесперебойное и частое мелькание фонарей и приятная спокойная музыка, играющая в автомобиле, наконец, окончательно убаюкали Лену. Она заснула крепким младенческим сном.

 

Продолжение следует...

 

Це - о-с-с-сінь…

Вітер копирсається в листі, підкидає його, граючись. І сміється, споглядаючи ті химерні танці, які жовтогаряче, золотаве і багряне листя витанцьовує, покірне його, вітру, примхам. Сміх вітру чудернацький, отакий:

• Ш-ш-шш!!!! С-с-ссс!!!! Х-х-х-хи-хи!!!!! Ха-ха-х-х-х-ш-ш-шшшша!!!!.....

Ніби старенький беззубо щось промовити намагався, та закахикався. І це кахикання переходить в таке собі сміхошипіння.

Раптом:

• Цок! – легенько по гілці…

І знову:

- Цок! Тук!.. –більше схоже на шепіт

-Тук-тук! Цок-цок-тук-тук! – все пришвидшуючись. Тихий та рясний, дрібненько побіг по гілках дощик, вмиваючи листя, що ще на гілках тримається, і воно, змочене, обважніло і повільно падає униз, схоже на позолочені вітрильники, які, поступившись силі шторму, ідуть на дно. Дно океану. Осіннього океану.

А там, на дні, затишно. І падають золоті вітрильники, і вже купи їх лежать внизу. І падають униз темно-брунатні блискучі бурштини каштанів та жолудів. Цілі розсипи дорогоцінні! Яка розкіш, яке багатство!

І лежать засмучені та самотні скарби та коштовності осінні, лише інколи дитинчата, скарбошукачі з сяючими очима, збирають в жменьки, несуть додому, посміхаючись та щось їм промовляючи...

21.10.2009

Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

(продовження, початок зразу за цим))

- Ну, що підйом. - Вони повставали. Ні багаття, ні Петровича. Посеред галявини лишилась тільки чорна яма.

Раптом щось засвистіло у повітрі. Вони знов припали до землі. Те, що летіло, гупнуло за кілька метрів... Піднявшись знову відмітили, що то той самий шмат бляхи.

Мовчки, навіть боячись зазирнути один одному в вічі, підійшли до воронки.

- Ех славний був чолов`яга! - Мовив Іван Іванович.

- Да-а, майже всю Європу пройшов, а тут... - Степан не договоривши замовк.

- Помолитись тре чи що? - Кум Василь, змахнувши сльозу, підняв очі і глянув у небо.

Інші зажурено схолили голови.

- Ге, того... - Слова ніяк не вимовлялись, - Петрович там...

- Самі знаємо, що тепер там.

- Та ні, дивіться! - Василь показав на височенного дуба край галявини.

- Ха! Дійсно. - Радості не було меж. Вони чим дуж побігли до дерева.

- Петрович, ей, Петрови-и-и-ич! - Махали руками, кричали.

- Гляньте, ворушиться. Ногами дригає! Живий значить. Тихо Петрович, не ворушись!

Петрович нічого ще не второпав. Хвилею його підкинуло угору і занесло мало не на верхівку дуба. Повезло ще, що зачепився шитиком за сучок на дерев`яному велетні.

Страшенно гула голова, але потроху червоні кружальця зникли з перед очей і Петрович побачив землю.

- Мамо!.. - Земля була далеченько. Хотів схопитись за щось, але нічого такого не нащупав поблизу. Гіляка захиталась і погрозливо тріснула. Отож Петрович облишив ризиковані спроби позбутись самотужки якось цього полону.

- Хлопці, зніміть мене!

- Зараз, зараз! Почекай трохи щось придумаємо.

- Ну, а якже зняти? Височенько все таки. - Степан ще раз прикинув дистанцію поглядом.

- Залізти до нього - не залізеш, - Сказав Іван Іванович. - Гілляка трохи затонка, того й диви ще й сам гепнешся.

- Це, та може підстелити б щось? - Подав ідею кум Василь.

- То можна. - підтвердив Іван Іванович. - Тут недалеко біля річки копичка сіна є.

За пару годин під дубом вже намалювалась невеличка скирдочка.

- Все-е-е! Пригай!

Петрович кілька хвилин мовчав, видно готувався. Оскільки це вже затягувалось, Степан занепокоївся.

- Ну, що там?

- Ні-і-і, не можу! Знаєш статистику? - Крикнув зверху Петрович.

- Яку ще в чорта статистику? - Незрозумів Степан.

- Занадто високо! Вісім людей з десяти до землі живими не долітають, серце не витримує...

- Теж мені, математик-садистик знайшовся. - Пробурчав Степан.

- Ну, стрибай вже! - Не витерпів і Іван Іванович.

- Ні! - Замотав головою Петрович.

- Правду каже, я теж колись таке вичитав. - Підтвердив Василь.

- Правду-правду, то й повиси там за компанію.

Вони задумались. А що тут поробиш? Хто ж його знав, що таке трапиться? Зненацька тишу порушив Іван Іванович. Тихо спочатку, потім все голосніше та голосніше.

- Іванович? Ти чого? - Не розуміючи спитав Степан.

- Та йо..., ну, Петрович... - Іван Іванович ледь не давився сміхом. - ну... космонавтом тепер уже став!

На весь ліс вибухнув регіт. Сміялись, ні, таки справді реготали. Позгинались, потім на землю взагалі попадали. Сльози йшли з очей, подих перехоплювало, сили ледь вистачало та зупинитись не могли.

- От зарази. - Лаявся Петрович наверху. - Спробували б тут, найшли час сміятись... - Але не ворушився бо гілка потріскувала.

Сонце сідало. Запевнивши Петровича, що скоро його знімуть, а скоро - це на слідуючий день, дядьки поїхали в село. Петрович перший раз у житті ночував під зоряним небом у прямому смислі цього слова...

В селі, після довгих дискусій, ні до якого рішення так і не прийшли. В кінці погодились, що треба викликати вертоліт. На ранок цією звісткою Петровича трохи заспокоїли. Але вертоліт того дня так і не прилетів. Другу ніч Петрович однак провів не під зоряним небом - небо покрили хмари і почався дощ...

Зранку домдуба приїхали Степан з кумом Василем. Але, на превеликий подив, Петровича на дубі не побачили.

- Може не на ту галявину потрапили? 

- Та наче на ту... О-о, глянь роги! - Степан вказав на копицю.

- Та не роги, а ноги!

За кілька хвилин з копиці витягли Петровича. Знесилений, голодний, мокрий він, прийшовши до тями, мало не цілував землю. Коли привезли в село, радостям не було меж. Зустрічали не згірше від справжнього космонавта, порівняти можна хіба що виграш українського клубу в лізі чемпіонів і то для чоловічої половини.

- Аякже ти насмілився? =- Спитали.

- Та знаєте, дощ все таки, гілка намокла, сковзнуло, вітер якраз ще зірвався... - то був перший варіант відповіді, а потім вже Петрович відказував, - А що? Настроївся... Помирать так з музикою. Хіба не я всю Європу об`їздив, ще в армії? Хе, ви такої висоти й не візьмете!..

Десь у три години, коли збирались було відзначати повернення Петровича "на Землю" прилетів вертоліт з самого Луцька. Петрович на цю звістку хвацько насупив брови:

- От у нас завжди так! Як якусь роботу зробити, з города чорта когось дочекаєшся, а коли на п`янку-гулянку, то як ухи на мед злітаються! - Потім почухав лоба і мовив вже м`якіше:

- Добре! Гуляти так всім, в нас не забракне, до столу гостя!

Така от гостинна наша земля... Вже як Петрович того вечора перший раз сів за штурвал вертольота і в Польщу махнув за... годі й розказувати. Така от історія, трошки надумана, трошки і ні. В житті всяке трапляється)))

 ...

Я мляво переставляв ноги, як два зав’ялих гладіолуси.Світлий, приємний день, який майже ніхто і ніщо не може спаклюжити. Тільки я зі своїм поганим, як у некормленого лева (а краще- вампіра), настроєм. Хіба що...Ні, не варто на тому зациклюватись. Краще глянути навруги, відчути, як життя навколо нас грає, співає, живе... Ось біжить маленька дівчинка з жовтими шовокими кудрями, така весела, безтурботна. Хоча коли-небудь все круто... Та що це зі мною! Чому, коли щось не складається в мене, я не можу радіти за всіх навколо! Лише тому що їм щастить більще і частіше, аніж мені? Невже я таких егоїст?! Треба щось з цим робити. Ось біжить песь, увесь грязнющий і облізлий, але по очах видно, що радий життю. Ех! Мені б в нього повчитися. Біжи, друже, на тебе чекає все життя! А замість цього він підійшов до мене і уткнувся носом у мою ногу, глянувши при цьому на мене своїми бездонними очима-криницями. І нащо, друже, ти це зробив-настрій у мене ні до чорта, а тут ти, псино! З цими думками я зі всієї сили пхнув його ногою. Потім шкодував, але тоді- ні. Тоді хотілось його, бідного невольника цього світу? ще відлупцювати, та я, слава богу, зміг втриматися. В мене наче біс вселився. Раніш не міг пригадати, як про цей стан в народі кажуть, а тепер точно знаю: “Очі, як у жаби, Стан, як у баби, Руки, ноги, як у рака, А сам злий, немов собака.” Точно щось таке. Колись на селі почув, а в пам’яті відклалося. Я сидів і далі. Собака втік, тож далі свою злість зганяв на голубках, що літали навколо, підбираючи насіння, розкидане малечею. Сидів і чекав. Сам не знаю чого. Стемніло. Людей навколо стало менше, а, точніше, їх майже не було. Під кінец один чи два пройшли повз мене. Поплентався додому, повільно так, бо хоч на мене і чекали батьки і купа незробленого домашнього завдання,та розмовляти не з ким не хотілося. Тож і йшов, дивлячись на ясні зорі. Так і дійшов, милуючись безмежними просторами всесвіту над головою, і вдома отримав по повній програмі за піздній прихід. …А як би хотілось мені забити, покинути усе це. Назвжди. Чому б і ні?! Адже я вже тепер бачу, що цей світ не для мене- вчитися, мати відповідальність..Мабуть я просто народився не в той час і не в тому місці. А де б було краще? Та хоч у тій самій загадковій Трансильванії з її вампірами. А ще краще стати одним із них і творити хаос у світі. Крушити, ламати, пити кров! Оце вже інша справа! Тут є де розійтися. Кров мене завжди приваблювала своєю червоністю, надзвічайною важливістю, а тепер( коли б я став вампіром) то і своїм смаком. Ах! Чому ж я не там. Бути серед насправді СВОЇХ, а не серед цих малих і незначних чоловічків. Які тільки те і роблять, що нічогісінько не роблять. Тільки занепастять своюм життям матінку планету і здохнуть. І що далі? Нічого. Отож. А вампіри інші. Вони відданіші один одному і є лише живою ланкою біосфери на землі. Люди ж- якийсь вийняток, тупікова ланка розвитку. Ну то й що , що вампіри п’ють людську кров! Було б кого жаліти. Я б теж з радістю поласував цими смачненькими нікчемами. І зробив їм цим послугу. Яку, запитаєте? Прерву їх жалке існування лише на шкоду світові. Я вже тепер бачу перед собою чітку картину, наче це і насправді колись було( а може і було?). Збираючись разом, ми тихенько крадемося лісом. Темним і тихим. І ніхто не перейде нам, вампірам, дорогу, бо всі знають хто володарює світом. Лише десь далеко-далеко чутно, як пугач вирвався на полювання. Ми його не торкатемося- одного поля ягоди. І...все- гробова тиша. Як у моєму склепі. Ось, нарешті на горизонті замаячили ліхтарики-там якесь село. От скоро поласуємо! Пир буде на весь світ! А, звичайно, вони будуть метушитися, кричати, благати залишити їм життя...Ан ні! І, уявляючи всю ту картину, мої губи розплилися у злорадній посмішці, кров закипіла у жилах і я відчув, наскільки я голодний. Ми все так само крадемося тихо, непомітно, ніби над землею літаємо. Що далі? Далі буде смерть. Звичайно когось серед нас теж вбьють, та це гірше лише для чоловічків- вони за це поплатяться. А ось я вже і на передмісті і стукаю у перший будиночок, що трапився у мене на шляху. -Хто там? Не відповідаю. Нехай думають- відчиняти чи ні. Це нічого не вирішує. Бо їх усіх чекає смерть. Швидка. Бо я ду-у-уже голодний.