хочу сюда!
 

Татьяна

36 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 34-48 лет

Заметки с меткой «винниченко»

Чому 29 січня й досі ще не День української молоді?

               Ось уже 98 років від того морозяного дня, як у полі на Чернігівщині озлоблені й п’яні московіти намагалися сходу зім’яти,  розіп’яти горстку молодих людей, які стали на захист України. Пізніше стане відомо, що сили у протистоянні були такими: проти трьохсот оборонців лізло на станцію Крути понад шість тисяч головорізів.

                Мене у цій величезній трагедії вже давно цікавило: чому українців було лише триста? Та й то переважно дітей? Документи показують, що тієї пори, січня 1918 року, Україна мала на озброєнні не менше мільйона вояків. З досвідом окопів, бойових дій. А на оборону рубежів України, в бік Бахмача вийшли тільки рожевощокі парубчаки Першої  української військової   школи, Студентська сотня і чота Гайдамаків. Там  були гімназисти і студенти двох Київських університетів. При чому, частина останніх стали в стрій під загрозою відрахування з вишів. Ви розумієте: вони пішли у бій, під кулі, бо якби не полізли на смерть, могли потрапити під втрату статусу студента. Ну точно, як вчиняли в радянські часи за відмову збирати буряки чи картоплю в колгоспі.

                А що ж з мільйонним українським військом, яке й не думало вирушити назустріч московітським окупантам?

                Саме в той час, коли спалахнув бій під Крутами, і впали мертвими перші юнаки-українці, у Києві відкрилося аж три військових з’їзди. Солдати, склавши рушниці в піраміди, і собі мітингували. З’їзди, в унісон настроям у казармах, не зважаючи на те, що Росія кинула в наступ війська і їх не було кому зупиняти, проголосили «нейтралітет». Усі говорили про розподіл землі, про повернення додому.

                Тієї пори влада знаходилася в руках Центральної Ради, яку окупували соціалісти. Їхній вождь Володимир Винниченко повсюдно твердив: «Російські соціалісти ніколи не підуть війною проти українських соціалістів». Під цим лозунгом він закликав до розпуску української армії. Той же Винниченко тим же менторським тоном повчав: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій». Цим явно підштовхувався процес анархії. Про це ж свідчить і той факт, що недавно ще українізовані полки на очах перетворювалися на скопище волоцюг і бандитів з великої дороги. А дотримання «нейтралітету» в їх виконанні виглядало вельми дивно. Коли, до прикладу, Студентський курінь  і юнаки старшинської школи прямували до Крут, їх у дорозі зробив спробу роззброїти й пограбувати… полк імені Тараса Шевченка.  

Живорізи московітського полковника Муравйова 29 січня 1918 року спростували всі дурнуваті тези В. Винниченка. Московітам байдуже було, хто правив у Києві, їм потрібна була Україна цілком. До речі, ще до смерті українців під Крутами, Симон Петлюра, розуміючи всю загрозливість ситуації від російського наступу, різко заперечив головному українському соціалісту, на знак протесту проти цього безумства вийшов з уряду і відправився на Полтавщину формувати українську армію.   

                     У тридцятих роках минулого століття, в українських колах поза межами СРСР, героїв Крут стали називати «лицарями абсурду». Адже всі вони, необстріляні юнаки,  виступаючи проти російської навали, напевне ж, знали, що з поля бою не повернуться живими. Але не зважаючи на це, як згодом напише майже ровесник загиблих студентів, відомий публіцист і поет, літературний критик Євген Маланюк: „Саме від Крут не тільки психологічно, але хронологічно починається тип новітнього українця» .

                Частина юних вояків полягла на полі бою, ще частина була розстріляна, потрапивши до більшовицького полону. Коли на основі Брестського миру в Києві отаборилися українські та німецькі війська, була споряджена спеціальна місія, яка виїхала на місце бою під Крутами. Вона звідти доставила лише сімнадцять домовин, які були захороненні на Аскольдовій могилі. Згодом московіти у дикій ярості  зрівняли це поховання з землею. У цілому ми знаємо лише двадцять прізвищ з тиз трьохсот, хто загинув за молоду незалежну Україну.

                Не судіть мене суворо, я нікого не хочу принизити, нічию смерть недооцінити, коли скажу, що між історичними подіями під Крутами і нинішніми просто таки безглуздими смертями при обороні рубежів держави у Східному Донбасі існує тісний зв’язок. Насамперед при подіях у Донецькому аеропорту, в Іловайську, Дебальцевому. Є багато схожого і навіть спільного. Під жорна московської воєнщини знову потрапили нові паладини, рицарі невиправного українського абсурду. Насамперед тому, що історія Крут нас нічому не навчила.

                А як вона могла навчити, коли ніхто в нинішній Україні глибоко не знає, що саме сталося під Крутами. Ось візьміть сьогодні громадські активісти, зберіться і прийдіть до Міністерства молоді та спорту. Зайдіть до міністра, попросіть, нехай скличе колегію. І ви задайте чиновникам запитання, хто були ті діти, чиї діти, які безстрашно подалися на вірну смерть за Україну. Щоб вони нині мали кабінети, пости, зарплати, козирні авто, і при цьому здебільшого спілкувалися мовою окупантів. Що є повним абсурдом. Чому це міністерство не виступить ініціатором того, щоб на увіковічення пам’ять Героїв Крут день української молоді стало саме 29 січня?

                Пройдіть до міністерства освіти і науки, запитайте чиновників, з яких навчальних закладів були там студенти. Даю тисячу відсотків на те, що ніхто не відповість на це питання. Подібні запитання можна поставити й у Мінобороні, бо були там Першої  української військової   школи. Де стоїть пам’ятна дошка в честь юних українських вояків. Та звісно ж, ніде немає подібної. Тому, власне, й ми говоримо про Героїв Крут лише 29 січня. І чому ще й по нині цей день не став Днем української молоді? Адже молодь розрахувалася за це великою платою?

                Україна живе без ідеологічного культу, героїки безсмертних Крут ще й тому, що про події на цій далекій станції в українській літературі є лише один художній твір – роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна», виданий 1993 року зовсім мізерним тиражем. Письменник багато років оббивав пороги  різних установ, писав листи прем’єрам і главам держави, переконуючи в тому, що твір треба було б перевидати великим накладом. Щоб роман був у кожній бібліотеці і школі. Але хіба ж докричишся до глухих?

                Трохи краще з поетичним доробком щодо теми Крут. Я декілька днів перечитував їх, аналізував, пропускаючи крізь серце і душу. Прийшов до однозначного висновку, що краще всіх про це сказав Олександр Олесь, батько відомого українського поета Олега Ольжича. Ось ці чудові рядки:

Ще до хутора далеко 
Натомився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Срібло струшував із себе
Може сонцю усміхавсь.

Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів,
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.

Я заснув і став, як камінь,
Коли чую хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв… 

Що з тобою? Де упав ти!?
Зранив голову свою?
Сумно й гордо відповів він:
"Так я впав… але в бою…

Ти не чув хиба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмірали славно ми!!!

Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.

Оточив нас дужий ворог,
Покосив усі квітки,
Обіцяли нам підмогу –
Не наспіли козаки…

Обіцяли нам набої…
Ах, колиб вони були!
Ми б напевне їх розбили,
Бо ми бились, як орли…

Десь захована нам зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати
І ми знайдемо її.

Ну, а ти як прийдеш в місто
Моїй матері скажи:
"Син твій впав в бою, як лицар.
Горда будь, а не тужи!"

А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я отаман… Я вестиму…
Зброю перший я знайду".

Мов крило простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці…
Крикнув голісно і дзвінко:
"По набої, молодці"!

Наче скошені косою
В полі в чистому квітки,
Як один, почувши голос
Повставали вояки…

"По набої! По набої!"
Заспівали як пташки…
Подивились, попрощались
З білим світом на віки.

І пішли шукати зброї…
Спів поволі затихав.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав.

20/І 1923 р.

Як Центральна Рада втратила шанс створити українське військо

Дмитро Калинчук

У червні 1917 року ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд зібрав депутатів від 1 млн 390 тис. вояків-українців, що перебували в російській армії.  А вже у лютому 1918-го Центральна Рада практично не мала військ. Семи тисячам червоних бійців командарма Муравйова під Києвом протистояла збірна команда з різних загонів чисельністю трохи більше ніж 2 тис. осіб

Найбільшим із тих загонів (400 осіб) були Київські вільні козаки(цивільні добровольці). Командував обороною отаман Київського вільного козацтва інженер Михайло Ковенко – цивільна людина. Чому так сталося? Відповідь на це запитання дає ознайомлення з долею найчисельнішої й боєздатної частини УНР того періоду – 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.

Генерали - українізатори    У середині липня 1917 року командувач 8-ї російської армії і майбутній Верховний Головнокомандувач російської армії генерал від інфантерії Лавр Корнілов наказав командувачу 34-го армійського корпусу і майбутньому гетьманові Української Держави генерал-лейтенанту Павлу Скоропадському українізувати підлеглий йому корпус. Генерал Скоропадський у відповідь зазначив, що українізацію корпусу він вважає зайвою, навівши низку аргументів. Проте командувач армії його побоювань не поділив. «Ви українізуєте свої дивізії, я вам поверну 56-ту і у вас буде дивовижний корпус», – запевнив командувач армії.

Така дивна ситуація, коли генерал-росіянин наказує генералові-українцеві українізувати його війська, а той опирається, склалася невипадково. Кожен із генералів керувався своїми мотивами. Генерал Корнілов на той час уже стикнувся зі стихійною українізацією окремих частин російської армії і знав украй цікаву обставину – українізовані частини виявлялися напрочуд стійкими до більшовицької пропаганди. «Українці як у 70-й дивізії, так і в частинах 21-го корпусу (майже цілком українізованого) різко вирізнялися серед інших товаришів своїми розумом і врівноваженістю та трималися осторонь, не піддаючись більшовизму», – свідчив командувач 37-го армійського корпусу генерал Будберг.

Проте з дзвіниці генерал-лейтенанта Скоропадського, українця і нащадка давнього гетьманського роду, ситуація виглядала дещо інакше. По-перше, він бачив, що головними провідниками українського руху були соціалістичні партії з Центральної Ради,ідеологія яких сіяла лише анархію та хаос. Генерал аж ніяк не хотів, щоби під вивіскою українізації в його корпусі закріпилися б соціалістичні агітатори, які швидко б підірвали дисципліну, що, у свою чергу, призвело б до невиправданих втрат на передовій. «Для мене важливо, якщо українізувати, то щоби це справді була українізація, тобтощоби до мене прийшли люди, просякнуті ідеєю українства, щоби були хорошими бійцями, а не якимось непотребом, як-то дезертирами тощо, які, прикриваючись всілякими вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника», – писав генерал Скоропадський в листі до генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту генерала Раттеля.

А підстави не довіряти Центральній Раді у генерала Скоропадського були неабиякі. Інший сучасник тих подій, командувач 6-го армійського корпусу імайбутній Військовий міністр УНР генерал Олександр Греков своє відвідування Генерального Секретаріату з військових справ Центральної Ради описав так: «Генерал Бобровський… якоюсь мірою, але вкрай обережно, схарактеризував мені первинний хаос, що панував у Секретаріаті. Виявляється, тут кожен діяв на свою голову без будь-якої правильної організації роботи, підлеглості та звітів… Петлюра… прийняв мене офіційно і холодно-шанобливо. В кімнаті були ще п’ять чи шість людей різного віку, які, не соромлячись присутності «отамана», курили і гучно спілкувалися між собою».

По-друге, і це теж було важливе, генерал Скоропадський чудово розумів, що захоплення генералів-росіян українством могло дуже швидко вщухнути. Звинувачення у сепаратизмі тоді посипалися б не лише на нього, а й на його підлеглих. І він не помилився. Вже за місяць командувача корпусу викликали до штабу Південно-Західного фронту, де генерали Марков і Денікін (майбутній лідер Добровольчої армії) вимагали від нього пояснень. Генерал Скоропадський згадував: «На моє щастя, я… наказав ад’ютантові вести з собою детальну справу українізації корпусу… Тому, коли Марков у присутності головнокомандувача Денікіна звертався до мене із питанням: «А на яких підставах ви це зробили?», я мовчки вказував на папірець, підшитий до моєї справи…Обидва ці генерали були вкрай незадоволені українізацією корпусу».У вересні 1917 року, після провалу Корнілівського заколоту, Тимчасовий уряд скасував рішення про українізацію військових частин російської армії. Центральна Рада на це не відреагувала. А генерал Скоропадський продовжував українізацію корпусу вже на власний страх і ризик. Український корпус   Не можна сказати, що українізація відбувалася гладко. 34-й армійський корпус – близько 30 тис. солдатів та офіцерів, мав у своєму складі три стрілецькі дивізії – 104-ту, 153-ту та 156-ту. 104-та дивізія була дивізією 3-ї черги – сформованою вже під час війни у зв’язку з потребами фронту. 153-та та 156-та дивізії були дивізіями 4-ї черги. «Дивізії 4-ї черги були мертвонародженими. Якби компанія 1917 року відбувалася за нормальних умов, вони все одне нічим себе не проявили б», – так схарактеризував їх історик Антон Керсновський. Такі характеристики говорять самі за себе. 34-й корпус не мав ані якогось якісного особового складу, ані давніх традицій, ані досвідчених командирів середньої ланки.

Власне, й управління 34-го армійського корпусу теж було сформоване під час війни. Те, що генерал Скоропадський після командування елітною 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією потрапив саме на такий корпус, можна пояснити якраз бажанням командування посилити не надто боєздатний корпус досвідченим командувачем. Корпус зіткнувся з тими самими проблемами, що й вся армія в той час: падіння дисципліни, спроби уникнути передової, мітинги у частинах тощо. Саме в таких умовах 25 липня 1917 року корпус генерала Скоропадського був відведений у Меджибіж, де розпочалася його українізація.

Усіх офіцерів було наказано передати у 41-й армійський корпус та замінити їх офіцерами-українцями. Павло Скоропадський підійшов до наказу творчо і відправив з корпусу всіх членів полкових комітетів – росіян. Командирів-росіян він передав не всіх, а лише бовдурів та впертих «єдинонеділимщиків».

Перші українські поповнення порадували командувача. «Було особливо приємно, що серед цих українців не було озлоблених, невдоволених, розпропагандованих осіб, всі дивилися весело і хотіли працювати. Запеклі націоналісти, та й годі», – читаємо в мемуарах майбутнього гетьмана. Проте невдовзі до корпусу стали надходити призовники, добряче розбурхані соціалістичною пропагандою. Спалахнули сутички між новоприбулими офіцерами-українцями (переважно молоденькими прапорщиками) та старожилами дивізій. Щоби усунути ці проблеми, в корпусі були створені офіцерські курси та посилені унтер-офіцерські школи. Молодим офіцерам давали поглиблені знання військової спеціальності, і недовіра між ними та дивізійними старожилами помалу стерлася.

Незабаром це дало чудові результати: «Якийсь агітатор встиг зібрати мітинг… але тут українське національне почуття взяло гору. Негайно поїхали і прапорщики, і солдати з усіх комітетів, казали відповідні промови, а коли не допомогло й це, то попросили послати військову силу, імітинг був розігнаний». Ахіллесовою п’ятою корпусу було дуже погане постачання та брак досвідчених офіцерів середньої ланки – з інших частин їх просто не надсилали. Нестачу командирів командувач корпусу виправив особисто, поїхавши до Генерального Секретаріату і набравши всіх офіцерів-українців, згодних служити під його рукою. Постачання ж, яке мала забезпечувати Центральна Рада, так і лишилося жалюгідним.

На заваді червоним   7 листопада 1917 року у Києві дізналися про більшовицький переворот у Петрограді. Вже 10 листопада на вулицях Києва точилися бої між прибічниками червоних та Тимчасового уряду. Центральна Рада в таких умовах обрала нейтралітет – командувач Київського військового округу підполковник Віктор Павленко зібрав вірні Україні загони біля будинку, де засідала ЦР і надіслав сигнал українізованим частинам на фронт. 13 листопада, коли прибічники Лєніна та Кєрєнського уже виснажили одне одного, до Києва залізницею прибули полки імені Хмельницького, імені Полуботка, імені Грушевського та 413-й та 414-й полки 1-го Українського корпусу генерала Скоропадського. Такій військовій силі більшовики просто не мали що протиставити. Перемога Центральної Ради була тверда і переконлива.

Проте закріпити свою перемогу соціалісти з Центральної Ради не забажали. Більшовицькі комітети не зазнали жодних репресій – для соціалістів з ЦР вони були ідейними товаришами. Напівлегально вони існували в Києві аж до січня 1918 року. Тоді вони завдали удару в спину українським солдатам, що вже відбивали атаки червоних горлорізів Муравйова. А тим часом генерал Скоропадський опинився у вкрай непростій ситуації. З одного боку, його корпус лишався штатною частиною Російської армії і продовжував отримувати накази від її командування. З іншого – як Український корпус він мав узгоджувати свої дії з Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Командування армії вимагало відправити корпус на фронт. Генеральний секретар ЦР з військових справ Симон Петлюра офіційно жодних заперечень проти цього не висловлював. Власне, ніякої незалежності у той час Центральна Рада не вимагала, навіть ІІІ  Універсал заявляв про автономію України у складі Росії.

Проте водночас посланці Петлюри приїздили в батальйони корпусу, поширювали соціалістичну пропаганду і закликали солдатів їхати не на фронт, а до Києва. Центральна Рада заходилася формувати з українізованихчастин двіСердюцькі дивізії. Поповнення для цих дивізій вона явно вирішила добути коштом корпусу Скоропадського. Тим часом в арміях Південно-Західного фронту утворилися більшовицькі Військово-революційні комітети. 4 грудня штаб 1-го Українського корпусу дізнався, що 2-й Гвардійський корпус (разагітований більшовиками на чолі з Євгенією Бош) залишив фронт і концентрувався біля Жмеринки, маючи метою наступати на Київ.

Рішення ухвалювати треба було негайно. І генерал Скоропадський, старий дисциплінований служака, на свій страх і ризик віддав наказ частинам корпусу зайняти оборону на шляху більшовицьких сил. Дві бригади 104-ї дивізії опанували залізниці Шепетівка – Старокостянтинів і Фастів – Бердичів. Полки 153-ї дивізії взяли під контроль Житомир, Смілу, Васильків та Вінницю.   156-та дивізія була виведена зі складу корпусу і перекинута на Лівобережжя.

18 грудня два ешелони Волинського полку були оточені бійцями Скоропадського. Роззброєні солдати-більшовики без розмов були загнані у потяги і відправлені до Росії. 27 грудня до Вінниці наблизилися передовіполки 2-го Гвардійського корпусу. Їх спіткала така сама участь. Більшовики намагалися вступити з українськими солдатами у переговори, з метою потягти час та вплинути на українців пропагандою. Але ті категорично відкинули такі пропозиції. «Десятки потягів обеззброєних нами частин були відправлені у Великоросію. В переговори з ними не вступали. Я заборонив це робити, бо знав, чим зазвичай закінчувалися такі переговори», – згадував генерал Скоропадський.

Транспорт і зв’язок, що обслуговували полки корпусу, працювали ідеально. Залізничні комісари Центральної Ради виказували повне сприяння частинам Скоропадського і водночас часто-густо заганяли потяги більшовиків у тупики. Українці виказували дива свідомості. «Всі комітети затихли, вся пропаганда в перші часи теж припинилася. Частини жили у вагонах, навіть не у теплушках, оскільки Київ не давав нам печей, і, попри стужу, ніяких ремствувань не було». Наступ більшовиків було зупинено. Перший етап протистояння з більшовиками українці блискуче виграли.

Сумний фінал   Все, що сталося потім, неабияк дивує і наводить на питання, а чи справді Центральна Рада опиралася більшовикам? Логіка подій створює стійке враження, що інтернаціоналісти-соціалісти з ЦР насправді в союзі з більшовиками свідомо нищили загони українського війська, ладного битися за свою землю. «Частини в більшості випадків жили в огидних умовах, у сильну зимову хурделицю вони знаходилися у неопалюваних вагонах. Як я не клопотав, але абсолютно нічого не міг добитися від Києва. Мені це навіть здалося підозрілим: чи не бажає секретаріат, спостерігаючи за моїми успіхами, добитися того, аби в мене корпус в таких умовах почав бешкетувати?» – згадував Скоропадський. Генерал навіть не здогадувався, як він був близько до істини. «Якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм доводить. Ми до цього ніколи не допустимо», – так описував настрої в лавах Центральної Ради лідер партії хліборобів-демократів Сергій Шемет.  І таки не допускали.

Більшовики вже зайняли Харків і Катеринослав, а голова Секретаріату Володимир Винниченко наголошував: «Формування сердюцьких полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну». 26 грудня був відправлений у відставку творець Сердюцьких дивізій, начальник Київського військового округу підполковник Павленко. На його місце було призначено штабс-капітана Шинкаря, який під час боїв за Київ просто зник з міста. У січні 1919-го він очолював вже більшовицький загін.

Командувати обороною Лівобережжя Центральною Радою було призначено фактично дезертира й авантюриста підполковника Юрія Капкана. За висловом його помічника прапорщика Чеботаріва, Капкан весь час боротьби з більшовиками не виходив з київських ресторанів. Певно, поцікавитися його минулим на думку не спало нікому. 31 грудня 1917 року у відставку було відправлено Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюру. Останній і сам чимало попсував життя офіцерам-українцям. Але він бодай розумів серйозність становища і намагався не заважати військовим виконувати їхні прямі обов’язки. Новий Генеральний секретар з військових справ економіст ( !!! )  Микола Порш одразу «порадував» дозволом на відновлення в частинах солдатських рад, а також наказом про створення українського війська, згідно з яким вже наявні штатні частини армії підлягали демобілізації. Віднині солдати могли розбігатися по домівках на підставі указу Центральної Ради.

У таких умовах 156-та дивізія 1-го Українського корпусу, яка не мала надійного командування, розбіглася по домівках. Інші дві дивізії після місяця сидіння на морозі в неопалених вагонах без гарячої їжі та теплого обмундирування, теж протрималися недовго. Генерал Скоропадський намагався якось виправити ситуацію. 4 січня він особисто зустрівся з міністром Поршем, вимагаючи, щоби корпус забезпечили теплими речами, харчами, пальним та спорядженням. Центральна Рада мала все необхідне – київські склади ломилися від припасів. Проте корпус не отримав нічогісінько.

В цих умовах Павло Скоропадський подав у відставку, передавши командування корпусом генералу Якову Гандзюку – командувачу 104-ю дивізією. Але від штабу корпусу Павло Петрович нікуди не поїхав. У Білій Церкві, разом зі штабом перебувала і Генеральна рада Вільного козацтва,чиїм отаманом генерал Скоропадський був обраний ще в жовтні 1917-го. По суті, генерал намагався перетворити організацію Вільного козацтва на альтернативний Центральній Раді тил для своїх військ. Швидке просування більшовиків не дало змоги втілити ці плани.

Під час оборони Києва залишки Українського корпусу ще знаходилися біля Мотовилівки, але від Генерального Секретаріату вони не мали взагалі жодної інформації. Щоби з’ясувати, що коїться в Києві, командувач корпусом генерал Гандзюк, начальник штабу корпусу генерал Сафонов і начальник оперативного відділу штабу полковник Гаєвський поїхали до Києва і… потрапили до рук більшовиків. Генералів Гандзюка і Сафонова було розстріляно. Обезголовлений корпус не став чинити опору більшовикам і швидко саморозпустився. Після відходу українців з Києва голова Генерального Секретаріату ЦР Володимир Винниченко покинув свою посаду та поїхав до Бердянська, зайнятого більшовиками (!). «Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед салдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи», – згадував Винниченко.

Не дивно, коли за два з половиною місяці селяни-хлібороби, вільні козаки та колишні офіцери й солдати 1-го Українського корпусу проголосили генерала Скоропадського гетьманом Української Держави, крім галицьких Січових Стрільців, на захист Центральної Ради не встала жодна організація.

Тиждень

Хто повернув більшовиків в Україну?

Дмитро Калинчук.

   У перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва і зажадав зустрічі з чільниками української Директорії. Він щойно пережив обстріли, бачив ешелони з пораненими та чув звіти наших командирів, із яких було очевидно, що Червона армія розпочала наступ на українські терени. Це війна, і треба було терміново гуртувати сили для оборони рідного краю. Та зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком Тимошенка приголомшила. Відмахнувшись від почутого, той заявив, що ніякої війни насправді немає, а з українським військам притистоять окремі більшовицькі банди. 3 січня 1919-го червоні взяли Харків. То був початок кінця незалежної Української держави.

КИДОК СТОРІЧЧЯ   Історію другого пришестя більшовиків в Україну треба починати з літа 1918 року, коли в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями, які раніше входили до складу Центральної Ради: соціал-демократами та есерами. І перші і другі ніяк не могли змиритися з втратою влади. Вони оголосили гетьмана Скоропадського узурпатором і відверто закликали селян до бунту проти нього. Умови сприяли: в Україні стояли німецькі війська («окупаційні», згідно з термінами соціалістів), що збирали в селян хліб, який український уряд зобов’язався поставити Німеччині. Те, що саме Центральна Рада запросила німців і пообіцяла їм хліб, м’ясо та цукор, соціалісти забули відразу, тільки-но влада вислизнула з їхніх рук.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.

У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко.

   Можна тільки дивуватися цинізму та нелюдській жазі влади соціалістів. На угоду з червоною Москвою проти українського керівництва вони пішли після Крут, боїв за Київ і київської бійні, вчиненої горлорізами червоного командарма Міхаіла Муравйова.

   Червона Росія конала від голоду та розрухи. Генеральний консул Української держави в Москві повідомляв: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». У Москві не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського, колишнього царського генерала. Було зрозуміло, що в разі виходу з України німців він обов’язково надаватиме допомогу білому руху у війні проти червоної Москви. При цьому сподіватися на більшовицьке повстання в Україні було марно: «Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – звітував член Революційної Ради Українського фронту Епштейн. Потрібні були ті, кого Лєнін називав «корисними ідіотами», політична сила всередині України, яка взялася б влаштувати антигетьманський опір і таким чином занурила б країну в хаос безпосередньо перед приходом більшовиків. Червона Москва мала собою пишатися – «корисні ідіоти» прибігли до неї самі.

ЛОКШИНА НА ВУХА І БАГНЕТИ   9 листопада в Німеччині внаслідок революції зрікся престолу кайзер Вільгельм ІІ. Її війська мусили покинути Україну. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».

   Підтримувати «робітників та селян» червона Москва заходилася раніше, ніж вони збунтувалися. І в тому немає нічого дивного. У справі дестабілізації обстановки більшовики не покладалися на самих лише українських соціалістів. Невдовзі після втечі з України червоні створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат, якому було поставлено завдання максимально розширити на території нашої країни кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу ж виділив 34 млн крб. Для координації роботи більшовицького підпілля в Україну було послано досвідчених агітаторів. Гроші й фахові агітатори робили свою справу. Уже в червні загальний страйк залізничників охопив 200 тис. осіб. 6 червня було підірвано пороховий склад на Звіринці, у передмісті Києва. 31 липня злетів у повітря склад набоїв в Одесі. У липні – серпні відбулося 11 страйків робітників-металістів. У вересні спалахнув всезагальний бунт залізничників. Кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні восени 1918-го сягала 200.

   Крім того, червоні постійно тримали напоготові частини українських повстанських дивізійзагони більшовиків, що втекли з української армії в березні 1918 року. Командували ними майбутні «революційні герої» Василь Боженко, Микола Щорс, Тимофій Черняк тощо. Розташувавшись на кордоні в 10-кілометровій нейтральній зоні проти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, ці угруповання здійснювали нальоти на українські терени та чинили терор по селах. «Дивізія знаходиться в самому розшарпаному, неорганізованому та безпорадному стані. Настрої у всіх бандитські, порядок і організація відсутні», – звітував комдив Локотош під час реорганізації цих загонів у впоряджену бойову частину. Після наказу Раднаркому повстанські дивізії стали терміново поповнювати людьми, зброєю та фаховими командирами. Більшовикам було дуже зручно використовувати ці військові частини. Якби задуми червоної Росії закінчилися катастрофою, завжди можна було виправдатися, що мав місце не наступ Червоної армії, а повстання українських більшовиків на українських землях і Москва тут, мовляв, ні до чого.

   Сил Червоної армії бракувало задля наступу на українські терени. Проте об’єднання старань більшовицьких ревкомів з осередками українських соціалістичних партій дали дивовижні результати: в Україні мов гриби після дощу поставали численні повстанські загони: Махна, Зеленого, Коцура, Божка, Григор’єва, Ангела, Чередняка та багатьох інших. Більшовики були навіть у загонах отаманів-самостійників: у Зеленого й Ангела вони очолювали ревкоми. Антонов-Овсієнко з гордістю писав: «Наші ревкоми відсилали під знамена Директорії повстанців для отримання зброї і для спільних дій аж до повалення гетьмана… петлюрівські загони у чималій долі мають елементи схильні до підтримки радянської влади».

   Діяльність повстанців невдовзі зробила становище українських військ просто скаженим. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і Ко…» – звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан.

   Чисельність повстанських загонів на осінь 1918 року сягнула 300 тис. осіб. Крім соціалістично-більшовицької пропаганди червоні вдало грали і на приземленіших мотивах. Старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР Іван Барило пригадував: «Шинкарівці блукали по місту і грабували… Возилося добро з магазинів на санях, на возах… Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців».

   Видається дивним, але проти наступу на Україну категорично висловлювалося командування Червоної армії. Військові вважали безглуздям починати війну з нею у той час, коли РСЧА ледве стримувала тиск білих козаків генерала Краснова під Воронежем. Певно, саме тому операцію проти Української держави очолив Володимир Антонов-Овсієнко – не фаховий військовий (підпоручик-дезертир), а досвідчений політик і революціонер. Дії армії мали стати допоміжними до діяльності більшовицьких ревкомів та повстанських загонів в Україні. Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин могла саме така фігура. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом», – поспішав Антонов-Овсієнко.

ПОШИТІ В ДУРНІ   Більшовики наступали. Українські командири благали Директорію сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак вона лишалася глухою і німою. Володимир Винниченко всерйоз вважав, що все це і є «усилення розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ», обіцяне йому більшовиками. Директорія сумлінно дотримувала свого слова – в умовах більшовицького наступу на Україну легалізувала Комуністичну партію.

Після падіння Харкова Директорія таки надіслала до Москви телеграму із запитанням, що, мовляв, діється? На це нарком іноземних справ Гєорґій Чічерін не змигнувши оком заявив, що ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії та українського радянського уряду. Причиною «повстання української бідноти» було названо недемократичну політику Директорії, як-от репресії командирів проти більшовицьких ревкомів, які (лише!) захоплюють владу за спиною діючих частин українського війська. Червоний нарком зухвало брехав, лише 18 грудня було ухвалено «Положення про Радянську армію України», у якому чітко зазначено: «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки». Задуривши голову міністрам Директорії, Чічерін заявив, що радянський уряд чекатиме доказів зміни політики Директорії – повернення до демократії та припинення боротьби проти трудящих мас. Проте Москва милостиво згодилася прийняти в себе представників України для переговорів.

   І Директорія пристала на вимоги Москви. Червона армія йшла вперед, у тилу українського війська більшовицькі ревкоми не криючись чинили диверсії і розкладали новобранців, а Київ забороняв їх розганяти, аби «надати докази» Москві. «Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх роззброїти, бо то є зброд а не військо», – писав Директорії збурений отаман Петро Болбочан.

   Війну червоній Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. Уже були втрачені Харків та Чернігів. Замордований Запорізький корпус армії УНР ледве стримував натиск більшовиків під Полтавою, Сіра дивізія задкувала до Києва, а Чорноморська дивізія героїчно гинула під Конотопом. Проте жодних рішучих заходів для оборони країни від ворога не було вжито. Директорія і далі гралася в демократію – заходилася проводити вибори до «Трудового конгресу» і тому не бажала йти на непопулярні кроки. Україна була приречена.

   5 лютого більшовики зайняли Київ. Але переговори з Москвою тривали.

   Нарешті 7 лютого Директорії було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови визнання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє – спільна боротьба з контрреволюцією…» Фактично їй пропонували скласти зброю. Відвертим знущанням цю телеграму визнало навіть командування Червоного Українського фронту. Директорія на телеграму не відповіла і більше переговорів із Москвою не влаштовувала.

   А вже за кілька місяців по черзі спалахнули повстання отаманів Зеленого, Ангела та Григор’єва. Червоний обман виліз на світ Божий у всій своїй потворній формі. Селяни, незадоволені за часів Скоропадського поверненням панів і реквізиціями хліба німцями, отримали режим продовольчої диктатури і продрозкладки. За гетьмана робітників-страйкарів штрафували і садили, за більшовиків – розстрілювали. Інтелігенція, обурена недостатньою українізацію, одержала катівні «чрєзвичайок». Соціалістичні партії здобули владу згідно з приказкою «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Трагічною була доля військових – українських хлопців, які, голодні й виснажені, мусили помирати в незлічених багнетних атаках через нечувані досягнення політиків-соціалістів.

   Україна шалено протистояла більшовизму. Близько 200 повстанських загонів чинили опір навіть після закінчення Визвольних змагань. Але момент було втрачено – перемога червоних стала справою часу.

Друге пришестя більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Примітивно пошивши в дурні діячів Директорії, вони захопили у владу багатющу територію з 26-мільйонним населенням. Поза сумнівом, саме завоювання нашої держави має очолити рейтинг найвдаліших афер ХХ сторіччя. Кажуть, той, хто сідає грати в карти з шулером, зазнає поразки тієї миті, коли бере їх до рук. Керівники Директорії програли війну ще у вересні 1918 року, коли заходилися укладати угоди з російськими більшовиками.