Урок Крут, який має назавжди вивчити Володимир Зеленський.

У 1918 році тодішньою Незалежною Україною теж керували ті, хто вважали, що зупинити більшовицьку орду – «надо просто перестать стрелять».

Тому коли 4-х тисячна армія більшовицького ката Муравйова пішла на Київ, Україну майже нікому було захищати, крім 300 не озброєних і не навчених військовій справі студентів, світлу пам’ять яких ми щороку вшановуємо у цей день.

Внаслідок катастрофічно помилкової військової політики влади УНР ми втратили Державність, за чим настали рукотворні Голодомори, репресії, винищення Українського народу кремлівською ордою.

Тому для кожного, хто здатен думати і хоче жити в Незалежній Україні, висновок із трагедії під Крутами може бути тільки один: щоб перемагати, відновити мир – треба бути сильними. Політика «надо просто перестать стрелять» – це пряма дорога до поразки і втрати Державності!

Наша політика інша – побудова найсильнішої Української армії, яка здатна дати збройну відсіч будь-якому ворогу України. Щоб більше ніколи не було так, як у 1918 чи у 2014 – коли захищати Україну від агресора майже не було кому, крім студентів і добровольців.

Ми – мирний народ. Нам чужого не треба, але і своє ми нікому не віддамо.

Віна пам’ять і слава Героям Крут!
Слава Українській Армії!

Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

Честно признаюсь, что скопипастил это из сообщества "Политические оппоненты". Потому что считаю, что всю правду, а не пропагандистскую версию, о тех событиях должен знать каждый. 

Источник:   http://www.from-ua.com/voice/4c1adb0503274.html 

29 січня – День пам’яті героїв Крут

               Ось уже 98 років від того морозяного дня, як у полі на Чернігівщині озлоблені й п’яні московіти намагалися сходу зім’яти,  розіп’яти горстку молодих людей, які стали на захист України. Пізніше стане відомо, що сили у протистоянні були такими: проти трьохсот оборонців лізло на станцію Крути понад шість тисяч головорізів.

                Мене у цій величезній трагедії вже давно цікавило: чому українців було лише триста? Та й то переважно дітей? Документи показують, що тієї пори, січня 1918 року, Україна мала на озброєнні не менше мільйона вояків. З досвідом окопів, бойових дій. А на оборону рубежів України, в бік Бахмача вийшли тільки рожевощокі парубчаки Першої  української військової   школи, Студентська сотня і чота Гайдамаків. Там  були гімназисти і студенти двох Київських університетів. При чому, частина останніх стали в стрій під загрозою відрахування з вишів. Ви розумієте: вони пішли у бій, під кулі, бо якби не полізли на смерть, могли потрапити під втрату статусу студента. Ну точно, як вчиняли в радянські часи за відмову збирати буряки чи картоплю в колгоспі.

                А що ж з мільйонним українським військом, яке й не думало вирушити назустріч московітським окупантам?

                Саме в той час, коли спалахнув бій під Крутами, і впали мертвими перші юнаки-українці, у Києві відкрилося аж три військових з’їзди. Солдати, склавши рушниці в піраміди, і собі мітингували. З’їзди, в унісон настроям у казармах, не зважаючи на те, що Росія кинула в наступ війська і їх не було кому зупиняти, проголосили «нейтралітет». Усі говорили про розподіл землі, про повернення додому.

                Тієї пори влада знаходилася в руках Центральної Ради, яку окупували соціалісти. Їхній вождь Володимир Винниченко повсюдно твердив: «Російські соціалісти ніколи не підуть війною проти українських соціалістів». Під цим лозунгом він закликав до розпуску української армії. Той же Винниченко тим же менторським тоном повчав: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій». Цим явно підштовхувався процес анархії. Про це ж свідчить і той факт, що недавно ще українізовані полки на очах перетворювалися на скопище волоцюг і бандитів з великої дороги. А дотримання «нейтралітету» в їх виконанні виглядало вельми дивно. Коли, до прикладу, Студентський курінь  і юнаки старшинської школи прямували до Крут, їх у дорозі зробив спробу роззброїти й пограбувати… полк імені Тараса Шевченка.  

Живорізи московітського полковника Муравйова 29 січня 1918 року спростували всі дурнуваті тези В. Винниченка. Московітам байдуже було, хто правив у Києві, їм потрібна була Україна цілком. До речі, ще до смерті українців під Крутами, Симон Петлюра, розуміючи всю загрозливість ситуації від російського наступу, різко заперечив головному українському соціалісту, на знак протесту проти цього безумства вийшов з уряду і відправився на Полтавщину формувати українську армію.   

                     У тридцятих роках минулого століття, в українських колах поза межами СРСР, героїв Крут стали називати «лицарями абсурду». Адже всі вони, необстріляні юнаки,  виступаючи проти російської навали, напевне ж, знали, що з поля бою не повернуться живими. Але не зважаючи на це, як згодом напише майже ровесник загиблих студентів, відомий публіцист і поет, літературний критик Євген Маланюк: „Саме від Крут не тільки психологічно, але хронологічно починається тип новітнього українця» .

                Частина юних вояків полягла на полі бою, ще частина була розстріляна, потрапивши до більшовицького полону. Коли на основі Брестського миру в Києві отаборилися українські та німецькі війська, була споряджена спеціальна місія, яка виїхала на місце бою під Крутами. Вона звідти доставила лише сімнадцять домовин, які були захороненні на Аскольдовій могилі. Згодом московіти у дикій ярості  зрівняли це поховання з землею. У цілому ми знаємо лише двадцять прізвищ з тиз трьохсот, хто загинув за молоду незалежну Україну.

                Не судіть мене суворо, я нікого не хочу принизити, нічию смерть недооцінити, коли скажу, що між історичними подіями під Крутами і нинішніми просто таки безглуздими смертями при обороні рубежів держави у Східному Донбасі існує тісний зв’язок. Насамперед при подіях у Донецькому аеропорту, в Іловайську, Дебальцевому. Є багато схожого і навіть спільного. Під жорна московської воєнщини знову потрапили нові паладини, рицарі невиправного українського абсурду. Насамперед тому, що історія Крут нас нічому не навчила.

                А як вона могла навчити, коли ніхто в нинішній Україні глибоко не знає, що саме сталося під Крутами. Ось візьміть сьогодні громадські активісти, зберіться і прийдіть до Міністерства молоді та спорту. Зайдіть до міністра, попросіть, нехай скличе колегію. І ви задайте чиновникам запитання, хто були ті діти, чиї діти, які безстрашно подалися на вірну смерть за Україну. Щоб вони нині мали кабінети, пости, зарплати, козирні авто, і при цьому здебільшого спілкувалися мовою окупантів. Що є повним абсурдом. Чому це міністерство не виступить ініціатором того, щоб на увіковічення пам’ять Героїв Крут день української молоді стало саме 29 січня?

                Пройдіть до міністерства освіти і науки, запитайте чиновників, з яких навчальних закладів були там студенти. Даю тисячу відсотків на те, що ніхто не відповість на це питання. Подібні запитання можна поставити й у Мінобороні, бо були там Першої  української військової   школи. Де стоїть пам’ятна дошка в честь юних українських вояків. Та звісно ж, ніде немає подібної. Тому, власне, й ми говоримо про Героїв Крут лише 29 січня. І чому ще й по нині цей день не став Днем української молоді? Адже молодь розрахувалася за це великою платою?

                Україна живе без ідеологічного культу, героїки безсмертних Крут ще й тому, що про події на цій далекій станції в українській літературі є лише один художній твір – роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна», виданий 1993 року зовсім мізерним тиражем. Письменник багато років оббивав пороги  різних установ, писав листи прем’єрам і главам держави, переконуючи в тому, що твір треба було б перевидати великим накладом. Щоб роман був у кожній бібліотеці і школі. Але хіба ж докричишся до глухих?

                Трохи краще з поетичним доробком щодо теми Крут. Я декілька днів перечитував їх, аналізував, пропускаючи крізь серце і душу. Прийшов до однозначного висновку, що краще всіх про це сказав Олександр Олесь, батько відомого українського поета Олега Ольжича. Ось ці чудові рядки:

Ще до хутора далеко 
Натомився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Срібло струшував із себе
Може сонцю усміхавсь.

Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів,
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.

Я заснув і став, як камінь,
Коли чую хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв… 

Що з тобою? Де упав ти!?
Зранив голову свою?
Сумно й гордо відповів він:
"Так я впав… але в бою…

Ти не чув хиба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмірали славно ми!!!

Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.

Оточив нас дужий ворог,
Покосив усі квітки,
Обіцяли нам підмогу –
Не наспіли козаки…

Обіцяли нам набої…
Ах, колиб вони були!
Ми б напевне їх розбили,
Бо ми бились, як орли…

Десь захована нам зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати
І ми знайдемо її.

Ну, а ти як прийдеш в місто
Моїй матері скажи:
"Син твій впав в бою, як лицар.
Горда будь, а не тужи!"

А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я отаман… Я вестиму…
Зброю перший я знайду".

Мов крило простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці…
Крикнув голісно і дзвінко:
"По набої, молодці"!

Наче скошені косою
В полі в чистому квітки,
Як один, почувши голос
Повставали вояки…

"По набої! По набої!"
Заспівали як пташки…
Подивились, попрощались
З білим світом на віки.

І пішли шукати зброї…
Спів поволі затихав.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав.

20/І 1923 р.

92 роки тому під Крутами 300 студентів та гімназистів стримали наступ на Київ шеститисячної армії більшовиків

«...І вони пішли, коли вдарив останній час Україні, вони пішли... горстка юнаків, проти великої навали більшовиків... І полягли.Всі... Чи ж вони не знали, що йдуть на смерть..? Чи ж вони не хотіли жити і бачити, як молода держава буде рости і цвісти..?А вони таки пішли...Вони всі принесли на жертву Україні свою молодість, радість, щастя, невтишене горе рідних і молоді свої життя...

Похоронено їх у спільній братській могилі над кручею Аскольдового кладовища, звідтіля простягається вид на Крути - місце безсмертного чину. Для нас ця могила лишається полум'ям віри, це буде друга свята могила над Дніпром..."

Це уривок із виступу галицького публіциста Богдана Романенчука в чотирнадцяту річницю "геройського безумства" українського студентства, надрукованого під назвою "Крути" у львівському журналі "Студентський шлях»

27 січня 1918 року з Києва назустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив Студентський курінь добровольців. Він складався зі студентів університету імені Святого Володимира (нині Київський національний університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського народного університету, а також київських гімназистів. Вони майже не мали ніякої бойової підготовки.

Курінь мав завдання допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. Дорогою прийшло повідомлення, що в Бахмачі уже є ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути, що за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і дочекатися підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Окопи українських бійців тягнулися вздовж залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону трохи досвідченіші вояки Української військової школи (250 бійців). Студентський курінь мав 300 юнаків. Українські сили під Крутами не налічували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін більшовицьких військ Муравйова з близько 6 тисячами військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Круг була тільки одна гармата.

Студентським куренем командував слухач Українського народного університету Омельченко. Бій тривав увесь день — з ранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем з 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися кілька атак більшовиків. Увечері, коли закінчилися набої, командир правого крила учнів Військової школи дав наказ відступати. Ліве крило (Студентський курінь) чи переплутало щось, чи взагалі його не почуло, й фактично пішло в наступ. У результаті більша його частина загинула під час такого неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон. Сімох полонених більшовики не розстріляли, а відправили у свій тил. Один із них згодом дивом урятувався. Решту вбивали тут же, під Крутами. Спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Пипського після ексгумації через місяць упізнали селяни. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, в якій дали йому притулок, окупанти спалили.

Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 загиблих. Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Через характер бою їх разом з пораненими могло бути до двох тисяч. Відомо, що до Києва із шести тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, а на шляху до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва і почався червоний терор. У перший день після захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», за українське слово або й просто так, як писав очевидець тих подій — поет, уродженець донецького Дебальцевого Володимир Сосюра, Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. 1944 року він написав вірш «Любіть Україну», який за «петлюрівшину» і «бандерівщину» різко розкритикував Сталін та за який Сосюру виключили з партії. Багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й на шляху до столиці, сталися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська таки були вигнані з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання двадцяти восьми розстріляних полонених, їх викопали з братської могили під Крутами. Над цією могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», з власної ініціативи після бою насипали курган.

У трагічному бою під Крутами непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той же час ті, хто зобов'язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж юні студенти, не виконали свій прямий обов'язок перед країною.

Діячі української Центральної Ради в 1917-му, діючи за соціалістичними гаслами, популярними у той час, перешкоджали спробам тверезомислячих політиків, зокрема Симону Петлюрі і Павлу Скоропадському, створити українську армію.

Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов'язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші).

Через це всі спроби організації та самоорганізації українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об'єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами - чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично це була зрада. Проте голова Центральної Ради Михаило Грушевський був науковцем — геніальним істориком, далеким від реальної політики.

Чи не основною вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та притидії більшовицькій  пропаганді, яка роз'їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяло багато агентів і провокаторів, які готували путч.

Тому, коли російське більшовицьке військо під командуванням Михайла Муравйова (близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм насправді не було кому протистояти.

Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв'язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організовувати розпущені війська не було ніякої можливості. Влада мала під рукою дуже невеликі сили.

Варто зазначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації - лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців.

За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма — добровільно прийнятого духовного закріпачення!».

Про Крути написано багато. Вони опоетизовані різними поколіннями поетів, про них є література мемуарна, критична, політична, військова. Є історичні оцінки, є публіцистика з домінантою патріотичного ідеалізму тощо. Отож зараз важко назвати автора, який вперше порівняв Крути ще із дохристиянськими грецькими Термопілами. Володимир Янів як поет і публіцист цією художньою аналогією любив користуватись і надавав їй не так порівняльно-символічного підтексту для ідеалізованого сприйняття, як підтексту імперативного, психологічно-повчального. Нема вищої честі, як принести в дар Україні «волю спартан». Прадавня легенда самобутньо відлунила в українській національно-визвольній героїці. ... Різниця хіба в тому, що українці не зуміли об'єднатись, аби відповісти муравйовщині.

Художня інтерпретація битви під Кругами в українській художній літературі, образотворчому мистецтві, музиці має три основні лінії чи етапи розвитку. Перший етап — це осягнення та оспівування легендарного подвигу юних героїв по гарячих слідах, тобто в період національно-визвольних змагань. Другий - це, безперечно, Друга світова війна. Крути ставали прикладом героїчного чину для бійців УПА. Третій з'явився із воскресінням нашої Незалежності. Можна говорити про окремий пласт крутянської теми в українській еміграційній літературі, себто літературі діаспорній. Там цієї теми ніхто не душив, вона кожного разу пульсувала ностальгією поетів за Батьківщиною.

Бібліографічних джерел до історії бою під Кругами та героїчну славу українського студентства сьогодні все більшає. Крути стали темою сучасної поезії, прози та публіцистики. Повернулись із спецфондів, еміграції та інших ув'язнень твори сучасників героїв Круг, скажімо: твори О.Олеся, П.Тичини, Є.Маланюка, Вал. Поліщука, О.Стефановича, Б.-І.Антонича, Свят. Гординського, В.Янова, Олеся Бабія, Марка Боєслава, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, У.Кравченко, Р.Завадовича, Яра Славутича, Л .Старицької-Черняхівської та багато інших.

На Другій крайовій студентській конференції було вирішено День бою під Кругами вважати українським всестудентським святом. Першим його відсвяткували студенти Львова 1931 р., оголосивши одноденну голодівку та зібравши 568,16 злотих для українських політв'язнів. У 1932 році святкування поширилось на всі студентські осередки. «Студентський шлях» детально фіксував такі акції, наприклад, у січневому номері за 1933 р. читаємо: „Цього року Крутянська академія була доказом життездатнос-ти студентства Станиславова (сьогодні Івано-Франківська). Це перша імпреза студентства вповні удатна... Своєю академією студентство засвідчило... що воно живе, працює та працювати буде для добра української нації».

Як тільки вшанування пам'яті героїчного чину українського студентства почало увіходити в національну свідомість широких мас, «свята могила над Дніпром» разом із Аскольдовим цвинтарем у 1934 р. була сплюндрована, по-варварському знищена за наказом В. Затонського — тодішнього народного комісара освіти УРСР. У листі голові Київради тов. Гінсбургові від З.Х1 1934 р. він давав розпорядження: „Надгробні пам'ятники використати як матеріал для будівель та оформлення парків... Лишень одне зауваження — бажано, щоб мармур у великих кусках (не плитняк, а іншої форми глиби) було використано як матеріал для скульптури, а то, приміром, не могли донедавна знайти шматка мармуру, щоб замовити бюсти вождів революції».

Або чи не вражає нас нині сущих реферат учня VII кл. львівської гімназії Гр.Ткачснка «Крути – хрещення ІУ Універсалу», виголошений 11 лютого 1934 р. на святі Крут в Народному домі. «Крути», - читаємо реферат, — із цими п'ятьма літерами, що горять вогнем з-поза серпанку легенди - пов'язані двоїсті почування: радості і смутку. Радості із рідних Термопілів, смутку, що «стільки народу впало за свободу і встоять не було сили». Яке сильніше з цих двох почувань? — безперечно радості. Хоч поминки справляємо 300 юнакам, все ж ці поминки такі радісні, як їхні юні, квітневі весни, яких вони не пережили...»

Упівський поет Марко Боєслав став до військового чину за прикладом «юних сміливців» - героїв Крут, що серцем «зі сталі і духом з граніту»:

 їх - юних сміливців,лиш жменька були –

Із серцем зі сталі і духом з граніту,

О, велич летіла у вічність і їх лав

І чин їх навіки став юності мітом.

Мчав зойк слабодухів за ними у путь:

- Куди вам! Ви ж діти'.. Загинете марно...

- О ні! Бо ще завтра за нами підуть

Мільйони! На славуми змінимо ярма

Чи стримати тих, в кого серце з вогня.

Хто душу завзяту до бою найняв,

 хто любишь Отчизну глибоко, пречисто?

О, прийде. Вкраїно,Твій радісний день –

 Поглянь же-мільйони до бою веде

 Крізь бурі сердиті, жорстокі - - їх Триста!

 Та хоч як комуно-більшовицький режим фальсифікував упродовж свого тоталітарного існування історичну правду та пам'ять народу він усе ж змушений був капітулювати - правда ніколи не піддається лжі, а пам'ять завжди воскресає... Воскресли Крути, воскресла Україна... Героям Крут на місці битви споруджено монумент…

(Не)популярно про Крути: справжні втрати, правдива роль, маловідомі деталіДумаю, вже можна. Говорити, як воно було насправді без зайвих емоцій та сліз. Потужили, поговорили про зрадоньку сторічної давності. Послухали різноманітні думки від тієї, де Крути — це безглузда помилка, через яку загинуло 300 (а подекуди й 500) молодих людей, до такої, що, попри весь драматизм, ця трагедія не дала нічого, крім героїчного прикладу, не стала поворотною точкою у війні, не врятувала країну тощо.

Але розберімося в усьому.

Бо насправді Крути були зовсім не тим, чим стали у попсовій історії. Нашої провини в неправильному трактуванні події мало: міфи народилися ще з першими пореволюційними емігрантами (головно — зусиллями Дмитра Дорошенка, який мав свої рахунки з урядом УНР і приписував йому аж занадто багато зради) і закріпилися надміру частими порівняннями із трьома сотнями спартанців, які полягли під Фермопілами.

Сучасні українці радше винні в тому, що не люблять перевіряти факти і натомість дуже люблять тужити. Ну, і пристрасть до гучних, поетичних назв, далі яких іноді текст й не читається, теж робить свою справу. Чого тільки варта назва «Нас тут триста, як скло, товариства лягло», що зустрічається чи не в кожній другій статті на тему того історичного бою. Багато хто вже й не згадує, звідки взявся цей вислів і що до полеглих під Крутами військових він ніякого стосунку не має. Навіть літературну паралель провести важко. Адже вірш Тараса Шевченка «За байраком байрак», звідки і взявся вислів про трьохсот полеглих, розповідає про долю козаків, які продали в рабство своїх земляків й були вбиті у бою своїми ж.

«Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі закляті», —

ніби розповідає свою історію козак у вірші. Тобто взагалі повз.

Аби зрозуміти роль бою, що стався 29 (у деяких джерелах — 30) січня 1918 року під Крутами, треба зробити крок назад, подивитися на повну картину, вийти за межі однойменної залізничної станції та збагнути мить того життя, що кипіло навколо. Треба усвідомити, що світ і Україна тієї хвилини оберталися не лише навколо Крутів. Насправді бої тривали у багатьох точках. Найбільший бій, як це часто буває і сьогодні, був дипломатичним. Окрім того, потрібно спростувати декілька міфів. Хоча б той, що під Крутами бились лише студенти й учні і що всі вони загинули. Насправді учасників битви з українського боку було більше, ніж триста, і далеко не всі вони полягли там.

Зрештою, бій під Крутами не завершився повною поразкою. Власне, беручи до уваги кількісну перевагу ворога, його втрати і здобутий результат, виходить зовсім навпаки. 4800 (за іншими даними — до 7000) червоногвардійців Муравйова проти українців чисельністю 400–600 осіб, серед яких бійці загону Вільного козацтва Армії УНР, офіцери (старшини) і юнацтво (курсанти) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, студентський добровольчий курінь Січових стрільців, імовірно, учасники інших формувань.

Олекса Алмазов, уродженець міста Херсон, генерал-хорунжий Армії УНР, за спогадами Степана Самійленка — учасник бою під Крутами

Тож, незважаючи на величезну численну перевагу ворога, українські військові змогли утримувати позиції впродовж п’яти (!) годин.

У ході бою декілька десятків українців загинули, частина — потрапили в полон і були страчені. Загальна кількість загиблих — 70–100 осіб. Решта змогли уникнути оточення і відступити. Втрати ворога — до 300 осіб загиблими. Українським військовим також удалося знищити колії та мости, що допомогло суттєво затримати просування більшовиків на Київ. Таким чином, українці насправді завдали нищівного удару ворогу.

Бій під Крутами також не був суцільною зрадою. Попри розповсюджену думку, що офіцери дали драла з бойовища, а українські студенти билися з червоногвардійцями мало не голіруч, ситуація була іншою. Українські військові мали достатньо зброї і набоїв, аби вести бій, що тривав п’ять годин, а також 16 кулеметів, бронепотяг та бойовий потяг.

Два офіцери, дійсно, відбули до Ніжина, але це сталося ще перед боєм та для того, аби залучити до оборони станції українізований полк імені Тараса Шевченка, що дислокувався в місті. Щоправда, зробити це їм так і не вдалося. За даними прем’єра УНР Бориса Мартоса, який опитував учасників бою вже в еміграції, офіцери відбули «втихомирювати згаданий полк, адже він був розагітований більшовиками і загрожував виступити проти Юнацької школи. Водночас відомо, що певна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і таки відмовлялася протистояти більшовикам.

Схема бою, виконана сотником Сергієм Горячком

Тут також варто зауважити, що, говорячи «студент», ми радше уявляємо 17-річного юнака, що жодного разу не тримав зброю в руках. Однак людина може бути одночасно студентом і військовим із великим досвідом, правда ж? Так, скажімо, студент на прізвище Довгаль, який командував одним із куренів, нещодавно повернувся з німецького фронту в ранзі підпоручника й, окрім того, вже встиг взяти участь у боях на вулицях Києва. І він такий був далеко не один.

Тож чим був бій під Крутами? Це був непересічний приклад героїзму і звитяги. У цьому немає жодного сумніву. Окрім того, це однозначно була трагедія, адже загинули люди. Молоді люди.

Якою була роль бою на залізничній станції Крути? Надзвичайно вагомою. Окрім того, що українським військовим удалося на чотири доби призупинити просування червоногвардійців до Києва, вони дали дорогоцінний час українській дипломатичній місії в Бересті, аби вона змогла залучити на свій бік союзників та досягти визнання Української Народної Республіки як незалежної рівноправної держави низкою країн, зокрема, Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією, Болгарським царством. Згідно з підписаним згодом договором, визнавались кордони УНР та надавалась військова допомога, яка на певний час дала змогу витіснити більшовиків на схід.

Підписання мирного договору у Бересті після тривалого перемовного процесу. Фото із сайту УІНП

Важливий факт: незважаючи на те, що більшовики зайняли Київ через декілька днів після бою під Крутами, вже 2 березня до столиці повернулася Центральна Рада, поновився вихід українських газет. І в цих газетах сім’ї загиблих хлопців розміщували оголошення, в яких просили всіх, хто знає бодай щось про долю або обставини загибелі їхніх рідних, надати відповідну інформацію. Тобто подію не вдалося викреслити з ефіру, вона одразу набула широкого розголосу. Тоді в Києві створили комісію для пошуку тіл загиблих і встановлення обставин бою. Тіла розстріляних у полоні й полеглих у бою військових знайшли під Крутами за допомогою місцевих мешканців. Згодом їх урочисто перепоховали на Аскольдовій горі у столиці. Поховальна процесія пройшла вулицями Києва. Громада міста змогла оплакати своїх захисників. Історики вважають, що у той самий день із фасаду будівлі Центральної Ради було збито двоголового орла — символ Російської імперії.

Подвиг військових, що віддали свої життя у бою під Крутами, став прикладом незламності для бійців ОУН та УПА. Пам’ять про бій зберігали діаспоряни, які щороку згадували полеглих військових і проводили меморіальні заходи, а також небагаточисельні мешканці України, які такої розкоші, як вшановування власних військових, звичайно, дозволити собі не могли.

Радянська влада ж намагалась стерти пам’ять про Крути, зокрема, могили на Аскольдовій горі було знищено. Вперше вшанування полеглих героїв відбулося тільки 29 січня 1991 року. На той час більшість мешканців Крут навіть не могли зрозуміти, кому та якій події присвячено меморіальний захід. Вони вже просто не знали цієї історії.

Нагадаю, завдяки тому, що українські дипломати мали час і змогу заявити про свою позицію у Бересті, коли ситуація погіршилася й Україна втратила державність, Уряд УНР, витіснений за кордон, інші держави визнавали як екзильний. Його представництва були у Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Веймарі, Кіссінгені, Мюнхені та Філадельфії.

Уряд УНР у вигнанні зміг пронести українську державницьку традицію через все ХХ століття. Сьогодні ми мало про це говоримо і багато хто про це не знає, але Україна мала шістьох екзильних президентів. Останній із них — Микола Плав’юк — за погодженням з Українською Національною Радою, яка, провівши 14–15 березня 1992 року 10-ту Надзвичайну сесію, визнала правонаступником Державного Центру УНР в екзилі державу Україна, передав першому президенту часів незалежності грамоти, заяви, Знак гідності Голови Української Держави (Клейнод гетьмана Івана Мазепи), президентські печатки і прапор 22 серпня того ж року.

Передача повноважень і атрибутів влади президентом УНР в екзилі Миколою Плав'юком президенту України Леоніду Кравчуку. Фото із сайту УІНП

Так, можливо, ця акція почасти мала декларативний характер, а перший президент незалежної України не надав події належного значення й не провадив необхідних заходів з успадкування правонаступництва, але загалом усі зусилля державників і військових УНР вважаю надзвичайно важливими сьогодні. Адже це те, на що ми можемо спиратися; це те, із чого ми можемо виносити важливі уроки. Ворог, його прийоми і тактика мало змінилися. Тут уже залежить від нас, які ми висновки зробимо.

Зрештою, те, що вдалося зробити Уряду УНР в екзилі — це зберегти не лише пам’ять, а й чималу документальну спадщину.

Тому, коли сьогодні говорять, що бій під Крутами був битвою за майбутнє, не варто сприймати цей вислів як голослівний. Саме так воно і було.

Найсвятіша правда в тому, що українська армія під Крутами — впоралась, виконала, покладену на неї місію.