хочу сюда!
 

Cristina

32 года, водолей, познакомится с парнем в возрасте 32-37 лет

Заметки с меткой «мої думки»

Замерзлі думки….

Торкаю клавіатуру. Ледь-ледь.

Дотик. Тепло. І спогад.

Душа зігрілася отим теплом.

Де грань та, кордони почуттів,

хто зможе їх розділити?

Чи вийняти з душі серце, або душу з тіла,

щоб не боліти болем не своїм,

чужим вогнем, щоб не горіли,     

не заважали жити?...

Хто зможе відрізнити біль

серця, чи душі, чи тіла,

свою, чи всього світу взагалі?...

Бо людство – це пошматоване є тіло.  

Саме себе лікує і саме – вбива…

Інших лікуючи – себе лікуєш,

і навпаки, – замкнуте коло, –

 вбиваючи, себе вбиваєш…

Життя людини начебто трава…

Вчора, ще квіти цвіли, а сьогодні – дим навколо…

Навколо сивий дим, від згаслого багаття,

примара присутності вмерлого життя…    

Вітер часу розвіє спогад-дим той, в небуття…

І попелища мару, час розвіє…

А з часом і сам час, змарніє… 


Вирвані крила.

Бруд, порох, домовина.

Часом поховані… 

Не пам"ятаю вже: коли, хто вирвав і де згубив… 

06.12.16

«А Ісус сказав йому: Друже, для чого ти прийшов? Тоді підійшли й поклали руки на Ісуса – взяли Його.

І ось, один із тих, що були з Ісусом, простягнув руку, витягнув меча свого і вдарив служника першосвященика – відтяв йому вухо.

Тоді сказав йому Ісус: Поверни меча твого на його місце, бо всі, що взяли меча, від меча загинуть.»

(Матвія 26:50-52)

 «Коли хто до полону веде, сам піде в полон. Коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем! Отут терпеливість та віра святих!»

(Об"явлення 13:10)

 «Иисус же сказал ему: друг, для чего ты пришел? Тогда подошли и возложили руки на Иисуса, и взяли Его.

И вот, один из бывших с Иисусом, простерши руку, извлек меч свой и, ударив раба первосвященникова, отсек ему ухо.

Тогда говорит ему Иисус: возврати меч твой в его место, ибо все, взявшие меч, мечом погибнут;»

(Матф.26:50-52)

«Кто ведет в плен, тот сам пойдет в плен; кто мечом убивает, тому самому надлежит быть убиту мечом. Здесь терпение и вера святых.»

(Откр.13:10)

Мені би...

Навіщо наряди, принци
І пафосних слів єлей?
Мені би – потерті джинси
І сонце твоїх очей.

Мені би – старі кросівки,
Де шпильок нема й оздоб,
Мозаїкою бруківки
З тобою блукати щоб.

Й, відкинувши всю манірність,
Під міста вечірній блюз
Мовчати солодку вічність
Удвох про п’янке «люблю»…


* * *



Знайди слова, в яких немає крику,

Де тиша примостилась кошеням

І ніжно на плечі думок мурлика

Про радість подарованого дня.

 

Щоб вітром не ганятись за любов’ю,

А їй гучних не треба перемов,

Знайди слова, де будемо з тобою

Мовчати про окрилену любов.

 

© Ольга Атаманчук

Чекаю дива...


Чекаю дива. Світлого і справжнього –

Не глянцю бутафорію дешеву,

Не казку, зшиту з мотлоху прадавнього,

А дива, що життя напоїть древо.

 

Я хочу сонця у очах барвистого,

Не у небес позиченого, – свого,

Щоб хмільно, мов би від вина іскристого

П’яніти від кохання до знемоги.

 

Малюю мрії променем, розхитаним

Турботами, проблемами, сльозами.

Любов – і досі книга не прочитана,

Запилена, із жовтими листками…

 

А я малюю. Промінь сонця рідного.

Хоч, може, й лінії іще виходять криво…

Чекаю дива. Справжнього. І світлого,

Щоб впевнено сказати: «Я щаслива!»

Чи чуєш що шепоче дощ?…


Що тобі наспівали дощі?
Чи ти їх перестав уже чути,
І ніскільки не віриш у чудо,
Заховавши себе у плащі?

А було ж – танцював під їх спів,
Босяком брів у теплих калюжах…
І таким молодим був і дужим,
Що, здається, – весь світ би скорив!

Десь зозуля лічила літа,
А ти – ще їй і ще! – і кувала.
Чужі люди тобі посміхались,
Бо цвіли твої щастям вуста.

Де ті юнки – звабливі й святі,
Що цнотливо тулились до тебе
І прохали єдине – "Не треба!",
Бо то вперше було у житті…

А дощі лопотіли своє.
І такі вже виводили співи,
Що цвіло, як веселка, щасливе
І закохане серце твоє.

Знову літо. Ідеш у плащі.
І обходиш подалі калюжі.
І такий тобі дощ осоружний.
І для чого вони – ці дощі!

А он бачиш – танцює юнак.
І щось юнці звабливій шепоче.
Пізнаєш – ці закохані очі?
Це ж загублена юність твоя!

Одвертатися не поспішай:
Пригадай, як і ти був щасливий,
Посміхнис
ь, може вчуєш ці співи,
Може в чудо повірить душа.

Літній дощ накрапає з небес.
І веселка світитися буде.
Світ прекрасний, кажу я вам, люди,
Доки віриш в настання чудес
!
 

Не карай

Не ховайся, надіє, за хмарами,

Не тьмяній за вуаллю дощу,

Тіні сумнівів й так вже примарами

Нас доводять до крику й плачу.

 

Не лети, синя птахо, налякано

До гарячого сонця-вогню,

Вже і так нами стільки оплакано

І поховано мрій у броню.

 

Не стихай в серці, віро! Молитвою

Нас рятуй від убивчих доріг.

Тільки ти і маленькою крихтою,

Нагодуєш нужденних усіх.

 

Нам би дихати, та не руїнами –

Дим у грудях ковтком полину.

Не карай, милий Боже, нас війнами,

Ми вже знаємо миру ціну.

Неземний, надлюдський рай

Коли людина засинає,
Душа від  тіла спочиває,
Летить в нічний, безмежний край,
У неземний, надлюдський рай…
То ж як проснешся рано вранці,
У надолуженім світанці,
Відкривши очі – постривай –
Раптово з ліжка не вставай…
Душі потрібна лише мить,
Вона  зі сну твого летить…
Згадай, наснилось що вві сні,
Те буде віщим сном тобі.
Колись і я...у вирій ночі,
Лише закрию карі очі,
Разом з Душею відлечу –
Залишусь в небі – до схочу…


Омана сучасних відносин

         
          Дивлюсь інколи на фотографії. І ловлю себе на бажанні зателефонувати тій чи іншій людині. Сказати, що любиш її чи його. Сказати, щось хороше, тепле, ніжне… А потім як згадаєш до чого це зазвичай призводить… І затикаєшся всередині себе. Адже практично немає таких людей, які б сприймали подібне так, як це бачу я. Сучасність мовить зовсім інші правила більшості, й подібні пориви, фрази, слова абсолютно здешевілі… ними можна жбурляти, їх можна топтати, й нічого тобі за це не буде, адже все, що могло би покарати – це внутрішнє відчуття високої цінності себе, що майже нікому не властиве більше. Модно бути простими, й чинити «з плеча» без докорів сумління.


Кати підступнії путійські



Заграва стелиться рікою

По краю неба України,

Та ні, не відблиском а кров’ю

Війною вбитої дитини…

 

Роса пошерхлою бідою

Лани вкриває Українські -

То «браття» вороги війною

Кати підступнії путійські…

 

Йди з краю геть мого співочого -

Та не топчи Вкраїнський рай,

Не руш гніздечка ластівочого,

Бог покарає, так і знай…

 

Кому як кістка Україна –

Покине Землю хай святу!

Наступить золотая днина,

Як згине ворог зі шляху…

heart


Хамелеон

Ночей не вічні болісні окови.

Розправить небо крила-рушники

і прийде ранок. Знов. Обов'язково!

Надію погодує із руки.

 

І ти всміхнешся, бо усе минає.

І це мине, як твердив Соломон.

В житті, на жаль, без горя не буває

утіх і радостей. Життя – хамелеон.

 

Ти тільки вір! У щастя. Без розмови!

Молитвою рятуй нічні думки,

а ранок прийде, знай, обов'язково,

надію годувати щоб з руки!

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая