хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «війна»

Відеозвернення українки до росіян і до москалика Олежки, зокрема

Росія у війні з Україною значно прорахувалася, плануючи агресивні дії. Такі висновки можна зробити за перші 6 днів широкомасштабного вторгнення. Кремль не врахував ставлення українського народу до агресора. У Москві через свою спотворену реальність були переконані, що в Україні російську армію будуть зустрічати як визволителів. Натомість війна по-справжньому перетворилася на народну. Тисячі українців стали на захист держави.

Але я хочу показати і розповісти про конкретну людину — чудову українку Наталію Шевчук, яка може дати фору не одному чоловіку в плані мужності. Її вмінню змобілізувати навколо себе людей може позаздрити багато хто з держуправлінців.

На цьому фотоколажі одна людина — Наталія Шевчук. І дійсно права Світлана Олексієвич, що «У війни не жіноче обличчя»  скільки страждання, горя і люті на ворога у цієї прекрасної українки!

Пані Наталія є головою Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія, її фонд проводить велику волонтерську роботу.

23 лютого — буквально напередодні вторгнення рашистської орди до України Наталя скликала нараду фонду, на який запросила духівника отця Романа Будзинського та керівника відділу допомоги АТО полковника Олександра Михайлова.

На нараді оперативно обговорили надзвичайну ситуацію, що склалась в Україні у зв’язку із заявою президента Російської Федерації Владіміра Путіна про визнання «ОРДЛО». Було визначено нагальні кроки керівництва ГО для невідкладної і реальної допомоги воїнам України, які вони потребують, а саме придбання усього необхідного у відповідності до складеного списку діючого військовослужбовця.

Наталія Шевчук із побратимами

Таким чином, Фонд виділив фінансування на придбання для українських військових необхідний одяг, взуття та речі першої необхідності.

Наскільки передбачливими виявились заходи Наталії Шевчук та її колег-волонтерів, показав жахливий ранок наступного дня! Зараз багато пишуть і розповідають, що ворог напав зненацька і віроломно. Віроломно і по-бандитськи — так, а от чи зненацька?

Перш ніж відповісти на це запитання, зазначимо, що саме 24 лютого 2022 року Божого минула 7-ма річниця з дня смерті Блаженнішого Митрополита Мефодія. На жаль, цей день співпав з особливо трагічними подіями, що стрімко розгорталися на території України — путінська Росія здійснила напад на нашу державу. Цей день став початком геноциду українського народу терористами у військовій формі РФ.

Сталось так, що під канонаду ворожих гармат і вибухів бомб на Київщині одночасно у м. Тернополі на могилі Його Блаженства поруч з Церквою Різдва Христового протоієреєм Романом Будзинським було відслужено панахиду за приснопам’ятним Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополитом Київським і всієї України, Блаженнішим Мефодієм.

Для пані Наталії напад путінських терористів не був неочікуваним. Саме з її подачі «Наша версія» розмістила статтю з особистого архіву Блаженнішого Митрополита Мефодія «Україна перед викликом російської агресії», в якій автор цих записів за десять років до нинішніх подій передбачив кроки російського тирана. Ось лише кілька тез цієї статті.

— Путін воює сьогодні з Україною, бо знає — без Києва та давніх українських територій у сучасної Росії залишається єдина історична можливість: бути Московією, країною, культурна та політична традиція якої походить від Золотої Орди.

— Уся історія Росії свідчить, що вона нездатна подолати цей дисонанс своєї політичної та духовної традиції. Традиція святості, яка походить від давнього Києва, завжди входила у російській історії в конфлікт із традицією державного тоталітаризму та насильства над особистістю, яку Московщина успадкувала від Орди.

— Сучасна Росія й не намагається подолати це безблагодатне подвоєння власної культури. Натомість вона прагне максимально знесилити (а в ідеалі — знищити) свого головного історичного конкурента — незалежну та демократичну Україну.

— Стосунки між Києвом та його північним сусідом завжди були драматичними. А першим затятим ворогом Києва став іще володимиро-суздальський князь Андрій (1110–1174). Напівслов’янин і напівполовець князь Андрій був першим «сепаратистом» в історії Давньої Русі. А його взяття Києва (1169 р.) було безпрецедентним злочином і святотатством в історії Давньої Русі.

— Узятий же був Київ, — свідчить Літопис Руський, — місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський Святої Богородиці поганими, але Бог молитвами Святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші.

— Проте, на жаль, це був лише пролог майбутніх військових конфліктів між Києвом та Московщиною. Адже, як свідчить історія, лише впродовж останніх 360 років мали місце кілька російсько-українських війн:

1) три військові кампанії під час російсько- польської війни 1654-1667 рр. (за гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка); 2) російсько-українська війна під час російсько-турецької війни 1676–1681 рр. (за того ж гетьмана Петра Дорошенка); 3) ліквідація московськими військами Запорізької Січі (1775 р.); 4) війна між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою та Українською Народною Республікою у 1918–1920 рр.; 5) збройний конфлікт між радянськими військами та Українською Повстанською Армією (заснована 1943 р.), яка масово боронила від окупантів землі Західної України впродовж десяти років, тобто до 1953 р. Остання — російсько-українська війна (розпочата 2014 р.) — ведеться вже у зовсім інших умовах. Це війна гібридна, важливою складовою якої є війна інформаційна (а отже, і війна символів). Але так само, як інші російсько-українські війни, сучасна війна путінської Росії проти України має на меті не лише знесилення нашої держави, а й викрадення у неї сакральних символів.

— Сучасна Росія може толерувати українську державу із центром у Львові. Але вона не може змиритися з державою, політичним центром якої є вічний Київ. Росія не хоче змиритися з тим, що Свята Софія, Золоті ворота та відновлений Михайлівський монастир знаходяться на території незалежної української держави, становлять духовне осереддя сучасної України.

— Як протистояти сучасній російській загрозі? Передусім маємо усвідомити: метою цієї — гібридної — війни є не лише територія та ресурси. Це — війна за історичне первородство. Це — війна за давню історію Київської Русі.

Як бачимо, бандитські дії сучасних послідовників варварів-ординців не були несподіваними для Блаженнішого Митрополита Мефодія.

І одним з перших міст жорстоку навалу окупантів відчула Буча, що на Київщині. Наталія Шевчук була серед тих містян, хто не міг спокійно спостерігати за ворожою навалою. Перебуваючи у гущавині подій, вона ризикувала власним життям, аби допомогти пораненому українцю. Ракетний постріл ворога вщент знищив її квартиру.

Про все це дивіться у відео, які надала редакції пані Наталя…

https://youtu.be/88d3dt8Budo

https://youtu.be/dFlheh6Pt7Q

 Головред НВ Вячеслав Ковтун спеціально для прес-служби Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Не бійся, а - бийся! Мобілізація вже!

Сьогодні святкуємо!

Епіграф: Купила мама коника, а коник - без ноги! Яка цікава іграшка: Зеленський в дві руки!
Кілька актуальних свіженьких матеріалів на тему часу, бо й сам збирався подібне написати про свій вишкіл Євромайданом у 2013 році в Києві зимового грудня.
Один хлопчина гарно то описав, що як медик багато часу проводив на Євромайдані волонтером, але якось мав вільний день і прийшов просто пройтись Хрещатиком з усіми тими палатками та людьми. Прийшов, походив і настрашився, бо то ж як пастка: оточи і розстрілюй. А всі ці люди такі наївні та беззахисні зі своїми палицями та щитами, рогатками і просто камінням у відповідь на максимальне екіпірування спецвояк "Беркуту" та маси МВСУ... Жах і розчарування, безсилля і безнадія опанували тоді чим хлопцем, аж тут хтось крикнув, що терміново потрібен медик! Чи є поряд - медик?! Хлопчина кинувся на допомогу пораненому майданівцю і раптово для нього все встало на свої місця: перемога буде за нами! Іншого бути не може! Слава Україні! Героям слава!
Я сам приїхав на Євромайдан зі своєю особистою місією, яку виконав, але водночас і ця справа мене змобілізувала, а то і врятувала. Робив, що вважав за потрібне, а потім ще на місцевому рівні продовжував справу Євромайдану до перемоги.
Тобто: хто хоче перемоги України у цій війні - берись і будь-що корисне для того роби вже і постійно, бо саме тим врятуєш себе! І родину та країну порятуєш.
Не бійся, а бийся! 
Дій!
Богдан Гордасевич
3:44 16.02.2022

Роман Доник

Ок. Давайте і я про паніку.
12 лютого 2022 13:41

Ок. Давайте і я про паніку. Точніше про її відсутність. Я не чищу зброю. Бо вона почищена в штатному режимі. Маж не маж, а масло в метал не всмоктується. То більше механічне заспокійливе, коли нема чим зайнятися. А мені є чим. Правда. От ми зараз підрозділ формуємо зі специфічними завданнями, по суті з нуля. Як прототип. Пілотний скажемо так проект. Обладнання за волонтерський кошт. Люди як золото підібрані. Як зайде тема, та буде реальний результат (а він буде з вірогідністю 99,8%) то будемо керівництву ЗСУ пропонувати. До впровадження. З усіма технічними та матеріальними викладками, кошторисами та штатками. Але одного підрозділу, то для попишатися собою, типу «які мі круті», «ось що круте зробили», замало. Такі підрозділи необхідні в деякій кількісті. І так, це не має аналогів в арміях НАТО. Бо вони не бачили такої війни, яку ми ведем вже 8 років. Тому армійське керівництво розуміє навіщо то треба та який з того буде профіт на рівні окопу. Наша задача показати як. І ми покажемо.
А ще, крім того що багато технічних нюансів є ще бюрократія. Бо по досвіду з навчанням кулеметників та настанови 12,7, саме гірше що є в ЗСУ — робити щось перший раз. Бо між тими хто на горі розуміють користь та тими хто внизу буде користувачем, багато шарів з тих, кому піхуй. Хто просто відбуває календарі. Але ми ж вже теж загартовані. Та й підтримка потужна. Точніше підтримка головнокомандувача є і зараз. На 100%.
Я це все до чого. Я коли новини або фісбук читаю, то в мене теж тривожність з'являється. Але потім я «звіряю годинника» з десятком людей, яких я особисто знаю та думці яких довіряю, та розумію що не час витрачати сили на емоції. Не продуктивно. Бо нема в мене часу та сил ще й на це. Родина, робота, здоров'я, допомога фронту, новий проект. Ну нема часу та бажання сповзти в істерику. З ковідом просидів вдома і то не зміг. Бо воно того не варте. Бо нема чого себе палити там де ми ні на шо не впливаємо.
Хто впливає? Так он, збройники впливають. А ви знаєте, що в нас сучасних ПТУРів вже більше ніж у країн членів НАТО в Європі? Крім Британії. І вони в руках людей, які впливають та будуть впливати на процеси в разі чого. І якщо вони не нервуються, то чому я повинен це робити? Ну правда? Щоби що?
Звісно в мене є думки з приводу того що відбувається, та яка ролі України в цьому всьому. Але це теж чиста теорія, яка ні на що не впливає. А сісти писати про це часу не вистачає. Та й чи треба воно? Зараз всі пишуть. Як правило якусь маячню. Тому я вимушений дуже обережно витрачати час та внутрішні ресурси. Бо за допомогою їх я можу зробити ефективнішою роботу тих, хто впливає на процеси зі зброєю в руках.
Отак все просто. Просто робити те, що залежить від нас. Те, на що можемо впливати з користю.
Моторошно? Істерика стукає зсередини? Допоможіть воякам. Вони знають як вас захистити. Роблять це 8 років і будуть робити надалі. І дякуємо всім, хто має тверезу голову та довіру до ЗСУ.

Оце з цими бункерними гранатометами на передовій, я якось аж розстроївся
14 лютого 2022 15:19
Оце з цими бункерними гранатометами на передовій, я якось аж розстроївся. Ну чисто егоїстично. Як людина з досвідом, яка латає дірки в логістиці та забезпеченні в скрутні часи)). Я вам зараз трошки «здам», як воно інколи на війні буває у військових в голові. В нас же війна аж 8 років. І багато було різних ситуацій. Так от, з досвіду, коли починається якийсь піздорєз в точці А, то це не значить що в точці Б, кілометрі за 3-5 (і більше) хтось так лякається, що аж кушать не може. Хєр там. Поки управління та командування свою увагу зосереджує там де гаряче, в інших місцях багато хто міркує як би під шумок чогось в бойовиків віджати, та може задвухсотити кількох. Ну, так це працює. Тактична перевага, якою користуються ті хто давно воюють.
А їх дуже багато. А тут нас всіх залякують, що от от щось почнеться. Але військові вони ж люди прості. Вони ж розуміють. Взагалі кругом початися не може. Ну, такого не буває. Ну, буде пара-тройка напрямків для удару. А все інше? А все інше це просто мрія. Це просто вікно можливостей. Командування зайняте, ніхто туди де тихо уваги не звертає, бойовики перелякані, резервів нема. А тут ще й гранатомети бункерні. Це ж як рушниця на стіні в першому акті. Жмуть прямо. Руки печуть. Посміхаються, підморгують. Шепочуть тихенько — «ну давай, ти ж хочешь, ніхто ж не взнає». А тут же ще й нагода яка — треба «смєжнікам» допомагати, на себе сили та засоби ворожі відтягувати. А може ще й з тилу зайти вийде до атакуючих.
І от я, знаючи кілька сотен людей, які воюють з 14 року в різних підрозділах, маю побоювання, що дуже багато бажаючих буде «з переляку» помацати ворога за горло, та трошки посунути ту лінію фронту. Бо все ж одно, замєс же вже трапився. А ми тут ні до чого. А ще дуже хотца подивитися, як та допомога натівська в роботі себе покаже. А ще бляха ті приціли на NLAW вже місяць як спати не дають. Вже й кріплення нагуглили, щоб коліматором на автомата поставити.
І от так з переляку можуть де кілометр, а де десять і звільнити. Бо воно як покатить, то важко буде зупинитися. А в орків всі резерви будуть в інших місцях. В общем, нароблять дєлов «з переляку», а потім будуть телефона обривати. Голі-босі, позиції нові, обладнати треба, держава не вспіває.
Так вона доля волонтерська. Але ми що? Ми завжди готові.
Дякуємо всім, хто допомагає, має тверезу голову та довіру до ЗСУ.
Донік Р


Аркадий Бабченко

Без паники
14 лютого 2022 11:57
Паника возникает тогда, когда решение не принято. Когда оно принято — паники нет. Есть план действий.
Просто определитесь, что вы будете делать. Оставаться или уезжать. Воевать или нет. И как только это решение будет принято, все сразу станет на свои места.
Тот, кто решил уезжать — будет предпринимать меры к отъезду.
Тот, кто решил воевать — будет предпринимать меры к обороне.
Найдите свое место просто. Определитесь, что вы хотите делать. Уезжать, воевать, помогать воюющим в меру сил и возможностей.

Советов тут уже никто никаких дать не может. Такие решения принимает уже каждый сам. Каждый сам определяет шкалу своих приоритетов.
Единственный унифицированный совет в этой ситуации — вывезти детей. Стариков. Семью. Если ваши близкие не будут принимать участие в сопротивлении.
Потому что иначе они будут только мешать.
Всем. В первую очередь — именно вам.

Разговоры про патриотизм, конечно, правильны, но детям под обстрелами делать совершенно нехрен. Потом до пенсии на психотерапевтов работать только.
Да и мирняк в целом тоже только лишь мешается под ногами, ограничивает возможности применения сил и средств, сковывает действия и отвлекает ресурсы. Если на крыше огневая точка, а на подвале надпись «Не стреляйте, здесь живут люди» — это сковывает возможности её уничтожения и может стоить жизни солдатам.

Да и вообще армии будет не до вас. Не до того, чтобы привозить вам воду и кормить вас кашей. Так что если вы не нужны обороне — лучше не мешаться под ногами.
Каждый хорош на своем месте.

Лучше в это время деньги в Польше зарабатывать и на тепловизоры переводить, чем ждать, когда у теробороны появятся свободное время и ресурсы, чтобы приехать и привезти вам бочку воды. Им и без вас будет чем заняться.
Просто примите решение.
И вы сразу успокоитесь. Вот увидите.

А то на все эти метания в фейсбуке смотреть невозможно.

Британские страховщики прекращают страховку самолетов, летящих в Украину? Да и хрен на них. Если вы остаетесь и чистите оружие — вам какое до этого дело? Если уезжаете — так выбирайте альтернативные пути отъезда.
Но бегать по фейсбуку, разбрасывая зраду горстями — самый худший вариант.
Доброе утро.
https://site.ua/arkadiy.babchenko/bez-paniki-i7o6rem

Російський есмінець «Лідер» як символ деградації російських війс

11:34 21 червень Київ, Україна



Вперше про перспективний ескадрений міноносець проєкту 23560 «Лідер» заговорили в 2009 році. Відтоді цей есмінець, що «не має аналогів в світі», «вбивця авіаносців» і «гроза НАТОвських« Арлі Бьорків», продовжує своє існування лише в форматі розмов. Хоча і цей струс повітря зайвий раз доводить, наскільки промисловість Росії готова до великих і амбітних проєктів.

Приблизно рік тому в російських ЗМІ промайнула чергова хвиля «блудословія» про те, що есмінець «Лідер» стане більше, збільшивши свою водотоннажність до 19 тис. тонн. Власне, великий і грізний корабель, мабуть, це саме те, що потрібно середньостатистичному споживачеві кремлівської пропаганди.

З іншого боку, ця «типу-патріотична» новина супроводжувалася і даними про приблизну вартість спорудження такого корабля - 100 млрд рублів. Так само цікавий був і інший момент, а саме - дослідно-конструкторські роботи по «Лідеру», заплановані на 2021 рік, тоді ж планують і закласти перший корабель, будівництво якого займе, орієнтовно, 7 років.

Що ж, інформація вкрай корисна, адже вона багато в чому підтверджує припущення, що нового есмінця ВМФ РФ не бачити.

І ось чому.

По-перше, в 2016 році повідомлялося про початок будівництва першого «Лідера»; в 2018 році про можливий контракт на 8-20 кораблів даного проєкту. Потім початок будівництва було перенесено на 2020-й, а тепер уже кажуть про 2021-2022-й. Хто дає гарантію, що закладка есмінця знову не зрушиться на невизначений термін?

По-друге, протягом останніх кількох років розміри есмінця регулярно коректувалися з 13 тис. тонн до, вже, 19 тис. тонн. Тобто, у проєктно-конструкторського бюро «Північне» досі немає єдиної затвердженої концепції про те, що з себе повинен представляти сучасний есмінець дальньої морської зони.

По-третє, на сьогодні жодна російська верф не володіє можливостями будівництва бойового корабля подібного класу і водотоннажності. Більше за всіх інших для подібного будівництва підходить «Північна верф» при проведенні відповідної модернізації, процес якої і розпочато. Але, ось яка дилема, модернізація «Північної верфі», вартість 30 млрд руб, завершиться не раніше 2022 року. Тобто, початок будівництва «Лідера» навряд чи відбудеться в 2021-му році.

По-четверте, вартість есмінця в 100 млрд рублів оцінюється за сьогоднішнім курсом і за сьогоднішніми цінами, але в умовах економічної турбулентності, як зміниться його оцінка через рік-два? Та й в принципі, наскільки реально бюджету РФ розгорнути будівництво корабля, рівноцінного трирічному (а в перспективі і більше) бюджету Костромської області?

По-п'яте, попередні терміни будівництва і те, що дослідно-конструкторські роботи почнуться одночасно з будівництвом, наштовхують на сумніви щодо дотримання термінів і не тільки.Наприклад, есмінці УРО типу «Арлі Бьорк» будуються протягом року-двох, «Лідер» же буде зводитися за термінами як повноцінний авіаносець. При цьому, з урахуванням досвіду попередніх довгобудів для потреб ВМФ РФ, не виключено, що ці терміни зростуть в рази, так само як і вартість його будівництва, а ризики конструкторських недоліків будуть зведені до ймовірності - 100%.

У підсумку, ми отримуємо досить сумнівний проєкт, який навряд чи Росія зможе фінансово і технічно здійснити. З іншого боку, 100 мільярдів рублів, які в перспективі можуть перетворитися на 200 млрд і більше, в умовах фінансово дефіциту, зайвими в процесі глобального розпилу бюджету Міністерством оборони РФ не будуть.

А тому, в добру путь - в небуття.

І вже якщо «Лідер» зовсім не лідер, а пасе задніх, про яке нарощування бойового потенціалу і про яку «морську наддержаву» кричать кремлівські гібридні пропагандисти?

На папері, можливо, є Росія, можливо є флот... в житті невелика Московія і іржаві корита!

А в той час, коли російський флот асоціюється з пів столітнім чадящим авіаносцем «Кузнєцов» і неіснуючим «Лідером», НАТО повним ходом освоюють нові технології. Наприклад, новітній «невидимий» есмінець «Замволт» USS Zumwalt (DDG-1000).

А тим часом в НАТО: РФ може цю реальність використовувати для своїх фантастичних фільмів, настільки велике відставання технологій росіян від НАТО.

«Замволт» - бойовий корабель нового покоління, екіпаж якого нараховує 148 матросів і офіцерів. Вартість першого такого есмінця, прийнятого на озброєння в 2013 році, склала 4,4 мільярда USD.

Основною зброєю есмінців даної серії є 80 крилатих ракет «Томагавк» і артилерійські системи, що зумовлює основне завдання есмінців з підтримки сухопутних військ атаками берегових цілей.

У кораблі використовується перспективна система управління всіма озброєннями через TSCE-I фірми Raytheon з відмовою від концепції локальних комп'ютерних систем. Есмінець має засоби малопомітності, що зменшують його ЕПР в 50 разів.

На сьогодні побудовано 3, в строю 2 ескадрених міноносці типу «Замволт». Вартість будівництва всіх трьох есмінців оцінюється в 12,73 мільярда доларів. Повна вартість програми, що охоплює, крім витрат на будівництво кораблів, витрати на дослідження і розробку, оцінюється в приблизно 22,5 мільярда доларів.

У порівнянні з мізерним фінансуванням російських проєктів НАТО на розвиток військово-морського флоту грошей не шкодує і своє реноме підтримують на гідному рівні.

В сьогоднішніх реаліях краще приклад брати з успішних і розвинених країн, ніж з Росії, що і робить Україна своїм прагненням і бажанням вступу в НАТО.

І спільні маневри з провідними країнами НАТО тільки посилять професіоналізм і бойовий дух українських військових під заздрісні погляди російських пропагандистів.
https://myc.news/ua/kolonka_redaktora/rossijskij_esminec_lider_kak_simvol_degradacii_rossijskih_voennyh_tehnologij

Втрати України у Другій Світовій...

Втрати України в Другій світовій війні — прямі та непрямі людські та матеріальні втрати, які поніс український народ в період Другої світової війни.

Оцінка чисельно втрат в різних роботах суттєво відрізняється, починаючи від 5 млн до 7 млн загиблих громадян тодішньої Радянської України.

В виступі у зв'язку з 30 річчя визволення України від гітлерівських загарбників тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького була названа цифра 6750 тис. чоловік.

Пізніше людські військові втрати були визначені в 2,5 млн чоловік і 5,5 млн. — загиблих військовополонених і мирного населення. По відношенню до загальних втрат СРСР це становить 40-44%. З врахуванням вторинних демографічних втрат (померлі від хвороб і голоду, депортовані, емігранти, втрати у природному прирості населення), то втрати складуть приблизно 14,5 млн чоловік[1].

Було також зруйновано майже 700 міст (40% усіх міст Радянського Союзу, знищених війною) і 28000 сіл. Оцінка матеріальних збитків становила 285 млрд рублів (в цінах 1941 року) - понад 40% усього збитку СРСР.

У війні загинув кожен п'ятий українець. Серед військовослужбовців призову на літо 1941 року уціліли тільки 3% з загальної кількості.

Спалено 319 000 господарств, на Лівобережній Україні був зруйнований кожен четвертий будинок.

Виведено з ладу 5600 мостів, зруйновано 33 000 шкіл, технікумів, 18 000 медичних установ[2].

В матеріалах Прес-служби Президента України В. Януковича, поширених до Дня Перемоги в Німецько-радянській війні, втрати України в Другій Світовій війнівизначаються як такі, що перевищили 10 млн чоловік [3].

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_%D0%B2_%D0%94%D1%80%D1%83%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B9_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%96

І наші дають березової каші маскалям

ВСУ знищили бетонований ДОТ терористів «ДНР»: відео

26 травня 2020 р о 09:23

Військовий журналіст Андрій Цаплієнко опублікував відео знищення бійцями 54-ої бригади Збройних сил України бетонованого доту (довготривала вогнева точка) російських окупантів на Донбасі. Коментар в «ютубі» лаконічний:

«54 окрема механізована бригада працює по позиціях першого армійського корпусу ЗС РФ (ДНР) роа (російської окупаційної армії)».

На ролику, знятому безпілотним літальним апаратом, коригувати вогонь, вже зруйнована бетонна позиція димить. Потім на ній видно потужний вибух. Потім ще один в проломі з яскравим спалахом - ймовірно, вибухнули боєприпаси.

У «телеграмі» Андрій Цаплієнко більш багатослівний:

«Працює" 54-ка ". Пригнічує позиції бойовиків, з яких ведеться обстріл українських військових. На фронтовому мовою така вражаюча точність називається «ювелірної».

Реал

Миритися чи здаватися? Здаватися через миритися?

Росіяни та організатори Мюнхенської конференції склали план припинення війни в Україні
 
П'ятниця, 14 лютого 2020, 

Три міжнародні організації у співпраці з Російською радою з міжнародних справ оприлюднили свій план припинення війни в Україні.

Документ був поширений 14 лютого у Мюнхені на Мюнхенський безпековій конференції, повідомляє кореспондент "Європейської правди".

До участі у розробці документа, як стверджується, залучали також окремих українських експертів, але формуванням пропозиції не займалися українські організації – на відміну від російської РРМC.

Документ уникає згадок про напад Росії на Україну і стверджує, що "конфлікт в та навколо України" став наслідком "катастрофічних прорахунків", і у якості реакції на нього пропонують кроки для "завершення конфлікту на Донбасі та створення перспектив для конструктивного діалогу, в тому числі щодо Криму". Щоправда, основною ідеєю плану є відновлення співпраці з Росією без відновлення Україною суверенітету над Кримом.

Оприлюднена пропозиція містить кілька гуманітарних кроків, які підтримуються всіма сторонами, однак у ній відсутні будь-які ключові вимоги, що звучали досі від України.

Організатори пропонують такі 12 кроків:

  1. Відновлення роботи Спільного центру з контролю та координації питань припинення вогню на Донбасі за участі українських та російських військових
  2. Створення "нормандського формату" на рівні військових
  3. Відкриття доступу для СММ до всієї території Східної України (про Крим не згадується) та нових пунктів пропуску через лінію дотику
  4. Вирішення питання безвісти зниклих
  5. Запуск програми розмінування
  6. Запуск програми відновлення Донбасу із залученням міжнародних донорів, при цьому Росія може стати однією зі сторін, що з доброї волі інвестують у відбудову регіону.  
  7. Відновлення торгівлі між Україною та Росією на принципах ЗВТ.
  8. Поступове зняття санкцій з Росії (у документі має назву "зміна санкційного режиму") із розробкою відповідного плану (зараз, як відомо, передбачається що санкції мають бути зняті лише в разі повного виконання "Мінська"); із контексту випливає, що йдеться про послаблення тиску на РФ щодо деокупації Донбасу
  9. Пошук та деактивація небезпечних джерел радіації у зоні конфлікту на Донбас
  10. Діалог у державах НАТО щодо взаємної безпеки, "для подолання речей, які розділяють" (у документі прямо не уточнюється, про що йдеться і чи має Росія бути частиною такого діалогу)
  11. Визначення пріоритетних сфер зближення між ЄС та Росією із розвитком людських та економічних зв’язків.
  12. Запуск всеукраїнського загальнонаціонального діалогу щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляд сусідів України, включаючи Росію. Зазначається, що предметами цього діалогу мають стати питання історії, національної пам’яті, мови, ідентичності та меншин.

У документі зазначається, що у його розробці брали участь троє українських експертів: Василь Філіпчук, Олександр Чалий та Олексій Семеній. Їхня роль у даній роботі в документі не уточнюється.

Як відомо, Василь Філіпчук у 2017 році вже пропонував контроверсійний план, який передбачав відмову України від прагнення членства у НАТО, офіційну відмову на тривалий період від мети членства в ЄС, визнання Криму "спірною територією" тощо.

Один з ініціаторів мюнхенського “плану миру в Україні” відреагував на критику документу

КИЇВ. 16 лютого. УНН. Генеральний директор Російської ради з міжнародних справ (РРМС) Андрій Кортунов, який є одним з ініціаторів скандального документу “Дванадцять кроків до посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні”, вважає, що не варто вбачати у цьому документі “мюнхенську змову”. Про це Кортунов розповів у коментарі DW, передає УНН.

Відповідний документ був розповсюджений на Мюнхенській конференції та викликав негативну реакцію Києва.

Кортунов розповів, що ініціаторами цього документу були Російська рада з міжнародних справ, європейський аналітичний центр European Leadership Network та американська організація Nuclear Threat Initiative, що опікується питанням запобігання ядерній загрозі.

“Зрозуміло, що цей документ подобається не всім, але мені здається, невірно вбачати в ньому якісь зловісні політичні задуми, як це визначили в апараті (п’ятого президента України Петра) Порошенка — як мюнхенську змову. Я хочу підкреслити, що політика — це мистецтво можливого, як казав Бісмарк, і автори цього документу виходили з того, що можливо на сьогодні”, — зазначив Кортунов.

Щодо пункту цього документу відносно початку національного діалогу про українську ідентичність, у тому числі з Росією, він додав, що це було б корисним для України. “Україна є дуже плюралістичним суспільством і для неї такий діалог був би корисним. Щодо участі інших країн-сусідів — це питання до українського керівництва, наскільки воно готове до такого діалогу”, — сказав гендиректор РРМС.

Серед “12 кроків до посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні”, зокрема, було запропоновано відновлення роботи Спільної центру з контролю та координації з питань припинення вогню на Донбасі, створення в рамках “нормандського формату” групи з діалогу у військовій сфері, розробка нових заходів довіри і підвищення рівня безпеки для населення в районі пунктів пропуску, розв’язання проблеми безвісти зниклих і початок процесу розмінування тощо. Документ також закликає до скасування санкцій проти Росії залежно від реалізації мінських домовленостей.

Ввечері 14 лютого, після критики як зі сторони України, так і зі сторони міжнародних експертів, документ приховали на сайті зробивши його недоступним. Проте вже наступного дня 12-кроковий “план миру в Україні” повторно з’явився на сайті Мюнхенської конференції.

Міністерство закордонних справ України наголосило, що заява “Дванадцять кроків до посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні” не є офіційною позицією держав. Пізніше на сайті американського аналітичного центру Atlantic council з’явилася заява з критикою ініціативи від 26 американських експертів, дипломатів та аналітиків.

Володимир Зеленський розкритикував цей документ, зазначивши, що без України не можна обговорювати будь-які плани щодо припинення війни на Донбасі і повернення окупованих територій. Критиці документ піддав і п’ятий президент України Петро Порошенко.

Згинув за Україну і всіх нас Василь Сліпак 3-и року тому

Світлина від Diaspora.ua.
Diaspora.uaВподобати сторінку
8 год · 

29 червня 2016 року у бою на Світлодарській дузі куля снайпера обірвала життя Героя України, соліста Паризької опери ВАСИЛЯ СЛІПАКА.

Він прожив у Франції понад 19 років, вражаючи Європу своїм голосом та шармом. Йому двічі пропонували французьке громадянство, але він відмовлявся, бажаючи бути громадянином України. Він щиро вболівав за Україну, був учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. Не роздумуючи, пішов добровольцем захищати Україну і віддав за неї своє життя.

Василь Сліпак народився у Львові 20 грудня 1974 року. І хоча в родині ніхто професійно не займався музикою, вже змалку Василь виявляв неабиякий талант та потяг до співу. У 9 років він потрапив до знаменитої Львівської хорової капели «Дударик», де і почалася його кар'єра співака. Саме з "Дудариком" він побував на перших гастролях за океаном. Так, у червні-липні 1990 року капела зі своїм солістом Василем Сліпаком мала гастрольний тур містами США та Канади— Детройт, Рочестер, Клівленд, Піттсбург, Філадельфія, Кергонксон, Чикаго, Міннеаполіс, Торонто, Реджайна, Саскатун, Тандер-Бей, Садбері, Паувел-Ривер, Монреаль, Оттава. В ході цього туру 18 червня 1990 року у Карнеґі-Холі (Нью-Йорк) спільно із відомим солістом Метрополітен-опера Павлом Плішкою він та "Дударик" виконали низку творів. Потім була низка виступів на інших найкращих сценах світу.

Ґрунтовна підготовка в консерваторії та рідкісний голос невдовзі привели його до Франції, де він спричинив справжній фурор на низці конкурсів та фестивалів, а в 1994 році відбувся його перший сольний концерт. А у 1997 році його прийняли до Паризької національної опери.

Він прожив у Парижі майже двадцять років, виступав на сценах багатьох славетних театрів світу із сольними концертами, виконавши понад сотню різних партій. Та найулюбленішою була партія Мефістофеля в опері «Фауст». Звідси його позивний «Міф», з яким він воював на Донбасі.

З початком Євромайдану В.Сліпак координував у Франції громадські акції, спрямовані на підтримку України; відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, влаштовував благодійні концерти. І продовжив цю діяльність в умовах російської агресії проти України. Зокрема 10 червня 2016 року організував Міжнародний марш «Stop Putin War in Ukraine!», в якому взяли участь близько 30-ти країн світу.

Уперше Василь Сліпак поїхав на війну у травні 2015 р. і пробув там місяць, взявши участь у боях у Пісках біля Донецького аеропорту та Авдіївці у складі 7-го окремого батальйону ДУК ПС, доки його не поранили. Міф не планував повністю віддаватися війні, але для нього важливо було знаходитися там, де він потрібен - на сцені і на війні. "Як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції", - говорив він.

Вдруге В.Сліпак потрапив на фронт у вересні 2015 року - у с.Водяне під Маріуполем. І втретє - у червні 2016 року. Планував пробути на фронті півроку, проте вже через 11 днів, 29 червня 2016 р., загинув. Похований Герой на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань № 76.

Василь Сліпак став першим в історії України добровольцем, якого посмертно нагороджено Золотою Зіркою Героя. Також він - кавалер ордена. «За мужність» І ступеню та Герой України.

Його іменем названо велику залу Музичної академії України імені Чайковського. А в 2018 році - й Український культурноінформаційний центр у Парижі, що відіграє важливу роль в інформуванні французів про події в Україні та в роз’ясненні української позиції стосовно актуальних проблем сучасності.

З метою вшанування пам'яті Василя Сліпака створено Міжнародну некомерційну благочинну організацію «Фундація Василя Сліпака» на чолі з виконавчим директором братом Василя Орестом Сліпаком.

Також у 2017 року з ініціативи Ореста Сліпака та відомих митців Львова й Парижа вперше було проведено Міжнародний музичний марафон W LIVE пам’яті Василя Сліпака. Це унікальна музична подія, що збирає на одній сцені з найкращих музикантів Європи, які знали співака і працювали з ним, а також попопяризує класичну музику та дозволяє вшанувати пам'ять співака. Сьогодні концерт пам'яті Василя Сліпака відбудеться у муніципалітеті Франції Ле-Ре, неподалік від міста від Ренн.

Текст підготовлено спеціально для Diaspora.ua на основі відкритих джерел, передрук - за умови активного посилання на Diaspora.ua.

#УД_Франція #УД_Василь_Сліпа

23 грудня. Пригоди вагнерівців.

Бывший боец ЧВК Вагнера рассказал «Росбалту» о Донбассе и Сирии, о том, в каких условиях работают наемники и что их ждет в случае ранения.

На днях представители ветеранских организаций и бывших бойцов так называемых частных военных компаний обратились в Международный уголовный суд с требованием возбудить расследование против организаторов российских ЧВК и тех, кто им помогает. Это не первая попытка привлечь внимание к замалчиваемой официальными лицами ситуации, когда российские граждане в нарушение законов принимают участие в боевых операциях в составе частных вооруженных формирований за пределами России, десятками и сотнями гибнут там, и никто не несет за это ответственности. 

В июле 2018 года бойцы ЧВК обращались в администрацию президента с предложением легализовать их деятельность, но в ответе Министерства обороны организацию и деятельность частных военных компаний в России назвали противозаконной и антиконституционной. Бойцы ЧВК считают, что их лишают правового статуса намеренно, из-за чего они не только не получают положенных ветеранам льгот, но в любой момент могут быть привлечены по статье о наемничестве. 

Также они жалуются на юридически несостоятельные, не регламентирующие работу в условиях боевых действий договоры, по которым им запрещено разглашать какие-либо сведения об участии в вооруженных конфликтах.

Один из ветеранов ЧВК Вагнера на условиях анонимности согласился раскрыть некоторые подробности работы наемником.

Мы познакомились с Павлом (имя изменено) несколько лет назад, когда он вернулся с Донбасса, прошел лагерь подготовки частной военной компании, повоевал на Украине. Платили, говорит, хорошо: пока был в учебке — 80 тыс. руб., на Украине — уже 120 тыс., а во время боевых действий «зарплаты» могли доходить до 240 тыс. Но вскоре Павел разочаровался во всем, что там увидел (отношение к бойцам как к пушечному мясу, разборки между своими, зачистка силами ЧВК командиров ополчения и казачьих формирований), и покинул отряд, не вернувшись из отпуска «по семейным обстоятельствам».

Однако деньги, заработанные войной, вскоре закончились, приличную работу в родном городе найти не удалось, и спустя два года Павел вновь решил отправиться в лагерь ЧВК — теперь уже чтобы ехать в Сирию. Тогда шел большой набор, людей не хватало, а у него в ЧВК оставались знакомые командиры и сослуживцы, старые грехи забылись или были прощены, и после небольшой проверки его вновь зачислили в отряд, но уже не к своим, а в другой батальон.

База Молькино

«Не брали только тех, кому меньше 25 лет и на ком висели кредиты. Не знаю, почему. Многие как раз и ехали туда, чтобы расплатиться с долгами. Но вот такая политика тогда была, может, по договоренности с налоговиками или банками. А вот на судимость смотрели сквозь пальцы. В 2014-м на Донбассе вообще чуть ли не половина отряда из таких состояла — отсидевшие, под следствием, в федеральном розыске, злостные алиментщики. А кто их на Украине будет искать? Судебные приставы или следователи, что ли? Там же все с оружием, все по-серьезному. Понимали, что могут убить там, и никто искать не станет.

В этот раз все было проще — взяли анализы на наркотики, пробили по налоговым базам и зачислили в учебку в Молькино. С подъема до обеда по полю скачешь, занятия по огневой и тактике, после обеда еще какую-нибудь хрень придумают, а вечером после ужина — медицинская подготовка. 


Муштра была реальная: учили, как и куда ставить жгуты в случае ранения, в положении лежа, сидя, раком, заставляли ставить капельницы (у каждого из нас потом с собой в аптечке всегда была глюкоза, физраствор — выручило это не раз). Нам аптечки новые выдали, а там четыре укола: антишок, обезболивающее и еще две какие-то приблуды. Вот нас и учили — куда, как, в каком порядке все это колоть. Но в ИПП-шках, которые нам потом выдали (индивидуальный перевязочный пакет — прим. ред.), никаких уколов не оказалось. Все старались найти старую аптечку, потому что в этих т. н. «сердюковских» ни черта не было, даже бинты ветхие, разваливались при попытке намотать.

В общем, подготовка на базе длилась месяц — бегали, прыгали, стреляли, учились всему, что может пригодиться на войне. Параллельно шла проверка, «фэйсы» (эфэсбэшники — прим. ред.) тщательно пробивали всех. Моего товарища, с которым вместе приехали, отчислили — у него был не оплачен кредит на машину. Правда, потом вернули обратно. Слишком много отсеялось, а нужно было два батальона набирать. Людей не хватало, и тогда решили, что всем, у кого кредиты до 400 тысяч, их погасят до отъезда, а потом компенсируют из зарплат или из страховки, если человека грохнут.

Без загранпаспортов тоже сперва не брали, а потом сами стали оформлять и оплачивать на месте. Мне тут один «трехсотый» (раненый — прим. ред.) прислал сообщение, что после разгрома «5-ки» — пятого батальона под Дейр-эз-Зором — опять набирают людей, уже не привередничают, чуть ли не всех подряд берут. И люди идут. Хотя при мне был случай: «особисты» завернули парня, который прошел все проверки, сдал все нормативы по физподготовке, за плечами была служба в армии и Донбасс — в общем, по всем параметрам подходил. А на беседе с особистом «завалился».

Тот его спросил — мол, откуда узнал про лагерь? А боец рассказал, что такой-то и такой порекомендовал — сам оттуда, фамилия такая-то. Особист личное дело закрыл и попрощался с ним. Передавай, говорит, привет такому-то! Если бы он сказал, что узнал из интернета, по кличке назвал бы, что ли, может, и прокатило бы. А он сослался не просто на своего знакомого, а на парнягу из Ростова — там сейчас учебный лагерь: такую же команду, как «Вагнер», ребята из Минобороны готовят, конкурирующая фирма. Если у них был — сюда, в ЧВК, ходу нет, все строго. А он кого-то назвал — то ли оттуда, то ли с Донбасса. Все — до свидания!

Еще рассказывали, что троих вычислили прямо на базе. Двое засланных — якобы на «хохлов» работали, а третий мутный тип какой-то, непонятно, что за чувак был. Ну их прямо там за яйца взяли. Что с ними стало, не знаю. Может домой отправили, может там же где-то и прикопали, никто их там особо искать не будет»…

Вновь с Павлом мы встретились случайно. От общих друзей я знал, что он получил в Сирии ранение, лечился. Но выяснить, что с ним и где он, не представлялось возможным — все данные по сирийским потерям засекречены, телефон его не отвечал. Однако недавно он вновь побывал в Питере, и общие знакомые организовали нам встречу.

Сирия. Первая кровь

«Прилетели в Дамаск. Нас как туристов — на автобусах, по гражданке — отправили на базу. Дамаск — единственный город, который я там видел за всю командировку. Пока ехали на базу отряда, остановились на пару дней на танкодроме, это километрах в сорока от Пальмиры. По прилету нам выдали каждому по $200, ну у меня еще свои были деньги. Поменял сотку, затарился по дороге сигаретами, водой, какой-то едой. На танкодроме стояли помимо нас иранцы, «Хезболла». Прикольно было наблюдать за их построениями, как они маршировали, танцуя. У каждого к поясу приторочен чайник, они постоянно там пьют чай, матэ. Говорят, могли среди боя оставить технику, оружие — перерыв на чай.

Их так с Пальмиры и погнали, пока они там чай пили. Наши из ЧВК отбили город у боевиков и передали его российским федералам и этим воякам с чайниками. А они там побросали всю технику, даже Т-90, чуть ли не вагон мин оставили — и бежали позорно. Кстати, при штурме города федералов не было, Пальмиру брала наша ЧВК, что бы там ни говорили по телевизору. Все бои прошли на подходе к городу, в мраморных карьерах, там была жесткая оборона боевиков. Федералы в Пальмиру уже позже зашли, когда дело было сделано, город был освобожден. И когда министр доложил президенту, что они взяли Пальмиру, наш главный сказал: «Ну, раз они взяли, пусть тогда и сидят там!» И всех наших, из ЧВК, вывел оттуда. Вскоре боевики вновь захватили город — и второй раз Пальмиру тоже наши, «чэвэкашники», отбивали…
В отряде я попал в роту охраны. Хмеймим мы не охраняли, там федералы держали контроль. А мы обороняли отбитые у боевиков нефтезаводы. Привезли нас на базу, остановились — тишина, все условия. Грешным делом подумал: вот удача, поймал слабинку! На фига мне эти боевые за 240 тысяч, когда можно и здесь посидеть тихо и спокойно за 180? Но счастье длилось недолго — через пару часов (даже не успели душ принять) развезли нас по постам в пустыне, на какие-то сопки, без замены. Хорошо, если раз в месяц в баню свозят, а так воду только техническую привозили в канистрах: накопишь несколько бутылок, помоешься — уже и праздник! Вокруг — ничего. Что-то типа кактуса или верблюжьей колючки росло рядом, пару скорпионов видел, да парнишка наш змею поймал жутко ядовитую, песчаную гадюку — заползла в спальник. Хорошо, что заметил вовремя, не цапнула. Антидотов не было, до базы бы точно не довезли. Повезло! Потом, правда, не повезло — получил две пули, в печень и в солнечное сплетение. Без вариантов, даже не мучился.

Оружие было с хранения, снайперам выдали «трехлинейки», пулеметы были 1946 года, с раструбами, тех же годов примерно ПК. Потом уже привезли СВД, но некоторые снайперы не стали их брать, так с «трехлинейками» и воевали. Потом БРДМ подвезли, я таких и не видел — послевоенные, с длинной кабиной, причем не местные, а из России, с каких-то складов или баз хранения, наверное. Один просто стоял на приколе, с него только соляра текла: заправят — и под ним наутро лужа. Но у него фароискатель мощный был, и если ночью сигнальная мина срабатывала, можно было посветить, пошарить в темноте, кто там лезет.

В общем, с техникой, с вооружением было неважно, не хватало поначалу. Потом снабжение наладилось как-то. Даже палатки выдали. До этого спали кто где. У кого-то свои были, кто-то делил с товарищами. Землянки там не выкопаешь — там вообще никто ничего не копает. Камень кругом! Все оборонительные сооружения — каменные валы, песок, ну или прямо с заводов привозят литые железобетонные конструкции сборные. Могут, конечно, прокопать на передке окоп, но это только экскаватором. Мы как-то в рейде укрытие боевиков нашли в скале, так там видно было, что все отбойными молотками выдалбливали, клиньями. Хорошая такая пещера получилась, ну и могила из нее могла тоже получиться … (замечательная), если мина сверху прилетит, или со входа из «граника» или «Шмеля» вмазать.

Ночники и тепловизоры у нас были, по паре штук на подразделение. Их, правда, стали позже выдавать, а сначала только если кто со своими приезжал. Еще беда была — дроны. Прилетят, гранату сбросят — и улетят. Боевики так развлекались. А у нас — потери, в палатке-то не укроешься. Поэтому за небом следили, если что подлетало, старались сбить. Наш — не наш, а на всякий случай, от греха подальше. Хотя это было непросто: высоко летали, а солнце яркое — ничего в небе не разглядишь, да еще и дымка от горящих скважин, вышек нефтяных и газовых. Рядом с нами такая горела постоянно. Если под дождь попадешь, промокнешь — сразу к факелу. Постоишь в метрах пятидесяти, и через полчаса абсолютно сухой. Звук только противный у этих скважин, горящий газ вырывается под страшным давлением, как будто самолет взлетает.

На базе были потери не только от дронов. Парнишка наш из Перми погиб от выстрела управляемого реактивного снаряда ПТУР. У меня даже где-то сохранилась видеозапись этого нападения — боевики снимали и выложили ее в интернет. Не знаю, что там была за оптика, но наша база на видео как на ладони, и пермяк наш на бруствере, за которым стояла в укрытии «ЗэУшка» (зенитная установка) — не знаю, чего он туда полез, это не его был пост, он командир отделения… Голос за кадром, свист снаряда, секунды — и взрыв. Все в клочья! Тактика у боевиков всегда одна и та же: подъехали на джипе, несколько залпов — и ушли.

Потом перекинули нас в провинцию Хомс, охранять отбитый нефтезавод. Специалисты его восстанавливали, а мы их прикрывали. Сам завод не бомбили при захвате, там наши летчики грамотно отбомбились — рядом. Но все равно взрывной волной повыворачивало балки двутавровые, осколками посекло оборудование… Мы там заселились, меняли пацанов, которые брали завод. У нашего отряда был контракт с сирийским правительством, что до конца года мы отбиваем три нефтезавода, охраняем их, и они на пять лет обеспечивают нас деньгами, плюс получаем часть нефти и процент дохода от переработки. Боевики, естественно, тоже не хотели терять доход, поэтому время от времени пытались вернуть производство под свой контроль.

Запомнился случай, когда игиловцы (ИГИЛ — запрещенная в России террористическая организация— прим. ред.) решили напасть на все посты одновременно. А там по периметру охраны посты могли быть из трех человек, а через километр — еще три человека. Туговато пришлось, без потерь не обошлось. Но самое славное — как боевики напоролись на третью роту, охранявшую один из захваченных нефтезаводов. Хотели взять нахрапом, чуть ли не в лобовую, но наши спокойно отстреливались, все держали под контролем, и вскоре террористы дрогнули. Через полчаса боя энтузиазм нападавших куда-то пропал, а еще минут через двадцать они, побросав раненых, спешно ретировались. Наши вылезли из укрытия, добили тех, кто сопротивлялся, пару человек взяли в плен. Стали выяснять, кто такие, что за план был. Узнали, что боевики набрали бойцов из местных жителей, обещали денег по $30, а в случае неудачи — Вальхаллу и гурий. Сказали, что на заводе сидит сирийская армия, — стоит покричать немного, они сами сбегут оттуда…

Пленных боевики не меняют. Только федералов еще рассматривают как товар, а наших — сразу в расход. Наш парень с четвертой роты попал к боевикам, его там запытали до смерти самыми изуверскими методами. Ну и наши с этими чикаться не стали. Одного кувалдами забили, другого танком переехали наполовину… Потом головы им отрезали и на ворота насадили. Мне все это чуждо и отвратительно… Нельзя так поступать с пленными, даже если это террористы. А еще хуже того — снимать это и потом в интернет выкладывать видео издевательств. И так уже третий год все шумят по поводу ЧВК, так вы еще сами подливаете масла в огонь, даете повод все это обсуждать!

Ранение

Ну, как было… Выдвинулись ночью, часа в два. До цели идти нужно было километров 15. Район Пальмиры. Уже светать начало. Задача — захватить «опорник», опорный пункт на сопке, с которого простреливалась и контролировалась трасса на Пальмиру. Там местный шейх кинул клич, чтобы ни одна машина в город не прошла. Всю трассу боевики обложили и долбили колонны с «гуманитаркой» и военными грузами. Снабжение города, естественно, оказалось под угрозой. Дорога там, кстати, шикарная была, асфальт ровный, как на автобане. Ну, это пока наши танки не прокатали его в клочья.

Нас было меньше роты. Поддержка — два отделения минометчиков, посадили их на сопках, перекрыть другую сторону и поддержать нас огнем. Танк еще один был где-то, мы его и не видели, только слышали. Подошли уже под утро, короткий привал, даже перекурить не успели. Хорошо, командир расчета заметил, как какой-то джип выдвинулся в нашу сторону и в метрах 600 остановился. Выходит из него чудило какой-то в натовской форме, с биноклем, смотрит на все это дело, а джип в это время поворачивается и начинает «фигачить» по нам из ДШК!

Наша разведка как-то слабо отработала. Они же добрались до места, куда мы двигались, потопталась на высотке и вернулись, вместо того чтобы там закрепиться и ждать основные силы. Ровно с этой высотки по нам и влупили, когда мы не дошли до нее пару километров. Я был в замыкании колонны, нас первыми и достали. Мы оказались на открытой местности, в узком кармашке, никуда не деться. Там еще за сопкой грузовичок подъехал, а в кузове у него скорострельная корабельная пушка стояла. Они как начали лупить из нее — кошмар полный: бруствер из камней как бумагу прошивало, валуны — в мелкий щебень!

В наш «КАМАЗ», который боеприпасы подвез, один снаряд попал, но, слава Богу, не в кузов, а в кабину — дырка в двери была размером с ведро. Водиле повезло, успел за несколько секунд до попадания выпрыгнуть. Если бы не прилетели вертушки, нам там конец был бы, точно! Да, связь с армейцами была, федералы помогали и выручали, если что. Короче, обе эти машины уничтожили с воздуха. И стало немного полегче.

«Разведосы» ввязались в бой, рота растянулась на километр. Потом уже выяснилось, почему так отчаянно отбивались боевики на этой высотке: среди них были дагестанцы, чеченцы, ингуши, им сдаваться резона не было никакого. В Россию им путь заказан — вот и бились до конца, тем более они умеют. Тут нам по рации команда: «Тяжелые — вперед!» Это АГСники и гранатометчики СПГ. Я было заспорил: вы в своем уме? Чего нам-то вперед лезть? Мы еще на километр отойти назад можем и все равно их достанем, спокойно можем отработать из-за бугра — главное, скорректируйте огонь. Но в итоге спорить не стал, потащились вперед.

И тут мне из крупнокалиберного прилетело. А ребят, что со мной были, миной накрыло. Лежат, кстати, тут в Питере на Черной речке в каком-то НИИ. Кости целы, а мясо — в хлам, сухожилия порваны. Теперь им с бедра мышцы срезают и на место ранения вшивают. Латают, короче.

В общем, чего дальше? Перемотал себе рану, вколол анальгетик, лежу один, часа два уже прошло, наверное, жду машину с нашими.Надо мной вертушка зависает, спрашивают жестами, как я, и нужно ли меня забрать. Показываю им — нет, не надо, за мной машину отправили. А наши уже где-то за километр ушли, меня оставили, там бой идет, слышу… Какие машины, мы же пешком там! Нас до «точки» довезли, и все — дальше пеший марш. Причем как довезли? Запихнули в кузов битком человек 25, со всем вооружением, представляешь, там еще и отделение АГСников со всеми своими приблудами, станковый противотанковый гранатомет — 65 кг, гранаты к нему, да и у каждого бойца полный боекомплект. Ни вздохнуть, ни повернуться. Если в засаду попадешь — не выберешься и за пять минут. А это — явная смерть. Что потом, кстати, и случилось с пятым батальоном ЧВК, когда они в феврале под раздачу попали. Видел, наверное, съемку американцев с тепловизора? Там же половину людей накрыло прямо в машинах, единицам удалось покинуть технику, но их потом добили с «вертушек» и дронов».

Хождение по мукам

«Своих «трехсотых» навещал здесь?» — спрашиваю Павла о цели приезда.

«Пока они были в Питере, проведывал. Их тут подолгу не держат, три недели — и дальше в санаторий или в Москву, в Вишневского. Я же тоже там лежал в военно-полевой хирургии. Причем приехал без документов — ни паспорта, ни полиса, ни страховки. Но там какая-то договоренность есть, наверное, потому что меня положили, лечили и ничего не спрашивали — откуда ранение, где получил. Вставили железяку в сустав и говорят: «Свободен! Придешь через два месяца». Мне еще повезло. У нас там парнишка лежал, ему руку в Хмеймиме оттяпали. Точнее, как было — ему в нашем полевом лазарете все что нужно сделали, рану обработали, перевязали и отправили на аэродром. Но пока везли в кузове на «Урале» по ухабам и колдобинам, поддерживающая повязка слетела, рука стала болтаться, в итоге все сосуды и связки порвались… Пока до Хмеймима добрались, спасать уже было нечего. Госпиталь там отличный — есть практически все необходимое оборудование, да и врачи классные, из ВМА или из Бурденко. Но и они ничего не смогли уже сделать — ампутировали.

С нами еще летели несколько федералов, армейские офицеры, в основном с минно-взрывными ранениями. Это там привычное дело — по дорогам не любят ездить, все хотят сократить путь, а напрямую, через пустыню, всякие сюрпризы попадаются. Цена вопроса — 300 метров и три минуты. Водитель командира отряда у нас так погиб. Двадцать минут в объезд по известной наезженной дороге — так нет, решил сократить. Машина — в хлам, водила — в мясо. Сократил! Идиоты, чего тут комментировать…

В общем, мне еще повезло. В Чкаловский, на аэродроме, нас выгрузили — все пацаны голые, ни одежды, ни белья, я хоть в трусах, да еще с жетоном. Почувствовал себя королем в этой компании»…

После Сирии Павел попал в госпиталь Вишневского, оттуда — на долечивание в Военно-медицинскую академию.

«Меня же вообще потеряли поначалу! — Павел курит одну сигарету за другой, воспоминания даются нелегко. — Никто не знал, куда меня отправили после ранения, где я и чего, два месяца про меня не вспоминали даже. Привычный бардак.

Лечат же не только в ВМА. Здесь как происходит? Всех сначала в страховую отправляют, а там уже распределяют — кого куда. Тут парня нашего с ранением в голову отправили в нейрохирургию 26-й больницы. Вопросов, что характерно, нигде лишних не задают: кто ты, где тебя ранили — не спрашивают. Лечат и все. Кстати, парню в 26-й все офигенно сделали, там нейрохирургия видать классная! С головой все в порядке, только вот ногу одну пока подволакивает… До этого в Вишневского его лечили три недели. Там всех так: три недели полежал — и по этапу в другие госпиталя. Чтобы статистику, наверное, не портить. А у госпиталя имени Вишневского куча филиалов — сначала во второй филиал, если надо — в Химки, потом в санаторий на реабилитацию. Там спишь, жрешь и на процедуры в перерывах между сном и обедом ходишь.

После санатория мне открытым текстом сказали: все, дальше лечись сам! Сам находишь, где тебе будут делать операцию, протезирование, нам документы на оплату — и вперед. Мы будем оплачивать. Это в страховой. Кто-то из наших оперировался в институте Вредена, я решил в ВМА долечиваться. Они там неделю смотрели на мой аппарат Илизарова, потом сняли. Мелкие осколки даже вынимать не стали — говорят, пусть лежат, пока не беспокоят…»

Павел, скорее всего, останется инвалидом. На военную пенсию рассчитывать не приходится. Ни в одном документе не указано, что он получил ранение на войне. Для России он как ветеран боевых действий не существует. Любой военком или чиновник ему смело может бросить в лицо: «Мы тебя на войну не посылали». И это так. Павел — наемник, которого купил пресловутый повар президента за 240 тыс. рублей в месяц, и он за эти деньги обеспечивал бизнесмену доход от добычи и переработки нефти в зоне военного конфликта и гражданской войны.

Пока еще от Павла откупаются страховыми взносами на лечение, но завтра он будет выброшен, как выжатый лимон. А если начнет возмущаться и что-то требовать — его же еще и посадят за наемничество и участие в вооруженном конфликте или в военных действиях на территории иностранного государства.

Хотя совершенно очевидно, что без самого высокого покровительства запрещенные на территории России частные военные компании существовать не могут. И этот вопрос пора уже как-то решать на законодательном уровне. Либо легализовать ЧВК, прописать сферу и рамки их деятельности, а в случае защиты национальных интересов России — приравнять их к участникам боевых действий. Либо применять к организаторам незаконных военных формирований меры уголовного преследования согласно УК РФ.

Рефія - агресор!

Международный суд в Гааге определил аннексию Крыма как «международный военный конфликт»

07/12/2018 16:58

Международный уголовный суд подтвердил решение 2016 года

суд, гаага, крым, аннексия, военный конфликт

На Крым распространяется международное гуманитарное право

Аннексия и последующая оккупация Крыма и Севастополя Россией в 2014 году является международным военным конфликтом между РФ и Украиной. Такой вывод указан в ежегодном докладе Международного уголовного суда (МУС) в Гааге, собщает прокуратура АР Крым, передает «Сегодня».

Таким образом, МУС подтвердил квалификацию происходящего на полуострове, которая была дана в 2016 году. Соответственно данной оценке к ситуации в Крыму применимо международное гуманитарное право.

В прокуратуре АРК отметили, что МУС еще не дал своего заключения, могут ли считаться военными преступлениями такие действия в России на оккупированном полуострове, как перемещение и выдворение местного населения, перемещение осужденных, нарушение права собственности и принуждение граждан Украины – жителей временно оккупированной территории к службе в Вооруженных силах Российской Федерации. Но завершить анализ данных вопросов в канцелярии прокурора МУС на предмет их приемлемости для рассмотрения судом обещали в самое короткое время.

В то же время в МУСе напомнили о том, что Украина все еще не ратифицировала Римский статут – главный документ этого международного учреждения.

Как сообщали «Комментарии»,  Украина передала в Гаагу документы по захвату украинских кораблей Россией

Агресія РФ в Азовському морі

Агресія РФ в Азовському морі: до чого призведе конфлікт
 26 листопада 2018, 11:10
Денис Поповичжурналіст

У понеділок, 26 листопада, в Україні може бути запроваджений воєнний стан. Рішення має ухвалити парламент. Приводом до цього стали драматичні події в Керченській протоці, під час яких три українські кораблі, включаючи два новітніх бронекатери, були захоплені російськими військовослужбовцями.

У ніч на 26 листопада РНБО підтримала пропозиції президента Петра Порошенка просити Раду про запровадження воєнного стану на території всієї України терміном на 60 днів. Приводом до таких дій стали драматичні події в Керченській протоці, під час яких три українських кораблі, включаючи два новітніх бронекатери, були захоплені російськими військовослужбовцями. Тепер відповідне рішення має затвердити Верховна Рада, яка збирається на позачергове засідання о 1.

Як відомо, в неділю, 25 листопада, два українських бронекатери «Нікополь» і «Бердянськ», а також рейдовий буксир «Яни Капу» висунулися з Одеси до Маріуполя. Щоб потрапити в точку призначення, кораблям потрібно було пройти через контрольовану Росією Керченську протоку. За твердженнями української сторони, всі відповідні попередження росіянам вони надіслали.

Проте спроба проходу була заблокована російськими військовими, які таранили буксир «Яни Капу». До вечора 25 листопада українські кораблі почали відхід із Керченської протоки, але були атаковані, обстріляні й захоплені російськими військовими. Під час короткочасного морського бою шість українських моряків отримали поранення. Ці події, власне кажучи, й спричинили намір запровадити воєнний стан на території всієї країни.

На що ж розраховувала Україна, відправляючи свої кораблі до Керченської протоки? По-перше, юридично Крим, як і раніше, є частиною нашої країни, тому рух українських кораблів через протоку, теоретично, взагалі не мав зустріти жодних перешкод. По-друге, наприкінці вересня так воно й вийшло – Україна успішно переправила до Маріуполя пошуково-рятувальне судно «Донбас» і морський буксир «Корець» для створення військової бази на Азові. Однак ті кораблі – все-таки не бронекатери з ракетно-артилерійським озброєнням.

Провокації РФ в Азовському морі: хроніка подій (доповнено)Зранку неділі, 25 листопада прикордонний корабель РФ протаранив буксир українського військового флоту.25 листопада 2018, 21:45

Тому можливість конфлікту з імовірністю захоплення українських кораблів все ж можна було прорахувати. Якщо, звичайно, метою морського походу в Керченську протоку якраз і було створення умов, за яких РФ спровокує конфлікт.

Тому що в цьому випадку українська сторона отримує безліч політичних плюсів. По-перше, це чіткий і задокументований доказ агресивних дій саме російських військових (не «зелених чоловічків», «іхтамнетов» або «відпускників»). По-друге, можливість вимагати посилення санкцій щодо Росії. І, нарешті, по-третє «домагатися від міжнародного співтовариства більш активної участі в знятті блокади Азовського моря, яку Росія утримує останні півроку, затримуючи й оглядаючи торгові судна, які прямують до портів Маріуполя й Бердянська, а також із цих портів.

На внутрішній арені правовий режим воєнного стану дозволяє не лише перенести вибори глави держави, які чинний президент Петро Порошенко ризикує не виграти (проведення виборів прямо заборонене статтею 19 закону України про правовий режим воєнного стану), але й на абсолютно законних підставах навести лад у країні «залізною рукою».

По-перше, припинити масові акції протесту «євробляхерів», які активно блокують дороги та прикордонні переходи на західному кордоні, а по-друге, припинити діяльність організацій, політичних сил або засобів масової інформації, які чинна влада вважатиме такими, що загрожують національній безпеці країни. Такі дії допускаються пунктами 8 і 11 статті 8 закону України про правовий режим воєнного стану. При цьому українські моряки послужили своєрідною принадою, що, без сумніву, викликає питання до моральної сторони цієї справи.

Якщо ж жодного «хитрого плану» не було, то похід до Керченської протоки виглядає погано спланованою операцією, яка призвела до втрат кораблів, яких і так мало в українських ВМС, і полону особового складу. І зараз українська сторона поспіхом намагається отримати дивіденди від цієї ситуації. З військової точки зору, конфлікт у Керченській протоці навряд чи призведе до серйозного загострення на лінії розмежування.

Денис Попович, спеціально для «Слова і Діла»