Ася Резницкая
1 год ·
Ааааааааа!!!!

«Навещал ребёнка в лагере, гуляли по территории, нашли телефон. Лежит себе на тропинке, тёплый ещё, наверняка только что выпал из кармана какого нибудь оболтуса. Сперва хотели отнести на охрану, но по дороге решили, что можем и сами позвонить по какому нибудь номеру, выяснить имя владельца, и вернуть ему телефон. Так даже приятнее.

В телефонной книге было только два контакта. "Мама" и "Папа". Секунду помешкав, я нажал "Папу".

- Привет, сынок! - раздался в трубке густой приятный баритон.

- Простите, это не сынок. - сказал я. - Мы нашли телефон, хотим вернуть владельцу. Это телефон вашего сына?

- Да, сына. - немного растерянно ответил собеседник на том конце. - А как он у вас оказался?

- Говорю же - нашли. Гуляли, смотрим телефон лежит. Наверное из кармана выпал. Он у вас в каком отряде?

- Кто?

Баритон откровенно тупил. "Надо было мамаше звонить" - подумал я. С другой стороны, мне легко было понять растерянность отца, когда с номера ребёнка звонит какой-то непонятный мужик. Поэтому я терпеливо повторил.

- Сын ваш. В каком он отряде, вы знаете?

- Он ни в каком не в отряде.

- Он что, вожатый?

- Какой вожатый?! Вы где вообще этот телефон нашли?

- Тут, на территории.

- На какой территории?!

- На территории лагеря.

- Какого лагеря? Это что, розыгрыш?

- Знаете, мне не до розыгрышей. Я приехал в лагерь навестить своего ребёнка, мы нашли телефон. Лагерь "Дружба". Вы что, не знаете, где ваш ребёнок находится?

- Я отлично знаю, где находится мой ребёнок! Ни к какому лагерю это отношения не имеет. Вы или издеваетесь, или тут какая-то ошибка!

- А это мы сейчас легко выясним. - сказал я.

Мы как раз подходили к домику охраны.

- Назовите фамилию ребёнка и возраст. - попросил я баритона.

И пока один из охранников шуршал листами со списками детей, мой собеседник сопел в трубку, переваривая происходящее. Я специально держал телефон поближе к охраннику, что бы баритон мог слышать ответ из первых уст.

- Есть такой! - наконец сказал охранник, повторив фамилию и имя ребёнка. - Шестой отряд. Корпус три.

- Слышали? - спросил я в трубку. - Сейчас мы отнесём ребёнку телефон, и вы уж там дальше сами разбирайтесь, ваш это ребёнок, или не ваш.

- Хорошо. - ответил собеседник изрядно подсевшим голосом. - Спасибо. А где вы говорите этот лагерь находится?

- В Костино. Это по Ярославке.

- Блять! - неожиданно выругался баритон.

- Что? - спросил я. - Что-то не так?

- Да нет, всё так. Извините. - сказал баритон.

И секунду помолчав, вдруг зло процедил сквозь зубы:

- Всё так! Просто интересно, если ребёнок в лагере, то с кем эта сссука в Египет улетела?!»
(с)

Ірландський гумор

       Йому сподобався паб. Атмосфера було доволі життєрадісною. Відвідувачі замовляли пиво “Гінес” у високих стаканах, які звично перехилялися й слугували скоріше задля “підтвердження статусу” того, хто випивав. Присутніх було небагато. Обговорювалися останні новини та події місцевого життя. Неподалік від Мерфі прилаштувався огрядний чоловік середніх років із молодявою супутницею, яка зацікавлено  слухала його розповіді. Він продовжував, відпивши чималий ковток й явно піддавшись легкому впливу алкоголю:
- У історії Ірландії був принц Донеголський, або ж лицар О’Доннел. Якось на Пасхальному тижні він приймав у себе при дворі титулованого іспанського гостя, і їм не вистачило яблук. Він негайно послав слугу в найближче абатство, проте скупа братія відповіла, що, на жаль, від старих запасів нічого не залишилося і доки не достигне новий урожай яблук у них не буде. Тоді О’Доннел наказав надіслати ченцям у дарунок пакунок зі свічками. І посланець, який відніс їх, повернувся назад з кошиком чудових  яблук. О’Доннел одразу ж вигадав гельською мовою дотепний двовірш і відіслав його з найщирішою подякою до абатства: мовляв, він приголомшений відкриттям, що свічки допомагають яблукам дозрівати  раніше.

Ірландське життя

       Торгівельний центр з багатообіцяючою назвою “Ірландське життя” не вирізнявся нічим особливим. Звичні магазинчики, що тулился один до одного на його території, виглядали доволі прозаїчно. Звичайні туристи, які гуляли містом та вже не менш звичайні острів’яни. Дама з екстравагантною сумочкою та явно завеликими окулярами висловлювала своє невдоволення побаченим дуже різко моложавому чоловіку, який її супроводжував. Рейлі розгледілася. Вона нічого не мала проти щоби пройтися подібними магазинчиками. Тим більше, що така нагода випадала їй не так вже й часто. За кілька кроків від неї раптом з’явилося вже бачене колись обличчя. У пам’яті виринула знайома вулиця… Тьмяне освітлення…
       У Рейлі знову виникло бажання прогулятися нічним містом. Що ж… Якщо довелося мати справу з таким цілеспрямованим “супутником”, то при нагоді з ним не завадило б ближче поспілкуватися. Крім того, не завадило б побачити його “партнерів”, котрі могли б якось завадити цьому спілкуванню.
Вона вирішила більше часу приділити магазинам з одягом… А разом і поспостерігати за своїм “проводирем”, адже для нього теж відкривався “неозорий краєвид ” для збування часу.
Пройшовшись знічев’я по магазину й придбавши задля очей кілька дрібничок, Рейлі вирішила знову приєднатися до свого “провідника”. Кілька годин “денного сну” навряд їм могли б завадити, зважаючи на те, що до пабу більшість відвідувачів навідувалася під вечір.

Коротка розмова у пабі

       Мерфі скоріше відчув, аніж побачив, як хтось втупив у нього свій погляд. Озирнувшись, він запримітив Сіда, що сидів, сьорбаючи пиво та жваво щось обговорюючи з чоловіком років 45-ти. Через деякий час чоловік попрощався й, пройшовши повз Мерфі, попрямував до виходу. Коло дверей він чемно пропустив Рейлі. Сід пройшов за ним, трішки затримавшись поруч із Мерфі й непомітно поклав йому до кишені папірець. На обличчі дівчини сяяла чарівна посмішка, від якої важко було відірвати погляд. Як і належить туристу, Мерфі не збирався робити нічого подібного. Вона підійшла до нього й запропонувала ще трохи прогулятися містом. За кілька хвилин, вже прогулюючись Талбот-стріт, “закохана пара” звернула в одну з бічних вуличок та попрямувала назад до свого тимчасового помешкання. Озирнувшись й побачивши, що поруч нікого немає, чоловік витягнув із кишені хустинку й турботливо передав дівчині. У хустинці була записка. На папірці написано: “Сьогодні, 11 вечора, чорне таксі на перехресті Лоуер Ґардінер й Талбот”. Ну що ж… Ще одна прогулянка. Цікаво, як на подібне зреагують їхні “супутники”, якщо їм заманеться позбутися їхньої уваги. Адже в подальшому не завадило б дізнатися їхню справжню мету.

 

P.S. Усе наведене вище є витвором фантазії. Хочу також висловити подяку вельмишановній пані "Rizhenko Tany" за допомогу в редагуванні матеріалів цієї "Шпигунської серії". Будь-які збіги з реальними іменами, подіями, фактами є випадковістю. Автор не прагнув будь-кого образити або ж якось зашкодити будь-чиїй репутації.

P.P.S. Також прошу не виявляти надмірної прискіпливості щодо моєї оповідки. Але разом з тим дуже вдячний Вам за те, що навідалися до блогу.

P.P.P.S. Хочу також висловити подяку за чудове фото шановному "infomatique".

Ви маєте можливість ознайомитися й із епізодомами  << 4 >> та << 6 >>.

Дублінський аеропорт

       О 18.00 здійснив посадку літак з Лондона. Пасажири виходили з терміналу після нетривалого перельоту. З-поміж них нічим особливим не вирізнялася молода дівчина, яка мала паспорт громадянки Фінляндії з  досить незвичним для місцевих жителів ім’ям - Ірен Ханко. Вона задекларувала метою візиту відвідини історичних пам’яток. Неподалік від аеропорту жіночка вирішила скорстатися послугами таксі.

 11 вечора того ж дня

       Чорне таксі, як і очікувалося, було у визначеному місці. Парочка “закоханих”, неквапливо вийшовши з з будинку, прогулялася по вулиці, спостерігаючи за людьми й оглядаючи вітрини магазинів. Знову неподалік промайнуло знайоме обличчя. Не криючись, Рейлі почала розповідати “своєму хлопцеві” про тітоньку, яка вже давно живе в цьому чудовому місті й останні декілька років  мешкала на околиці. Її поважний вік призводив до того, що вона дуже пізно лягала спати й провадила жваве листування з родичами, хоча й вирізнялася своїм важким характером. Так вона намагалася не дати остаточно піти у небуття своїм спогадам.
       Мерфі запропонував дівчині навідатися до цієї поважної родички й поспілкуватися з нею, аби й справді підтримати родинні зв’язки й розважити стареньку.

Півгодини потому

       Водій припаркувався на невеличкій вуличці Ерлскорт Індастріал Естейт (Earlscourt Industrial Estate), обабіч якої розташовувалися чепурні приватні будиночки. Разом із тим поруч були й будівлі “індустріального” призначення. Жовтий седан зупинився на початку вулички, даючи можливість своїм пасажирам здалеку спостерігати за таксі. Перекинувшись декількома словами з “тексистом”,  Рейлі та Мерфі почули звуки автомобільних двигунів та побачили світло фар. Таксі різко від’їхадо назад, заблокувавши дорогу седану й не даючи йому можливості рухатися вперед. Натомість, позаду нього став чималий пікап, а зі світлого мікроавтобуса вискочило кілька чоловіків зі зброєю. Пасажири та водій автомобіля спротиву не чинили.

Година потому

       Покружлявши містом, таксі зупинилося навпроти будинку, в якому тимчасово оселилися “закохані”. Неподалік було припарковано невеличкий “Форд” ірландців, котрих тимчасово попрохав оселитися поруч містер О’Каллаган. Фактично вони не були знайомі, але зникнення кількох “супроводжуючих” могло стурбувати їхніх колег та спричинити деякі необдумані вчинки. Цього прагнули уникнути  як ірландці, так і керівництво й колеги “туристів”.
       Те що сталося цього вечора, без сумніву, було прелюдією до подальших подій…  Даремні роздуми прагнули заполонити думки, але відпочинок був так само необхідним для підтримання належної форми та гарного самопочуття, як і об’єктивне розуміння навколишньої дійсності.

Ранок наступного дня

       Легкий сніданок з кількох круасанів опісля вчорашньої прогулянки змусив згадати про щось подібне до смажених ковбасок або ж індичої печені, хоча ці думки було одразу ж відігнано.
       Відкривши вікно в кімнаті, Рейлі визирнула на вулицю. Нічого нового не привернуло її уваги. Звична вуличка великого міста, яке зазнавало змін дуже поступово й існувало вже чимало століть… Змінювалися люди… Але пристрасті й уподобання залишалися. Пригадався доволі відомий середньовічний анекдот. Якось їй довелося почути про граматика, котрий, переправляючись через річку, запитав у човняра, чи знає той латину. Отримавши негативну відповідь, мудрагель зауважив: "Півжиття ти прожив даремно"! Проте трохи згодом човен почав сильно протікати. Перш ніж він пішов на дно, човняр поцікавився: "А чи уміє шанований пан плавати"? І, отримавши негативну відповідь, сказав: "Усе життя ти прожив даремно"! – і, стрибнувши у воду, поплив до берега.
       Зрештою, бажання відпочинку у дівчини змінилося на вже звичну налаштованість працювати.

Опівдні того ж дня

       Ірен вирішила особисто поспостерігати за цікавими американцями. “Дублінський Фенікс Парк”, куди вони сьогодні відправилися був одним із чудових місць для відпочинку, але милуватися природою не дуже випадало цього разу, оскільки “ігри на повітрі” не завжди бувають надто захопливими. Взаємна цікавість наростала й ще невідомо, чим подібне може скінчитися для обох сторін. Але й трохи оглянути оточуючу красу теж ніколи не завадить, тому що турист майже ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ належно поводитися в такій гостинній країні, як Ірландія... Й не забувати фотографувати, адже без цього також, ну, зовсім не можна обійтися.
       Через деякий час Ірен запримітила кількох ірландських хлопців, котрі теж виявляли інтерес до її «парочки». Звичні манери, але разом з тим деяка вимушеність у їхній поведінці видавала людей, котрим усе навколишнє видавалося набридливим та нецікавим. Схоже, їм кортіло скорше полишити це чудове місце.

Дві години потому

       Рейлі та Мерфі не сподівалися на щось нове від цієї прогулянки, але разом з тим вони хотіли ще раз пересвідчитися у наявності чиєїсь прискіпливої уваги. Кілька ірландців, яких було схоплено вчора їхніми колегами, виявилися не дуже говіркими й усе ще вважали за краще відмовчуватися. Проте зустріч у людяному місці з їхніми агресивно налаштованими колегами для останніх могла скінчитися цілком законним арештом співробітниками місцевої «Ґарди» (як називається тут поліція). Але разом з тим ніхто явно за ними не наглядав... Окрім  кількох хлопців містера О’Каллагана, яким прийшлася б більше до душі тепла компанія в якому-небудь пабі з келихом «Ґінеса» або чого-небудь міцнішого.
       Прийшов час вирушати додому. «Закохані» попрямували до виходу з парку й сіли до заздалегідь замовленого таксі. Натомість, ірландці скористалися власним транспортом, як і належить місцевим.

Вечір того ж дня

       Рейлі та Мерфі в своєму номері обговорювали останні «здобутки», але ніяк не могли визначитися з подальшим планом, адже досі лишалося чимало питань без відповідей...
- Ти й справді вважаєш, що я могла б разом з тобою тинятися по пабах?
- А тебе хіба не вчили цьому?
- Не бачу ані найменшої користі у моїй безпосередній присутності при ваших розвагах!
- А якщо я хильну зайвого й повз мою увагу проскочить щось важливе?
- Тоді я буду десь неподалік аби це «важливе» не встигло далеко втекти. З цього приводу можеш не турбуватися.
       Мерфі відкрив пакетик із чіпсами й простягнув дівчині. Рейлі відмовилася від пригощання, натомість, він набив собі рот вмістом пакетика.
- Знаєш, в Ірландії й справді своєрідний «культ» пабів, але це ще не означає, що кожен захоплюється подібним. Скоріше, паби є своєрідним звичаєм «гарного проводження часу», який вже існує протягом багатьох століть, але це ще не означає, наче б кожен надає подібному значної ваги, хоча й багато хто є «поціновувачем»...
       Рейлі пильніше подивилася на нього й подумки вирішила, що про подібне у подальшому розмов краще не заводити.
- Тут і справді вистачає привітних людей, але й не слід забувати про гостинність наших «фанатів», кількох з-поміж яких довелося учора запросити до себе Сіду.
- Подібні винятки лише додають принадності тутешньому життю, адже ти не заперечуєш, що в іншому разі воно видавалося б значно прозаїчнішим?
       На вулиці вже були сутінки. Вікна багатьох будинків яскраво світилися, додаючи їй своєрідності нічної краси міста, яку можна побачити доволі часто, хоча для цього потрібно принаймні хоч трішки уваги. Перехожих значно поменшало, хоча наставав час для нічних розваг. Бажаючі віддати належне нічному сну вже вкладалися... Почулося кілька пострілів.

P.S. Усе наведене вище є витвором фантазії. Хочу висловити подяку вельмишановній пані "Rizhenko Tany" за допомогу в редагуванні матеріалів цієї "Шпигунської серії". Будь-які збіги з реальними іменами, подіями, фактами є випадковістю. Автор не прагнув будь-кого образити або ж якось зашкодити будь-чиїй репутації.

P.P.S.  Висловлюю подяку за чудовий малюнок також шановному "Aywengo".

Також Ви маєте можливість ознайомитися з епізодом << 5 >>.

Среди всего, что в нас переплелось,
Порой самодовольство нами правит.
"Казаться или быть?" - вот в чем вопрос,
Который время человеку ставит. 
Считаться кем-то, или кем-то быть?
Быть смелым, или делать вид, что смелый?
Ты жертвовал, творил, умел любить,
Или об этом лишь вещал умело,
Робея самому себе признаться,
К чему стремишься: быть или казаться?..
Что стоит жизнь в довольстве иль покое,
Когда ее пытаются лепить,
Фальшивя переделанной строкою...
Легко казаться. Очень трудно быть...

                                                                                     Андрей Макаревич.

Хто ти, сучасна людино?

І чого в цім житті тобі треба?

Живеш за законом тваринним,

А хочеш дістати до неба.

 

Для чого в цей світ ти приходиш?

І що ти у ньому шукаєш?

Чи, може, безцільно по землі собі ходиш,

І лиш пустоту після себе лишаєш?

 

А хто ідеалом в житті є для тебе?

Сама собі стала царем ти і Богом.

Кричиш, що у Ньому не маєш потреби,

І вище за тебе немає нікого.

 

Отямся! РозплЮщи засліплені очі!

Хоч раз зазирни у зневолену душу.

Ти слізних благань її чути не хочеш,

А совісті поклик сама в собі глушиш.

 

Собі на землі п’єдестал ти будуєш

Із заздрощів, злоби, гордині й обману.

А дітям своЇм ти каліцтво готуєш,

Поламані долі їм будуть придАним.

 

Якщо ж ти від Бога сильнішою стала,

Й нема над тобою ніяких законів, -

Насправді ти нижче за звіра упала,

У свого ж безглуздя опинилась в полоні.

 

Що лишиш нащадкам, бездушна людино?!

Очей сліпоту передаш в покоління…

Безсилою буде уся медицина,

Якщо ти уб’єш в нім духовне насіння.

 

Чи просто живеш ти в цім  світі пасивно?

Й на все нарікаєш – така Божа воля…

Чому зрозуміти не можеш, людино –

СвоЇми руками творИш собі долю.

 

А Він нас учив, щоб булИ ми як діти –

Щоб кожної миті себе розкривали.

ВсьомУ дивувались й уміли радіти,

І з щирістю в серці  любили й прощали.

 

Хто шукає чого – сАме те і знаходить,

Вільний вибір дається тут кожному.

Та найвища й найбільша у житті цім свобода –

Це неволя в полоні Божому.

В нас знову кошенятка))) Невської маскарадної породи. Вже ходять на лоточок, їдять м'ясце - сире та варене з кашкою. Іноді ссуть мамку. Виростають великими - самці до 10 кг, самиці - до 7-8. Інтелект дорослої особини сягає інтелекту людської дворічної дитини. 

17 лютого 2014 року був мій перший робочий день у Києві. 

[ Читать дальше ]

Є в мене подружка лікар-гінеколог. Веде прийом у консультації в самому серці міста. Сьогодні бачилися.

-- Якби у мене була можливість сказати щось найважливіше кожній людині на планеті, я б сказав – цінуйте те, що маєте.
-- Ніколи не знаєш, який поцілунок буде останнім, яка розмова більше не повториться, куди більше ніколи не повернешся.
-- Ніколи не знаєш, чим закінчиться чергова історія твого життя. Але поки вона триває, цінуй кожен момент, кожну секунду, кожну деталь. Буває, що з часом, ми тужимо навіть за найбільш дратівливими дрібницями. Для того щоб позбутися чогось, не обов'язково повинна відбутися катастрофа чи стихійне лихо. Найчастіше, руйнівним механізмом виступає байдужість, недбале ставлення, неуважність.
-- Цінуйте і будьте уважні до кожної дорогої дрібнички у вашому житті, адже немає нічого гіршого за «кусання ліктів», переживаючи втрату.