Ситуация на Украине. Август 2015 (117)

Фото: Евгений Фельдман / «Новая газета»

Соглашения, подписанные в феврале этого года в Минске, породили надежды на скорое достижение мира в Донбассе. С тех пор прошло почти полгода, и надежды эти, увы, стали постепенно таять. Все чаще слышны голоса экспертов: мол, выполнить Минские соглашения невозможно, и это всем очевидно. Очевидно это, слава Богу, не всем. Большинство украинских граждан поддерживает Минские соглашения, хотя число их сторонников в последнее время уменьшилось. В феврале-марте за них высказывались 74% всех опрошенных Киевским институтом социологии граждан Украины (без «ДНР» и «ЛНР»), в июле — 57%. Военное решение проблемы сейчас поддерживают 28% опрошенных. То есть в украинском обществе сторонников «Минска-2» вдвое больше, чем поборников военных решений. Но в политическом истеблишменте «партия войны» куда сильнее.

Окружение президента Порошенко, судя по всему, военного решения не хочет, но оно очень боится давления «партии войны». Пытаясь как-то «проскочить между каплями дождя», оно демонстрирует двойные подходы. Своих западных партнеров Порошенко постоянно заверяет в приверженности Минским соглашениям. Но совсем по-иному звучат его заявления, так сказать, «для внутреннего потребления». Вот что он говорит для Запада: «Мы идем с опережением графика. 11-й пункт (Минского протокола. — В. М.) де-факто выполнен: мы запустили конституционный процесс, закон об особенностях местного самоуправления принят, и там четко выписаны позиции. Украина выполнила свои обязательства». Украинских же радикалов президент уверяет в том, что принятая в первом чтении поправка к Конституции никаких серьезных отличий в статусе Донецкой и Луганской областей не предполагает: «Нет и быть не может никакого особого статуса для тех районов».

И Запад, и украинцев Порошенко вводит в заблуждение. 11-й пункт Минских соглашений Украина, конечно же, еще не выполнила (ни де-факто, ни де-юре). Во-первых, потому что там предусматривается «особый статус отдельных районов Донецкой и Луганской областей», от которого Порошенко категорически отрекается. Во-вторых, потому что конституционная реформа, якобы запущенная, предполагает «в качестве ключевого элемента децентрализацию с учетом особенностей отдельных районов Донецкой и Луганской областей, согласованных с представителями этих районов», а пока эти особенности никто ни с кем не согласовывал. И третье: в 11-м пункте речь идет не о запуске конституционного процесса, а о «проведении конституционной реформы в Украине со вступлением в силу к концу 2015 года новой конституции». Только тогда, когда вступит в силу новая конституция, в которой будет закреплен особый статус отдельных районов Донбасса и этот статус будет включать целый ряд положений, прописанных в Минском протоколе, — можно будет говорить о выполнении Украиной 11-го пункта соглашения «Минск-2».

Пока до этого очень далеко. Закон об особенностях местного самоуправления в отдельных районах Донбасса, на который ссылается Порошенко, вступает в силу только после того, как весь Донбасс будет подконтролен Киеву, а это если и возможно, то только после полного завершения «минского процесса», а не на его нынешней стадии.

Переходные положения, куда внесли поправку, касающуюся Донбасса, — это отнюдь не основной костяк конституции.

Текст поправки допускает различные толкования (одно из них как раз и продемонстрировал Порошенко, заявляя об отсутствии в тексте и намека на особый статус), что позволит президенту и Верховной раде в любой момент поменять как решения местной власти в Донбассе, так и саму эту власть. И, наконец, последнее: начавшийся запуск процесса может так и не завершиться, поскольку в первом чтении поправка прошла простым большинством (288 голосов), а во втором чтении понадобится большинство квалифицированное (300 голосов), которого пока у сторонников Порошенко нет.

Киевский политолог Владимир Фесенко раскрывает смысл позиции президентской команды в этом вопросе: «Сейчас включение этого предложения в конституционный законопроект выполняет чисто тактическую функцию — демонстрирует западным партнерам готовность выполнять Минские договоренности». В октябре в «ДНР» и «ЛНР» пройдут местные выборы «без участия в них украинской стороны». Тем самым, считает Фесенко, сепаратисты сами похоронят «Минск-2», и тогда надобность в «конфликтогенном предложении» отпадет, и его можно будет убрать из конституционного законопроекта. А потому спешить с окончательным голосованием за проект не стоит.

Обозначенная Владимиром Фесенко тактика уже реализуется. 17 июля Верховная рада назначила на 25 октября проведение местных выборов по всей Украине, особо оговорив, что на оккупированной части Донецкой и Луганской областей выборы проводиться не будут. Мало кто обратил на это внимание, а жаль.

Ведь своим решением об отмене выборов в районах Донбасса Верховная рада фактически перечеркнула сразу два пункта Минских договоренностей — 4-й и 12-й.

В п. 4 речь идет о необходимости совместной выработки сторонами конфликта условий «проведения местных выборов в соответствии с украинским законодательством». В 12-м же пункте сказано, что «вопросы, касающиеся местных выборов, будут обсуждаться и согласовываться с представителями отдельных районов Донецкой и Луганской областей». Вместо того чтобы что-то согласовывать и вырабатывать, Киев просто отменил выборы.

Не пройдут в Донбассе выборы, возникнут новые осложнения — не будет реализован пункт 9-й соглашений: о восстановлении полного контроля Украины над государственной границей, «которое должно начаться в первый день после местных выборов и завершиться после всеобъемлющего политического урегулирования… при условии выполнения п.11». Пункт, в котором больше всего заинтересован Киев, поскольку он означает сохранение территориальной целостности Украины. Лидеры «ДНР» и «ЛНР» предлагали минской контактной группе свой вариант проведения местных выборов — его никто даже не обсуждал. Тогда они заявили о том, что сами проведут выборы и обратились к ОБСЕ с просьбой обеспечить контроль: ОБСЕ им отказала, сославшись на отсутствие согласия Киева. Скорее всего, местные выборы в этих республиках в октябре все же пройдут, но они не будут признаны мировым сообществом. И Минские соглашения будут считаться сорванными.

Очевидно, что ответственность за срыв «Минска-2» Киев возложит на лидеров «ДНР-ЛНР» (забыв о том, что он сам сделал для этого), и Запад, конечно, с этим согласится. Возлагать ответственность за все на самопровозглашенные республики не имеет смысла: они и так никем не признаны. Куда важнее понять, что последует после того, как провалится «Минск-2».

Складывается впечатление, что у Киева нет разумной стратегии в Донбассе. Сценарии-то есть, но о том, хорошо ли они продуманы, можно судить, проанализировав возможные варианты развития событий, предлагаемые директором Национального института стратегических исследований Владимиром Горбулиным (газета «Зеркало недели»,19.07.2015). Заметим, что именно Горбулин представляет Украину в подгруппе, отвечающей в Минске за политическое урегулирование конфликта.

Первый сценарий — «тотальная война», в которой «Украина имеет шансы на победу», ценой которой станут «разрушенные инфраструктура и экономический потенциал Украины, многочисленные жертвы среди военных и гражданских». Хотя первый сценарий, по Горбулину, не является целью Украины, он не считает его абсолютно неприемлемым. В нем есть, с его точки зрения, и серьезные плюсы: Украина навсегда избавится от существующей «пятой колонны» откровенных сторонников «русского мира»; получит собственный «героический эпос» как почву для патриотического воспитания будущих поколений; «большинство вопросов украино-российских отношений будет решено окончательно, и исторические пути обоих народов разойдутся навсегда», что, судя по всему, Горбулина вполне устраивает.

Но если не «тотальная война», то что? У Горбулина есть еще три мирных сценария. Второй сценарий — «отсечение» всех оккупированных территорий Донбасса. «Стоит ли продолжать борьбу за разрушенные в ходе вооруженного конфликта и разграбленные территории, остатки населения на которых не изъявляют желания возвращаться под украинскую юрисдикцию», если потеря Украиной регионов, «где господствуют ренегатские и потребительские настроения», создаст подходящие условия для реформирования страны. Такое развитие событий могло бы, по мнению Горбулина, вполне устроить Киев, но оно отрицательно скажется на престиже страны и вызовет некоторые трудности приспособления к новой ситуации. Третий сценарий предусматривает односторонние уступки Москве, и потому абсолютно не устраивает Киев. Четвертый сценарий: «замораживание конфликта» по образцу Приднестровья, Абхазии, Южной Осетии. Так пишет Горбулин, но подразумевает он явно совсем другое, а именно то, что нынешние территории «ДНР» и «ЛНР» «остаются в составе Украины, возможно, на условиях предоставления им властных полномочий». Нечто подобное как раз и подразумевают Минские соглашения. Горбулин признает, что четвертый сценарий мог бы быстро завершить войну и устроил бы страны ЕС, позволив им заняться другими проблемами, но в нем никак не заинтересована Украина. Потому что ей придется восстанавливать Донбасс, нести экономическое бремя «в лице пострадавших регионов-беженцев», которые будут служить источником политической нестабильности. Словом, четвертый сценарий, предусмотренный соглашением «Минск-2», Украине не нужен, его не грех и сорвать.

Судя по сказанному Горбулиным (а он по должности —  главный конструктор стратегии украинского государства), Киев ориентирует свою политику главным образом на пятый сценарий — сценарий: «ни войны, ни мира» или «ограниченной войны и перманентных переговоров». Здесь предполагается совмещение «ограниченной и сдерживающей войны против России и коллаборационистов на востоке с целью нанести им как можно больше демотивирующих потерь» с «постоянным переговорным процессом, однако, без окончательного фиксирования результатов в виде различных договоренностей и форматов». По сути, именно этот, а не минский сценарий следовало бы назвать «замораживанием конфликта». Боюсь только, что замораживания не получится — останется «тлеющий костер», который, если его не погасить, может вспыхнуть новым пламенем еще более разрушительной, чем прежде, войны. Вряд ли подобного рода стратегию можно назвать конструктивной.

Разумной альтернативы Минским соглашениям попросту нет. А потому сейчас крайне важно обеспечить им общественную поддержку. Пока такой поддержки нет. Абстрактных разговоров много, конкретики никакой. Конкретикой занимаются в Минской контактной группе, да еще лидеры и министры Украины, России, Германии, Франции, США и ОБСЕ во время их переговоров друг с другом. Все эти переговоры являются закрытыми, что вполне естественно: не всё и не всегда можно выносить на суд общественности. Но и общественность не должна оставаться в стороне. Необходимо, думаю, общественное лоббирование Минских соглашений.

Что для этого необходимо на практике?

— Создать соответствующий координирующий центр (этим мог бы, к примеру, заняться авторитетный как в России, так и в Европе Фонд Горбачева).

— Организовать выпуск бюллетеня, в котором содержалась бы информация о самых важных событиях, связанных с выполнением (или нарушениями) Минских соглашений на украинском, русском и английском языках. Бюллетень предложить информационным агентствам, посольствам, ведущим агентствам, всем заинтересованным лицам и структурам. Создать соответствующий портал в интернете.

— Как можно скорее созвать международную конференцию известных политических и общественных деятелей, на которой будет обсуждаться лишь один вопрос: «Как реализовать Минские соглашения?» Участники конференции могли бы выступить с совместным заявлением в поддержку «Минска-2».

— Организовать серию встреч экспертов, публично обсуждающих конкретные вопросы этой же темы.

— Сторонникам Минских соглашений важно, как можно чаще выступать в СМИ своих стран с требованиями прекратить публичные кампании раздувания ненависти между сторонами конфликта (и теми, кто их поддерживает) и начать конструктивный диалог. «Партии войны» нужно оказать сопротивление.

Самая неотложная тема, требующая публичного обсуждения, — это вопрос о том, как провести все же в отдельных районах Донбасса местные выборы, которые будут признаны мировой общественностью. Если такие выборы состоятся, у Киева появится партнер для переговоров о будущем статусе Донбасса, которого он должен будет признать, и одновременно исчезнет формальное оправдание антитеррористической операции. Нельзя допустить сохранения постоянно тлеющего костра войны в Европе. Важно добиваться, чтобы европейские лидеры усилили давление на стороны конфликта с целью не допускать каких-либо действий, которые могли бы осложнить выполнение Минских соглашений. Как-то: отказ от конституционного закрепления особого статуса Донбасса, ориентация на «ограниченную войну и перманентные переговоры», отказ от амнистии всех участников конфликта и, конечно же, продолжение взаимных обстрелов, во время которых гибнут люди.

Владимир МАЛИНКОВИЧ — специально для «Новой», Мюнхен

КОСТЯНТИНІВКА: БУДИНОК ІЗ СИНЬО-ЖОВТИМИ ЗАНАВІСКАМИ

У Костянтинівці не було війни, але є руїни.

Апокаліптичні картини зруйнованих та розкрадених заводів (колись їх було понад тридцять) відкриваються ще з вікна потягу.

Не відразу розумієш, що ці пейзажі – наслідок не бойових дій, а результат "мирних" і "стабільних" розкрадань останніх двадцяти п’яти років.

Тут і далі усі фото авторів

В 80-тисячному місті влада ДНР протрималася від "референдуму" у травні 2014-го до втечі Гіркіна зі Слов’янська влітку того ж року. Зараз тут Україна.

Ми прямуємо до обласної лікарні №2, біля якої розташований Центр обліку бездомних осіб Костянтинівської міської ради. Тут сьогодні проживають переселенці.

"Ви з дороги, чаю хочете?", – Ольга Красікова, директор центру, зустрічає нас на порозі невеликої одноповерхової будівлі. Не чекаючи відповіді, ставить чайник та нарізає бутерброди.

"Люди, які їздять на лімузинах, ніколи не повірять, що поруч із ними існують люди, які помирають від ангіни", - каже вона.

Для неї це не порожні слова. У 2013-му в костянтинівській лікарні помер її єдиний син.

"Йому було 33 роки, помер за 5 днів в лікарні від банальної хвороби підшлункової".

Жінка витратила усі гроші на лікування, але врятувати сина не вдалося. Щоби поховати, довелося брати кредит у банку.  

Ольга Олексїївна

У Ольги Олексіївни добре серце та ненормований робочий день.

Влітку 2014-го в її центрі проживали одночасно майже 60 переселенців, зараз їх близько двадцяти. Загалом їй вдалося допомогти понад трьом тисячам людей. Саме стільки записів у її зошиті, де вона пунктуально реєструвала людей та нотувала, яку допомогу вони отримали.

З харчуванням допомагали церкви: щодня готували та розливали суп; місцеві ринки та виробництва передавали одяг, їжу, речі; виконком купив два холодильника; душову кабінку та туалети поставила місцева рада. Військові привозили сало, картоплю, мед, хліб. Допомогли і міжнародні організації, зокрема чеська People in Need за підтримки Євросоюзу.

Прості люди, як і скрізь, приносили, хто що мав. Минулого літа овочів було вдосталь.

"Я свою прибиральницю закрила в квартирі з банками та овочами і сказала їй - "не вийдеш, доки усе не законсервуєш"", - розповідає, посміхаючись, Ольга Олексіївна.

Коли продуктів стало менше, вона "притримувала" для вагітних та молодих мам фарш, згущене молоко, м'ясні консерви, які передавали військові. Через газети шукала для них візочки та дитячі манежі.

Майже в усіх кімнатах центру для бездомних сині та жовті занавіски. Ольга Олексіївна власноруч пошила їх із того, що міська рада мала в достатку. З тканини для кабінок для голосування на виборах

Про обидва боки коридору центру – невеликі кімнати. Тут живуть люди різного віку із різних міст, зграя дітей голосно верещить в коридорі, передаючи із рук в руки двотижневих кошенят.

Дехто з людей планує повернутися додому, інші думають шукати житло тут. Більшість не може планувати своє життя далі, аніж на тиждень вперед.

Але є дещо, що об'єднує. Майже в усіх кімнатах центру для бездомних сині та жовті занавіски.

Це не патріотичний жест від волонтерів.

Ольга Олексіївна власноруч пошила їх із того, що міська рада мала в достатку. З тканини для кабінок для голосування на виборах - таку тканину завозили в Костянтинівку на кожні вибори. Щоразу нову.

На відміну від інвестицій, медицини та соціальної політики.

КРАМАТОРСЬК: БЕЗ ЛЕНІНА, З ЛЮБОВ'Ю

Саша зустрічає нас на автовокзалі у Краматорську. Чорна куртка, червоний светр, чорна бейсболка. Добрий, відкритий, багато розповідає. Не любить фотографуватися.

Він показує сліди окупації міста російськими і проросійськими силами. Наскрізна діра від уламку в залізному ліхтарному стовпі. Окопи перед адміністративною будівлею. Сліди від куль на одному з будинків.

Трохи пізніше веде нас до відділку міліції, який російський спецназ захопив у квітня 2014 року. Тут, перед відділком, біля школи навпроти – сумнозвісний "порєбрік", за який наказав відійти російський військовий.

Веде до нещодавно поваленого пам'ятника Леніну: він був одним із найбільших в Україні. Неподалік маленький бюст Шевченку, біля якого традиційно збиралася українська громада. Гігантоманія Леніна і мініатюрність Шевченка: у таких орієнтирах останні десятиліття розвивалося місто.

В Краматорську проживають понад 160 тисяч осіб, 40 тисяч переселенців: з Горлівки, Донецька, Макіївки. На відміну від деяких інших міст регіону, тут працює, хоч і з меншою потужністю, Новокраматорський машинобудівний.

Після Костянтинівки Краматорськ справляє враження міста живого та доглянутого.

За словами Саші, близько 10% мешканців міста стоять на українських позиціях, близько 10% – на проросійських, а решта "просто хочуть нормально жити".

Місць колективного проживання переселенців тут мало. Це створює складності: людям складніше надавати допомогу, їхнє життя не таке помітне. З іншого боку, це добре: не живучи в інтернатах, гуртожитках чи школах, переселенці не набувають того, що місцеві волонтери називають "інтернатним синдромом". Це коли за людину все вирішують, і коли в неї немає стимулів змінюватися.

Саша приводить нас у невеличку однокімнатну квартиру, у якій мешкає п'ятеро людей. Господарі – подружжя, Олекса та Оксана, з ними живуть дві доньки та зять.

Вони волонтери – але також самі переселенці, з Ясинуватої. З ними Геннадій, волонтер і переселенець з Донецька.

Саша з Краматорська

Олекса – уроджений Краматорська; повернувся сюди після того, як у Ясинуватій йому намагалися підпалити хвіртку і почали надсилати погрози. Коли виїжджав, мав тільки маленький дипломатик, ноутбук і деякі літні речі.

Олекса говорить українською, Саша говорить російською. Ці двоє людей спілкуються між собою без проблем. Вони схожі на братів: дуже різні, але об'єднані однією метою.

У "SOS-Краматорськ", їхній волонтерській організації, працює від 15 до 20 людей: волонтери, кілька юристів, психологи. Є гаряча лінія, на яку переселенці можуть телефонувати; допомагають з евакуацією.

Робочий стіл в Краматорськ SOS

Нещодавно почали допомагати Міграційній службі в реєстрації (відповідно до урядової постанови №79 переселенцям зараз потрібна не лише довідка переселенця, але й штамп Міграційної служби); завдяки волонтерській допомозі та організації процесу вдалося опрацьовувати заявки не 30-40, а близько 400 людей на день.

Переселенцям треба допомагати змінюватися, вважають Саша та Олекса. Вони не мають ставати "професійними біженцями", їх треба рухати від мислення найманого працівника до мислення самостійної і самозайнятої людини.

Саша та Олекса

Волонтери брали участь у семінарах, які вчать переселенців починати свою справу (їх проводить Міжнародна організація міграції за підтримки Євросоюзу); вони також розробляють "Школу самозайнятості", яка вчить людей ставати самостійними людьми.

У Краматорську та інших містах Донбасу поступово з'являються ніші для діяльності, яких раніше тут не було. Присутність людей з Донецька, які звикли до більшого комфорту та вищого рівня сервісу, може стимулювати розвиток нових сфер послуг у менших містах.

Можуть з'являтися види бізнесу, про які мешканці Краматорська досі не мали уявлення.

На стіні в Олексовій квартирі – малюнки його молодшої доньки. Чоловічі та жіночі обличчя, пейзаж з двома човнами, обличчя жінки з красивими очима. Жовтий та синій прапорець, у куті – портрет Шевченка.

Оксана пригощає нас щойно випеченими пиріжками з маком. Її старша донька на останньому місяці вагітності; вона показує, де вони поставлять ліжечко для малюка. Біло-сірий кіт стрибає на Оксанині плечі.

Від усіх мешканців цієї квартирі випромінює тепло та оптимізм. Вони дивляться в майбутнє.

СЛОВ'ЯНСЬК: ВІД ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДО ВОЛОНТЕРСТВА

Вона турботлива, сильна та безкомпромісна. Ірина Степанова виїхала зі Слов'янська навесні 2014-го, але повернулася назад, коли Гіркін "ополченцями" залишив місто. Вона сама побувала в ролі "переселенки" під Києвом, і тепер вона займається волонтерською діяльності в рідному Слов'янську – допомагає тим, хто тікає від війни.

Вже у квітні 2014-го року, коли Слов’янськ захопив Гіркін та "ополченці", нетерпимість тут стала загальним правилом життя. Ірина з протестантської громади; "нас одразу оголосили сектантами; нам сказали, що ми не маємо права дихати з ними одним повітрям", - розповідає вона.

"Нам сказали, що якщо ми хочемо жити, ми маємо забрати свої речі та своїх дітей – і виїхати протягом дня чи двох".

Вона перестала водити 8-річну доньку в школу. Пізніше, у кінці травня (Ірини вже не було в місті) снаряд влучив у цю школу, в актову залу, де діти мали проводити репетицію. Директор тоді не дозволив проводити репетицію в залі - дітей зібрали в дальніх класах. Це врятувало їм життя.

Виїхали разом із громадою на початку травня. Декілька місяців Ірина провела під Києвом, у селі Проліски, біля Борисполя. Мешкали в вагончиках – гуртожитку технічного персоналу Бориспільського аеропорту. Їжу робили на вогні, на вулиці. Інша частина громади поселилися поруч у Рогозові. Місцеві мешканці привозили харчі та речі цілими фургонами.

Після звільнення Слов'янська українською армією частина громади залишилася в Києві.

"Але я страшно хотіла додому", - говорить Ірина. Вона повернулася в серпні та відразу почала працювати у благодійній фундації "Право на захист". Сьогодні фундація співпрацює з УВКБ ООН, і допомагає багатьом людям, які тікають від війни.

"Держава – це служниця. Вона має служити людям", - говорить Ірина. Але в Україні постійно діє людський фактор: люди, які працюють в інституціях, що мають допомагати людям, часто не просто не допомагають, але і заважають.

Ірина розповідає історію про донецьку вчительку. Тут, у Слов'янську, дівчина намагалася влаштуватися на роботу чи стати на облік безробітних. В центрі зайнятості їй сказали, що треба їхати в Донецьк за трудовою книжкою. Вона поїхала, звільнилася там за власним бажанням, забрала трудову. Коли повернулася, в Центрі зайнятості їй сказали, що тепер не можуть поставити її на облік – бо ж звільнилася вона за власним бажанням. І ніхто з держслужбовців їй нічого не порадив, ніяк не попередив.

Держава сама часто нездатна виконати вимоги, які сама запроваджує. Постанову № 79, яка встановлює додатковий контроль над переселенцями, майже неможливо реалізувати: реєструвати людей треба в Державній міграційній службі, але кількість осіб, які працюють у відділенні у Слов'янську, скоротили з 24 до 4-х. Люди місяцями стоять у чергах.

Але сама Ірина є частиною нового суспільства. Суспільства самовідданого, сміливого, доброго. Під час свого буття переселенкою вона отримала багато тепла. Тепер вона віддає його іншим.

КОЛИ ТРЕТЯ СТОРОНА НЕ МАЄ ВЛАДИ

У Сергія Саєнка була будівельна фірма в Донецьку. Він займався комерційною нерухомістю. Зараз каже, що поставив усі бізнесові проекти на паузу.

Пауза для нього – це допомагати іншим людям. Сергій скромний, справляє враження людини, заглибленої у себе. У Донецьку він був пастором протестантської церкви, в Слов'янськ виїхав наприкінці липня.

Зараз він возить продукти в Авдіївку, Красногорівку, Попасну. Каже, що дуже проблемними є Красногорівка, Мар'їнка та деякі інші прифронтові міста. Гуманітарні вантажі практично не доставляються. Піски тримаються завдяки допомозі військових.

Він також допомагає з евакуацією. Розповідає про бабусю-інваліда з Авдіївки, яка пересувалася тільки на ходунках. Хтось відговорив її евакуюватися. Через 3 дні її знайшли мертвою, в її ліжку. Вона замерзла.

Як і багато інших волонтерів, Сергій критичний щодо державної бюрократії. Документів вимагають часом дуже багато – навіть на гуманітарні вантажі. Пропускна система створює простір для корупції.

Центри колективного проживання досі платять комунальні платежі за комерційними тарифами. Уже півроку, з осені, волонтери борються за те, щоб тарифи знизили – до тих, які платять люди за свої помешкання. Поки цього не зробили, у центрах накопичуються борги. Їх можуть відключити. Від електрики, від тепла, від останніх залишків комфорту.

Сергій готовий допомагати людям з обох сторін. Він має проукраїнські переконання, але готовий допомагати всім, бо вважає, що людяність не мусить мати меж.

Він думає, що примирення може відбутися, якщо буде бажання з обох боків.

"Без внутрішнього прощення та внутрішнього зцілення не можна йти далі", – говорить він.

"Уявіть собі людей, які потиснули один одному руку. Третя сторона просто не має над ними влади".

ГЛАДКОШЕРСТИЙ СОБАКА

Оксана з Миронівського, що з двадцяти кілометрах від Дебальцевого. У неї приємний молодий голос, вона дзвінко сміється. Тримає на руках 2-річного Георгія, поруч сидить її 10-річна донька Ліза. Собака Лайма радісно стрибає навколо та намагається облизати руки.

"Донька слізно просила – "Мамо, забери собаку, забери собаку", – усміхається Оксана.

"Під час обстрілів ми з дітьми стояли в коридорі, трималися один за одного, молилися і плакали. Сипалося з усіх боків. Коли спустилися до підвалу, собаку залишили в квартирі. Але донька так плакала, що довелося підійматися і забирати її".

Оксана з дітьми

Ми сидимо в кімнаті санаторію у Святогорську. Тут живуть півтори сотні людей з Дебальцевого та навколишніх міст – усі вони виїхали в січні та лютому. У багатьох, як і в Оксани, вже немає житла.

"Наш будинок увесь у дірках, а балкон згорнувся, мов килим, уявляєте?".

В кімнаті душно і сиро, стіни навколо батареї почорніли від грибка: навіть на шторах помітні темні плями. Цей грибок неможливо відмити, від нього кашляють діти.

Годують у санаторійній їдальні раз на день: ввечері доводиться їсти холодне в кімнаті – те, що вдалося вдень забрати з обіду в скляних банках. Прання – річ нечаста: на поверсі є машинка, але бракує прального порошку.

Оксана вже півтори місяці не отримує виплат: коли в Дебальцеве зайшла ДНР, документи звідти вивезли чи то в Артемівськ, чи то в Слов'янськ. Переоформити виплати поки не вдалося. Переселенські гроші теж оформити непросто – треба їхати в Слов'янськ, а там черга розписана на місяць уперед.

"Черги, як у мавзолеї!" – дзвінко сміється вона.

Родина виживає завдяки допомозі батьків – мама Оксани залишилася в Світлодарську – щомісяця вона їздить в Артемівськ і пересилає доньці та онукам кілька сотень гривень.

"Я вам так скажу: я не хочу, щоби в Миронівському та Дебальцевому була ДНР", – каже Оксана. "Є люди, які хочуть, але я особисто не хочу. Я не можу уявити, що у нас буде Росія".

Оксана розуміє, що її точку зору поділяють не всі. Зізнається, що тут, у санаторії, доводиться уникати розмов на політичні теми і що люди навколо нерідко агресивні.

Вона розповідає, що коли в Миронівському стояли українці, не бачила від них нічого поганого. Стояли на околицях, будинки мирних людей не обстрілювали, віталися та пригощали дітей солодощами.

"Одного разу пішла я за хлібом. Вже йшли бойові дії, їсти майже нічого не було. Зустріла одного офіцера українського. Постояли, поговорили. Він сказав, що краще мені з дітьми виїхати. Розповів, що у нього теж є донька, їй 16 років", - згадує Оксана.

Коли прощалися, військовий дав Оксані сумку з продуктами. Сказав, щоби віднесла дітям.

"Він сказав мені, що після війни хоче всиновити дівчинку з притулку. Так і сказав: "Я дівчинку хочу", уявляєте? Зазвичай усі чоловіки хочуть хлопчиків. А він – дівчинку".

Несподівано в очах Оксани з’являється смуток.

"Після того, що було в Дебальцевому, я не знаю, чи він живий. 42 роки йому, з Харкова, а як звати – так і не дізналася. Я би хотіла його розшукати. Після війни. Думаєте, це можливо?".

Оксана не хоче лишатися в Святогорську – хоча виїхати далі на захід, знайти житло в Києві чи області за невелику оплату. Сподівається, що хтось зможе здати їй житло за комунальні. Їй треба жити далі і піднімати дітей. Але вона дуже переживає, що з собакою їй буде важко знайти житло.

Лайма стає на задні лапи та намагається лизнути хазяйку в обличчя.

"Лайма!", - сміється Оксана. – "Коли ми виїжджали, вона сиділа тихо-тихо. Ніби просила: "Візьміть мене з собою. Не залишайте мене. Не залишайте"".

Ми прощаємося, Оксана знову посміхається. Звичайна жінка із дзвінким сміхом, двома дітьми та собакою.

"Ви обов'язково напишіть, що собака у нас гладкошерстна. Так і напишіть. Будь ласка".

ОХОЧИМ ДОПОМОГТИ:

Оксана шукає житло в Києві чи області (за комунальні) Телефон: 093 480 83 67

Сторінка SOS Краматорськ у Фейсбуку

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Усі фото Тетяни Огаркової, Володимира Єрмоленка