Як герой свого часу, Тарас Шевченко уже тоді був в центрі уваги багатьох дослідників, які вивчали його життя та творчість, визбируючи по крихтах різні артефакти, які могли стосуватися такої видатної фігури для цілого народу. Водночас довкола його постаті виникали численні міфи, які стосувалися здебільшого літературної творчості Кобзаря. Скажімо, серед багатьох галичан в ті часи побутувала думка, що текст національного гімну “Ще не вмерла Україна” належить перу Тараса.
Якщо з літературною спадщиною Шевченка дослідникам було простіше дати собі раду завдяки характерному стилю, збереженим автографам віршів та щоденнику, то ідентифікувати його художні твори було значно складніше.
Тепер існує цілий перелік із понад 400 картин та ескізів, яким свого часу приписували авторство Тараса Шевченка. Серед них був і так званий “Портрет українського селянина” — олійна картина, яка була придбана в Києві та опинилася у приватній збірці польського краєзнавця та літератора Францішка Гавронського на псевдо Равіта, який мешкав у той час у селі Лозова біля Львова.
Невдовзі після ювілейної дати роковин смерті Шевченка в літературно-науковому додатку до газети Kuryer Lwowski “Na ziemi naszej” з’явилася публікація, в якій Равіта-Гавронський описував картину, власником якої він став, і розмістив її фоторепродукцію.
“Куплено її було в Києві на розпродажі майна, що залишилося після смерті І.М. Сошенка, колишнього вчителя малювання 2-ї Київської гімназії з 1858 року. Продавець, ім’я якого стерлося з пам’яті, переконував, що це була робота пензля українського поета Тараса Шевченка”, – написав він в опублікованій замітці.
Дослідник зауважив, що таке твердження може бути цілком правдивим, адже Іван Сошенко та Тарас Шевченко підтримували приятельські стосунки ще з часів спільного перебування у Санкт-Петербурзі, де вони навчалися в Академії мистецтв. Вони товаришували між собою до часу заслання Шевченка до Оренбурга і зберігали добре знайомство потім.
За даними Равіти-Гавронського, улітку 1846 року під час поїздки Шевченка на Україну він відвідав містечко Ніжин на Чернігівщині, де в той час працював вчителем малювання Сошенко з платнею 4 рублі на місяць. “Ймовірно, до того часу належить портрет, який ми репродукуємо. Вихор життя поніс Шевченка далі, а ескіз залишився у Сошенка і тільки після його смерті був проданий”, – припустив дослідник.
Таку гіпотезу власник загадкової картини аргументував також спогадами Чужбинського (український історик та етнограф Олександр Афанасьєф-Чужбинський супроводжував Тараса Шевченка під час його поїздок в Україну, – авт.), в яких він писав, що Шевченко робив багато замальовок місцевих людей, але, куди вони поділися — невідомо.
“Ці припущення, попри свою правдоподібність, не мають свого головного підтвердження — певності, яку дає підпис художника на картині. Про щось певніше можна буде говорити, коли буде глибше вивчено образотворчу діяльність Шевченка”, – зауважив при цьому Равіта-Гавронський.
Дослідник відзначив, що вже в часі придбання продавець картини звертав увагу, що картина виконана в стилі, яким користувався Тарас Шевченко. Але на думку Гавронського, це теж ще не є підтвердженням його авторства, оскільки Шевченко, як незалежна творча натура, не користувався одними формами та шаблонами, а застосовував у творчості різні дороги, відходячи від настанов учителів.
У післямові до замітки Гавронський-Равіта додав, що на тильному боці картини, який був заклеєний папером, він виявив напис, зроблений олівцем: “Работа Т.Т.Шевченка. Сошенко” . Хто і коли зробив цей напис дослідник з’ясувати не зміг.
“Відсутність авторського підпису ще не є спростуванням, Рафаель та Рембрандт рідко підписували свої роботи, а хвацькі маляри пишуть його за звичай великими літерами”, – іронічно при цьому зауважив Гавронський, зазначивши, що портрет селянина з-під Києва міг би зацікавити дослідників біографії Шевченка, а в випадку підтвердження авторства, стати важливою пам’яткою для українців.
Місце знаходження цієї картини, автором якої, зрештою, Шевченка так і не було офіційно визнано, тепер невідоме.
З відкритих джерел відомо, що Францішек Гавронський-Равіта був відомою постаттю в тогочасному краєзнавстві, досліджуючи насамперед українсько-польські стосунки з часів козаччини. У 1892 році його родина переїхала до Львова, де Гавронський став власником кількох кам’яниць, а вже через два роки збудував собі невеличку віллу в Брюховичах.
У 1901 році Гавронський-Равіта переїхав до маєтку в Лозині, звідки через 10 років написав згадану вище замітку про картину Шевченка до львівського видання. У 1911 році краєзнавець виїхав із села, повернувшись спершу до Львова, а звідти – до Кракова. Першу світову війну він перебув у курортному містечку Закопане. Якою була доля загадкової картини під час усіх цих переїздів, встановити не вдалося.
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої... мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.
Іду я тихою ходою,
Дивлюсь — аж он передо мною
Неначе дива виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу...
З Дніпром своїм розмовляє,
Розважає тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позирає
На світ з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Не жди тії слави! /40/
Твої люде окрадені,
А панам лукавим...
Нащо здалась козацькая
Великая слава?!..
І Трахтемиров геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було?..
Та все пішло ц[арям] на грище:
І Запорожжя, і село...
І монастир святий, скарбниця, —
Все, все неситі рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!..
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятії!! Ні, ні...
Не ви прокляті... а гетьмани,
Усобники, ляхи погані!!..
Простіть, високії, мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! Найсвятії!
Простіть!.. Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися... в глибокім,
В Дніпрі широкому... отак
Стоїть одним-одна хатина...
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь сивенький
Сидить, а сонечко низенько
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить, і дивиться, і дума,
А сльози капають... «Гай-гай!.. —
Старий промовив. — Недоуми!
Занапастили Божий рай!.. /41/
Гетьманщина!!..» І думнеє
Чоло похмаріло...
Мабуть, щось тяжке, тяжкеє
Вимовить хотілось.
Та не вимовив...
. . . . . . . . . . . . . . . . .
«Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту і жупан...
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже, й там,
Єй же богу, лучше жити,
Ніж нам на Украйні.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив?!
Людей Божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої
І своєї крові!..
А получшали?.. Ба де то!
Ще гіршими стали,
Без ножа і автодафе
Людей закували
Та й мордують... Ой, ой, пани,
Пани-християне!..»
Затих мій сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє,
Батька Богдана могила мріє,
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили.
З Трубайлом Альта меж осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радує очі,
А серце плаче, глянуть не хоче!
Попрощалось ясне сонце
З чорною землею, /42/
Виступає круглий місяць
З сестрою зорею,
Виступають із -за хмари,
Хмари звеселіли...
А старий мій подивився,
Сльози покотились...
«Молюсь тобі, Боже милий,
Господи великий!
Що не дав мені загинуть,
Небесний Владико.
Що дав мені добру силу
Пересилить горе
І привів мене, старого,
На сі святі гори
Одинокий вік дожити,
Тебе восхвалити,
І Твоєю красотою
Серце веселити...
І поховать побитеє
Гріхами людськими
На горах оцих високих
І витать над ними...»
Утер сльози нехолодні,
Хоч не молодії...
І згадував літа свої
Давнії, благії...
Де, як, коли і що робилось?
Було що справді, а що снилось,
Які моря перепливав!..
І темний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв;
І все то, все то в Україні!..
І усміхнувся сивий дід...
Бо, може, нігде правди діть,
Було таке, що й женихались,
Та розійшлися, не побрались,
Покинула самого жить,
В хатині віку доживати!..
Старий мій знову зажуривсь,
Ходив довгенько коло хати, /43/
А потім Богу помоливсь,
Пішов у хату ночувати.
А місяць хмарою повивсь.
Отакий-то на чужині
Сон мені приснився!
Ніби знову я на волю,
На світ народився.
Дай же, Боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті.
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу. /37/
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
Художня робота від Асоціації українців Кіпру отримала перше місце на міжнародному конкурсі "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "Мій Шевченко".
9 марта в 16.00 в Большом зале
Одесской областной филармонии к 200-летию Тараса Шевченко состоялся
авторский концерт композитора Олега Полевого. Заслуженная артистка
Украины Валентина Щербань
(г. Львов) прочитала стихи Т. Шевченко.
Лауреат международных конкурсов, студентка Одесской национальной
музыкальной академии имени А.В. Неждановой Мехрибан Сулейманова
исполнила прелюдию ор. 4 для фортепиано. Лауреат международных
конкурсов, аспирантка ОНМА им . А.В. Неждановой Юлия Руснак исполнила
три пьесы из цикла «Французская тетрадь». Дуэт в составе профессора
Татьяны Ивановны Шевченко и Юлии Руснак исполнил пьесы «Путешествие в
Альпы» и «Колокола» (op.6) для фортепиано, посвящённую памяти Т. Г.
Шевченко. Заслуженный деятель искусств Украины, профессор Татьяна
Ивановна Шевченко исполнила «Польку», «Зимний вальс» и «На ярмарке» для
фортепиано из цикла «Детская галерея» В исполнении хора студентов
Одесской национальной музыкальной академии прозвучали «Молитва», «Мысль»
и «Чего мне тяжело...» на стихи Т.Г. Шевченко для смешанного хора a
capella, а также хоровой концерт «Давиду псалмы» (№ 1, № 12, № 53) на
стихи Т.Г. Шевченко для баса, тенора и смешанного хора a capella.
Художественный руководитель - заслуженный работник культуры Украины,
профессор Григорий Семёнович Лиознов. Дирижёр - лауреат
международных конкурсов хорового искусства Галина Шпак. Солисты:
народный артист Украины, профессор Анатолий Дуда (тенор ) и лауреат
международных конкурсов , в . о. доцента Валентин Богачёв (бас) .
Ведущий - Заслуженный работник культуры Украины Роман Бродавко. В
заключении концерта очень тепло со словами благодарности поздравили
участников концерта: Заместитель начальника управления культуры и
туризма, национальностей и религий Одесской областной государственной
администрации Петрова Елена Валентиновна. Игуменья Серафима,
настоятельница Свято-Архангельского женского монастыря, поздравила
участников концерта и рассказала о роли Слова Т.Г. Шевченко для всех нас
и поблагодарила профессора Татьяну Ивановну Шевченко, профессора
Григория Семёновича Лиознова, академика Поливанову Галину Анатольевну и
композитора Олега Григорьевича Полевого за созданный Праздник
творчества артистов. Аплодисментами встретили Зрители:
награждение Григория Семёновича Лиознова Грамотой Настоятеля Украинской
православной церкви Митрополита Киевского и всей Украины Владимира и
орденом Украинской православной церкви святого князя Владимира;
награждение
Галины Сергеевны Шпак Почётной Грамотой Настоятеля Украинской
православной церкви Митрополита Киевского и всей Украины Владимира;