хочу сюда!
 

Nata

41 год, телец, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

Заметки с меткой «партія регіонів»

«Зачистка політичного ландшафту»: досвід історії

«Регіонали» знову хочуть змінити виборче законодавство. Причому змінити кардинально і зробити його ще менш придатним для фіксації волевиявлення виборців, ніж далекого вже 1990 року. Мажоритарка не у два, а в один тур, і все!

Якнайкраще ці наміри висловив щиросердий Михайло Чечетов, «головна рука Верховної Ради», котрий має здатність відверто висловлювати те, що інші персонажі владної команди не завжди насмілюються формулювати навіть у призначених для дуже вузького кола осіб документах.

Отже, цитата: «Якщо вийде так, що ще тиждень-другий парламент не буде працювати, доведеться виходити на дострокові вибори, хоча ми цього не хочемо», - заявив перший заступник голови фракції Партії регіонів Михайло Чечетов. І додав: «При цьому необхідно повністю зачистити політичний ландшафт і ввести мажоритарну виборчу систему, бо за нинішньої системи конфігурація в Раді не зміниться». Чечетов певен, що у разі проведення виборів на мажоритарній основі «Партія регіонів отримає не 208, а 300 депутатів». І ще одне: «Зміни до закону про вибори внести нескладно, це можна зробити одразу по тому, як буде ухвалене рішення про перевибори».

Яким чином можна змінити Закон про вибори, якщо Верховна Рада не працюватиме, - це неймовірної сили правова загадка для європейців, але ми добре знаємо, як «регіонали» змінюють закони, включно з Основним: на Банковій натискають відповідну кнопку, і Конституційний Суд виносить належний вердикт.

От і зараз: чом би не скасувати не лише чинний виборчий закон, а й той, який був ухвалений ще 1997 року і запровадив змішану виборчу систему? І чом би не запровадити виборче законодавство 1990 року, вилучивши з нього положення про два тури і про явку більшості виборців? А на додачу ще й скасувати висунення кандидатів від політичних партій, повернувши норму про висунення їх трудовими колективами?

Бо ж злиденні бюджетники та прикуті загрозою безробіття до колісниць олігархічних підприємств робітники наразі висуватимуть «правильних» людей, чи не так? І тоді остаточно восторжествує вітчизняний варіант «керованої демократії»: без апеляції до електорату, без змагання виборчих програм, без дебатів на телебаченні, без, зрештою, використання значних коштів на «підтримку» жителів тих чи тих округів – гарантована перемога!

Згадаймо: чинна влада вже раз переписала під себе виборче законодавство задля того, щоби не програти: якби восени 2012 року виборчі змагання відбувалися за попереднім законом, то Партія регіонів мала б у Верховній Раді не більше 180 місць, а нинішня опозиція – 235-240. А так – 208 мандатів (не рахуючи майбутніх «тушок»), і все завдяки зміні виборчого закону…

Утім, якщо «регіонали» вважають себе оригінальними у перевлаштуванні виборчого законодавства для збереження і примноження своєї влади – попри волю виборців – то вони зовсім не оригінальні (хоча про це й не знають у силу своєї дуже специфічної «освіченості»). До них не раз здійснювалися подібні «виборчі реформи» - з тактичним успіхом, але стратегічним програшем як для самих «реформаторів», так і їхніх політичних сил.

Тільки декілька красномовних прикладів з історії ХХ століття.

Улітку 1907 року, коли Державна дума Російської імперії, більшість якої становили кадети та трудовики, висловилася за еволюційне, але неухильне (жодних революцій, але й жодного беззаконня!) перетворення Росії на конституційну монархію і готувалася розглянути питання про надання автономії Україні, імператор Ніколай ІІ та прем’єр Столипін вчинили державний переворот.

Вони не просто розігнали непокірний найвищий представницький орган держави, а й видали новий виборчий закон, який закріплював домінування на наступних виборах найбільш відданих престолу суспільних верств – у соціально-економічному та політичному плані далеко не найпрогресивніших. За цим законом, лише 1% населення імперії обирав майже дві третини виборщиків, котрі, у свою чергу обирали депутатів Думи – легко здогадатися, які верстви і яка нація мали абсолютну більшість (77% депутатів виявилися великоросами) у найвищому представницькому органі імперії.

Були порушені інтереси не тільки селян та робітників: ті суспільні групи, які сьогодні звуться «середній клас», хоча й одержали можливість висувати своїх депутатів, але ці депутати не могли реально вплинути на політичні процеси, їм залишалася тільки критика влади, яка, втім, не була безпечною навіть для думців – таємно фінансована урядом «чорна сотня» могла погромити житло, а то й убити надто ревного борця за народні права. Загалом за столипінським виборчим законом тільки 15% дорослого населення одержали виборчі права; великі регіони імперії та цілі народи взагалі були позбавлені можливості мати своїх представників. Відтак Дума так і не стала більш-менш повноцінним парламентом, перетворившись на говорильню – часом досить гучну і скандальну, але позбавлену влади.

Гідними учнями Петра Столипіна стали більшовики. Спершу вони захопили мандатну комісію ІІ всеросійського з’їзду совєтів, тим самим одержавши можливість «відфільтрувати» небажаних делегатів і визнати повноваження «у дошку своїх».

Без такого кунштюка навряд чи з’їзд призначив би уряд Леніна-Троцького. Але навіть «свої» дали цьому урядові лише тимчасові повноваження – до скликання Установчих зборів, яким він мав передати всю повноту влади. Як відомо, більшовики та їхні союзники програли вибори на ці збори й опинилися там у меншості; тоді вони просто розігнали тих, кому були підзвітні.

А далі були змінені правила виборів до совєтів – так, щоб «пролетарські кадри» та сільська голота мали в них беззаперечну перевагу. За Конституцією Російської Федерації 1918 року, виборчих прав були позбавлені «нетрудові елементи» та «прислужники колишнього режиму» - загалом понад 5 мільйонів осіб, тобто кожен десятий дорослий на тодішній території під більшовицьким контролем.

А на Всеросійський з’їзд совєтів депутати обиралися за дуже хитрою системою: з представників міських совєтів – 1 депутат на 25000 виборців (тобто пролетарів), з представників губернських з’їздів (переважно від селян та мешканців малих містечок) – 1 депутат на 125000 жителів (включно із немовлятами та позбавленими виборчих прав). В підсумку приблизно 10 селянських голосів дорівнювало 1 робітничому.

Якщо ж врахувати, що позбавленими виборчих прав виявилися передусім найосвіченіші прошарки населення, а на сторожі «правильних» виборів стояла ВЧК, то більшовики одержували додаткові можливості для маніпулювання результатами голосувань. Якщо ж до совєтів потрапляли депутати від «контрреволюційних» і «дрібнобуржуазних» партій (себто соціалісти небільшовицького ґатунку, то цих депутатів просто «відкликали» або розпускали відповідні совєти, створюючи замість них у містах – ревкоми, у селах – комнезами.

Кілька років навіть за такої системи «дрібнобуржуазні» партії ще якось намагалися боротися за вплив на маси і за місця в совєтах, але на початку 1920-х більшовики унеможливили участь представників цих партій у представницькій владі, одночасно заборонивши існування фракцій та ідейних платформ у власній партії.

Проте ще тривалий час в СССР існували нерівне представництво різних класів у совєтах та велике число громадян, позбавлених виборчих прав. І тільки під час Великого Терору Сталін подарував народу «загальне виборче право» - тобто кожен отримав змогу «обрати» під наглядом НКВД одного депутата з одного-єдиного кандидата від «непорушного блоку комуністів та безпартійних».

Учнем особисто Леніна та прихильником багатьох більшовицьких методів був Беніто Муссоліні. Він очолив італійський уряд 29 жовтня 1922 року і швидко почав установлювати в країні «порядок». У грудні того ж року була сформована Велика фашистська рада, яка складалася з особисто призначених прем’єром членів. Поки що вона діяла дорадчий орган.

 Навесні 1924 року на парламентських виборах завдяки брутальним фальсифікаціям і прямому насильству над виборцями фашисти отримали 355 депутатських мандатів, іншим партіям дісталося лише 176 місць. Запекла боротьба фашистської партії з опозицією точилася весь цей рік, який закінчився арештами незалежних журналістів, закриттям опозиційних газет та розпуском 150 «підривних» організацій. На початку наступного року з ініціативи дуче підконтрольний йому парламент видав низку «надзвичайних законів», які мали наслідком ліквідацію демократичних інститутів.

Поділ законодавчої і виконавчої влади було зведено нанівець, оскільки уряд отримав право видавати закони навіть без формальної згоди парламенту. Всі партії, крім фашистської, офіційно були заборонені лише в 1928 році, хоча де-факто Італія стала однопартійною державою з 1925 року. У травні 1928 року починається «Реформа політичного представництва» - парламент ухвалює новий закон про вибори, відповідно до якого число виборців, що мають право брати участь у голосуванні, істотно зменшується; у виборах 1929 року бере участь тільки одна партія.

Висування кандидатів могли здійснювати «визнані законом профспілки» (800 кандидатів), а також «визнані законом юридичні особи та асоціації… за умови, що вони мають національне значення або переслідують цілі культури, виховання, взаємодопомоги і пропаганди» (200 кандидатів). З цієї тисячі кандидатів Велика фашистська рада на свій розсуд складає список із 400 осіб, який після опублікування виносився на голосування (фактично – на плебісцит).

Якщо не менше половини голосів учасників виборів було подано за список, то всі 400 кандидатів вважалися обраними. В результаті на «виборах» 24 березня 1929 року владна фашистська партія отримала 98% голосів (при явці 90%) і всі 400 мандатів. А на «виборах» у березні 1934 року фашисти домоглися 99,85% всіх голосів (при явці 96,30%.) – і ті самі 400 мандатів. Сама ж Велика фашистська рада офіційно перетворилася на вищий конституційним орган держави. Тільки Муссоліні міг скликати її і визначити її порядок денний…

У свою чергу, Адольф Гітлер учився (щоправда, заочно) й у Леніна, й у Муссоліні. 1932 року йому стало зрозуміло, що НСДАП, попри істотне зростання свого впливу, ніколи не завоює більшість у Райхстагу, щоб одноосібно сформувати уряд (на виборах 6 листопада 1932 року партія здобула 33,1% голосів та отримала 196 депутатських місць з 584). Тому Гітлер погодився на коаліцію з консерваторами за умови що саме він стане канцлером; крім нього, нацистами були тільки двоє з одинадцяти членів призначеного президентом фон Гінденбургом 30 січня 1933 року уряду. Але контроль за поліцією опинився в руках НСДАП. Це дозволило перетворити штурмовиків (СА) на «допоміжну поліцію» і влаштувати терор політичним опонентам.

А тут іще й дуже своєчасний підпал Райхстагу божевільним комуністом Ван дер Люббе (чи тільки ним самим, чи йому «допомогли» нацисти?). Але, попри всі преференції, які де-факто мала на виборах 5 березня 1933 року внаслідок запроваджених після підпалу Райхстагу істотних обмежень громадянських прав і свобод, НСДАП набрала менше, ніж очікували її вожді, – 43% голосів, що дало 288 депутатських місць із 647. І навіть із своїми союзниками з Німецької національної народної партії нацисти ледь нашкребли просту більшість (340 мандатів), але не отримали більшість конституційну.

І тоді були використані випробувані вже в Росії та Італії методи «коригування» народного волевиявлення. Першим кроком стало анулювання мандатів комуністів, другим – арешт цілого ряду соціал-демократичних депутатів. Завдяки цьому нацисти одержали абсолютну більшість. Третій крок – вичавлений з Райхстагу, оточеного штурмовиками й есесівцями, закон «Про надзвичайні повноваження», який «тимчасово» передав законодавчі функції урядові Адольфа Гітлера.

Ці три кроки були здійснені негайно, впродовж березня 1933 року. Четвертий крок – заборона 22 червня того ж року Соціал-демократичної партії за «зраду вітчизни». Четвертий крок – розпуск 14 липня всіх політичних партій Німеччини, крім НСДАП. І, нарешті, п’ятий крок – «вибори» 12 листопада до Райхстагу, на яких фігурував виключно список НСДАП. За цей список «добровільно-примусово» під наглядом СА та СС проголосувало 92,11% виборців.

Після цього були й інші, не менш зразково-показові ситуації, в яких та чи інша «партія влади» так «чистила» парламент і перевлаштовувала виборче законодавство, що її монополію на керування державою після цього вже ніхто не міг заперечити.

Сергій Грабовський

Дідусь Новохатько як ознаменування ери вмираючої культури та спл

Дідусь Новохатько як ознаменування ери вмираючої культури та сплячого міністерства
  • Печать

novohatko

 
Нещодавно Голова Київської міської адміністрації Олександр Попов привітав свого екс-заступника Леоніда Новохатько із призначенням на посаду міністра культури, проголосивши його справжнім патріотом. "Я щиро вітаю Леоніда Михайловича з призначенням на посаду міністра культури України. Він справжній патріот української культури, професіонал, знавець своєї справи, досвідчений і кваліфікований управлінець. Бажаю успіхів на новій посаді», - відзначив Попов.


І ця напівглузлива,напівсаркастична промова дала старт новій ері царювання нового міністра у сонному напівкультурному царстві. Безнадійне ставлення до перспектив існування Міністерства культури викликає навіть не новопризначення екс-комуніста, екс-бютівця та діючого регіонального посіпаки Новохатько на посаду міністра. З цим призначенням регіонали якраз абсолютно вгадали. Було б дивно, аби у на сто відсотків сформованому з регіоналів Кабінеті міністрів з’явилася біла опозиційна ворона і почала ворушити занедбане помешкання ворожої субстанції – культури, місця для якої в державній політиці управлінців-невігласів не знаходилось вже майже 10 років.

Сумно, але функції Мінкульту не здатні сформулювати навіть освідченні фахівці національного культурного процесу, які поодиноко, інколи маленькими групами, частіше за іноземні гранти, продукують в Україні свої малобюджетні та маловідомі проекти, спогади про які розвіюються одразу із розвіюванням вітром інформаційних афіш.

Сталим стало те, що генії та авантюристи з когорти культурної спільноти закинули ідеї щодо створення чогось грандіозного, яскравого та ще й системного, як то, ще донедавна потужний фестиваль сучасного мистецтва «Гоголь-фест», ще раніше фестиваль «Єйдос», та з десяток загальноукраїнських книжкових ярмарків, та багато іншого, чого українці вже ніколи не побачать.

Вже традиційно бюджет на культурні програми (й без того жалюгідний у порівнянні з подібними бюджетами Європейських країн) щороку зменшується та інколи здається, що величезна структура Міністерства культури та інституції, їй підпорядкованих, існують лише для того, щоб надавати робочі місця не дуже амбітним працівникам культурного фронту.

На тлі загального ставлення до діяльності цієї «рудиментної» інституції призначення професійного та жвавого менеджера, здатного докорінно змінити ставлення до КУЛЬТУРИ представників влади та суспільства, мати серйозний вплив та вагу на державні процеси, як на мене, нічого б вартувала б… Однак, до речі, навіть важко знайти подібний прототип з числа корифеїв культурного процесу. Та якби і існувала б така харизматична персоналія, то у системі повального існуючого культурного невігластва нічого не змінила б…

Можливо, через це активні користувачі Інтернету щиро прогнозували посаду Міністра культури Оксані Забужці, Морії Матіос, Святославу Вакарчуку, Василю Шкляру, Олегу Кохану та Володимиру Гришку, безперечно талановитим митцям, але абсолютно не здатним виконувати системну управлінську роботу.

В контексті ситуації кандидатура дідуся Новохатько в якості сплячого міністра, якому свого часу вже вдалося попрацювати на посаді заступника міністра культури та заступника голови КМДА з гуманітарної сфери, - абсолютно підходяща. Крім того, Новохатько – жива маріонетка радянської управлінської системи, яка з квітня 1987 по 1991 рік була лектором КПУ, завідуючим відділом міськкому КПУ Києва, останнім керівником прес-центру ЦК КПУ, якому за часи свого човгання коридорами державних виконавчих органів не вдалося зробити як абсолютно нічого корисного та знакового, так і знаково-поганого, оскільки ця людина навчена бездоганно виконувати функцію китайського болванчика. Такий боєць невидимого фронту покликаний законсервувати залишки культурних бродінь в українському суспільстві. Він цю функцію виконає на відмінно.

Тому, шановне культурне панство та прагнуча яскравих культурних дійств українська спільнота, сприйміть цю чергову гірку пілюлю від регіоналів як седативний засіб ще на декілька років. Нічого суттєвого новопризначений міністр культури Леонід Новохатько найближчим часом не продукуватиме. Хіба що його друзяка українофоб Табачник не підштовхне «корифана» до написання ще однієї спільної книги. Хоча, знову ж таки, знаючи безвісну долю першого спільного твору, легко спрогнозувати долю наступного. Так що не хвилюйтесь, панове, та відпочивайте спокійно. У культурному середовищі нині мертвий сезон.

Віктор ТАРАНОВ, «Конфлікти і закони»

У ПР пропонують прибрати з міст всі супермаркети

Депутат від партії Регіонів Олег Царьов пропонує прибрати з усіх міст великі супер- та гіпермаркети, а лишити таким чином невеличкі продовольчі магазини загальною площею не більше 300 кв. м. Великі магазини мають бути демонтовано та винесено за межі міст на відстань не менше, ніж 5 км.

Парадокс "проффессіоналів": безробіття і ожеледиця

За інформацією Департаменту охорони здоров'я Київської міськдержадміністрації, 21 січня з ушкодженнями, отриманими через ожеледицю, у лікарні Києва звернулося 579 осіб, що в чотири рази більше середніх показників у столиці. При цьому в Києві нараховується щонайменше 78 тисяч безробітних (дані Головного управління статистики у м.Києві). Виникає просте питання: де логіка у команди проффесіоналів? Припустимо, з цих 78 тисяч половина здорові молоді чоловіки. То чи не погодилися б вони, скажімо, за 100 гривень в день, взятися за розчистку столиці від ожеледі? Якщо Попов не здатен керувати міськими службами (бо ж всі бачать, що комунальники палець о палець не вдаряють), то це є рішення проблеми. Випереджаючи заперечення регіоналів, що, буцімто, немає грошей – 24 мільйона, заплановані на бесідку Януковича вистачить, щоб зробити столицю придатною для пересування.

Якщо ж Янукович, отримавши в поразку на виборах у Києві, вирішив його здати і задобрювати лише свої базові регіони, то хай так і скаже. І повертається у крісло губернатора Донецької області, а Попов – у рідний Комсомольськ. Думаю, країна буде тільки рада.

Весільний генерал Попов дедалі більше нагадує «китайського болва

general
Дедалі частіше поведінка Олександра Попова нагадує безхребетну та безвідповідальну поведінку «китайського болванчика». Особливо останнім часом, під час його публічних «раутів», якщо вони не перетинаються з основною функцією гауляйтера, призначеного Януковичем: почесного перерізання стрічок на відкритті нових об’єктів, куди Попова час від часу доставляють його партійні боси. Це і не дивно, бо регіональні лідери вже давно закинули фантастичну ідею перемоги Попова на київських мерських виборах та прискореними темпами шукають йому заміну. Принаймні у цієї версії є декілька переконливих підтверджень.


По-перше, регіонали абсолютно незадоволені результатами його господарської діяльності у столиці, особливо керівними діями Попова, направленими на розбудову та удосконалення транспортної інфраструктури Києва.

Про це нещодавно заявив новий глава Мінрегіонбуду Геннадій Темник, який одразу ж після свого призначення провів нараду з комунальниками столиці. «Я вимагатиму ефективності роботи», - заявив на нараді Темник, демонструючи невдоволення роботою підлеглих Попова. Крім того, на Попова постійно «наїжджають» за погане та несвоєчасне прибирання снігу та льоду зі столичних вулиць.

По-друге, головний покровитель Попова - Сергій Льовочкін, хоч і залишився главою Адміністрації Президента, але своїх людей в уряді не отримав, і не зовсім зрозуміло, чи втримається він у своєму кріслі. У всякому разі, позиції Льовочкіна стали істотно слабшими, а от Ахметов, навпаки, посилив свій вплив. Враховуючи, що у Ріната Леонідовича у Києві велика кількість бізнес-проектів, його інтерес до столиці логічний. Тож, враховуючи ці факти, регіонали вимушені будуть віддати перевагу ахметівському кандидату на мерських виборах, що відбуватимуться в Києві в літку цього року.

У світі останніх подій Олександра Попова навряд чи врятує його останній, довго виношуваний козир – київський референдум, який його протеже планують провести одночасно із виборами мера столиці. Ставлення киян до референдуму було офіційно проілюстровано надписом, зробленим на банері, вивішеному на Повітрофлотському мості в грудні минулого року, на якому «Закон про референдум» прирівняли до кінця світу (http://ua.politics.comments.ua/2012/12/21/191762/kiyani-pririvnyali-zakon-pro.html).

Тож і без того переляканий занадто високою швидкістю подій великого мегаполіса, яким доручили керувати провінціальному гауляйтеру, Попов взагалі втратив контроль над своїми «патяканнями».

І тому не дивно, що десятого січня, під час слухань Комітету ВР з питань культури та духовності, присвячених питанню реконструкції Гостинного двору, Олександр Попов зробив свою чергову дурнувату заяву, що він, мовляв, як голова КМДА, абсолютно не в курсі того, що реально відбувається з історичною будівлею Гостинного двору та які саме роботи ведуться на прилеглих до неї територіях. «Питання проведення будь-яких робіт в Києві, до речі, як і в будь-якому місті в Україні, не узгоджується з місцевою владою, тому що це питання відноситься до компетенції держави. Тому ми ніяких дозволів, на жаль, не надаємо. Навіть коли об’єкт вводиться в експлуатацію, ми сьогодні його не приймаємо і не візуємо відповідні документи, бо спрощена система сьогодні відсторонила нас від участі у цьому процесі», - зазначив Попов.

Також голова КМДА наголосив, що упродовж останніх 4-5 років у місцевої влади відібрали повноваження щодо впливу на проведення робіт з реконструкції та реставрації будівель. «Сьогодні навіть головний архітектор міста Сергій Целовальник не має відношення до того, яким буде фасад в центральній частині міста і як його перероблять, як його перефарбують. Його ніхто про це питати не буде, незважаючи на те, що це людина, з якої, в першу чергу, спитають, що буде відбуватись з архітектурою нашого міста. Але сьогодні таких повноважень у нього немає. Вони перейшли до державних структур і в цьому є величезна проблема», – зазначив О.Попов.

Таким чином Олександр Попов в чергове спробував дистанціювати себе від приналежності до Партії регіонів, адже торік саме регіонали проголосували за таке рішення.

Після подібного виступу гауляйтера прослідував шквал негативних емоцій та випадів громадських діячів та журналістів, які були присутні в нарадчій залі та які настільки розлютились відвертою неспроможністю та аморфністю Попова, що ось-ось готові були розірвати його на шматки. Від побиття Попова врятував Голова комітету з питань культури та духовності В’ячеслав Кириленко, який вольовою пропозицією, що граничила з фамільярністю, запропонував голові КМДА присісти на місце.

Ситуація щодо умовного керування столицею чужинцем Олександром Поповим настільки розжарилася, що наступного разу він тричі подумає, перед тим як в котре явитись народові та лопотіти усіляку нісенітницю. А киянам, в свою чергу, слід вже серйозно замислитись над тим, кому саме вони віддадуть ключі від міста на виборах мера, що вже наближаються.

Віктор ТАРАНОВ, «Конфлікти і закони»

На підтримку переселення деяких громадян України до Сибіру

24 грудня секретар Ростовського відділення «Російського Соціал-Консервативного Союзу» партії «Єдина Росія» Антон Брєдіхін зробив гучну заяву. На його думку, після вступу України до Митного Союзу до Сибіру необхідно переселити 7 млн. українців для встановлення «демографічної стіни проти китайського напливу». МЗС України повідомив, що не збирається надавати значення заяві «декого Брєдіхіна». Дарма. Адже використання заяв жириновських, корнілових, брєдіхіних тощо є улюбленим інструментом інформаційної політики Кремля і нерідко їх безумні ідеї трансформуються в офіційну політику РФ. 

Проблема, однак, не в заявах чи планах, а у стратегії. Корінне населення Росії невпинно скорочується. Наплив мігрантів наростає. Уже сьогодні понад 20% населення РФ – мусульмани. У Москві слов’яни разом складають 48%. Керівництво РФ не має бажання встановлювати візовий режим із Середньою Азією і Закавказзям, адже це призведе до виходу цих регіонів з російської імперської орбіти. Не має бажання стимулювати народжуваність у корінного населення, адже саме воно здебільшого є носієм опозиційних настроїв. Логіка Путіна – це логіка менеджера великої корпорації. Йому необхідно розмити частку мажоритарного акціонера – росіян, додавши туди через еміграцію або територіальну експансію якомога більше інших. Тоді, використовуючи ментальні відмінності між народами і нездатність домовлятися, він увіковічить своє панування.

Україна і Білорусь є критично важливими для Росії з демографічної точки зору. Маючи в сумі 55 млн. слов’янського православного населення, вони можуть, в разі приєднання до РФ, на декілька десятиліть відтягнути її перетворення на ісламську країну. Але чи потрібно нам, українцям, рятувати російський «Титанік» ціною власної загибелі? Переконаний, що ні. Зберігши власну державність, Київ зможе взяти на себе роль лідера православного світу, коли Москва з об’єктивних причин його остаточно втратить.

Втім, залишати братній народ зовсім без підтримки не варто.  Якщо не 7, то півтора мільйона можемо виділити. Йдеться про найбільш палких прихильників Митного Союзу - 1,4  млн. членів ПР та 111 тис. членів КПУ. Переконаний, що українська промисловість навіть забезпечить переселенців товарняками, а в головному вагоні поставлять золотий унітаз – спеціально для Лідера.

Гроші

"Юлина тисяча" і "Вітина тисяча", - як Крокодил Гєна і Чебурашка, та коли вірити рекламі від ПР, то вухатий вдвічі більший за крокодила

Усе буде Донбас.

Залізобетонний електорат регіонів. Не лікується.Дивитися всім.