хочу сюда!
 

Татьяна

53 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 50-53 лет

Заметки с меткой «лірика»

Ти мене намріяв

На планетах поміж зорепадами
Ходиш і вигадуєш мене.
Маниш і словами, і принадами
На побачення ... з минулого тенет.
Суєтою буднів заморочено
Посеред стуманених розмов
Літо запитало спантеличено:
"Чом спинився? Ти ж її знайшов..."
03.08.15

Дівчинка з веснянками на осінь (експромт на замітку)



З  просторів  інтернету  друзі  прислали  вірш  Романа Скиби: 
який  спонукав  на  невеличкий  експромт:

Ти ідеш по першому морозу,
Зранку вийшла ти у заметіль,
Не завадять снігові тороси
Досягти мети, попасти в ціль

Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль,
Якби ж знали очі твої в просінь,
Як у шибку дивиться коваль....

Той коваль, кує в любую що порошу,
Той Вакула, дарить той хто чобітки,
Мріє хто, що і по сильному морозу
Попросить твоєй наважиться руки.

(експромт)

Забути не можу.


Ані слова. Ні звуку. Ти тільки очей не відводь -
щоб таким, як тепер, я тебе все життя пам'ятала.
Наші долі, як райдуги, в дуги згинає Господь,
і забути цю мить мені вічності буде замало.

Я тебе не побачу ніколи, і ти мене - теж -
щоб не кИдати виклик ні пеклу, ні райському саду,
лиш у снах сокровенних наближусь, як тільки заснеш,
і голубкою тихо вночі край вікна твого сяду.

Обійматиму поглядом - ніжним, як перша трава,
крізь прочинені вікна торкатимусь серцем до тебе...
Так лиш можуть німі обіймати душею слова,
так уміють лиш в'язні крізь грати торкатися неба.

Я спадатиму краплями по павутинні дощу,
тихим подихом вітру вночі цілуватиму вії,-
щоб у проміжках серцебиття ти мій шепіт відчув...
Бо забути тебе я не можу...не хочу...не вмію...

(с) Надя Ковалюк

Читаючи Олеся Гончара....

.... я сьогодні побачила зірочку у буденній калюжі життя! Дякую тому, хто причетний!


Протяни мне, пожалуйста, руку

Протяни мне, пожалуйста, руку!
Я стою на самом краю.
Протяни мне, пожалуйста, руку.
Без тебя ведь я упаду.

Дай глоток мне любви напиться!
Ведь не много прошу, - увядаю.
Ты пол шага, я - десять на встречу...
Кто спасет у самого края?!

Дай последний раз насладиться!
Посмотри мне в глаза и прости...
Стану вольною-вольной птицей.
Подтолкни меня и отпусти...

Те, що було, було не жартома...

Те, що було, було не жартома,
Мене ламало так не випадково.
Прости мені необережне слово,
Спини мене : я не спинюсь сама !
Гашу шалену ніжність, та дарма :
Шматує груди золота зірниця…
То не засну, то безнадійно сниться
Таке жадане те, чого нема…


Оксана Осовська

Я думаю про Вас...

                                                                      

Перекотиполе

Жило собі перекотиполе. З малечку звикле до мандрів. Тішилось життю і не прив’язувалося до місця.
Почувало себе вдома всюди,де була його сім’я. І гнали його життєві
буревії,перекочували селами і містами,а потім
і країнами. А воно собі,знай,було щасливе. Могло зупинитися будь-де, захопитися
чимось,залишити там часточку себе і…знятися у наступні мандри. Траплялося йому
втрачати,тих кого любить і тоді ставало йому сумно. І вертілася дзиґою та
печаль у душі(а хіба ви не знали, що й перекотиполе має душу?),роблячи у ній
дірочку за дірочкою,перетворюючи у сито,що просіює і відсіює, ще недавно такі
бажані радості. І чи не вперше пошкодувало перекотиполе,що немає воно дому. Такого,куди
хочеться повернутися,де колись, у кінці шляху захотіла б спочити його втомлена
душа…
                                      

Теревенька 5

Я тебя любила-ненавидела,
Прогоняла и опять звала,
Сквозь туман в глазах так ясно видела,
Умирала, но тобой жила...

Я тебе не верила и верила,
Говорила правду и лгала,
Недоверчиво саму себя доверила,
Дорого - бесплатно продала…

Я тебя толкала с края пропасти,
И держала из последних сил,
То сама своей стеснялась робости,
То меня ты быть скромней просил...

Не успела изучить тебя я тщательно,
Прочитала за одну лишь ночь,
Очень невнимательно- внимательно,
И остаться попросила прочь

Не забуду я тебя, забытого,
Разлюблю любимого тебя,
У корыта целого – разбитого,
Снова, как и прежде, буду я

Снова я толкнуть тебя намерена,
И держать на самом, на краю,

Я ведь в жизни лишь в одном уверена,

.......


Юлия Олефир "Замок их тумана"



Прощальний лист( присвячено другу,який недавно пішов з життя,)


Осінній щедрий дощ барабанить по підвіконню,стікає холодними сльозами шибкою і безнадійною піснею плюскоче по асфальті. А я… Я сиджу в нашому улюбленому кафе,грію застиглі руки до горнятка з паруючим  глінтвейномі обманюю себе ,що ти прийдеш. Що підкрадешся тихенько зі спини,як робив це завжди,простягнеш букет терпких хризантем(ти завжди дарував їх восени),зариєшся обличчям у заглибинку між плечем і  обличчям,і,бавлячись моїм волоссям,прошепочеш,що скучив….

Я ніколи не любила осінь,а ти її обожнював. Казав,що тільки у цю пору розкриваються справжні почуття. Я  не вірила тобі,коли ми гуляючи багряними алеями, жартома ділилися мріями на майбутнє,і ти казав,що я твоя мрія. Найкраща,найшаленіша,яку тобі подарував Бог,і ти її не відпустиш. Ти розповідав,які у нас будуть діти. Як ти любитимеш їх,бо вони це частинка мене….І навіть,коли ти, весь такий урочистий і схвильований, запросив мене до Опери,я не думала,що все закінчиться так,пори всі багатозначні погляди і фрази подруг.Але ти зробив це. Я не могла сказати «НІ»,дивлячись у твої безмежно закохані очі. Я відчувала-з тобою буду щасливою. Весілля і наше життя мені видалося казкою,раєм,оазою посеред пустелі…. Часу не існувало. Були тільки ми. Рука в руці,очі в очі…Ми пливли,з насолодою наповнюючи одне одного по вінця…І тоді ти подарував мені донечку. І носив нас  на руках. Кружляв по квартирі під звуки Віденського вальсу. То зі мною,то з доцею.

А потім…потім,я стала сухим старим деревом. Я ж ніколи не любила осені. Може тому,що відчувала,це станеться саме у цю пору,а ,може,осінь мені по-своєму відімстила.У мене не стало тебе. Комусь,якійсь вищій силі ти теж знадобився. А я не змогла тебе відвоювати….І в мені  щось вмерло. Я не можу плакати. Зовсім. За мене це робить дощ. Я застигаю і,здається,навіть не дихаю,але я живу…Я не вмію бути без тебе,але стараюся зі всіх сил.

Донечка…Я люблю її,бо вона частинка тебе. Я і не змогла б тебе забути,навіть якби дуже хотіла,навіть,якби спалила всі наші фото. Бо ти залишився у ній настільки очевидно,що кожного разу дивлячись у її миле дитяче личко, серце щемить,впізнаючи тебе.

Я пишу ці слова на червоному кленовому листі. Бачиш, я тими яскравими клаптями вистелила вже підлогу біля свого стільця…Але зараз я підберу їх,зав’яжу у міцний букет і віднесу тобі…І я знаю,ти прочитаєш….