Те, про що, ми мовчимо...
- 14.01.21, 20:27
-
-
-
-
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Торкаю клавіатуру. Ледь-ледь.
Дотик. Тепло. І спогад.
Душа зігрілася отим теплом.
Де грань та, кордони почуттів,
хто зможе їх розділити?
Чи вийняти з душі серце, або душу з тіла,
щоб не боліти болем не своїм,
чужим вогнем, щоб не горіли,
не заважали жити?...
Хто зможе відрізнити біль
серця, чи душі, чи тіла,
свою, чи всього світу взагалі?...
Бо людство – це пошматоване є тіло.
Саме себе лікує і саме – вбива…
Інших лікуючи – себе лікуєш,
і навпаки, – замкнуте коло, –
вбиваючи, себе вбиваєш…
Життя людини начебто трава…
Вчора, ще квіти цвіли, а сьогодні – дим навколо…
Навколо сивий дим, від згаслого багаття,
примара присутності вмерлого життя…
Вітер часу розвіє спогад-дим той, в небуття…
І попелища мару, час розвіє…
А з часом і сам час, змарніє…
Вирвані крила.
Бруд, порох, домовина.
Часом поховані…
Не пам"ятаю вже: коли, хто вирвав і де згубив…
06.12.16
«А Ісус сказав йому: Друже, для чого ти прийшов? Тоді підійшли й поклали руки на Ісуса – взяли Його.
І ось, один із тих, що були з Ісусом, простягнув руку, витягнув меча свого і вдарив служника першосвященика – відтяв йому вухо.
Тоді сказав йому Ісус: Поверни меча твого на його місце, бо всі, що взяли меча, від меча загинуть.»
(Матвія 26:50-52)
«Коли хто до полону веде, сам піде в полон. Коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем! Отут терпеливість та віра святих!»
(Об"явлення 13:10)
«Иисус же сказал ему: друг, для чего ты пришел? Тогда подошли и возложили руки на Иисуса, и взяли Его.
И вот, один из бывших с Иисусом, простерши руку, извлек меч свой и, ударив раба первосвященникова, отсек ему ухо.
Тогда говорит ему Иисус: возврати меч твой в его место, ибо все, взявшие меч, мечом погибнут;»
(Матф.26:50-52)
«Кто ведет в плен, тот сам пойдет в плен; кто мечом убивает, тому самому надлежит быть убиту мечом. Здесь терпение и вера святых.»
(Откр.13:10)
Навіщо наряди, принци
І пафосних слів єлей?
Мені би – потерті джинси
І сонце твоїх очей.
Мені би – старі кросівки,
Де шпильок нема й оздоб,
Мозаїкою бруківки
З тобою блукати щоб.
Й, відкинувши всю манірність,
Під міста вечірній блюз
Мовчати солодку вічність
Удвох про п’янке «люблю»…
Знайди слова, в яких немає крику,
Де тиша примостилась кошеням
І ніжно на плечі думок мурлика
Про радість подарованого дня.
Щоб вітром не ганятись за любов’ю,
А їй гучних не треба перемов,
Знайди слова, де будемо з тобою
Мовчати про окрилену любов.
Чекаю дива. Світлого і справжнього –
Не глянцю бутафорію дешеву,
Не казку, зшиту з мотлоху прадавнього,
А дива, що життя напоїть древо.
Я хочу сонця у очах барвистого,
Не у небес позиченого, – свого,
Щоб хмільно, мов би від вина іскристого
П’яніти від кохання до знемоги.
Малюю мрії променем, розхитаним
Турботами, проблемами, сльозами.
Любов – і досі книга не прочитана,
Запилена, із жовтими листками…
А я малюю. Промінь сонця рідного.
Хоч, може, й лінії іще виходять криво…
Чекаю дива. Справжнього. І світлого,
Щоб впевнено сказати: «Я щаслива!»
Не ховайся, надіє, за хмарами,
Не тьмяній за вуаллю дощу,
Тіні сумнівів й так вже примарами
Нас доводять до крику й плачу.
Не лети, синя птахо, налякано
До гарячого сонця-вогню,
Вже і так нами стільки оплакано
І поховано мрій у броню.
Не стихай в серці, віро! Молитвою
Нас рятуй від убивчих доріг.
Тільки ти і маленькою крихтою,
Нагодуєш нужденних усіх.
Нам би дихати, та не руїнами –
Дим у грудях ковтком полину.
Не карай, милий Боже, нас війнами,
Ми вже знаємо миру ціну.
Заграва стелиться рікою
По краю неба України,
Та ні, не відблиском а кров’ю
Війною вбитої дитини…
Роса пошерхлою бідою
Лани вкриває Українські -
То «браття» вороги війною
Кати підступнії путійські…
Йди з краю геть мого співочого -
Та не топчи Вкраїнський рай,
Не руш гніздечка ластівочого,
Бог покарає, так і знай…
Кому як кістка Україна –
Покине Землю хай святу!
Наступить золотая днина,
Як згине ворог зі шляху…