Торкаю клавіатуру. Ледь-ледь.

Дотик. Тепло. І спогад.

Душа зігрілася отим теплом.

Де грань та, кордони почуттів,

хто зможе їх розділити?

Чи вийняти з душі серце, або душу з тіла,

щоб не боліти болем не своїм,

чужим вогнем, щоб не горіли,     

не заважали жити?...

Хто зможе відрізнити біль

серця, чи душі, чи тіла,

свою, чи всього світу взагалі?...

Бо людство – це пошматоване є тіло.  

Саме себе лікує і саме – вбива…

Інших лікуючи – себе лікуєш,

і навпаки, – замкнуте коло, –

 вбиваючи, себе вбиваєш…

Життя людини начебто трава…

Вчора, ще квіти цвіли, а сьогодні – дим навколо…

Навколо сивий дим, від згаслого багаття,

примара присутності вмерлого життя…    

Вітер часу розвіє спогад-дим той, в небуття…

І попелища мару, час розвіє…

А з часом і сам час, змарніє… 

Вирвані крила.

Бруд, порох, домовина.

Часом поховані… 

Не пам"ятаю вже: коли, хто вирвав і де згубив… 

06.12.16

«А Ісус сказав йому: Друже, для чого ти прийшов? Тоді підійшли й поклали руки на Ісуса – взяли Його.

І ось, один із тих, що були з Ісусом, простягнув руку, витягнув меча свого і вдарив служника першосвященика – відтяв йому вухо.

Тоді сказав йому Ісус: Поверни меча твого на його місце, бо всі, що взяли меча, від меча загинуть.»

(Матвія 26:50-52)

 «Коли хто до полону веде, сам піде в полон. Коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем! Отут терпеливість та віра святих!»

(Об"явлення 13:10)

 «Иисус же сказал ему: друг, для чего ты пришел? Тогда подошли и возложили руки на Иисуса, и взяли Его.

И вот, один из бывших с Иисусом, простерши руку, извлек меч свой и, ударив раба первосвященникова, отсек ему ухо.

Тогда говорит ему Иисус: возврати меч твой в его место, ибо все, взявшие меч, мечом погибнут;»

(Матф.26:50-52)

«Кто ведет в плен, тот сам пойдет в плен; кто мечом убивает, тому самому надлежит быть убиту мечом. Здесь терпение и вера святых.»

(Откр.13:10)

         
          Дивлюсь інколи на фотографії. І ловлю себе на бажанні зателефонувати тій чи іншій людині. Сказати, що любиш її чи його. Сказати, щось хороше, тепле, ніжне… А потім як згадаєш до чого це зазвичай призводить… І затикаєшся всередині себе. Адже практично немає таких людей, які б сприймали подібне так, як це бачу я. Сучасність мовить зовсім інші правила більшості, й подібні пориви, фрази, слова абсолютно здешевілі… ними можна жбурляти, їх можна топтати, й нічого тобі за це не буде, адже все, що могло би покарати – це внутрішнє відчуття високої цінності себе, що майже нікому не властиве більше. Модно бути простими, й чинити «з плеча» без докорів сумління.

Знайди слова, в яких немає крику,

Де тиша примостилась кошеням

І ніжно на плечі думок мурлика

Про радість подарованого дня.

 

Щоб вітром не ганятись за любов’ю,

А їй гучних не треба перемов,

Знайди слова, де будемо з тобою

Мовчати про окрилену любов.

 

© Ольга Атаманчук

Блошки Баксю загризають,

Бідний Бакся ледь терпить.

Тільки й знають що кусають,

Треба їх трішки провчить!

Будуть тоді блошки знати,

Як Баксюню ображати!

Живу я в полоні надії,

Її відпускати не смію,

Що прийде нарешті розрада

І ми будем завжди разом.

Розвіються біль та тривоги,

Розтануть сніги-омани

І тихе, безцінне щастя

Душею нашою стане.

У щасті, у смутку, в турботах.. Із посмішками і сльозами.. Життя це пройдемо разом У вірі, надії, коханні.

Сколько в жизни всего я теперь понимаю

Сколько старых потерь я не ощущаю

 

 

Життя – це вічний рух..Ми весь час переміщуємося з «точки А в точку Б»..отже, життя це поїзд..Але ми самі вибираємо собі маршрут, хіба що якщо нам не подарували квиток..але і тут ми маємо вибір..їхати чи ні..Все це питання вибору.. 
А ще хотіла сказати про перон..да, це декорації життя..і вони постійно змінюються..підходять різні люди..А ти в цей час вже стоїш в вагоні..востаннє дивишся на випадкових нових знайомих..і тут потяг рухається..і перед очима тільки пропливають картинки..А що ж тоді?! А тоді важливий той, хто з тобою в одному вагоні! Ви тут опинилися не випадково..у вас спільний маршрут і мета, бо ви заздалегідь зробили свій вибір..