або ж ЯК МИ СВОЄЮ ВІДПОВІДДЮ ЗАВОДИМО ІНШИХ В СТУПОР.....

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ ПОДРУЗІ З ІНШОГО МІСТА

     Ну про те що АМЕРИКАНЦІ ТУПІ, вже чули багато і НЕ одноразово... та хочу їх трішки виправдати - вони просто ПРЯМІ, ПРЯМОЛІНІЙНІ. І саме анлійська мова це нам показує, адже в ній є чітка схема, для них ЛОГІЧНА ( ну і для нас теж) тобто НЕ потрібно ДОМИСЛЮВАТИ ... все чітко і ясно -  ХТО! що РОБИВ? а далі -  коли? як? і далі за описом.....
І зрозуміло, що короний вислів наш "ДА НЕТ, КОНЕЧНО!" заводить їх (іноземмців) в ступор...
Абож приклад - бабця лається на гусей - от СВИНЯЧІ ДІТИ, Ви уявіть тільки себе на місці англійця чи американця -  тобто - дивишся і бачиш гусей, а чуєш - свинячі діти???  чи вуха чистити, чи очі протирати чи мізки вправляти ....
Так,  ми вміємо ЯСКРАВО і КОЛОРИТНО зробити опис будь-якого випадку.......Ми так ЗАКРУТИМО СЮЖЕТ описами, що і співвітчизники не завжди здогадаються ПРО ЩО мова .
 В них так НЕ виходить,... вони "ОГРАНИЧЕНЫ ГЛАГОЛАМИ" і бідні вони, мені їх жалко......   і я чесно кажучи РАДА за себе що я вивчаю АНГЛІЙСЬКУ - а не УКРАЇНСЬКУ чи РОСІЙСЬКУ мови
     Ну це все я вела до чого?????????
      А?!!!! Згадала - МИ ВІДПОВІДЮ  ВВОДИМ В СТУПОР...

     Зараз буде з НАБОЛІВШОГО - ......
     Зібралась я зробити приємне своїй подрузі, вона з іншого міста нашої красивої держави,  невеличкий такий подаруночок.
     Підібрала, купила, запакувала і вирішила передати поїздом, щоб швидше вона його могла отримати і порадіти - зробити свято задовго до НОВОГО року... Та не тут то так і сталось..... Так сталось, що в запланований день відправки - я захворіла..... потім іншим разом - продовженення простуди, лихоманило та і стан ломкості неприємний - відклалась передача знову .......
     Заїхала я вже навіть на ж/д вокзал - уточнила розклад поїздів, щоб і мені було зручно відправити по часу і їй зустріти - і вияснила, що крім звичаного улбобленого поїзда є ще декілька...
  або я в 23 відправляю, вона о 7:00 зустрічає, або ж я о 7:00 відправляю і вона тоді зможе зустріти  о 12 годині.....
Проговорили по телефону - зрозуміло, що кожна з нас хоче КОМФОРТНО доїхати....
Зателефонувала 18 і попереджаю, їду відправляти сьогодні, так що вечір плануй на вокзалі бути - чую..... в нас жутка ожеледеця, я вночі НЕ виїду з вокзалу....
 Вирішили - я 19 грудня, як справжній МИКОЛАЙ відправляю подаруночок о 7:00.....
і тут все тільки починається
Завела БУДИЛЬНИКА на 5:30... честно і порядно прокинулась - чоловік був шокований таким дзвоником ... довго намагався спросоння  розгледіти СКІЛЬКИ ГОДИН і чому він ще спить ....
А далі......... мммммммммм саме цікаве - я швиденько таки промила очі... навіть каву заварила, та НЕ пила...... бо вже потрібно було вискакувати до трамваю........
І о лихо, чи він рано, чи я запізнилась - 2 хвилини, та вони стали роковими... Я на зупинку підходжу а трамвай вже ТЮ_ТЮюююююююю, без мене

Насправді, дивно, та саме я зробила замітку про "ЦЕННОСТЬ ВРЕМЕНИ" - http://blog.i.ua/user/406174/563325/ ...

     В той ранок я так і залишилась чекати наступного трамваю, до 6:45 - далі пішла до дому, бо вже не було СЕНСУ чекати - їхати 20 хвлин, а там ще малими перебіжками до поїзда  - коротше ЗАПІЗДНИЛАСЬ і знову облом.....
Вдома навіть хавалитись спати НЕ змогла... Приготувала сніданок чоловіку та обід йому на роботу - він був приємно шокований ....
     Я зателефонувала подрузі, - вибачилась, що я не відправила, вона щось спросоння буркнула і поклала слухавку.... далі - мовчання ..... Я листівку відправила з вибаченнями - мовчання...... та я ж таки НЕ покидаю надію - відправити те ЩО ВЖЕ ЗАПЛАНУВАЛА....
Честно сьогодні (тобто вже по часу вчора) запитую у водія - скажіть, а який інтервал  в русі між трамваями вранці? Мені потрібно о 7 ранку попасти на вокзал.
 - відповідь - якби був Зардорний то сказавби - приготувились? СЛУХАЙТЕ - я сьогодні виїзджав першим о 5:35.... питаю - НАСТПУНИЙ о котрій, при цьому маючи надію, що сама вирахую інтервал  - не тут то сталось
- відповідь - ДО 6 трамваї ще будуть ...
Виходжу в ступорі, бо моя зупинка..... Не покидаючи надію - вияснити інтервал руху і час, щоб таки НЕ ПОПАСТИ знову в ситуацію - помахали платочком вслід......
Я за допомогою вже звернулась до КОНТРОЛЕРА на станції - молода дівчина і черговий міліонер був поруч... питання все ж так і звучить - який інтервал у травмаїв ВРАНЦІ (розумію, сама, що година ПІК - частіше вони мають ходити ніж в інші часи)
- відповідь - ТРАМВАЇ ХОДЯТЬ ...
Уточнюю - ЯК САМЕ по часу???
 ну хв. 7 інтервал - тут я вже в ступорі - а що було 19 грудня???? Я що не там була??? чи трамваї НЕВИДИМКИ ПРОЛІТАЛИ??? Так мій талон підтверджує і дату і час, коли я на станції пройшла...
Запитую, - ви зараз ШУТКУЄТЕ? я ж бодай на морозі простояла 15 хвилин і трамвай тількино їхав на кінцеву, а це означало, що так мови в моєму напрямку він з"явиться хвилин через 5-7.....
ТОбто буде вже без п"яти хвилин сім - тут саме ЛІВІТАЦІЄ ОВОЛОДІТИ І ПРИМІНИТИ...
На що чую, -  ну чесно хвилин 7-10, а може і 15-20...   капецццццццццц
А це означає, якщо я хочу бути в ранці вчасно там де мені потрібно - то маю бути о 6:00 на ЗУПИНЦІ , чи ЗУПИНІВЦІ хоча до вокзалу 20 хвилин........
.

   Історія: Пам'ятник Б. Хмельницькому встановлено у 1993 році, в 500-ту річницю міста Хмельницького. Його скультором був В. Борисенко, а архітектором — М. Копил.

   Цікаві подробиці: Всі визнають, що пам'ятник Б.Хмельницькому виглядає досить незграбним. З художньої точки зору пам'ятник має декоративно-паркову форму, тобто його риси силуетні, а не деталізовані. Таке враження, що скульптор бачив лише зменшену копію свого творіння і не уявляв як він буде виглядати в натуральну величину.
   Як виявилось, задум скульптора та архітектора був зовсім іншим — пам'ятник з самого початку призначався для розміщення на високому пагорбі, звідки він мав чітко проглядатись з усіх сторін міста. Первинним місцем розташування пам'ятника було перехрестя вулиць Сковороди та Кам'янецької. Вже навіть була відведена відповідна земельна ділянка, але була одна проблема: на даній ділянці було розміщено декілька приватних житлових будинків і місто мало надати мешканцям цих будинків нове житло. Але «прозорливі» мешканці заздалегідь попрописували у свої будинки
всіх родичів і знайомих. А згідно тодішнього законодавства, держава у такому випадку мала надати повноцінне житло всім прописаним мешканцям. От і вийшло, що замість 4-5 квартир місто мало надати понад 10 квартир.А таке «задоволення» місту було «не по кишені»... Ось і залишився пам'ятник гетьману, який мав стати символом нашого міста, нікому не потрібним. Тільки у 1993 році, коли місто мало святкувати свою 500-ту річницю, мер Хмельницького — М. Чекман — згадав за цей пам'ятник і доручив архітекторам знайти для нього гідне місце. Були різні варіанти. Найпершим і найочевиднішим було місце біля обласної адміністрації та ради. Але виникло делікатне питання: яким боком має стояти пам'ятник? Якщо обличчям до площі, до людей — то виходило, що спиною гетьмана та задом коня до входу у найвищі державні установи області. Якщо ж навпаки — то взагалі незрозуміло для чого його ставити... Коли нашим «державним мужам» розтлумачили вірогідні сценарії використання цього факту під час масових демонстрацій, вони тут же відмовились від цього місця!
   Наступним вірогідним місцем розташування пам'ятника став міст через залізничні колії на вул. Кам'янецькій. Існував проект розташування Б.Хмельницького над цим мостом. Архітектор, який це пропонував, доводив, що це буде найпередовіший проект у Європі. Пам'ятник мав кріпитись на металевих стовпах і його мало бути видно здалеку по всій вулиці Кам'янецькій. Але постало те саме питання: яким боком ставити пам'ятник — до центру чи від нього? Потім додалось ще одне: що будуть бачити водії та пішоходи, які будуть проїжджати або проходити під цією пам'яткою? Невдовзі відмовились і від цієї ідеї. А свято вже наближалось і пам'ятник мав бути десь встановлений. І тогочасний головний архітектор нашого міста М.Копил обрав, на його думку, «найменше зло» - місце біля обласної філармонії. Богдан Хмельницький і його кінь прекрасно проглядаються з вулиці Кам'янецької, і це напевне його чи не єдина перевага. Всі, навіть архітектор, який його ставив, визнають що пам'ятник поставлено невдало. Він не несе того задуму, для якого був зроблений, і він не став тим символом міста, яким мав би стати по праву. Така ситуація породила масу «народних» назв пам'ятника. Одна з найпоширеніших назв — «пам'ятник коню Богдана Хмельницького». На жаль, відхід від задуму скульптора не приніс очікуваної пошани як самому скульптору, так і Богдану Хмельницькому, якого вшанували в такий спосіб.

Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

Обласна музична філармонія 1891 р. м. Івано-Франківськ

Івано-Франківськ, в будь яку пору року чарівний!!! Обожнюю його весняні вулички, і дерева які почали прокидатись від сну...

міський парк.
тут проходив тренування Бойовий Дятел...?

...настрій кепський! хотів навіть закінчити цього віршованого текста словами "треба випити,блін!",але
вчасно пригальмував і хильнув филіжанку міцної кави...

32. ...під настрій.

людотіні на марш
стануть, підуть, не чують
 - шабаш!.. -
прірва їхню ходу
не зупинить не вб"є на льоту
і впаде наче звал
у юдолі на юрбище гвалт -
в роздратований гліт
просуваєшся у протихід
і крізь осуд і спліт
прокаженим утрапиш в той стріп
очужілий чужий
в бОшки вгониш цвяхИ у іржі -
хай розноситься грюк
відзеркаленням лунами глюк:
чорний слиз як у рань
місто злизує жадібно з ран
і прокляття над цим
засія на усі місяці...
...бути загнаним в кут,
в смітнику бути брухтом на збут,
на замки без ключів
закоркований в кулі й нічий -
заметлявся у злі
у задумі
у сивій імлі...

____
гліт - давка, тиснява
стріп - куча, тут: стовпище, збіговисько людей
спліт - пліткИ