Роздертий дух, хоч ціле моє тіло.
Дивлюсь на вас, всміхаючись несміло.
Чого я тут? Для кого ці вистави?
Вам не потрібні ми! Вам треба слави!
Та все ж прийшла почути Ваше слово,
Яке заздалегідь уже готове.
А що зробили Ви для України?
Підняли дух хоча б одній людині?
О так! Підняли кілька років тому.
Я пам’ятаю цю щасливу втому,
Як з друзями верталися з майдану…
Ми думали, що порвані кайдани.

Ми так гадали. Вірили словам
А ви віддались нашим ворогам!
Ви нас жбурнули у глибоку прірву!
А разом з нами – нашу щиру віру!

Та ви й самі нам ворогами стали.
Та ви ж без нас пропали би! Пропали…
Та вам, цих слів ніколи не збагнути!
В ярмі не будем більше спину гнути!

Можливо, завтра виженуть зі школи,
І не закінчу я її ніколи.
Бо слів моїх ця влада не пробачить,
Та байдуже про себе! Край мій плаче!

Хай вірш цей тягарем у серці буде,
Як Януковичу яйце у груди!
Історія не пробачає зради
Хіба у Бога попросіть поради!

На щастя є ще в Україні цвіт!
І він ще зачекає кілька літ!
А вже тоді повстануть духом сильним
Тоді і будуть люди наші вільні.

І встане рідна матінка з колін!
Й почує весь народ щасливий дзвін.
Із гордістю піднімем догори
Яскраві синьо-жовті прапори!

Христя Мулик, учениця 10-А класу Тернопільської ЗСШ№14
21-22 січня 2009 року.

З Майдану.

Один вышел на поиски истины как герой, а в награду ему досталась – маленькая наряженная ложь.

Сквозь запахи золы, туман, и зимний вечер
Пришли. На стенах пляшут факелов огни
И твой гудит камин, то вечность
Из нас в трубу высасывает дни.
В чертах знакомых лиц уже не будет радости
Дым, шепот за столом, и пол скрипит в ногах
Мы – карлики души, нам было нужно малости
Лишь руки отогреть, да память воскресить.
Уже тому сто лет, как я покинул город
Дремучий лес в горах – от вашей доброты
Вы вспомнили меня? Я тот, кто мыслей ворох
Таскает за собой и смотрит с высоты
На вашу жизнь – что молох
Напрасных жертв, и праздник суеты.

Вперше зі шкільного віку я розродилася на вірш... (якщо це можна так назвати)))

Не для мене даруєш ти квіти,
не про мене твої ніжні сни,
не для мене співаєш сонети
і даруєш серпанки весни...
Зараз я усвідомити мушу
древні істини якось собі,
не дарма ж дарувала я душу,
не зважала, чи вартий, чи ні...
І тому не триматиму злості
я на тебе й твою нову суть,
я бажаю тобі тільки щастя,
знай - кохала, про це не забудь!
Я ж про це шкодувати не буду,
бо кохання - святе почуття,
заховаю 'го глибоко в душу
й пронесу промінець крізь життя.
Він пригріє мене в лиху днину
і згадаю я десь крізь роки,
як любила незтямно Людину
це найкраще, що є у житті.

Порой весною (в феврале)

Так тянет к ступе и метле,

Или отдаться на столе

Своим гостям навеселе.

Неплохо летом (в сентябре)

Кататься голой на метре,

Отдаться в чьем-нибудь дворе

За крюк висящей на ребре.

В ноябрьских сумерках (зимой)

Так хорошо идти одной,

Когда какой-нибудь больной

С ножом торопится за мной.

А дома, дома (круглый год)

Меня никто, никто не ждет

И я плыву, меня несет

Течением моих невзгод.

И я иду, бреду в бреду

Того, чего не будет, жду

Зачем-то этот блог веду

Несу вот эту ерунду…

Жара и грязь плацкартного вагона

 Звенит в стакане ложка на столе

Твое лицо в потемках как икона

И огоньки проносятся в стекле.

Я под столом возьму тебя за руку

Пока твой муж на верхней полке спит

И ты поймешь, что ты всего лишь сука,

Которая на привязи сидит.

Под звуки храпа – тихая беседа,

Украденный у жизни поцелуй

Я помню ночь - со вторника на среду

Все спали, но не мы с тобой…

…Проходит ночь «разврата» и «растлений»,

В вагоне рассветает суета

Зачем на годы прозы и терпений

Так редко выпадает красота.

Тот, кто считает пошлостью вот ЭТО,

Пусть мне подробно, внятно объяснит

Зачем так много денег и предметов

И очень мало дружбы и любви?

Как хорошо, что жизнь не бесконечна,

И значит, есть страданиям предел

Несправедливо и жестоко вечно

Не видится, с кем видеться б хотел…

Он с чемоданом, а она зевая,

Влюбленной парой выйдут на перрон

Когда-нибудь ее в толпе узнаю

Всегда есть шанс – один на миллион. 

«Виноградную косточку в тёплую землю зарою, И лозу поцелую, и спелые грозди сорву…» Булат Окуджава. Под каждой строчкой,  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . прозвучавшее, . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сквозит отчаянье... Куда ходили и каких дорог у мира, . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вы сами выбрали? Оставить тленное,  . . . . . . . . . . Порой так сложно,  . . . . . . . . . . сложно . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Разбирать предначертания... - Желаю средь миров воскреснуть . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Возымевши цельность выбора. И в тишине разбудят утро, . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Барабана палочки, И тихий ангел протрубит капелью за окном. - Слетает тленный гомон дней, . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Зачем рубли считали вы, Когда завис, пятак . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Взлетевший,  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . прямо в небо. И как цена,  . . . . . . . . . . зависший,  . . . . . . . . . . он остался прямо в нём. Неизменно шумит, как дитя, . . . . . . . . . . В каждой комнате,  . . . . . . . . . . Кружится,  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . тихая лира. И батальное,  . . . . . . . . . . плещет по ветру, . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Бело полотно. Звуки горна слышнее на брань, . . . . . . . . . . Но пока,  . . . . . . . . . . всё здесь сонно и мирно... Барабанные палочки, В вашей стучат голове…. . . . . . . . . . . На излом, на излом… Видел много мелодий . . . . . . . . . . Написанных, не для сатиры, Слышал много мелодий . . . . . . . . . . Звучавших, меж болью и тенью, Безысходности лень Отворяет запруженный день  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . вам, Барабанною дробью звуча  . . . . . . . . . . В муравья голове. А батальные стяги, . . . . . . . . . . Всё по ветру реют, И корнеты на смерть, . . . . . . . . . . День, вплетая с судьбой, . . . . . . . . . . Загоняют коней.  - Ну, а те, . . . . . . . . . . Оголтелые,  . . . . . . . . . . Мчат как тени, Всегда, - . . . . . . . . . . На огонь, на огонь... Барабанные палочки, В пыльных доспехах хранятся . . . . . . . . . . Зашторенных,  . . . . . . . . . . Душных и призрачных  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . комнат, В закоулках миров, И на полках Так редко людьми посещаемых мест. Вынесите на свет, Этих ритмов, звучащие «камни»,  . . . . . . . . . . Так робко . . . . . . . . . . и отчаянно гордо, И взорвётся призывно труба, И в атаку помчится корнет.

© Copyright: Алексей Сикорский, 2007 Свидетельство о публикации №1702241802

"Модель для сборки", 2008 © Вячеслав Бутусов - Выключи компьютер детка...

*
Чудовий день, кохання свято
Святкують так людей багато.
З Європи свято прибуло
Та в нас по-руськи загуло.

Завжди тримаємось усіх
Традицій давніх на Русі.
Як повелось, на кожне свято
Міцної випивки багато.

Горілку пиво і вино
Змішаєм разом всеодно.
Тому закінчимо під тином
Ми день Святого Валентина.

А з ранку знову буде свято.
Бо всіх потрібно похмеляти.
То ж свято з ранку далі йде.
І так віками Русь гуде.

14 лютого 2009 р.
Михайло ДІД.
Алчевськ.

Уходить навсегда, дверь, закрыв за собой аккуратно
Мимо серых домов по дороге, идущей обратно
С пересохшей гортанью, обрывками слов, междометий
В мимолетный июль, в бесприютность январских столетий.
Будет город смотреть в равнодушно блестящие окна,
Как куда-то иду, как дождю улыбаюсь и мокну
Набиваться в друзья, сыновья и в братья неудобно
Лучше быть одному, просветленному Будде подобно,
Лучше быть далеко, с каждым шагом все дальше и дальше
Там в своем далеке вечерами ложиться по раньше
И быстрей постареть, закрывая сезон сумасшествий
И отрапортовать: жизнь сдана! никаких происшествий!

Потрапляю деколи на замітку... Ага, ясно - рання юність, любов - щасна чи нещасна, але вихід емоцій... не відшліфовано, просто, читати, з темпу по десять разів зриваєшся... Звісно більше уваги до поезії... Притому ж що не явний тупізм або що... є ж жилка. Буває просто совість не дозволяє, щось не сказати і не натиснути на плюс.

Чому?.. Згадую свої тринадцять років...  надибав трохи писанини того періоду... Спочатку ржав, наївність і певна сліпота, яка там рифма! здавалось, що все ідеально написано і хто б не зрозумів, то назвав би дурнем...      Да.., любов осліплює, особливо перша...

А що?! Не вірите, що так АМА-ХХХ писав?  ТОді любуйтесь, і згадайте свої тринадцять 

---___---___-----------____---____---___---

Солнце ясное, ты прекрасная...

Среди бела дня ты слепучая звезда!

Затмеваеш солнце днём и луну вночи.

Ослепила ты меня, златорунная судьба!

--- 

мало?  от ще витвір...

---

Мчишь ты белым конём

Моя мечта, возьми с собой.

Без тебя я сам не свой,

Буду счастлив лишь с тобой!

Лишь с тобой, милая, одной...

---

ну, тут ще так сяк... і от ще таке 

---

Шехиризада, здесь течёт река,

Шехиризада, мы витаем в облаках...

Здесь высокие горы и равнины

Ты уйдёшь, исчезнет всё, всё отойдет в пустыню

Шехиризада,Шехиризада...

Без тебя и ночью и днём терплю я муки ада...

Ты птица райского сада,

Моя богиня, моя Шехиризада!

---

чекаю аплодисментів чи закидання гнилими помідорами, але спогад ранньої юності того вартий... правда ж     ...)))

ну і на останок, на біс  

---

Прости, может это некстати...

Прости, но без тебя смысла в жизни нет.

Слово жизнь мелькает на закате,

Но его заслонила сила любви, да и весь белый свет...

---

кланяюсь, шарк-шарк і бігом за куліси...   

...

***

Не дивитися вниз. Обережно ступати по водах. Сотні різьблених днів і безмежжя чаклунських ночей. Повз свідомість навскіс Задихнеться прострелений подих, Прозалпований вмить перехресним наскрізним дощем. Відсахнешся, мов звір. У перкусії чорного грому Перекотиться крик у задушений немічний схлип… За маржиною з гір Повертається осінь додому. Повертаюся я із прошитих туманом колиб…