"... коли самотність наче б’є у груди тихим дзвоном,
у відлунні, мабуть, чується ім’я... ім’я... ім’я..."
Я викреслював ніч непоступливим словом "самотність".
Я викреслював день, але вдень менш помітно, що сам.
Та помстилася ніч, опаливши тавром: "Незворотність".
І даремно, що я молитви шепотів небесам.
Незворотність вмовляла самотність вустами безсоння.
А мені навіть слово немає сказати кому.
Раптом зірка відбилась оголена на підвіконні.
Наче прагла навчити коханням ламати тюрму.
І тоді зрозумів, що не те і не тих я послухав.
Серед ночі і я хоч комусь подарую забаву:
- Я нарешті із нею, - розтанув із вдячністю цукор...
- Ми нарешті разом, - усміхнулась солодкою кава...