Світ у морі гріхів потопає,

Захлинаючись гнівом і заздрістю.

А сваволі людськІй кінця-краю немає,

Нема в дУшах любові і радості.

Кому служить цей світ і на кого чекає

В час рішучий на зламі історії?

Вже й подобу своЮ  поступово втрачає,

Нових ідолів собі створює.

Пів-планети – прихильники Армагедону.

На пророцтвах кишені збагачують.

Хоч самі навіть й гадки не мають у тому,

Що так пристрасно передбачують.

Хтось приходу Антихриста щиро чекає,

І до страху в полон віддається.

Тільки от, бідолаха наївний, не знає,

Що той “гість” вже живе в його серці.

А Господь заповів – Будьте зАвжди готові,

Бо не знаєте дня, ні години.

Є всі відповіді у Його святім слові,

Лиш відкрий свої очі, Людино!

Кому служиш, від того й нагороду одержиш,

Буде пізно тоді щось міняти.

Коли подорож свОю на землі цій завершиш,

Неминуче прийдЕ мить розплати.

У цей час благодатний Він стоїть коло серця,

І на дозвіл від тебе чекає.

Щоби світло й надію до нього принЕсти,

Він потреби усі твої знає.

Він запалює віри промінням

В душах сонце любові й достатку.

Де зросте в серці диво-насіння,

Там народиться Боже дитятко.

Коли ступила я уперше на перон

Ранковим снігом вкритого вокзалу,

Забилось серце з ритмом міста в унісон.

В цю мить воно назАвжди з ним з’єдналось.

Від того часу проминуло вже 7 літ,

А я щоразу нових зустрічей чекаю.

Для мене, Києве, ти мов живий магніт,

І я до тебе знову й знову повертаюсь.

Люблю Карпати, і, звичайно ж, рідний Львів.

І ця любов невпинно серце зігріває.

Та блиск вечірніх київських вогнів

Його новим натхненням наповняє.

Золотоверхого Печерська благодать

Небесним світлом душу осяває.

Немов любові Божої печать,

В її глибини тихо проникає.

Думки полинуть вдаль понад Дніпром.

Я так люблЮ його красою милуватись.

Зайвий жетон знову залишу на метро,

Мов талісман, щоб ще і ще сюди вертатись.

Частинку серця і тепла лишаю вам,

За все Спасибі, дорогі мої кияни.

Щиру молитву за вас Богу я віддам,

І знайте, що в душі я завжди з вами!

Нічого зайвого немає,

Лише два кольори одні,

Що прапор їх в собі єднає

На шовковистім полотні.

Дві смуги, злиті воєдино,

Глибокий зміст в собі несуть,

Вони є символом країни,

І в цьому їх найвища суть.

Одна зі смуг – то колір неба,

Його безмежная блакить,

На нього глянути лиш треба –

І в височінь душа летить.

Під ним і дихається легше,

Й серце прискорює биття,

І б’ється так, немов уперше

Відчуло у собі життя.

То материнські очі ніжні,

Що випромінюють любов,

Пробачать помилки колишні

І стануть лагідними знов.

Ці очі пам’ять не забуде,

Куди б життя не занесло,

І завжди згадувати буде

І їх блакить, і їх тепло.

А друга смуга – то пшениця,

Що дозріває у жнива,

Золотом сонця колоситься

Й шепоче з вітром, мов жива.

То соняшників цвіт рум’яних,

Що вкрили степові поля,

Немов в обіймах полум’яних

Палає влітку вся земля.

То праці тяжкої години

Біля тієї рідної землі,

То щира усмішка людини,

Що українцем звуть її.

Мов сама доля фарби взяла,

І що не знайдеш у словах,

Навіки пензлем змалювала

У двох звичайних кольорах.

Стоїть на колінах знедолена мати.

Від болю нестерпного рветься душа.

Цей розпач вона вже не зможе здолати.

Остання з родини цей світ залиша.

Стискають Розп’яття знесилені руки.

Зосталось так мало… Наблизився час.

Не буде терпіння, закінчаться муки.

І чути їй “Мамо, ходи вже до нас…”

Ті руки, що пестили їх і ростили,

Від лиха й біди захищали не раз.

Учора останнього з них схоронили…

І промінь надії у серці погас.

Немає нічого навколо живого.

На вулиці – трупи людей і собак.

Шепочуть вуста “Захисти від лихого”

Застиг за вікном помираючий птах.

Умить пригадались їй жалібні очі,

Невинні страждання, благання і страх.

“Як боляче, мамо… Я жити ще хочу…”

Та Ангел вже душу тримав на руках.

Останні хвилини… Іще один подих.

“Кровинки моЇ, йде матуся до вас.”

Уже відчуває невидимий дотик.

Тепер вона вільна. Прийшов її час.

Сльозами вмивається вся Україна,

Як мати над кров’ю убитих дітей.

Вп’ялАся у серце колюча тернина,

А в пам’яті погляд невинних очей.

За всіх вас сьогодні молитва лунає,

Хай свічка засвітиться в кожнім вікні.

Ви знайте, про кожного з вас пам”ятаєм!

Вам світлая пам'ять у вічнім житті!

Біль до болю складемо рівними кубами,

Гниль до гною, щоб не валявся поміж нами.

Сум до суму, печаль множачи удвоє,

Сміх до сміху, щоб усмішки літали роєм.

Красу до краси, щоб множилось прекрасне

І мить до миті, щоб жили і любили вчасно.

                                           тортика Кусок)

Її свіжу і ніжну красу

Я назавжди у серці залишу,

Крізь життя я її пронесу,

Бо не знайду таку я ще іншу.

Полум’яні барвисті світанки

Я душею поглину навіки,

І росою окроплені ранки,

І гаї, і озера, і ріки.

Таємничу розмову лісів

Я у шелесті листя відчую

Й колискової тихої спів

Вітру в полі пшеничнім почую.

Озирнувшись, побачу довкола

Дні, прибрані калиновим цвітом,

І вдихну вечори з матіоли,

І зігріюсь ночей оксамитом.

Мов цілющий нектар, увіп’ю

Кришталеві джерела прозорі,

І вінок з її квітів зів’ю,

І вплету в нього яснії зорі.

Із дощів її візьму краплини

У пелюстки піонії чисті

Й нанизаю, неначе перлини,

В діамантово-срібнім намисті.

Я на шлях у життя простелю

Зі степів її трави шовкові,

І блакитним струмком розіллю

Соковиті стежки барвінкові.

І куди лиш по ним побіжу,

І чужини які мене зваблять,

Наче дар, у душі збережу

Про красу її вічную пам’ять.

На країни ж бо щедра земля,

Та вона на землі лиш єдина,

Синьоока красуня моя

З мелодійним ім’ям – Україна.