хочу сюди!
 

Людмила

39 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 35-43 років

Замітки з міткою «гуцули»

Хто такі мольфари?

Мольфари - шамани Карпат, знахарі, цілителі. Витоки мольфарства сягають праслов'янських часів. Живуть мольфари в Карпатах, переважно на Гуцульщині. Останнім відомим мольфаром був - Михайло Нечай з с.Верхній Ясенів, якого зарізали ножем. 

Енциклопедія мольфарства: http://spadok.org.ua/molfarstvo/molfary-odvichni-chranyteli-karpat

про гуцульські анекдоти)

...На фейсбуці є така спільнота, здається, - гуцульські анекдоти. Анекдот звідти:
– Ало, міліція, я туй барана збив.
– Но та покладіть го на обочину.
– Тать добре,покладу. Айбо шо з його ровером робити?

Ще:

У темному провулку мужик витігає ножа і звідат другого
– Гроші маєш?
Другий витігає пістолета і каже:
– Тобі нашо?
– Розміняти хотівім…

lol

Москвофільство. Як галичани вчили росіян любити Росію

У звіті 1913 року російський консул у Львові надвірний радник Верховцев характеризував галицьких москвофілів як "огидних комісіонерів з інсценування російського руху в Галичині". (рос.)

"Історична Правда": даємо цю статтю російською, щоб наші сусіди побачили, як втрачаються ілюзії щодо братньої любові. Думаємо, негодуючі вітчизняні коментатори теж зрозуміють російську - зрештою, до її створення й українці доклалися (в тому числі галичани :))

--------------------------------

"Как любить Русь и бороться за нее надо всем, нам поучиться у галичан"

(Из речи в Государственной Думе графа В.А. Бобринского, 1911 г.)

В сознании среднестатистического жителя России и Востока Украины, среди прочих мифов о западных украинцах (они же - галичане, они же - гуцулы, они же - "бандеровцы") первое место, без сомнения, занимает миф о массовой и едва ли не генетической ненависти "западенцев" к "клятым москалям".

Слыхали, наверное, анекдот:

- Вуйку, а зачем это вы негритенка усыновили? Разве не было беленьких деток?

- Да были, конечно... Но так, я точно знаю, что его батько не москаль...

Как и все мифы, байки об антирусских настроениях галичан, мягко говоря, очень большое преувеличение. Ну, разве что если считать ужасной "русофобией" упрямое нежелание галичан русифицироваться и становиться в "пророссийскую позицию".

Но не об этом...

Сегодня кажется невероятным, что всего каких-то сто лет назад (по меркам истории - вчера) Западная Украина по уровню пророссийских настроений мало чем уступала нынешнему Донбассу, а по количеству членов промосковских организаций даже опережала современный Крым.

Сегодня об этом помнят, разве что, историки. Сами же галичане о пылкой любви их предков к Белокаменной, в своем большинстве, даже и не догадываются.

Но это было! Галицкие "москвофилы" (так тогда назывались пророссийские организации) до самой середины 80-х годов XIX века были основной и доминирующей силой во всех аспектах общественной жизни украинцев Галичины.

Начиная от культурно-просветительской, заканчивая... религиозной.

Сегодня это кажется удивительным, но тогда низовой клир Греко-католической (униатская) церкви был одним из основных носителей промосковских настроений.

Идеология западноукраинских москвофилов стояла на трех китах:

1) Киев - центр Древнерусской государственности и культуры.

2) После нашествия Батыя этот центр переместился в Москву.

3) Почти полтысячелетия галицкие земли были оторваны от общерусского процесса и не развивались. Поэтому это отставание необходимо преодолеть - принять "передовую" русскую культуру и дополнить ее местными галицкими элементами. 

Далее мнения разделялись. Самые радикальные говорили о полном присоединении Галичины к Российской империи. Умеренные - о создании собственного "руського" государства. Похожий разброс мнений были и в языковом вопросе - от полного переноса в Галичину "правильного" русского языка, до создания на его базе нового.

А вот существование отдельного украинского этноса (и отдельного украинского языка) галицкие москвофилы категорически отрицали и причисляли как надднепрянцев, так и галичан к "единому великорусскому народу".

Впервые об этом они публично заявили на страницах финансируемой Петербургом газеты "Слово": "Мы не можем больше китайской стеной отгораживать себя от наших братьев, отбрасывая...связи, объединяющие нас со всем русским миром. Мы больше не являемся русинами 1848 года; мы - настоящие русские".

Следует отметить, что толчком к развитию галицкого москвофильства стала вышеупомянутая "Весна народов" - революция 1848 года.

К сожалению, для украинцев Галичины эта "весна" так и не наступила - все доминирующие позиции в крае тогда отошли к полякам. Москвофильство же стало западноукраинским ответом на полное доминирование шляхты.

Эта пророссийскость, в первую очередь подпитывалась радикальной антипольской политикой Российской империи, особенно обострившейся после жестокого подавления Польского восстания 1863 года. Фактически был задействован принцип: "враг моего врага..."

Тогда на москвофильские позиции перешла и большая часть старой "руськой" интеллигенции (не путать с "русской", "руський" - от слова "Русь").

Чтобы у читателей не было путаницы в терминологии, замечу - в Австро-Венгерской империи - а позже Польше - словом "русин" обозначали тамошних украинцев. По паспорту и Иван Франко и Степан Бандера были не украинцами, а "русинами".

На волне массовых антипольских настроений москвофилы возглавили все ведущие украинские организации и учреждения того времени: "Ставропигийский институт", "Галицко-Руську матицу", "Народный дом", "Руську беседу" и т.д.

Главным же центром москвофильства стало "Общество им. Михаила Качковского". Под лозунгом: "Лучше утонуть в русском море, чем захлебнуться в польском болоте" к москвофилам присоединились даже те, кто с опаской и недоверием относился к России.

Самое смешное, что, несмотря на всю свою "антипольскость", почти все лидеры и активисты москвофилов в быту пользовались преимущественно ...польским. Ибо украинский для них был языком необразованных темных крестьян, а русский, в своей массе, они попросту не знали.

Более того, галицкие москвофилы считали украинский язык "вредным" и мешающим делу общерусского единства.

Полным неприятием украинского языка и высокомерным презрением (язык необразованного быдла") галицкие москвофилы того времени ничем не отличались от сегодняшних представителей пророссийских организаций Украины в среде которых ныне очень популярен термин "быдломова".
Так выглядела москвофильская газета "Галицкая Русь" в 1893 году. Похоже, это один из последних номеров, поскольку редакционная статья начинается со скорбного предложения: "С слезою в оці, с бьющимся сердцем и с дрожащою рукою берем сегодня за перо, так как приходится нам передати русским патріотам печальную, потрясающую вість - вість о прекращеніи Галицкой Руси".
Простым же галичанам было глубоко плевать на интеллигентские заморочки на тему "общерусского единства" и "собирания земель". У низов были свои резоны.

Популярность москвофильских идей среди крестьянства и городской бедноты базировалась в основном на представлении о России как своеобразной "Антипольше", такой себе "Земле Обетованной".

Понятие же "Антипольша" каждый наполнял по-своему. Мол, если в Галичине всевластие польской шляхты, а вся земля принадлежит польским же магнатам, то с присоединением к России все будет наоборот. Если украинцы-русины страдают от национального гнета, то... И так далее.

Подобный феномен наполнения "пустоты" своими чаяниями имел место и в совсем недавней истории Украины. Например, Виктор Ющенко никогда четко и внятно не излагал ни свою политплатформу, ни программу. Он просто позиционировал себя, как "АнтиКучму".

Взлет его популярности, в первую очередь, основывался на том, что этого "АнтиКучму" каждый наполнял своим смыслом. Леонид Данилович развел коррупцию? Значит, Виктор Андреевич ее изведет! Леонид Данилович благоволит олигархам? Ну, значит, Виктор Андреевич их к ногтю... Список можно продолжать до бесконечности.

Когда же на политический Олимп взгромоздился реальный Ющенко, а не наполненная народными чаяниями пустота "АнтиКучмы" - случился большой всеукраинский облом. В итоге сегодня в Украине реального сторонника Ющенко найти намного проблематичнее, чем русофила в Западной Украине.

Кстати, это нелирическое отступление к новейшей истории - не просто так, оно имеет самое прямое отношение к теме нашего исследования.

Продолжим.

В 60-80-е годы ХIХ века в Галичине с Россией связывали даже надежды на социальное освобождение (sic!). В галицких селах ходили инспирированные москвофилами слухи, что скоро придет "Белый Царь" и жестоко накажет наглых поляков, прогонит жадных евреев, отберет у панов землю и раздаст крестьянам... И будет всем счастье...

Со своей стороны Россия щедро подпитывала подобные настроения финансово. Главное: "в целях пресечения малоросийской пропаганды". 

В 1909 г. министерствами внутренних дел и финансов Российской империи было принято решение о регулярном выделении средств для помощи "прикарпатским русским". Ежегодно от министерства внутренних дел в Галичину перечислялось 60 тысяч рублей и еще 25 тысяч - от министерства финансов.

В том-таки 1909 году в Галичине была основана еще и газета радикальных москвофилов "Прикарпатская Русь", которая до самого начала Первой мировой войны отдельно получала из Петербурга ежегодную субсидию в размере 14 тысяч рублей.

Итого - 99 тысяч полновесных золотых царских рублей ежегодно. Громадные по тем временам деньги. Для сравнения - среднегодовая зарплата квалифицированного промышленного рабочего по Европейской России в 1910 г составляла 233 рубля.

Были и одноразовые выплаты. Например, в 1911 году по распоряжению Петра Столыпина галицкие москвофилы получили 11 тысяч рублей - на покрытие расходов во время выборов в Австрийский парламент. Кроме госфинансирования, "москвофилы" получали также и значительные пожертвования, собранные среди частных лиц.

Традиционно бОльшая часть этих денег тут же прикарманивалась "борцами за общерусскую идею". В своем отчете от 14 июня 1913 года российский консул во Львове надворный советник Верховцев характеризировал галицких радикальных москвофилов как "отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции".

В этом ключе нельзя не вспомнить современный Русский культурный центр во Львове, офис которого "проклятые националисты" с завидной регулярностью вот уже сколько лет подряд пытаются поджечь (все разы почему-то безуспешно), бьют окна, и даже пару раз надругались над установленным на фасаде дешевеньким бюстиком Пушкина.

Каждый раз убытки минимальные, но зато какой прекрасный повод напомнить спонсорам о своем существовании и громко попричитать, как тяжело русским в "бандеровском Львове". Интересно, а не будь этих "происков", обратил бы кто внимание в Москве, на абсолютно маргинальный кружок любителей поэзии Пушкина, действующий где-то возле самой западной границы бывшего СССР? А так - и обращают и финансируют...

Кроме щедрого финансирования пророссийских организаций и их верхушки Петербург организовывал также и бесплатное обучение их активистов в университетах империи. Но и это не очень помогало. С каждым годом галицкие москвофилы теряли свои позиции.

Уже с 80-х годов ХІХ века проросийские галицкие организации начинают вытесняться из общественной жизни "народовцами". Последние выступали с украинофильских позиций и стремились к консолидации украинского народа по обеим берегам Збруча. 
Сдача позиций была понятна - москвофилы с презрением и пренебрежением относились к "неправильной" культуре и языку широких масс, не предлагали никаких решений социальных проблем, а обещания о пришествии "Белого Царя", который принесен всем счастье, уже "не грели".

Но даже в начале ХХ века за пророссийские партии на выборах отдавал свой голос едва ли не треть украинцев Галичины. Впрочем, с каждым годом этот процент существенно уменьшался. К 1914 году москвофилы хоть еще и проводили своих представителей в разного рода "сеймы", но эти депутаты уже никакого влияния на решения этих органов не имели.

Начало Первой мировой войны стало началом окончательного конца галицкого москвофильства. 

В русских "патриотических" (шовинистических?) исследованиях конец галицкого москвофильства тоже связывают с началом "империалистической". В первую очередь с трагедией Талергофа и на чем свет клянут русофобов-австрияк. Но так ли это?

Начало войны галицкие москвофилы встретили восторженно. Наконец-то свершилось давно ожидаемое пришествие "Белого Царя"!

6 августа 1914 года Австрия объявляет войну России. Уже 11 августа лидеры галицких москвофилы, в последние предвоенные недели массово перебравшиеся в Россию, организовывают в Киеве "Карпато-Русский Освободительный Комитет".

Последний тут же принимает обращение к русинам Галиции - им предлагалось стать на сторону Российской империи, встречать русскую армию церковными процессиями, а тем, кто служит в армии цисаря, предлагалось повернуть оружие против Вены.

"Комитет" также оперативно издал карманный справочник "Современная Галичина". Он предназначался для офицеров русской армии и содержал все основные сведения о крае.

Кстати, это были единственные "телодвижения" галицких москвофилов. На большее их не хватило. Заметим, что проукраинские организации в это же время сформировали целый национальный легион "Сечевых стрельцов", в который набирались исключительно добровольцы из числа неподлежащих призыву в австрийскую армию.

Вена, с опаской относящаяся к созданию национальных славянских частей, ограничила количество "стрельцов" 2,5 тысяч. Но в первые же дни записаться в "сечевики" пожелали более 28 тысяч. Известно множество случаев, когда добровольцы даже давали взятки, чтобы попасть в число легионеров!
                                                             
1923 год. Уже три года действует Украинская военная организация, которая в 1929-ом создаст ОУН, а остатки москвофилов сидят в чехословацком Мукачеве и издают вот такую фофудью. Когда в 1939-ом в Карпатскую Русь-Украину вторгнутся венгры, автор этого стиха эмигрирует в Югославию, а потом - в США. А оуновцы будут с оружием сражаться против захватчика. Скан: sinsam.kirsoft.com.ru
Mосквофилы не смогли сформировать даже роты. Хотя, с точки зрения пропаганды, наличие в вошедших в Галичину войсках части, сформированной из "прикарпатских русских", было бы более чем эффектно. Борцы же за "общерусскую идею" предпочли комитетствовать и принимать громкие "обращения" в глубоко тыловом Киеве, чем воевать за "единую и неделимую"...

Но вернемся к трагедии Талергофа. Нет, я не оправдываю Австрию. Но найдется ли в мире хотя бы одна страна, чье руководство закрыло глаза на деятельность структур не только лояльных к стране-противнику, но и всецело ее поддерживающих (в том числе даже призывами к ВООРУЖЕННОЙ борьбе)?

Естественно, что по всем москвофильских организациях был нанесен сокрушительный удар. В первую очередь по "Обществу имени Качковского" - ядру москвофильского движения Галичины.

Западной Украиной прокатилась волна арестов. Как всегда, при массовых репрессиях, да еще при неразберихе первых дней войны, под "раздачу" попало множество невинных и непричастных.

Одновременно, на всякий случай, были репрессировано и множество активистов "проукраинских" организаций.

Основная часть репрессированных москвофилов оказалась в лагере Талергоф. Это было действительно страшное место.

Позже один из заключенных вспоминал: "До зимы 1915 г. в Талергофе не было бараков. Люди лежали на земле под открытым небом, в дождь и мороз. Счастливы были те, кто над собой имели дерюгу, а под собой - охапку соломы. Вскоре солома вытиралась и смешивалась с грязью и потом. Эта грязь была обильной пищей для бесчисленных паразитов, разносящих по всему Талергофу заразные болезни".
Лагерь Талергоф - уже с бараками. По мнению многих историков, он стал первым европейским "концентрационным лагерем" в нынешнем понимании. При чем основным критерием для попадания туда была принадлежность к украинской нации (как бы там она не называлась). Похоже, мы получили еще одно сомнительное первенство в истории

Современные российские "патриотические" исследователи именно с трагедией Талергофа связывают конец галицкого москвофильства. Мол, репрессиям подверглись чуть ли не до ста тысяч человек, десятки тысяч из которых были замучены в Талергофе.

Но Австрийская статистика свидетельствует об обратном - к концу 1914 г. в Талергофе было всего около 8 тысяч заключенных. По состоянию на ноябрь 1916 - 2 717 (в том ч. 85% "русинов"; 76% крестьян, 7% греко-католических священников).

С начала войны и по 1916 год через этот концлагерь, по австрийским данным, прошло около 14 тысяч человек. Условия содержания в концлагере были жуткими (читай выше), а смертность - высокой.

Официально зарегистрировано 1 767 смертей. Можно предположить, что это число было намного больше. Но это никак не 60 тыс. и даже не 80 тыс. репрессированных и не десятки тысяч замученых австрияками, о которых твердят "патриотические" исследователи.

Даже если говорить об усредненной цифре в 30-40 тысяч репрессированных (хотя такие цифры более чем маловероятны) говорить о том, что галицкая москвофилия была похоронена за колючей проволокой Талергофа, не приходится.

Гораздо более жестокие и масштабные сталинские репрессии (в сравнении с которыми австрийский произвол - детский лепет), а позже жесткое и планомерное искоренение всего "националистического" при последующих правителях СССР ну никак не повлияли на антисоветские умонастроения галичан.

Смерть москвофильства наступила по совсем другой причине.

21 августа 1914 года русские войска вошли во Львов. Сбылась заветная мечта москвофилов - в Галичину пришел "Белый Царь". Россия тут же начала обустраивать новоприобретенные территории.

Сначала были образованы две новые губернии - Львовская и Тернопольская. Чуть позже, по мере наступления войск на запад - Черновицкая и Перемышльская. И тут случился первый облом.

Несмотря на все клятвы и признания в любви к "прикарпатским русским", россияне к местному населению относились более чем с недоверием. Более того, ко всем гражданам Австрии (без относительно к национальности) мужского пола и призывного возраста предписывалось относиться как к военнопленным!

Во власть удалось прорваться только двум "аборигенам", которым повезло занять ну очень "высокую" должность - помощника начальника уезда!

Остальным москвофилам новая власть доверяла разве что роль переводчиков, да еще активно использовала в борьбе с "мазепинцами". Все остальные должности занимали исключительно русские чиновники.

Что такое русская бюрократия - объяснять не надо. Тем более бюрократия последних лет империи. Ситуации усугублялась еще и тем, что в Галичину чиновников отправляли "за остаточным принципом". Так сказать худших из худших.

Бездарность новых управленцев (о жадности, мздоимстве и "святом" желании быстренько приумножить капиталец в военной неразберихе - промолчим) усугублялись абсолютным непониманием местных особенностей и традиций.

Кроме того, после революции 1848 года режим в Австрии был довольно либеральным, даже с элементами демократии. С приходом же новой власти свежеиспеченным подданным Николая II пришлось на своей шкуре ощутить все жестокое самодурство российского самодержавия.

Галичане, естественно, в восторге не были... Сравнение было не в пользу новой власти.

Но самое главное, - слуги "Белого Царя" даже не собиралась прищучивать "клятых ляхов"! Напомним, что именно надежды на это были основной питательной средой москвофильских настроений.
Росийское же правительство (да еще в годы войны) вовсе не собиралось обозлить многомиллионное польское население империи в угоду удовлетворения амбиций маргинальной и полностью зависимой от "субсидий" политической силы.

Лидеры москвофильского движения молча проглотили эту пилюлю. Им деваться было некуда. А вот среди простого народа, крушение надежд на освобождение от произвола шляхты, вызвало огромное разочарование и привело к полному освобождению от москвофильских иллюзий.

В своей массе население Галичины довольно благожелательно относилось к рядовым солдатам российской армии. Тем более, что значительная часть служивых была одной с ним крови и разговаривала на одном языке - на том, который сейчас называется украинским.

При тесном же общении выяснилось, что в "стране обетованной" положение простых крестьян ничуть не лучше и даже намного хуже, чем под властью Габсбургов. Что власть православных помещиков и чиновников ничуть не лучше произвола католиков-шляхтичей... Что национальный гнет со стороны русских, ничем не отличается от гнета польского... И т.д. и т.п...
                                                                               
А так выглядит закат москвофильской "Прикарпатской Руси" (1920 год). Она издается в США и радуется тому, что большевистская Первая Конная армия Буденного взяла Львов (хотя на самом деле большевики тогда так и не смогли захватить город)

Пустота наполненой народными чаяниями мифической "Антипольши" на поверку обернулась всеми неприглядными язвами загнивающей империи. После тесного и близкого знакомства с реалиями Россия не только полностью потеряла некогда привлекательную ауру "Земли Обетованной", но и стала вызывать стойкое неприятие.

Одной из кардинальных ошибок русских властей стало преследование Греко-католической (униатской) церкви. И это при том, что среди ее священиков было немало москвофилов (в том же Талергофе священики-униаты составляли 7% заключенных).

Официально, согласно Высочайшему повелению императора, униатов было приказано не трогать, но на деле все было наоборот (колхоз, согласно документов Политбюро, тоже был делом сугубо добровольным). Русские власти начали масштабные репрессии против священиков-униатов, а предстоятель Церкви митрополит Шептицкий был арестован и сослан вглубь России.

Униатская церковь, это нелюбимое дитя Речи Посполитой, никогда не пользовалась государственой поддержкой ни в той самой Речи Посполитой, ни, позже, в Австрии. Ее разве что терпели. Поэтому единственным способом выжить была опора на паству и высокий авторитет среди верующих.

Естественно, поведение греко-католических священников довольно сильно отличалась от нравов их коллег за Збручом. В Галичине сцены типа тех, что запечатлены на хрестоматийных картинах Перова "Сельский крестный ход на Пасхе" или "Чаепитие в Мытыщах" были попросту невозможны. Пусть это звучит и пафосно, но чтобы выжить, униатской церкви пришлось стать плотью от плоти народа.

Естественно, масштабные репрессии против греко-католического клира были восприняты как репрессии против всех. Да и сами священики были лидерами народного мнения и, естественно, влияли на него в соответствующую сторону...

Когда после немецко-австрийского наступления в мае-июне 1915 года русская армия покинула Галичину большого сожаления по поводу отступления "освободителей" в широких массах не было. Скорее облегчение.

Более чем годовое владычество России в Галичине и стало окончательным приговором москвофильскому движению как массовой политической силе. С одной стороны, ни одна надежда, связаная с Петербургом не была реализована. С другой - галичане во всей красе прочувствовали на себе все "прелести" новой русской власти.

Король (он же "Белый Царь") оказался не только голым, но и довольно жестоким и злобным. Когда в 1916 году Российская императорская армия ненадолго вернулась в Западную Украину, таких цветов и церковных процессий, как это было в 1914 году, уже не было...

"Історична правда"

Рута-мята


Знаєте, буває в горах туман як туман, а є якєс таке нешєстє, шо може посеред білої днинки мряка така упасти, шо не видно куди ступати, то часто людина і заблудитиси може. А є такі тумани, шо аж душа радіє, краплі води зависают в повітрі і так виблискуют як зірниці на небі, і супокій тоді такий на душі і тілу приємність. Так тумани в горах всєкі бувают, а старі люди уповідают ше таку історію.
Було то кажуть в ті часи коли в горах було гет мало людий, як правило люд тікав сюди з долин, шукаючи порятунку від панської влади, шукаючи волю, хоч яке тяжке тут було життє і багато небезпек чатувало на сміливців. А ще по горам в недоступних кичєрах жили всєкий непростий люд. Раніше називали їх Зимлєними Богами, всілякі мольфарі та віжлуни, та чинтонарі та всякі такі шо христиєнинові навіть невольно називати їх. Жили тут відей з правіку, ніводомо якого роду племені, люди їх боєлиси, але час від чєсу мусіли звертатиси до них, шукаючи поради чи ліку якогос, а чи навіть навпаки ...
Так і було цего разу. Кажут прийшов один чоловік жити, чи то з Косова чи то з Ілінців уже ніхто точно і не уповіст, тай поселивси аж дес під Білов Кобилов у тому місці, яке зарас Прислип називаєтси. Прийшов не сам, а з двома діточками, старшу дівчинку звали Оленка, а хлопчіка звали Іванком. Місце вибрав важке і похмуре, гори вкриті непроникними лісами і скалами, тай тумани постійно там майже трималиси за вершєк Білої Кобили, відлякуючи непроханих гостей. Видно тот чоловік рятувавси від якоїс біди і не хотів аби його легко було найти. Мало помалу вирубував ліси на толоки, поклав якус хатчінку, тай діточки росли йому на утіху та й поміч. Все би було добре, але недалеко жила якас баба, люди казали, шо вона Непроста, шо знає шош трохи ворожити тай чинки може зробити, то люди її таки добре боєлиси, бо була кажут лютої натури, тай фист ненависна до людей. То й чоловікові тому нераз перепадало сварок то за межу то ше за шош.
А Оленка з Іванком обживалиси горами, тішилиси світові і один одному як то можут тішитиси тільки діти. Бувало Іванко нарве квітів тай принесе аби Оленка робила віночки чи вплітала собі в коси. А з понад усих квітів та зілля різного, найбільше їй вдавалася рута-мята. Бувало вплітає в коси червону квітку тай співає:" Ой чія то рута-мята за водою, за водою...." а Іванко сидит і аж рота відкриває так заслуховується.
Але дитяче безтурботне життє скінчилоси раптово наглою смертю їхнего дєді. Виртавси дес ночу з полювання тай попав в такий туман, шо забрів в скали тай вбивси. Так залишилиси Оленка з Іванком гет самі , поки Іванка не забрали до себе в годованці якіс богачі з під Погаря, шо немали дітей , а Оленку май вже старшу взяла до себе в найми тота баба, шо вни жили коло неї.
Гірко було Оленці без дєді тай в розлуці з братиком , а ще гірше було жити в тої баби. Бо вставала до роботи ше за зір, а лягала спати уже при зорях, тай бувало так шо і не ївши, та й ше бита. Але немала куди дітиси, тай мусіла терпіти. Дес вдавалоси Іванкові прибігати до сестри, на коротку хвилину, але так аби баба не дай боже не виділа, бо могло би їм бути лихо обом. Але вже не було співів та ігор і гірко плакалиси один одному. Хоть Іванкові і добре жилоси в годованцях, але завше тянуло до рідної душі, а Оленка нічого не казала як ії тєжко живетси, лиш кратче утирала сльозоньки.
Служба в Оленки була тєжка, робила все в хаті, тай куталаси по надворі лиш мала одну заборону - не вільно було ні під яким предлогом доківатиси до однієї скрині. Баба тоту скриню, берегла як зіницю ока, а як мало шош собі там брати звідти, то Оленку нагонила гет від хати аби вона нічого не бачила. Частенько до баби приходив всєкий люд, бувало і опришки заходили, а іногди навіть пани могли добратиси по якимос своїм потребам. Іногди баба сама пропадала з хати на деякий чєс. За деякий чєс, Оленка зачєла помічати, шо як баба бере шош з тої скрині тай іде кудис від хати, то за недовгий чєс на гори такий падає туман, шо не видно де ступити. А за такої погоди всєкі трафунки трафлєютси, то маржика дес відіб’єтси від отари так шо годі пастухам найти, то людина навіть в такій мряці заблудити, а бувало так шо і скалічитси дес скалами, та всєкє бувало в ту лиху годину. Зачєла тоді Оленка шош догадуватиси, але разом з тим чинити, шо ніц не розуміє, а потихо, крадче слідкувала за бабою.
Якос одного дня єк баба відігнала Оленку від хати, вона лиш удала, шо іде гет, а сама сховаласи тай слідкує за нею. Баба тим чєсом відкрила скриню тай дістала з неї люльку, але то непроста якас така люлька як то люди лакомі попахкати, а якас таки з вигляду непроста тай видно шо з якимос чінками. Баба ту люльку взяла сховала в тайстру тай пішла в ліс , а Оленка назирці за нею крадетси тай аби не дай боже не попастиси на очі старій. А та по мочерам, тай по болотам шукає якіс сухі трави та мохи, тай кладет то все до тайстри. А як, відей, назбирала то шо їй треба було, то пішла на кичеру тай сіла коло каміння в лісі, тай зачєла собі шош там чинтонарити. Оленка підкраласи ласицею ближче аби видіти шо вона там діє, а сама так від страху дрижит, як лист на трепеті, але зарікласи шо будь шо має вивідати бабину таємницу. Ох якби знала бідашка чим то все обернетси, то відей би тікала від баби світ за очі, а втім хто знає шо би вона вчинила.... Баба тим чєсом зачєла набивати ту люльку тими травами тай зілєм шо назбирала, тай почала розкурювати її. А то такий дим повалив з тої люльки і зарас таки зачєв туманом повзти по землі, і ширитиси довкола, розпливатиси білим мороком. А такий жісний так якби живий був, білими мацаками наперед себе ловитси за все шо може ухопитиси і тєгне ховаючи все під своїм білим покровом. Оленка зо страху і дихати забула коли це побачила… Ше страшніше, шо туман так ніби уздрів її, і почав тігнутиси до неї. Оленка нестала дочікуватиси поки її накриє ця біла примара, стрілов полетіла з того місця. Так шо і незчуласи як забігла в хату. Тоді то і Оленка все зрозуміла, і шо смерть її дєді була невипадковою зрозуміла вона. Баба тота була справжньою босорканею-відьмою, шо чинками своїми заводила людей в каліцтва чи то навіть зі світу і всєкі шкоди людем робила.
Вирішила шо будь шо має помститиси бабі і зробити так аби вона не могла шкоди більше людем робити. І так собі поміркувала, шо сила бабина конче має бути в тій люльці, і якшо люльку знищити, то і баба вже буде не така страшна. За деякий чєс пару днів потому, як Оленка вивідала бабину таємницу, стара кудис подаласи надвір по якійсь своїй справі і так вийшло, шо лишиласи скриня без нагляду. А Оленка лиш цего і чекала, миттю отворила ту скриню, дістала люльку, і чуть з переляку не випустила її з рук, бо відчула, як шош незрозуміле вірвалоси в її тіло, якас сила пронзила все її єство, шош чуже і незрозуміле, але Оленка мала тверду волю знищити ту люльку і вкинула її до ватри, шо якраз в печі горіла.
Але ой де там простому вогню доснаги така сила яка таїласи в цій люльці. Та певне.... Вогонь не бравси до дерева, лише вогненними язиками ніби гладив її різьблене тіло, але люлька не горіла. Налякана Оленка виборсала люльку з вогню і вирішила покласти назад до скрині, аби потім зрозуміти потім придумати для неї якус управу якшо її вогонь небере.
Тільки вона закрила скриню, як в хату урваласи баба. Такої страшної і лютої Оленка ще її не виділа. А ще більше за лють в бабиних очах Оленка прочитала відчай і страх. З диким ревом накинуласи вона на Оленку:" Ти все бачила! Як посміла ти взяти те, шо тобі не належит!!!" Оленка перелякано забилася в куток і пробувала з відчую вибрехатиси :"Я нічого не бачила, я нічого нікому не розкажу" .
-"Ах так!"-зревіла ще більше баба.
-"Нічого не виділа? То і тепер не будеш видіти, бо як подивишся на білий світ чи слово якес промовиш, то братик твій дорогий Іванчик в ту ж мить упаде мертвим!"- от такий страшний прокльон наслала люта баба на Оленку. В ту ж мить Оленка нажахана бабиними словами міцно стулила повіки і вже не бачила, а чула як шось глухо вдарилоси об підлогу. То стара босорканя впала мертвою, потративши останні свої сили на страшний прокльон…
От таке буває в горах, Великі таємниці ховаютси межи кєчерами і полонинами, дивні діла і великі мольфи творилиси рані-ше,а ше кажут до потопу, коли тут жили велети багато чого тут такого було шо тепер людина і повірити не може. Тота люлька була з тих часів і мала вона велику силу, велика мольфа в неї була вкладена давніми мольфарами. Мала вона свою душу, і той хто торкнетси до неї мусів злучити свою душу з душею люльки і триста років служити люльці, за це вона зупиняла плин чєсу для своєї служки і ні час, ні слабість, ні інша плинність, не торкаласи того хто мав тут люльку.
Шо було дальше люди по-різному розказуют, певно хто як може собі домислити так і говорит. Але з того чісу Оленку люди май-же не виділи, казали шо тікала вона від людей , тікала наосліп, то падаючи, то далі схоплєласи і тікала з закритими очима. Оленка і справді уникала людей, аби не дай боже не мати спокуси заговорити чи відкрити очі, і побачити світ божий. Аби не заподіяласи нагла смерть її братикові, послідній рідній для неї людині.
Але Оленка вже не була сама, душа люльки манила і кликала її до себе так шо і опиратиси не було сил. Вона давала спо-кій, він туманом заполонював душу Оленчіну, притишував біль та смуток, давав терпіти холод і голод. А ще люлька постійно нашіптувала Оленці про те, яке зілля треба збирати тай в яку пору, як його правильно замовляти і курити, аби утворився туман.
Ніхто достеменно не знав де Оленка, і братик її Іванко, марно приходив на то місце де вони часом здибалися, марно шукав її горами, марно приносив кожного разу руту-мяту. Оленка того дня коли померла стара босорканя втекла з тої ненависної хати в глухі ліси, в такі кєчири, шо не кожен звір туди забридає. Люлька допомогла призвичаїтися до такого відлюдного життя, бо ж тумани стали її очима вона все могла бачити там де туман накриє землю. Не раз вона таким дивним поглядом бачила як шукає її братик лісами , як з кожним роком стає він все доросліший і пишніший легінем. І кожного року як зацвіте рута-мята приносив він це зілля туди, де співала колис йому Оленка в дні їхнього щасливого дитинства.
З роками Іванко став газдою, а шо люди казали шо він прийшов з Ілінців, то прозвали його Ілаком, тай з того чєсу бере поча-ток рід Ілюків. А як розрісси цес рід то люди з під Погара поселилиси нижче трохи тай утворили село Ільці.
А про Оленку люди думали шо згинула вона дес у лісах. Лиш зачєли помічати люди шо зміниласи та місцина з того часу, перестали нападати такі наглі та пудні тумани, які були до того чєсу, перестала маржинка пропадати і люди блудити. Лиш тихими ранками легенький туманець ніби пестив шовкові трави, приносячи вологу у найспекотнішу пору, грав в проміннях сонячними блискітками своїх крапель.
А ше деякі люди кажут, шо туман той пах мятою, і то багато людей переконувалоси в тому шо то таки так є. Ніхто не знав тому причини.
Колис гори були наповнені дивовижною силою, силою не від цього світу, силою дарованою велетами. Але все змінюється з чісом, і нішо не вічне так і сила велетів зникає з нашого світу, а разом з ним все одночас і лякало і захоплювало. Хто може сказати де зарас Оленка? Чи ходит дес в тілі людському лісовими нетрями, а чи примарою жиє між світами виконуючи свою службу, а може вже час її вийшов , може вже минули триста років її служби? Ого ніхто то не може зарас сказати де вона тай шо з нею. Але дес як будете в тих краях біля гори Біла Кобила тай потрапите в туман, то зупинітси на мить, принюхайтесь, може відчуєте запах рутої-мяти....

Кляті москалі…


       Йдучи до Товарниці попри Черемош, далі уверх в’юнкою стежкою, перев’язаною корінням смерек, двоюрідні сестрички Валька з Галькою почували себе кізочками, випущеними на волю з темної колешні. Вони шаленіли від гірської синяви, яка через шатра хвої відкривалася ширше й глибше з кожним їхнім кроком д’горі, верещали-півкали, дослухаючись до лісового відлуння, тішились Бог знає чому і від чого. Через цю бурхливу як крутіж під Калюгою безпричинність світ і сам обертався догори землею, небом униз вслід за тайстрою, розмахуючи якою, Валька затягувала в круговерть все, що могло, чи не могло, але перевертатися мусило. 
     Однак, спускаючись до каменя, наближаючись до чепурної, ніби намальованої космацьким художником хатини вуйка Остафія, перед якою геометрично вишикувались загострені у верхів’ях овали сіна на остривах, сестрички дедалі більше відчували, що настрій пустотливих кізочок не гей сумісний з цим впорядкованим обійстям.
      Перейшовши через загорожу дерев’яним місточком, зробленим аби щоразу не розкладати вориння для заїзду чи худобини, мандрівниці затихли, і покірними ангелятами, появу яких пес оповістив лунким гавкотом, потюпали доріжкою через толоку , підстриженою стебло в стебло акуратно, ніби вижницьким перукарем під гребінець.
        Вуйко Остафій любив порядок і лад, був прикладом у газдуванні на всю округу, а про недбальство говорив відверто в очі будь-кому сердито й конкретно. Ото ж, дівчатка ступали стежкою чемно нога в ногу, будучи певними, що недремне Остафієве око стежить за ними з якогось кутка помешкання, де він вічно займається вічними «порядками». А ще Валька переживала, аби вуйко, раптом, з якоїсь причини не назвав їх «москалями». Бо «москалями» в нього були всі ті, хто не дбав про господарку з ранку до ночі, пив горівку не після роботи, а перед нею, і находив причину оправдати лінь. Про тих «москалів» Валька не раз чула, коли в Товарницю приходила з татом і мамою на свята, сапання, чи сінокіс.
        — Ади, отак… — говорив вуйко Остафій косарям, намочуючи брус в дерев’яній кушці, прикріпленій на широкому поясі, перед тим як правити косу. — У него пліт упав, двері колом підперті, помиї перед порогом, а він собі ходит єк фіра без дишля… Мой, браччіку, би ви виділи, шо то є!..  Аби ікус грєдочку поклав, та щос до хати постарав — то ні… Та ші кае «ми рускіє, а ви — бендеровци, вам всегда мало, ви хотітє самостоятєльності"… А ік ми городи поробили на тих болотах та корчах, та в перший рік, та в другий, та в третій бараболі зачали копати, то вже каут: «Ти смотрі, как ето хорошо!»…
            З тим примовлянням "смотрі, как хорошо" Остафій виводив жало коси на бритву, і вів спітнілою широкою спиною косарів за собою у першій «ручці», аби ті не мали часу на довгу бесіду.
        У юному віці Остафія і всю його родину радянська влада депортувала в Сибір. Вуйко розповідав про сорокаградусні морози, болота, надоїдливу мошку, життя в бараках, «стахановські норми» на лісорозробках та неймовірне бажання депортованих поратися на землі. В тайзі «хохли-западенці» розчищали ділянки, і вчили місцевих мати зиск з убогої землі, вирощуючи картоплю, все інше, що могло достигти за коротке літо, розбавляючи тим самим ностальгію за рідними краями. Після десятилітнього заслання сімейство повернулось на батьківщину, але вже без батька, якого залишили спочивати в промерзлій сибірській землі, і вимушене було заробляти в колгоспі, щоб викупити родинне обійстя, яке перейшло в чужу власність. Впертий Остафій таки домігся свого, поклав хрест на зарінку за тими, хто не вернувся, та продовжив рід там, де було його коріння. Ціпкий до життя, він мав власні рахунки з своїми кривдниками, хоча говорив про них без озлоби, а,скоріше, ритуально, як про пережиту необов’язкову прикрість.
        До Остафія та його жінки Марійки Вальку відрядила мати, вуйкова сестра, яка народилась в тайзі, і також пам’ятала сибірські поневіряння, у яких старший брат був їй за батька. Вперше до поважного родича племінниця йшла сама, тому для сміливості взяла з собою сестричку. Остафій якраз обідав у хаті, коли дівчата постукали в двері.
         —Чого прийшли, дівки? — По-діловому запитав він, змітаючи зі столу крихти кулеші.
        — Та… мама послала за сметаною... — Несміливо відповіла Валька, переступаючи з ноги на ногу.
        — Добре. — Водночас схвально і повчально сказав Остафій.— Вуйна Маріка кудись пішла, але я сметани вам наберу. Бо легше взєти те, що є, аніж робити, щоби щось було… Чи єк кажете, дівки?..
           З тим питанням, яке не потребувало відповіді, Остафій піднявся з-за столу, мало не торкнувшись головою посинілого від давнини сволока, і дівчатам здалось, що його постать закрила собою не лише світло з вікна, образи на стіні, а , щонайменше, пів світу… 
          — А ну, ну, — сказав, раптом Остафій, придивляючись зверху до принишклих дівчат, — чи за вами, чєсом, москалі си не гнали?..
           — Та ні…
           — А чого ви такі червоні та мокрі?.. Видко, втікали від москалів ?..
           — Не було москалів…
           — Ну, єк не було, то давайте слоїк. Мама дала слоїк?..
          — Дала. І кришку дала. — Спохватилась Галька, вихоплюючи в сестрички тайстру та витягаючи літрову банку з капроновою кришкою.
      Остафій вийшов у кладову, і через деякий час повернувся з банкою, по вінця наповненою густою сметаною.
        —Ну, то що?.. — Знову насупив брови на дівчат, зупинившись на порозі. — Таки не було москалів?..
         —Не було.
         —А ви через Тарночку йшли?
         —Через Тарночку.
        —Ну, то єк так, що не було?.. Та же вони там, нижче Тарночки, таких, як ви з татами, мамами на машини дровами вантажили — і в Берегоміть… А відти у товарняки — та й фію-фіть до Сибіру… Так було, дівки… Я вам кажу. Мете йти назад, то йдіт легенько, та дивітси, би за смереков москаль не стояв… І не мусите вівкати та штрикати, як ті кози, та тайстрою перевертати догори сподом, як пужілом… Москаля те не напудит, а сметана виллітси… І що ви мамі тоді скажете?..
      Згадавши про свою дорогу до Товарниці, Валька з Галькою переглянулись, зарум’яніли, як вуйкові йони за хатою, і винувато повідводили очі хто куди якомога далі від вуйка.
        —Ну, гай, най буде. — Примирливо сказав Остафій. — Давайте кришку. Я перевірю цес слоїк, бо то немає віри ні вам, ні москалям…
        Остафій надів капронову закривку на горловину, але тільки спробував перевернути банку догори дном, щоб переконатись в надійності посудини, як кришка відлетіла, і сметана дружнім згустком гупнула на підлогу, розкидавши білу ляпанину від стола до печі..
        —А шлях би се трафив!.. А шлях би се трафив!... — Закричав спантеличений Остафій.
        Галька, пирснувши, вибігла на ганок. Валька біля дверей прикрила долонею рота від сміху, який клекотів у ній.
        —Най це шлях трафить! — Уже чи не вдесяте розгублено повторював Остафій. — Видко, москалі цю кришку робили!.. Ці дівки що знают?.. Їм це в голові?.. Одна вібігла, а друга си душит зо сміху… А мені що робити?.. Хіба, другу сметану даю… Але вже не буде літра… Агій, кляті москалі…
       Бурмотячи собі під ніс, вуйко Остафій знову пішов у кладову, і вернувся вже з півлітровою банкою.
        —Беріт, дівки, і скажіт мамі, що москалі пів сметани віпіли.— Сказав він урочисто, як на сходці в клубі в Розтоках. — Як прийдете другий раз, то вже най вуйна Маріка налиє... Але йдіть так, як я вам казав. Бо москаль — то таке, що самі видите, яке…
        Дорогою назад Валька з Галькою несли тайстру обережно, як кухоль з водою. Час від часу зупинялися, клали ношу на траву, і сміялись досхочу. Гори, розчинялись у синяві,процідженій через важкі шатра хвої, і світ знову обертався довкола них то догори землею, то небом униз… Клятих москалів не було ні за смерековими стовбурами, між якими вільно гуляли дівочі голоси, ні внизу під Тарночкою…
Анатолій Томків.

Донеччанин - герой гуцульщини

У ТВ-21 “Гуцульщина” в лавах УПА воювали щонайменше три колишні офіцери Червоної армії, обіймаючи високі посади командирів куренів та окружного провідника. Їхні псевдоніми відомі багатьом: “Степовий”, “Лісовий” та “Сірий”, а ось справжні імена… Вже багато років докладаються зусилля, щоб реконструювати біографії цих українських патріотів, а здобутки мізерні. Про командира куреня “Карпатський”, який помер від тифу взимку 1945 року і похований біля церкви у селі Баня-Березів Косівського району, є інформація, ніби він називався Андрій і походив з Чернігівщини. У гарячці курінний “Лісовий” марив і все кликав сина Андрійка. Недавно на його могилі освячено новий хрест і Андрій Свирид з села Іванків на Київщині, який багато років розшукує батька, котрий пропав безвісти під час війни, визнав себе названим сином легендарного курінного, та це не наблизило пошуки до істини. Про “Степового”, який короткий час був командиром куреня “Перемога”, також існує версія, що він походив з Дніпропетровщини. “Степовий” загинув у бою з оперзагоном НКВД 20 квітня 1945 року в селі Снідавка того ж Косівського району, але де похований - невідомо. Про цих двох курінних є публікація у довіднику П. Содоля [1], але за вісім років від часу її появи новішої інформації нема. “Сірий” згадується П. Содолем дуже коротко: “член ШТВ (Гуцульщина) ВО 4 1945-47” [2]. А між тим сотника “Сірого” добре знають на Гуцульщині, і не лише ветерани визвольних змагань. Проте всі повідомлення, на жаль, не підкріплені документами, досі не встановлено контактів з родиною, яка мала б проживати на Донеччині. Можливо, цьому посприяє дана публікація. …Капітан (за іншими даними - старший лейтенант) Червоної армії Кулик Іван, син Дмитра, потрапив до УПА з німецького полону. Згідно з першою версією, група в’язнів якогось концтабору втекла з-під варти і довго добиралась в Карпати. Серед утікачів був член ОУН, і він привів групу у ліси Коломийщини до своїх. Дехто, і серед них І. Кулик, вирішив пов’язати долю з повстанським рухом. За другою версією, групу полонених, яку німці етапували в Райх, відбив підвідділ УПА - в тій групі був І. Кулик. Сталося це орієнтовно восени 1943-го, і після відповідної перевірки по лінії СБ офіцера Івана Кулика залучили до викладання на курсах підстаршин. Точно невідомо, чи був йому присвоєний ранг по лінії УГВР, але всі, хто знав Івана Кулика-“Сірого”, кажуть, що звертались до нього “друже сотник”, хоча не пам’ятають, аби він командував якимось конкретним підрозділом. Очевидно, сотник “Сірий” залучався до планування військових операцій на рівні командира ТВ - спочатку “Козака”, а згодом “Хмари”, тобто виконував обов’язки штабного офіцера. Бл. п. Дарія Кошак-“Христя” розповідала, що певний період сотник “Сірий” працював у осередку пропаганди, який розташовувався в полонинах Жаб’ївського (нині Верховинського) району. За її словами, був освіченим, дуже культурним у спілкуванні і, супроти суворих правил конспірації, не приховував свого справжнього імені та походження. Саме тому на Гуцульщині його знають краще під власним іменем, аніж за повстанським псевдонімом. Говорив сотник літературною українською мовою, напочатку вживав російські терміни, однак з роками навіть опанував гуцульський діалект. Але чого ніколи не розповідав - так це точної адреси родини, імен близьких і т. ін. “Кулик Іван Дмитрович. З Донеччини” - оце найбільша “розконспірація”, яку знають і переповідають. Мимоволі закрадається думка: а може, це також вигадане ім’я, своєрідний дубль-псевдонім?! Донеччани, відгукніться! Підтвердіть або заперечте… Гріха таїти нічого: дехто не довіряв сотнику “Сірому”, виходячи з його походження і “червоноармійської” сторінки біографії. А дарма. Був Іван Кулик істинним патріотом України, що й довів багаторічною боротьбою з її ворогами та жертовною смертю на полі слави, до кінця дотримавши своєї останньої присяги, котру сприйняв усім серцем, як істинний син своєї землі. Десь від 1947 року сотник “Сірий” перейшов, мабуть, до мережі підпілля ОУН, бо після цього він часто зустрічався з провідником Коломийщини “Борисом” (Григорієм Легким), що засвідчує охоронець останнього, друг “Байда” - Михайло Симчич (1917 - 2004), який проживав у селі Верхній Березів Косівського району. Крім іншого, М. Симчич твердив, що “Сірий” мав фотоапарата і фотографував повстанців, а серед масиву світлин Яворівського архіву УПА є декілька його авторства. Сумніватися у достовірності цієї інформації нема підстав, і в першу чергу тому, що у згаданому архіві сотник “Сірий” зафіксований сам не менш як сім разів. (Відомі також повстанські світлини іншого походження, де і сам, і в колі побратимів Іван Кулик зображений у різних ракурсах; вони опубліковані у книжках М. Андрусяка “Брати грому” [3] та В. Близнюка “Ми рвали кайдани” [4]). Йшли роки самовідданої боротьби, а світ спостерігав, як озвіріла імперія добиває горстку українських повстанців, не подаючи їм хоч би символічної допомоги (він, цей світ, котрий полюбляє називати себе “вільним”, згадає про них, коли червоні орди хлинуть на південь Корейського півострова, але буде надто пізно!). У жовтні 1950-го, виданий агентурою, гине в бою окружний провідник ОУН Коломийщини “Борис”. Найавторитетнішою особою підпілля в окрузі є провідник “Сірий”, і він займає місце загиблого. Боротьба не припиняється, новий окружний провідник налагоджує розірвані зв’язки. Окупаційна влада спати спокійно змоги не має… Ті, хто колись сумнівався у чеснотах “Сірого”, присоромлені - новий провідник ні на йоту не відступає від гасла “здобудеш - або згинеш…”  Але цього не скажеш про тих, хто в першу чергу мав пильнувати за хитаннями в підпіллі. Окружний провідник СБ “Коломийщини” Роман Тучак-“Кіров” заламується і йде на співпрацю з МГБ. Він не просто виходить з підпілля, а підписує диявольську угоду про методичне його винищення зсередини і “успішно” це здійснює. Впродовж наступних двох років зрадник видасть у пазури червоного звіра понад 100 вчорашніх побратимів, більшість з яких буде вбита на фальшивих зв’язках або розстріляна за вироком ОСО чи закритих “судів”. Лише дехто виживе, як от “Байда”, Петро Підлетейчук-“Спартак”, Юрій Паєвський-“Жук”, Володимир Яким’юк-“Аскольд”, та й то лишень тому, що здохне коба, і вищу міру засудженим замінять на 20 - 25 років каторги… На вимогу “достойників” з МГБ, які обіцяють “Кірову” небесні блага, першим має бути “зданим” саме “Сірий”. 1991 року, вже перебуваючи на смертному одрі, розбитий інсультом, розповідав агент МГБ-КГБ “Кіров”, пенсіонер київського заводу “Арсенал”, житель Києва Роман Тучак, як це все відбувалось. Його розповідь опублікована у книжечці П. Підлетейчука “За усміх світанку” [5]: “Осінь 1951. Село Малий Ключів неподалік Коломиї. На стрічу з провідником “Сірим” прибули: кущовий “Голуб”, член окружної референтури “Спартак”, районний провідник Яблунова “Славко” і референт СБ “Кіров”. Була темна дощова ніч. Провідник “Сірий” віддавав накази на зимовий період. Повстанці не здогадувалися, що почали спрацьовувати плани їхніх ворогів /…/ Нараз дощову темряву прорізали червоні ракети, а за ними автоматний і кулеметний шквал. І знову летіли ракети, освітлюючи місце зустрічі, свистіли кулі, зриваючи листя з кущів і воно падало на голови повстанців. Та при цьому ніхто не загинув /…/ “Кіров” не відставав від сотника “Сірого” і разом з ним відступав з місця обстрілу. Увесь цей маскарад був ретельно підготовлений ворогами для того, аби виявити місцезнаходження криївки “Сірого”, про яке “Кіров” не знав. Довіряючи референту СБ, “Сірий” забрав того з собою. “Погостювавши” кілька днів, новоспечений агент МГБ покинув криївку. Через два тижні вона була взята емгебістами”. Карателі, очевидно, сподівалися захопити “Сірого” живим, а також прибрати до рук великий окружний архів. Можливо, гадали використати снодійний газ “Тайфун”, про який сповіщає колишній офіцер спецслужб Г. Санніков [6], або розраховували на раптовість. Але нічого з їхніх планів не вийшло. Мешканці криївки на чолі з сотником “Сірим” зустріли непроханих гостей шквальним вогнем і в першу чергу знищили архів. Відстрілювалися до останнього патрона, який, за законами українського підпілля, приберегли для себе… Сталося це 30 листопада або 1 грудня 1951 року. Мир душі Твоїй, друже провідник! З-поміж світлин Яворівського архіву ми пропонуємо увазі читачів одну, де зафіксований сотник “Сірий”. Збереглося ще одне фото, де у групі повстанців є Михайло Симчич-“Байда”. 85-річний ветеран УПА і довголітній в’язень сибірських таборів довго вдивлявся у сюжет і пригадав, що було зроблене це фото у шешорських лісах на Косівщині влітку 1946-го або 1947 року. Фотографував, як він казав, провідник “Сірий”. Василь ГУМЕНЮК. ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. - Нью-Йорк: Пролог, 1995. - С. 54 - 55, 91. 2. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. - Нью-Йорк: Пролог, 1994. - С. 176. 3. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - С. 306, 322, 325, 335, 345, 356. 4. Близнюк В. Ми рвали кайдани. Визвольні змагання УПА 1944-55 рр. - Косів: Писаний Камінь, 2000. - С. 65. 5. Підлетейчук П. За усміх світанку. - Коломия: Вік, 1997. - С. 12 - 13. 6. Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. - С. 286. СОТЕННИЙ “СІРИЙ” Сотенний “Сірий”. Прізвище – Кулик. І псевдо в нього скромне, а не браве. Інтелігентний, мудрий чоловік, І патріот, і майстер фотосправи. З Донеччини. Радянський офіцер. В УПА – став патріотом України. Багато знаємо про нього ми тепер. Він у архіві на кількох світлинах. В полоні був. Від голоду страждав. Та визволили хлопці із неволі. В УПА, як спец, пізніше викладав Військову справу в підстаршинській школі. А потім вже сотенним славним став. Ходив, як всі, усюди з автоматом. Та де б зимою й літом не бував, Не розлучався з фотоапаратом. В роботі був той фотоапарат, Коли були в Карпатах у поході, Коли з людьми стрічались під час свят, В час відпочинку на гірській природі. Сім років мужній лицар воював В лісах шешорських, на карпатських плаях. Округи командиром потім став У героїчнім коломийськім краї. Своїм був у Карпатському краю. І у важкім п’ятдесят першім Як жертва зради підлої, в бою Шлях свій повстанський бойовий завершив. Зиновій СЕРДЮК. * * *

На фото: Група повстанців з ТВ-21 “Гуцульщина”. Зліва направо: Назарій Данилюк-“Перебийніс” (Буковина); сотник Іван Дмитрович Кулик-“Сірий”; Василь Скригунець-“Гамалія”, командир сотні важких кулеметів “Черемош” (родом із села Стопчатів Косівського р-ну, звідки і Д. Павличко); сотник Петро Мельник-“Хмара” (командир ТВ-21 “Гуцульщина”); Микола Харук-“Вихор”, командир сотні ім. І. Богуна. 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5601


88%, 15 голосів

12%, 2 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
Сторінки:
1
2
попередня
наступна