хочу сюди!
 

Славушка

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «медицина»

От чего зависят размеры пениса или скромнее надо быть :)))

От чего зависят размеры? От принадлежности к определенной расе или сексуальной ориентации, от комплекции, возраста или индивидуальных особенностей каждого мужчины? Собственно говоря, от всего.
В исследовании Ричарда Эдвардса приняли участие 1768 совершенно не похожих друг на друга мужчин. Разбив их данные на определенные группы, а также применив метод точного расчета размеров (длины и окружности) пениса, автор отвечает на поставленные вопросы.
Руководствуясь системой Эдвардса, любой желающий может не только узнать точный размер своего пениса, но также, отнеся себя к определенной группе, сопоставить личные данные с данными почти двух тысяч человек.
Чтобы раз и навсегда разрешить вопрос о размерах мужского достоинства, сексолог Ричард Эдвардс опросил более 1700 человек (из них более четверти - геи и бисексуалы) и провел уникальное исследование.
Перед опросам участникам было предложено оценить размер своего пениса. Длину менее 14 сантиметров они оценили в среднем как "скромный" размер, 16,8 сантиметра - "средний" и более 17,8 сантиметра - "выдающийся".
По усредненным данным у большинства мужчин длина обычно составляет 16 сантиметров (достигая в пиковых точках 7 и 26 сантиметров). Исследование показало, величина эрегированного члена увеличивается вплоть до 17-летнего возраста, после чего уже меняется очень незначительно.
Как выяснилось, средние размеры члена у геев/бисексуалов и гетеросексуалов практически не отличаются (16,3 сантиметра у гей/би и 16 у гетеро). Аналогично были сравнены размеры у представителей разных рас.
Вопреки популярному мифу, в длинах эрегированных пенисов у чернокожих мужчин и европеоидов статистически показательного различия нет. Однако у латиноамериканцев и азиатов (выходцев из Китая, Японии, Кореи и Вьетнама) эрегированные члены были значительно короче по сравнению с членами европеоидов или чернокожих мужчин.
Полученные данные свидетельствуют, что при эрекции пенис в среднем увеличивается на 208,5%. Сорок восемь процентов испытуемых утверждали, что их пенисы во время эрекции были прямыми, 28% сообщили, что имелся наклон влево или вправо, и еще 24% заявили, что у них был изгиб (вероятно, ствола). 
Размер нельзя определить по внешнему виду
Статистическое соответствие между длиной возбужденного пениса и размерами ладоней и ступней практически отсутствует.
Чтобы помочь Вам более точно определиться с тем, как Ваши собственные размеры соотносятся с размерами 1768 участников этого исследования, автор составил табличку. Измерьте собственный пенис и посмотрите на размер процентов.
Процент мужчин, у которых длина эрегированный пениса меньше, чем:
6,7 сантиметра - 0%
12,0 сантиметра - 10%
13,7 сантиметра - 20%
14,5 сантиметра - 30%
15,0 сантиметра - 40%
16,0 сантиметра - 50%
16,8 сантиметра - 60%
17,5 сантиметра - 70%
18,5 сантиметра - 80%
20,0 сантиметра - 90%
26,2 сантиметра - 100%
К примеру, длина Вашего эрегированного члена - 155 миллиметров, таблица покажет, что такой размер оказывается в промежутке между 40% и 50%. Другими словами, по меньшей мере, 40% мужчин не достигают такого уровня.

Врачи ошибаются веками

Настоящий автор текстовой подачи новости - неизвестен. Статью я нашел в медицинских обзорах в марте 2004. 

Врачи ошибаются веками благодаря исследователям, традициям и пациентам

Помимо случайных ошибок врачей - когда назначается не тот препарат, когда делается ненужная операция, существуют "традиционные ошибки" - когда на протяжении десятилетий врачи используют неэффективные методы. Так, хирурги перестали прижигать огнестрельные раны только после того, как у одного из них закончилось горячее масло, и он понял нецелесообразность такой процедуры. Без каких либо доказательств эффективности медики тысячелетиями лечили почти все болезни кровопусканием... Проблеме неэффективного лечения посвящен весь последний номер British Medical Journal. Как отмечают авторы BMJ, главной причиной существующего подхода врачей являются медицинские традиции. За всю историю врачевания сложился стереотип: в любой ситуации врач должен делать хоть что-то. Такая практика жива до сих пор, хотя в ее эффективности усомнился еще Вольтер. Он сказал, что "искусство медиков в том, чтобы отвлечь пациента на то время, когда болезнь излечит сама природа". Современные исследователи согласились с французским писателем и решили выяснить причины такого явления. 

Когда пациент приходит к врачу, он ждет от медика хоть каких-то действий. Во-первых, это обследование. Врачи осматривают пациента с помощью стандартных, можно сказать, традиционных методов, отправляют на инструментальные исследования и анализы. А затем пациенты ждут лечения, которое назначается согласно результатам этого обследования. 

Как отмечают авторы BMJ, действия врача в большей степени - ритуал. Традиционные методы исследования - перкуссия, проверка голосового дрожания в легких - применяются терапевтами уже не одно столетие. Хотя для постановки диагноза в абсолютном большинстве случаев используются не старые приемы, а рентгенологическое исследование и другие инструментальные методы, никто не позволяет себе усомниться в необходимости действий врача: таковы медицинские традиции. И изменить их, даже обладая необходимыми доказательствами, очень непросто. 

Исследования показали, что традиционный подход медиков - делать хоть что-то - порой оказывается не только неэффективным, но и вредным. Так, помощь психологов пострадавшим в авто- и других катастрофах может лишь ухудшить их состояние. А когда пациенту назначают необоснованно большое число обследований, это приводит к диагностике несуществующих заболеваний и их лечению. 

Но все же, в большинстве случаев, назначение "хоть какого-то" лечения безобидно и в какой-то мере оправдано. Так, микстура от кашля работает в качестве песочных часов: к тому моменту, когда кашель проходит сам по себе, содержимое пузырька заканчивается. 

Принято считать, что найти эффективное лечение врачам помогают исследователи. В первую очередь, изучая природу того или иного заболевания. Так, медики уже давно используют инсулин при диабетической коме, зная, что недостаток этого гормона является причиной диабета и зачастую приводит к смерти больного. В данном случае провести клинические испытания - значит лишить жизни половину больных, которым вместо инсулина введут "пустышку" плацебо. Подобным образом, никто не предлагает устроить испытания парашютов, в которых половина десантников оденут на плечи пустой рюкзак. 

Но, к сожалению, такой подход далеко не всегда оправдан. В медицине есть множество примеров, когда препараты, созданные в результате кропотливой научной работы, оказывались неэффективными. Или, наоборот - лучшие лекарства попадали в разряд противопоказанных. Причем такие стереотипы, порожденные научными исследованиями, остаются в медицинской практике надолго, хотя не соответствуют действительности. 

Другой вид исследований - испытания препарата на животных и добровольцах - также не всегда гарантирует объективных результатов. Во первых, исследователи зачастую регистрируют лишь те побочные эффекты, которые ожидают увидеть. А эффективность препарата при этом переоценивают. В самом худшем случае, исследователи оказываются заинтересованными в том или ином результате работы: так на страницах журнала The Lancet появилась статья, автор которой назвал прививки от детских инфекций опасными. 

Как отмечает главный редактор BMJ Ричард Смит (Richard Smith), статьи о неэффективности медицинской помощи написаны совсем не для того, чтобы убедить пациентов не обращаться к врачам. Скорее, наоборот, авторы журнала призывают пациентов не заставлять врачей назначать ненужные анализы и, тем более, "хоть какое-то" лечение. 

А опытным врачам предлагают самостоятельно определять эффективность тех или иных методик, даже если они применяются веками или рекомендуются исследователями. И, самое главное, не назначать лишнего лечения. Ведь не даром говорят, что обычный хирург знает как оперировать, хороший - когда это надо сделать, а лучший - когда операция не нужна. (выделено мной - Doppler)

Медицина, как она есть. Или как ее нет...

Пока мне, как врачу высшей категории с 25-летним стажем в медицине - гинекология, ЭКО, УЗИ, допплерография (автор методических рекомендаций Минздрава и компьютерной программы "Пренатальная допплерография"), да и хватит пока... хочется посмотреть на Вашу реакцию на заявленную тему - кого-то это волнует по-настоящему или всех устраивает то, что происходит. Вы действительно доверяете врачам, когда идете на прием? Диагнозам? В то, что Вам действительно нужна эта операция или дорогущие лекарства? И что Вам на самом деле сделали эту операцию? Вы так наивны или Вам так повезло? Вы верите в рекламу лекарств? Знаете про откаты за рецепты и направления на обследования? Верите в частные клиники? В бесплатную медицину? Кому-то из вас (или родственников) было так плохо, чтобы вы поняли, что в нашей стране медицины нет? Хочется послушать... Потом будет (или не будет) мое мнение. Мнение изнутри.... основанное на реальных фактах. Может быть кому-то это поможет не совершить ошибку. А кому-то реально помочь. Во-всяком случае, я именно с этой целью начал этот блог... Хотя может быть я и не прав...

Бешеная кошка, люди и стиральная машина

Вспомнил жизненую историю:
В дошкольном и школьном возрасте я был очень сердобольным ребенком и отдыхая у бабушки на каникулах собирал со всей округи бездомных котят и щенков, строил им домики, кормил их, мазал им йодом лишаи, носил к дедушке ветеринару с вывихнутыми лапками, ну и тому подобное. Потом люди там бабушки всякие забирали их к себе жить во дворы и села.
Вырастил таким образом красивую кошечку Дымку. Она прижилась у бабушки во дворе. Жила как обычная сельская кошка во дворах. Но в руки давалась только мне и бабушке, была по природе диковата или обидел ее кто в дестве.. Не знаю.

Вообщем, когда наступил конец лета, я поехал домой в Киев на учебу, кошка осталась с бабушкой. В один прекрасный день на домашний телефон - звонок.
 - Альо, здрастя. Це Прилуцька ветиринарна санітарна служба. Ви Сашко?
 - Да. Я.
 - Тут ваша кішка Димка покусала людину, ви з нею постоянно общалися і вам треба от бєшенства прівівки поробить. (Во здравоохранение было, да? Сейчас всем похеру кто кого покусал).
Уже не помню всю эту чехарду, вообщем оказался я в больнице на Кондратюка и мне делали вроде через день уколы в живот от бешенства.
Где-то на надцатом уколе узнал я историю искусания моей кошкой человека:
Пришла к бабушке родственница проведать, попылы чайку и уж очень Дымка ей понравилась. Попросила бабушку отдать кошку. Бабушка согласилась. Словили ее, с трудом запихнули в сумку. Ведь она дикая была. Везла кошку в автобусе в сумке, кошка метушится, орет. Это же для животного шок настоящий. Донесли ее таки в квартиру (трехэтажки сельские), выпустили из сумки - кошка под диван. Тут нет чтоб дать ей хоть оправиться от потрясения, родственница начала ее ловить различными негуманными методами. Кошка уже и по стенам бегала и попотолку и по занавескам. В итоге, человек победил. И ничего лучшего этому человеку в голову не пришло, как засунуть эту кошку в стиральную машину. Так кошка и провела всю ночь, истошно мяукая. Ее накрыли бушлатами, чтоб не так громко было.
Наступило утро, женщина решила посмотреть как там кошка. Открыла дверцу машинки, и вот тут то и наступила месть! Кошка стрелой выпрыгнула из машинки, уцепилась тетке в лицо и начала все кусать.
И вы знаете, я ее, кошку, понимаю. Я только не понимаю, почему врачи заподозрили бешенство у кошки, а не у родственницы.
Так что, считаю, что я пострадал незаслужено и требую компенсации.
Вот такая вот история.

Что бы вы не хотели услышать, находясь на операционном столе

Не удержалась. Может я жестокая, но мне понравилось. :)

- ...это нyжно сохpанить для патологоанатомического исследования...

- ...пpими этy жеpтвy, о, Повелитель Тьмы...

- ...Бобик, Бобик, отдай это мне, вот пpотивная собака!..

- ...погоди, погоди, если это селезенка, то что тогда вот это?..

- ...о, чеpт, мой "Ролекс" тyда yпал...

- ...ой!!! Хмм- Вы не пpипомните слyчая, что бы кто-нибyдь выжил после вливания 500 мл pаствоpа хлоpистого калия?..

- ...блин, опять пpобки пеpегоpели, я ни хpена не вижy...

- ...знаешь, сколько сейчас стоит почка на чеpном pынке? А y него их две...

- ...все стойте на месте и не шевелитесь - я потеpял контактные линзы...

- ...кто-нибyдь может сделать так, чтобы эта хpеновина не билась? Она мешает мне сосpедоточиться...

- ... а эта штyка что здесь делает?..

- ...не надо дpаматизиpовать - ведь если глyбоко вдyматься, то не такая yж это и большая потеpя для человечества...

- ...yх ты, ни хpена себе! Hи y кого слyчайно нет с собой фотоаппаpата?..

- ...что, гpохнyлась в обмоpок? М-да, медсестpы - они и есть медсестpы...

- ...так это же любовница моего мужа! Какая пpиятная встpеча...

- ...меня pаздpажает, когда не хватает деталей!..

- ...все, готово. Hадеюсь, я ничего не забыл внyтpи, как в пpошлый pаз...

- ...как, и y тебя это тоже пеpвая опеpация?..

- ...здесь стеpильно? Убоpщица мыла пол или нет?..

- ...да остоpожно ты, он же сюда не пол менять пpишел...

- ...да, кpови здесь хватит только на одного, кого из них бyдем спасать?..

- ...никто не видел, кyда делся скальпель?..

- ...он хоть yспел обзавестись детьми?..

- ...сестpа, этот пациент никомy не завещал свои оpганы?..

- ...остоpожно, сейчас кpовь бpызнет, пpикpойтесь чем-нибyдь...

- ...ПОЖАР!!! Всем покинyть помещение!..

- ...чеpт, из yчебника выpвана 47-я стpаница...

- ...Фy! Здесь нyжна тpяпка, позовите кто-нибyдь yбоpщицy...

- ...смотpите: когда тянешь за этy фиговинy, сгибается нога. А этот неpв для чего?..

- ...это не та нога...

- ...кто-нибyдь yмеет делать массаж сеpдца?..

- ...давайте побыстpее закончим, а то y меня самолет чеpез два часа...

- ...что там, пpовода не хватает?..

- ...говоpишь, он пpожил 20 лет с этой хpеновиной внyтpи?..

- ...надо потоpопиться - анестезии хватит еще максимyм на 5 минyт...

- ...250 yдаpов - это, пожалyй, немного yчащенный пyльс...

- ...нy вот, пожалyйста! Я же тебя пpосил не смешить меня!..

-
..."Сколько зажимов в лотке?" - "Шесть". - "Пеpесчитайте". - "Шесть". -
"А на полy?" - "Hи одного". - "Тогда пpидется снова вскpывать"...

В ім’я ближнього свого ...

Серед творців літопису медичної галузі Великоберезняського району Закарпатської облатсі  ім’я Івана Сокача - особливо шановане, осяяне промінням вдячності пацієнтів, глибокої поваги колег. Йому випала нелегка справа організації системи охорони здоров’я у бідному гірському краї, він єдиним на Великоберезнянщині удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, його згадують шанобливо сотні пацієнтів, які зверталися по його допомогу, віддаючи перевагу над багатьма авторитетами обласних клінік. Визнання професійності, глибокої людяності і високої відповідальності ширилося далеко за межами району. Воно живе у пам’яті колег, земляків, відроджується штрихами досягнень молодих спеціалістів, спонукає вклонятися подвижництву людини, котра своє життя присвятила продовженню інших життів, своє серце поклала на олтар служіння найвищому мистецтву… 



   Народився майбутній лікар у закарпатському селі Білки на Іршавщині,  котре подарувало світу багатьох відомих науковців, творців, діячів. Навіть у дорадянські часи, які вважалися безпросвітними, тут здобували освіту  не тільки діти заможних панів. А тому коваль Іван Сокач не полишав горнила кузні допізна, майже щовечора вітався з місяцем через мале віконце, виконував усі замовлення справно і вчасно, аби заробити синові на освіту. Надто тямущим до науки вдався малий Іванко, дивував учителів кмітливим розумом і цікавістю. І так хотілося вивести в люди хлопчика, який обігнав у навчанні ровесників-багатіїв. А тому всіляко заохочувалося його сидіння над книжками, писання при свічці, неблизькі прогулянки до бібліотеки  обласного центру.
    Іванко любив затримуватися у батьковій кузні, прислухатися до розмов дорослих дядьків. Хоча були то здебільшого нарікання на нестатки, на тяжке життя, недуги. Дуже вражало його, якщо хтось помирав раптом, нібито без явної причини. Бо навіть до важко хворих не завжди кликали «дохторів», адже коштували їх послуги  грошей, котрі водилися не у кожній селянській родині. Ще хлопчаком заявив якось, що вивчатиме медицину, і не дозволить помирати раптово молодим і дужим…
Те, що хлопець вирішив дохторувати, тішило батька-матір немало, бо таких спеціалістів запрошували у село аж з Іршави, вважаючи чи не посланцями Божими.  І вчитися на лікаря треба було далеко від рідного краю, зазвичай у Братиславі, адже Закарпаття було того часу частиною Чехословаччини.
      Іван Іванович потім пригадував, що великих труднощів вступити на факультет медицини тоді не складало. На перший курс зарахували усіх бажаючих. Щоправда, на другий рік залишилася незначна частка студентів, які пройшли іспитування здатністю вчитися, а ще - освоювати найгуманніше на землі мистецтво зцілення від недуг. Він був серед перших у їх списку.
       Згадував лікар  і інший цікавий штрих з тодішнього ставлення держави до молодих спеціалістів. Для здобуття професії  їм надавався солідний грошовий кредит, який мали повернути за встановлений термін через п’ять років після початку роботи. Скористався ним і Іван Сокач,  і дуже доречно. Зміг пройти практику у Виноградові, чотири роки стажування у Дебрецені, перейняти неабиякий досвід гінекологічної практики. А по війні усі борги скасувалися самі собою відомими політичними змінами у житті Закарпаття. Але той аванс він повернув відтак безвідмовним служінням пацієнтам, які зверталися до нього у будні і свята, незважаючи на графік лікарського прийому. Можливо, і не мають ваги ці штрихи його біографії до пізніших професійних заслуг, але вони наводять на певні роздуми щодо способів надання шансу обдарованій і здібній юні. Вони підказують, що професіоналізм не береться лише з Божого дару, а пестується і підтримується суспільством.

    Після  стажування  молодий лікар отримав дуже відповідальне призначення - очолити систему охорони здоров’я у гірському районі. Власне, очолювати не було ні кого, ні що, адже довелося створювати з нуля і базу, і колектив. То був перший повоєнний рік, у трудовій книжці позначений 1-им травнем 1945…



   Добре, що Бог наділив його неабиякою заповзятістю і здатністю трудитися, не покладаючи рук. Адже скільки часу забирали організаційні справи, скільки порогів доводилося оббити щодня, аби обладнати відповідно відділення,  завезти медикаменти, інструментарій, встановити правила роботи, дати бодай мінімальних знань молодшому персоналу. То вже потім у області відкриють медичні училища, факультет при УжДУ, направлять фахівців з інших регіонів усього Союзу. А кілька років доводилося вникати у всі дрібниці не лише медичної справи, а й господарювання, надання інструктивних настанов. Ось яке володіння згідно архівних даний прийняв новоспечений керівник райлікарні: персонал: лікарі -два, медичні сестри - 4; матеріальна база: дезкамера -1, кухня для харчування хворих, ручна пральня, кінь -1. А обслуговувати необхідно було 45 лікарнянських ліжок: 10 - терапевтичних, 5 - хірургічних, 3 -гінекологічні, 2- пологові та 25 - інфекційних. Ця статистика дає досить повну уяву про умови роботи фахівця, вишколеного у Братиславі та Дебрецені…
    


    Щоправда, його посилали у гірський район нібито на недовгий період, лише організувати справу, а відтак мав отримати роботу у обласній лікарні. Напевне, міг скористатися таким шансом, але буденні клопоти так втягнули у свій вир, що забув про власну кар’єру. Адже суто організа-ційних справ вистачало, щоб дні завершувалися пізно, а тут ще й хворих щодня десятки. І не лише лікарнянських, а й у селах, причому бездоріжніх, віддалених. Добирався підводами, інколи і верхи на коні. Були виклики навіть у Турківський район  сусідньої Львівщини. Здебільшого до породіль, коли сільські повитухи не могли дати ради важким пологам. Жодного разу не відмо-вився, пославшись на втому чи зайнятість. Сьогодні таке сприймається, очевидно, з подивом, бо лише власна совість і почуття обов’язку (ні, не перед керівництвом чи законом) змушували забувати про сон і відпочинок, про обіцяні відвідини родичів, про всі особисті справи, а йти на перший поклик кожного, хто просив допомоги. Ні належного обліку хворих ще не було, ні якогось правового контролю за діяльністю медиків, але ні за яких обставин не дозволив собі порушити найголовнішу заповідь лікаря: полегшити  страждання недужого. Хто б порахував, скількох пацієнтів врятував з обіймів смерті, скільком немовлятам подарував щастя побачити світ?  Без перебільшення, два покоління великоберезнян пішли у життя з його теплих долонь… Він робив операції, якщо не було змоги швидко доставити хворого до обласного центру, лікував недуги, які виходили за межі компетенції гінеколога, і колишня практика та постійне навчання тут згодилися  дуже. Скоро здобув славу лікаря-чарівника, до якого просилися на прийом пацієнтки навіть з Ужгорода.
Через рік після призначення головним лікарем району домігся відкриття клінічної ла-бораторії, рентген-кабінету та зубопротезного кабінету. Ще через рік зумів організувати роботу низки сільських фельдшерсько-акушерських пунктів,  а відтак - амбулаторій.
      Якось так  складається, що біля яскравих світил завжди обертаються зорі, які діляться промінням і теплом. Найперші підлегліколеги Івана Івановича виявилися також непересічними медиками, котрі не зраджували клятві Гіппократа. У Великому Березному вдячним словом згадують Ганну Кузіну,  Фаїну Настаскіну, Таїсію Васалатієву, Михайла Ворожильчака, Людвіга Вайзера, Василя Воронича та інших, що розбудовували систему охорони здоров’я у гірському краї. Немало спеціалістів, які пройшли гарт під керівництвом Івана Сокача, стали помітними особистостями у обласній лікарні.



    Якщо вдатися у архівну хроніку медицини того часу, то не перестаєш дивуватися ентузіазму і енергійності лікарів, які працювали у нашому районі. Причому, ніяких дивідендів вигоди чи користі за подвижницький труд. Раділи, якщо могли придбати велосипеда, яким і на роботу доберешся, і до хворого потрапиш швидше, аніж пішки. Послугувався довгі роки цим видом транспорту і Іван Іванович.
Мав щастя і він, і його пацієнти, що вихованням синів і домашніми спра-вами займалася дружина, вчителька за фахом, що походила з інтелігентної священицької родини, і почуття гуманного обов’язку було для неї першочерговим.  То дуже важливо, якщо удома є атмосфера розуміння і підтримки. Єлизавета Тиборівна знала ціну подвижництва чоловіка, передала це і обидвом синам. Для Івана та Миколи з ранніх років не існувало проблеми вибору професії - стануть, як тато…
 Організаторські зусилля та професійний талант Івана Іва-новича не залишилися не відзна-ченими державою:  1963 року удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, а ще через три роки - ордена Трудового Че-рвоного Прапора.  Можна лише здогадуватися, що цьому поспри-яло тодішнє обласне керівництво сфери охорони здоров’я, де були його колишні колеги та й учні. І про це думається сьогодні з вдячністю, адже не завжди на нашій землі належно цінують найсумлінніших трудівників. Хоча… не лише шануванням та розумінням була оточена його праця, бо доводилося чути несправедливі звинувачення, переносити підступи заздрісників, виправдовуватися за професійність вчинків перед невігласами  медичної справи. До того ж, посада змушувала бути активним комуністом, займатися громадськими справами, інколи лукавити перед власним сумлінням. Але, як і всіх одержимих людей, від таких прикрощів  його рятувала високість покликання, яке завжди стає понад земну суєту…
     Воно дозволяло проводити біля хворих кілька безсонних ночей підряд, спозаранку простувати до лікарні у вихідні дні, не рахувати відпрацьованих годин, не дратуватися через побутові незручності. Хтозна, яке то щастя - усвідомлювати свою потрібність, доки є сили і снага?! А він відчував її не лише у робочому кабінеті, у лікарнянській палаті, бо зверталися часто просто на вулиці:
     - Іване Івановичу, а підкажіть, що зі мною коїться останніми днями…
      Причому, перепиняли не лише жінки, а нерідко й чоловіки, яких турбували  проблеми з  самопочуттям. Ерудований у  різних галузях медицини, наділений даром інтуїції, здебільшого безпомильно призначав лікування чи давав поради. Справді, Богом благословенний на лікарське мистецтво. З таких спогадів можна б написати книгу, а розповідь пересипати і слушними порадами, і корисними рецептами.



     Майже до 76 років не покидав свого посту Іван Іванович Сокач, якого тепер без усякого сумніву величають великим Лікарем і колишні колеги та пацієнти, і вся громадськість селища, якій не байдуже до діяльності визначних постатей отчого краю. А справу продовжують сини: Іван - у Виноградові, Микола - у Сваляві, переймуть її і дальші нащадки.
…Вшанування 100-річного ювілею від Дня народження талановитого лікаря і фундатора районної системи охорони здоров’я  перетворилося у щемно хвилюючу подію, яка полишиться у пам’яті кожного її свідка зерном невмирущості  подвижництва в ім’я ближнього свого…
Ганна Герич  (Газета "Карпатська зірка" - 2009, №36)



Ти знаєш що ти людина?

Ти знаєш що ти людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Печінка твоя єдина,

Сердце твоє єдине,

А нирки у тебе дві.

Амулеты от свинного гриппа


Вместе с Тамифлю прислали наши европейские друзья. Говорят, помогает...

 

Жертви "зомбоящика"

(По-русски читать тут) У Києві паніка. Київ напівбезлюдний. Тобто на вулицях вдвічі-втричі менше людей, ніж звичайно. Третина позакривала обличчя масками або шаликами, як студенти на стрьомних акціях. Молодь, причому, теж.В метро на "червоній лінії" можна спокійно зайти і сісти. З Києва не випускають автобуси. Пан Орест Васкул запросив мене до Ясногородки на 40 днів по його сину Петру. Я б туди і не потрапила, якби не Андрій Мохник і "свободівці" - дісталася у їхній машині. У Тернополі, кажуть знайомі, майже у кожній родині є хворий на грип. Ці хворі, звісно, не помирають, але все одно дуже страшно. Люди на власні очі бачили літаки, які розбризкують щось над містом. Ну, хто не бачив літак - гвинтокрил бачив точно. Скажіть мені чесно: ви вірите у свинячий грип? У Києві, згідно офіційних заяв, ЖОДНОГО випадку цієї хвороби. По Україні смертність така сама, як щороку в осінній період. Восени завжди лютує грип, і від його ускладнень на країну завжди помирає кілька десятків людей. Ні - ходять у масках, як відвідувачі в реанімації. Не думала, що наш народ так сильно залежить від "зомбоящика". З епідемією звичайного грипу теж слід боротися, і честь і хвала тим, хто це робить. Але ця паніка...

Якщо це зробив Ющенко, щоб зірвати вибори (а схоже, бо почалося з відданих йому західних областей, де людей, померлих від звичайного грипу, легше записати як жертв "свинячої" епідемії), то я йому аплодую. Юля показала, що здатна зібрати Майдан. А Ющенко, який до боротьби зі страшною епідемією вже чомусь залучив і армію, - що не впустить автобуси до Києва. Бо якщо їх не випускають - мабуть, не впускають теж. А що? А у нас свобода слова. Пиши і кажи, що хочеш. А майдани збирати зась. І толерантний політкоректний Захід цього разу мовчатиме у марлеву масочку, бо епідемії вони бояться ще більше за нас. Якщо це справді геніальна задумка Ющенка, щоб не пустити до влади Тимошенко і Януковича, доречно його підтримати і щосили сіяти паніку. А ну, ховайтеся по хатах! У Києві вже бачили шпигунів, які розприскують свинячий грип із балончиків.

Джерело: http://bilozerska.livejournal.com

Про поиски позитива...Не про грипп!

Подвернула ногу. Ага… Как сказала Тошка * даже не знаю радоваться, что не грипп или нет )))

Подвернула на ступеньках поликлиники. Бегала туда по делам , а не по болезни, а вот уйти спокойно не удалось. Эти все лишь навсего две несчастные ступеньки оказались для меня непреодолимым барьером на пути к свободе. Подвернула, упала, шок…. Что сказала при падении не помню, но люди, проходили мимо, как буд-то я – пустое место, а не девушка, внезапно приземлившаяся на задницу . Сижу, больно… рекция окружающих нулевая. Со слезами на глазах отползла на ближайшую скамейку , пытаюсь анализировать ситуацию. Вроде поликлиника  и врач должен быть. Заковыляла искать травматолога как спасителя от внезапной напасти. У кабинета толпились люди, но, как выяснилось , они не к нему, а в соседний кабинет на флюорографию. То есть я – первая, но врача в кабинете не оказалось и пришлось ждать. Боль нарастала и я чувствовала , что ноге становится тесно в сапоге. Слезы уже трудно сдерживать. Пока ждала врача , подошли еще люди и ессно, при виде зашедшего в кабинет врача, все туда ломанулись. Я – явный аутсайдер в спринте , сижу жду дальше. Нога болит шокапец. Наконец, все желающие прошли и я смогла вковылять в кабинет.

Вопрос врача * карточка есть?*

Я - * нет у меня здесь карточки*

Врач * идите ! ( сильно сказано) в регистратуру и пусть там вам заведут карточку* .

 Я - * я только что упала, нога очень болит, мне трудно идти, может сестра сходит в регистратуру, а вы посмотрите мою ногу?*

 Врач - * у меня нет сестры, так что идите! сами, без карточки я не принимаю*

Капец… пытаюсь вспомнить где регистратура и с грустью понимаю, что она в другом крыле. То есть шкандылять и шкандылять… Слезы текут уже по лицу от шока, боли и такого отношения, но делать нечего… тащусь.

Получив заветную бумажку, на которой и было написано с моих же слов ФИО , год рождения и адрес( почему такую фигушку не мог написать сам врач для меня загадка) тащусь опять к врачу. Удача! Возле кабинета никого, стучусь, слышу заветное * Входите!* Открываю дверь и вижу жующего пирожок врача за свои столом.

Я - * Приятного аппетита, мне подождать?*

Врач - * ничего, проходите* пирожок кусок за куском исчезал во рту врача. * Показывайте*

Начала самоистязать себя, пытаясь стянуть сапог . Сохранить при этом приветливое выражение лица не удалось. Врач, не отрываясь от пирожка, ощупал мою ногу и сказал , что надо сделать рентген, пирожок продолжал жеваться и после ощупывания ноги ( мыть руки врач явно не собирался) Процедура самоистязания прошла в обратном порядке. Потащилась в рентген кабинет. На двери табличка * Проветривание 15 минут* Сколько эта табличка уже висела я не знаю, очередь уже там была,  я прождала полчаса. Вопрос * В каком временном измерении живут обитатели этого кабинета ?* 

То, что мне придется опять высвобождать ногу , я уже знала, потому по пути приобрела кетанов. На кетанове все стало значительно веселее, потому как боль уже мало ощущалась. Сделала снимок, принесла врачу. Врач как-то неуверенно и долго колдовал над снимком, даже в лупу рассматривал и уходил с ним из кабинета. Вернувшись, сообщил, что скорее всего! перелома нет и отправил домой .

Вопрос! Нафига мне такой врач был нужен , если методы лечения я узнавала в тырнете?

Зато у меня теперь вынужденный карантин))))