хочу сюди!
 

Татьяна

51 рік, терези, познайомиться з хлопцем у віці 50-58 років

Замітки з міткою «тарас шевченко»

Тарас Шевченко: від народження 208, а похорону -161 рік

Тарас Шевченко: від народження 208, а похорону -161 рік

https://www.youtube.com/watch?v=IZam-chePT4



Вдалося задумане і з того тішуся. Виповнилося нашому Пророку України - Тарасу Шевченку 208-й від часу народження. Своє 190-річчя Шевченко зустрічав перемогою Помаранчевої Революції, а своє 200-ліття ще одною перемогою Революції Гідності. Нова війна, як поширення старої, сталася зараз і наші вояки гідно стоять на захисті України! Слава Тарасу Шевченку! Слава Україні! Героям слава!



У пошуках Шевченка

Невідомий твір Шевченка: 110 років тому львівський дослідник опублікував репродукцію загадкової картини
Богдан Скаврон | 09 березня 2021 
Share Button
На фото: Ймовірна робота Тараса Шевченка. Na Ziemi Naszej: dodatek literacko-naukowy „Kurjera Lwowskiego”, 1911 рік
На початку березня 1911 року всі українські громади в Австро-Угорщині активно готувалися до відзначення 50-х роковин від дня смерті видатного українця, поета та художника Тараса Шевченка. У той час на Галичині його постать уже встигла забронзовіти, ставши символом поета-бунтаря та страждальця за Україну. Його “Кобзар” був такою собі біблією кожного свідомого українця, цитати з його віршів ставали революційними гаслами і тогочасними народними “мемами”.

Як герой свого часу, Тарас Шевченко уже тоді був в центрі уваги багатьох дослідників, які вивчали його життя та творчість, визбируючи по крихтах різні артефакти, які могли стосуватися такої видатної фігури для цілого народу. Водночас довкола його постаті виникали численні міфи, які стосувалися здебільшого літературної творчості Кобзаря. Скажімо, серед багатьох галичан в ті часи побутувала думка, що текст національного гімну  “Ще не вмерла Україна” належить перу Тараса.

Якщо з літературною спадщиною Шевченка дослідникам було простіше дати собі раду завдяки характерному стилю, збереженим автографам віршів та щоденнику, то ідентифікувати його художні твори було значно складніше.

Тепер існує цілий перелік із понад 400 картин та ескізів, яким свого часу приписували авторство Тараса Шевченка. Серед них був і так званий “Портрет українського селянина” — олійна картина, яка була придбана в Києві та опинилася у приватній збірці польського краєзнавця та літератора Францішка Гавронського на псевдо Равіта, який мешкав у той час у селі Лозова біля Львова.

Невдовзі після ювілейної дати роковин смерті Шевченка в літературно-науковому додатку до газети Kuryer Lwowski “Na ziemi naszej” з’явилася публікація, в якій Равіта-Гавронський описував картину, власником якої він став, і розмістив її фоторепродукцію.

“Куплено її було в Києві на розпродажі майна, що залишилося після смерті І.М. Сошенка, колишнього вчителя малювання 2-ї Київської гімназії з 1858 року. Продавець, ім’я якого стерлося з пам’яті, переконував, що це була робота пензля українського поета Тараса Шевченка”, – написав він в опублікованій замітці.

Дослідник зауважив, що таке твердження може бути цілком правдивим, адже Іван Сошенко та Тарас Шевченко підтримували приятельські стосунки ще з часів спільного перебування у Санкт-Петербурзі, де вони навчалися в Академії мистецтв. Вони товаришували між собою до часу заслання Шевченка до Оренбурга і зберігали добре знайомство потім.

За даними Равіти-Гавронського, улітку 1846 року під час поїздки Шевченка на Україну він відвідав містечко Ніжин на Чернігівщині, де в той час працював вчителем малювання Сошенко з платнею 4 рублі на місяць. “Ймовірно, до того часу належить портрет, який ми репродукуємо. Вихор життя поніс Шевченка далі, а ескіз залишився у Сошенка і тільки після його смерті був проданий”, – припустив дослідник.

Таку гіпотезу власник загадкової картини аргументував також спогадами Чужбинського (український історик та етнограф Олександр Афанасьєф-Чужбинський супроводжував Тараса Шевченка під час його поїздок в Україну, – авт.), в яких він писав, що Шевченко робив багато замальовок місцевих людей, але, куди вони поділися — невідомо.

“Ці припущення, попри свою правдоподібність, не мають свого головного підтвердження — певності, яку дає підпис художника на картині. Про щось певніше можна буде говорити, коли буде глибше вивчено образотворчу діяльність Шевченка”, – зауважив при цьому Равіта-Гавронський.

Дослідник відзначив, що вже в часі придбання продавець картини звертав увагу, що картина виконана в стилі, яким користувався Тарас Шевченко. Але на думку Гавронського, це теж ще не є підтвердженням його авторства, оскільки Шевченко, як незалежна творча натура, не користувався одними формами та шаблонами, а застосовував у творчості різні дороги, відходячи від настанов учителів.

У післямові до замітки Гавронський-Равіта додав, що на тильному боці картини, який був заклеєний папером, він виявив напис, зроблений олівцем: “Работа Т.Т.Шевченка. Сошенко” . Хто і коли зробив цей напис дослідник з’ясувати не зміг.

“Відсутність авторського підпису ще не є спростуванням, Рафаель та Рембрандт рідко підписували свої роботи, а хвацькі маляри пишуть його за звичай великими літерами”, – іронічно при цьому зауважив Гавронський, зазначивши, що портрет селянина з-під Києва міг би зацікавити дослідників біографії Шевченка, а в випадку підтвердження авторства, стати важливою пам’яткою для українців.

Місце знаходження цієї картини, автором якої, зрештою, Шевченка так і не було офіційно визнано, тепер невідоме.

З відкритих джерел відомо, що Францішек Гавронський-Равіта був відомою постаттю в тогочасному краєзнавстві, досліджуючи насамперед українсько-польські стосунки з часів козаччини. У 1892 році його родина переїхала до Львова, де Гавронський став власником кількох кам’яниць, а вже через два роки збудував собі невеличку віллу в Брюховичах.

У 1901 році Гавронський-Равіта переїхав до маєтку в Лозині, звідки через 10 років написав згадану вище замітку про картину Шевченка до львівського видання. У 1911 році краєзнавець виїхав із села, повернувшись спершу до Львова, а звідти – до Кракова. Першу світову війну він перебув у курортному містечку Закопане. Якою була доля загадкової картини під час усіх цих переїздів, встановити не вдалося.

ЛИСТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО ДО ГРАФИНІ А. А. ТОЛСТОЇ № 94 9 січня 1857

ЛИСТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО ДО ГРАФИНІ А. А. ТОЛСТОЇ 
№ 94 9 січня 1857. Новопетровское укрепление. 

1857 Генваря 9. 
---------------------------------------------------------------------------
http://litopys.org.ua


* * *
Драгоценное письмо ваше, от 8 октября минувшего года, получено в укреплении 26 декабря, а мне передано распечатанное 1 генваря как подарок на Новый год. Какое мелкое материальное понятие о подарке и о празднике! Детское понятие. Есть люди, дожившие до седых волос, и все-таки дети. Иные тихие и кроткие, другие буйные и шаловливые дети. Дети, не наученные опытом понимать самые простые вещи. Как например, не говорю уже о десятилетнем моем чистилище. Довольно и шестимесячного, трепетного, душу гнетущего ожидания. И что же? Они, разумеется бессознательно, крадут из моей мученической жизни самые светлые, самые драгоценные четыре дня. К шестимесячной пытке прибавляют еще четыре дня. Дикое преступление! А между тем бессознательное. Следовательно, только вандализм, а не преступление. И я с умилением сердца повторил слова распятого Человеколюбца: «Прости им, не ведят бо, что творят». 

Друже мой благородный, лично незнаемый! Сестро моя, Богу милая, никогда мною не виденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу? Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце. Радуйся, несравненная, благороднейшая заступница моя! Радуйся, сестро моя сердечная! Радуйся, как я теперь радуюсь, друже мой душевный! Радуйся, ты вывела из бездны отчаяния мою малую, мою бедную душу! Ты помолилася тому, кто, кроме добра, ничего не делал, ты помолилася Ему молитвою бесплотных ангелов. И радость твоя, как моя благодарность, беспредельны. 

Шатобриан сказал в «Замогильных записках», что истинное счастие недорого стоит и что дорогое счастие — плохое счастье. Что он разумел под этим простым словом? Счастие Лукулла или Фамусова? Не думаю. Римскому и московскому барину недешево обходилась трехчасовая еда, которая в продолжение трех суток в желудке не варилась. Следовательно, обжора не может похвалиться даже счастием скота. И выходит, что знаменитый турист, эмигрант, дипломат и, наконец, автор «Аталы» /118/ не имел никакого понятия о настоящем счастии. А на такого счастливца, как, например, я теперь, гордый аристократ-педант и взглянуть не хотел, не только завести речь о счастии со смердом. Бедный! Малодушный вы, шевалье де Шатобриан де Комбур! Флорентийский изгнанник выдрал бы вас за уши, как болтуна-школьника за такую чепуху. 

Дант Альгиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче... А я... я был несчастнее флорентинского изгнанника. Зато теперь счастливее счастливейшего из людей. И выходит, что истинное счастье не так дешево, как думает шевалье де Шатобриан. Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово: «Любя наказую вы». Теперь только молюся я и благодарю Его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то, по крайней мере, безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастием, счастием, какого шатобрианам и во сне не увидеть. 

Пока я мог взяться за перо, чтобы написать вам хоть что-нибудь, не похожее на настоящую чепуху, я бродил несколько дней вокруг укрепления. И не с одним письмом вашим неоцененным, а с вами самими, сестро моя, Богу милая! И о чем я не говорил с вами, чего не рассказал, чего не поверил я душе вашей восприимчивой! Все. И мрачное минувшее, и светлое будущее, все с самомалейшими подробностями. И если, как вы питаете надежду на личное свидание наше, если повторится эта сердечная исповедь, то боюсь, что это будет повторение слабое и бесцветное. 

Я до того дошел в своих предположениях, что вообразил себя на Васильевском острове в какой-нибудь отдаленной линии, в скромной художнической кельи об одном окне, работающим над медною доскою (я исключительно намерен заняться гравированием акватинта. Живописцем я себя уже и вообразить не могу). Далее, воображаю себя уже искусным гравером, делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и в Эрмитаже, и с таким запасом отправляюсь в мою милую Малороссию и на хуторе у одного из друзей моих, скромных поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаменитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта! Какое полное, безмятежное счастие! И я верую, я осязаю мое сладкое будущее. Я посвящаю мои будущие эстампы вашему /119/ драгоценному имени, как единственной моей радости, как единственной причине моего безмятежного счастья. 

Многое и многое хотел бы я сказать и рассказать вам. Но во мне теперь такой беспорядок, хуже всякого ералаша. Дождусь ли я того тихого, сладкого счастья, когда вам лично стройно, спокойно, с умеренностью перерожденного христианина, расскажу вам, как сон, мое грустное минувшее. А теперь все, что я пишу вам, примите за самую безалаберную, хотя и искреннюю, импровизацию. Примите и простите мне, друже мой единый, эту, быть может, грубую, искренность [три рядки нрзб.] существует на свете? 

Всем сердцем моим целую графа Федора Петровича, вас, детей ваших и всех, кто близок и дорог благородному сердцу вашему. До свидания! 

Где Осипов? Что с ним? С июня месяца я жду от его послания и плитку сепии, и, верно, не дождуся. Не попал ли и он в число друзей моих, которым было запрещено всякое сообщение со мною? Храни его Господь.
=======
prey

"Сон" Тараса Шевченка

СОН



Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека.

З Переяслава старого,

З Виблої могили,

Ще старішої... мов ті хмари,

Що за Дніпром сіли.

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь — аж он передо мною

Неначе дива виринають,

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють,

А долі сивий наш козак

Дніпро з лугами виграває.

А онде, онде за Дніпром

На пригорі, ніби капличка,

Козацька церква невеличка

Стоїть з похиленим хрестом.

Давно стоїть, виглядає

Запорожця з Лугу...

З Дніпром своїм розмовляє,

Розважає тугу.

Оболонками старими,

Мов мертвець очима

Зеленими, позирає

На світ з домовини.

Може, чаєш оновлення?

Не жди тії слави! /40/

Твої люде окрадені,

А панам лукавим...

Нащо здалась козацькая

Великая слава?!..

І Трахтемиров геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки.

А он старе Монастирище,

Колись козацькеє село,

Чи те воно тойді було?..

Та все пішло ц[арям] на грище:

І Запорожжя, і село...

І монастир святий, скарбниця, —

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!..

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні...

Не ви прокляті... а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!..

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Простіть!.. Я Богу помолюсь...

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!


Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота

Прийшла топитися... в глибокім,

В Дніпрі широкому... отак

Стоїть одним-одна хатина...

З хатини видно Україну

І всю Гетьманщину кругом.

Під хатою дідусь сивенький

Сидить, а сонечко низенько

Уже спустилось над Дніпром.

Сидить, і дивиться, і дума,

А сльози капають... «Гай-гай!.. —

Старий промовив. — Недоуми!

Занапастили Божий рай!.. /41/

Гетьманщина!!..» І думнеє

Чоло похмаріло...

Мабуть, щось тяжке, тяжкеє

Вимовить хотілось.

Та не вимовив...

. . . . . . . . . . . . . . . . .


«Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту і жупан...

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже, й там,

Єй же богу, лучше жити,

Ніж нам на Украйні.

А може, тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей Божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получшали?.. Ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують... Ой, ой, пани,

Пани-християне!..»

Затих мій сивий, битий тугою,

Поник старою буй-головою.

Вечернє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило,

Собор Мазепин сяє, біліє,

Батька Богдана могила мріє,

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили.

З Трубайлом Альта меж осокою

Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.

І все те, все те радує очі,

А серце плаче, глянуть не хоче!


Попрощалось ясне сонце

З чорною землею, /42/

Виступає круглий місяць

З сестрою зорею,

Виступають із -за хмари,

Хмари звеселіли...

А старий мій подивився,

Сльози покотились...

«Молюсь тобі, Боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний Владико.

Що дав мені добру силу

Пересилить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити,

І Твоєю красотою

Серце веселити...

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих

І витать над ними...»

Утер сльози нехолодні,

Хоч не молодії...

І згадував літа свої

Давнії, благії...

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого Бога вихваляв;

І все то, все то в Україні!..

І усміхнувся сивий дід...

Бо, може, нігде правди діть,

Було таке, що й женихались,

Та розійшлися, не побрались,

Покинула самого жить,

В хатині віку доживати!..

Старий мій знову зажуривсь,

Ходив довгенько коло хати, /43/

А потім Богу помоливсь,

Пішов у хату ночувати.

А місяць хмарою повивсь.


Отакий-то на чужині

Сон мені приснився!

Ніби знову я на волю,

На світ народився.

Дай же, Боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах.

Тарас Шевченко і без коментарів


N. N.



Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.


Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!


Тарас Шевченко єднає народи


Художня робота від Асоціації українців Кіпру отримала перше місце на міжнародному конкурсі "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "Мій Шевченко".


В продолжение темы празднования 200-летия Т.Г. Шевченко

Авторский концерт композитора Олега Полевого, посвящённый 200-летию Т.Г. Шевченка


9 марта в 16.00 в Большом зале Одесской областной филармонии к 200-летию Тараса Шевченко состоялся авторский концерт композитора Олега Полевого. Заслуженная артистка Украины Валентина Щербань
(г. Львов) прочитала стихи Т. Шевченко. Лауреат международных конкурсов, студентка Одесской национальной музыкальной академии имени А.В. Неждановой Мехрибан Сулейманова исполнила прелюдию ор. 4 для фортепиано. Лауреат международных конкурсов, аспирантка ОНМА им . А.В. Неждановой Юлия Руснак исполнила три пьесы из цикла «Французская тетрадь». Дуэт в составе профессора Татьяны Ивановны Шевченко и Юлии Руснак исполнил пьесы «Путешествие в Альпы» и «Колокола» (op.6) для фортепиано, посвящённую памяти Т. Г. Шевченко. Заслуженный деятель искусств Украины, профессор Татьяна Ивановна Шевченко исполнила «Польку», «Зимний вальс» и «На ярмарке» для фортепиано из цикла «Детская галерея» В исполнении хора студентов Одесской национальной музыкальной академии прозвучали «Молитва», «Мысль» и «Чего мне тяжело...» на стихи Т.Г. Шевченко для смешанного хора a capella, а также хоровой концерт «Давиду псалмы» (№ 1, № 12, № 53) на стихи Т.Г. Шевченко для баса, тенора и смешанного хора a capella. Художественный руководитель - заслуженный работник культуры Украины, профессор Григорий Семёнович Лиознов. Дирижёр - лауреат международных конкурсов хорового искусства Галина Шпак. Солисты: народный артист Украины, профессор Анатолий Дуда (тенор ) и лауреат международных конкурсов , в . о. доцента Валентин Богачёв (бас) . Ведущий - Заслуженный работник культуры Украины Роман Бродавко. В заключении концерта очень тепло со словами благодарности поздравили участников концерта: Заместитель начальника управления культуры и туризма, национальностей и религий Одесской областной государственной администрации Петрова Елена Валентиновна. Игуменья Серафима, настоятельница Свято-Архангельского женского монастыря, поздравила участников концерта и рассказала о роли Слова Т.Г. Шевченко для всех нас и поблагодарила профессора Татьяну Ивановну Шевченко, профессора Григория Семёновича Лиознова, академика Поливанову Галину Анатольевну и композитора Олега Григорьевича Полевого за созданный Праздник творчества артистов. Аплодисментами встретили Зрители:
награждение Григория Семёновича Лиознова Грамотой Настоятеля Украинской православной церкви Митрополита Киевского и всей Украины Владимира и орденом Украинской православной церкви святого князя Владимира;
награждение Галины Сергеевны Шпак Почётной Грамотой Настоятеля Украинской православной церкви Митрополита Киевского и всей Украины Владимира;


Кохання в житті Тараса Шевченка

Він прожив лише 47 років, та мало хто знає, що маючи надзвичайну славу художника і поета, митець Т. Шевченко залишався нещасливою в особистому житті людиною. Тема любові, сім’ї, дітонародження – одна з центральних у творчості письменника, більше того, вона основна в житті Шевченка. Степан Балей писав: „Знаємо, що доля не позволила поетови пережити повну, щасливу любов, а знаємо, як глибока була в його душі потреба любити і бути любленим. Доля… казала йому бути бездомним цілий його вік…”.  Їх було вісім – знакових жіночих постатей у бентежному і сповненому драматизму житті Тараса. Імена більшості з них ми б не знали, якби не любов до них великого поета. Найчастіше  його обраниці не могли оцінити ані поетичного, ані художнього генію великого митця. Тому він втішався, переконував себе у правильності «запорозького вибору»: 

«Не женися на багатій, 
Бо вижене з хати, 
Не женися на убогій, 
Бо не будеш спати. 
Оженись на вольній волі, 
На козацькій долі, 
Яка буде, така й буде, 
Чи гола, то й гола. 
Та ніхто не докучає…»

Переглянути список тих, кого так палко кохав Т.Шевченко: http://spadok.org.ua/taras-shevchenko/kochannya-v-zhytti-tarasa-shevchenka


За Шевченком!

До 200-річчя з Дня народження Т.Г.Шевченка


Пугало



Такая удача бывает нечасто:
Недорого взял я садовый участок.

Всё сделал как надо, чтоб чисто в порядке:
Немного деревьев и знатные грядки.

А чтобы не делали птицы вреда,
Я пугало сразу поставил туда.

А что от него-то хотеть, по идее?
Конечно, чтоб было оно пострашнее.

Чтоб с пугала прямо чудовище сделать,
Жена в вышиванку беднягу одела.

А я – брыль напялил на верхний конец
И пугалу кличку влепил – Тарасец.

На «щирых», «свидомых» без шор как взглянёте,
Так что тут чудовищно, сразу поймёте.

И в вирши Тараса (Кобзар их который)
Вчитаетесь – лишние все разговоры.

Эх, братцы! Хочу я таких «патриотов»
Не видеть нигде, окромя огородов.

А жалкий кумир их в угробленном камне
Лишь чучелом пусть остаётся на память…





© Copyright: Александр Некрот, 2011