Профиль

pani_yulia

pani_yulia

Украина, Киев

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

Подяка

Я щаслива без міри, Вкраїно,
Що тебе я так сильно люблю,
І за те, що твоя я дитина,
Бога вдячно за тебе молю.

Я подякувать хочу за силу,
Що черпала в тобі з ранніх літ,
І за те, що уперше ступила
Саме тут у великий наш світ.

За колосся твоє золотаве,
За безмежную неба блакить,
За росу і духмянії трави,
За світанку казковую мить.

За зірок діаманти далекі,
Сонця заходу барви ясні,
І за те, що граційні лелеки
Знов вертають до нас навесні.

І за поля простори безкраї,
Де над маками бджоли гудуть,
Й через поле, неначе до раю,
Волошкові стежини ведуть.

За уквітчані мальвами хати,
За діброви, гаї і лани,
Й оксамиту багрянії шати,
Що під осінь вдягають вони.

За твою солов’їную мову,
В ній слова - наче течії в рік,
І за пісню твою колискову,
Бо запала у серце навік.

За нелегку дітей твоїх долю,
Що вмочила у гарт їхню кров,
І за їх непохитную волю,
І незламну до волі любов.

За красу, що тобі, моя нене,
Доля щедро для нас роздає,
І за щастя, що ти є у мене,
І за те, що у тебе я є.

"Лететь..."

Раскинув крылья по бокам,
От пола оторваться,
Чтоб устремиться к облакам
И воздуху предаться.

Лететь туда, куда душа
Отчаянно так рвется,
И чувствовать, едва дыша,
Как сердце жадно бьется.

Нестись вперед под небесами
И тихо наслаждаться,
Как солнце нежно с волосами
Решило поиграться.

Вдали над городом лететь
Под ветра дуновенье
И вместе с птицами смотреть
Восхода зарожденье.

И в золото лучей нырнуть,
И в небе искупаться,
И свежесть раннюю вдохнуть,
Чтоб новых сил набраться.

И невесомости мгновенье
Пьянящее ловить,
И той свободы ощущенье,
Что сладко манит жить.

Лететь, не ведая препон,
И солнцу улыбаться...
А дальше - все... Растаял сон,
И время просыпаться.

«Последний вальс»

  • 24.02.11, 13:44
В закате алом тает лето,
Весь мир притих, едва дыша,
А два неясных силуэта
Кружатся в вальсе не спеша…

Сегодня вальс этот последний
Звучит для них в вечерний час,
Но нет в душе их сожалений,
Всему ведь есть последний раз…

Лишь в сердце легкая тревога,
Что быстро молодость ушла,
И у чужого им порога
Себе пристанище нашла…

А в памяти воспоминанье,
Что не забыть уж никогда,
Про его первое признанье
И про ее простое «да»…

Про тот пьянящий летний вечер,
Что аромат любви носил,
Когда при первой самой встрече
Ее на вальс он пригласил…

Все точно так же, как и было
Тому назад уж много лет,
Лишь седина виски покрыла,
Годов оставив млечный след…

Все тот же легкий шелест платья,
В его руке ее рука,
Все те же нежные объятья
И веки влажные слегка…

Все то же ощущенье счастья,
Но с терпким привкусом потерь,
И путь тернистый сквозь ненастья,
Что за спиной у них теперь…

Закат все так же догорает,
Ему в глаза глядит она,
В которых тот же блеск играет,
Что и в былые времена…

Но времена те пролетели,
Словно под осень журавли,
Десятки лет, как две недели,
На лбу морщинками легли…

В их жизни прожито не малость
Сюжетов каверзных для книг,
И лишь седая только старость
Одна осталась на двоих…

"А голуби все так же целовались..."

  • 02.02.11, 14:03
На уличной дороге, в грязной пыли,
В тени давно поблекнувших ветвей
Под легкий поцелуй на миг застыли
Двое обычных сизокрылых голубей.

Но ощущалось нечто очень необычное
В таком вот поцелуе их простом,
Сугубо светло-нежно-личное
И сладко-бережно невинное при том.

И ни асфальтный омут липкой грязи,
Ни шумный вихрь столичной суеты
Не разорвали крепкой этой связи
И не счернили поцелуя чистоты.

Разные лица все менялись и менялись,
Перерастая в нескончаемый поток,
А голуби все так же целовались,
Хватая нежности целительный глоток.

Вокруг все мелко-пустяковым стало
И с поля зрения исчезло наконец,
Кроме любви большой и небывалой
Двух маленьких, но преданных сердец.

Прохожие украдкой любовались,
Давая волю зависти своей,
Как двое птиц влюбленно целовались,
Внимания не обращая на людей.

"Мечта"

  • 26.01.11, 11:28

Она светлее солнца света

И снега чистого белей,

Прекрасней красного рассвета

И лета теплого теплей.

Лишь в сладких снах она витает,

Живет лишь в сказки чудесах,

Быстрей ветров она летает

И птиц свободней в небесах.

В своем огромном тайном мире

Она имеет сотни лиц,

Вселенной безграничной шире,

Вовсе не ведает границ.

Желанья пламенем пылает

И недоступной красотой,

И потому лишь называют

Ее несбыточной мечтой.

"Блакитно-жовтий" (ще одна спроба українською мовою)

Нічого зайвого немає,

Лише два кольори одні,

Що прапор їх в собі єднає

На шовковистім полотні.

 

Дві смуги, злиті воєдино,

Глибокий зміст в собі несуть,

Вони є символом країни,

І в цьому їх найвища суть.

 

Одна зі смуг – то колір неба,

Його безмежная блакить,

На нього глянути лиш треба –

І в височінь душа летить.

 

Під ним і дихається легше,

Й серце прискорює биття,

І б’ється так, немов уперше

Відчуло у собі життя.

 

То материнські очі ніжні,

Що випромінюють любов,

Пробачать помилки колишні

І стануть лагідними знов.

 

Ці очі пам’ять не забуде,

Куди б життя не занесло,

І завжди згадувати буде

І їх блакить, і їх тепло.

 

А друга смуга – то пшениця,

Що дозріває у жнива,

Золотом сонця колоситься

Й шепоче з вітром, мов жива.

 

То соняшників цвіт рум’яних,

Що вкрили степові поля,

Немов в обіймах полум’яних

Палає влітку вся земля.

 

То праці тяжкої години

Біля тієї рідної землі,

То щира усмішка людини,

Що українцем звуть її.

 

Мов сама доля фарби взяла,

І що не знайдеш у словах,

Навіки пензлем змалювала

У двох звичайних кольорах.

"Україні присвячується"

Її свіжу і ніжну красу

Я назавжди у серці залишу,

Крізь життя я її пронесу,

Бо не знайду таку я ще іншу.

 

Полум’яні барвисті світанки

Я душею поглину навіки,

І росою окроплені ранки,

І гаї, і озера, і ріки.

 

Таємничу розмову лісів

Я у шелесті листя відчую

Й колискової тихої спів

Вітру в полі пшеничнім почую.

 

Озирнувшись, побачу довкола

Дні, прибрані калиновим цвітом,

І вдихну вечори з матіоли,

І зігріюсь ночей оксамитом.

 

Мов цілющий нектар, увіп’ю

Кришталеві джерела прозорі,

І вінок з її квітів зів’ю,

І вплету в нього яснії зорі.

 

Із дощів її візьму краплини

У пелюстки піонії чисті

Й нанизаю, неначе перлини,

В діамантово-срібнім намисті.

 

Я на шлях у життя простелю

Зі степів її трави шовкові,

І блакитним струмком розіллю

Соковиті стежки барвінкові.

 

І куди лиш по ним побіжу,

І чужини які мене зваблять,

Наче дар, у душі збережу

Про красу її вічную пам’ять.

 

На країни ж бо щедра земля,

Та вона на землі лиш єдина,

Синьоока красуня моя

З мелодійним ім’ям – Україна.

"Хто ми такі?"

Хто ми такі? Яке у нас коріння?

Яким шляхом блукали увесь час?

Чи будуть здатні нові покоління

В майбутньому згадати нас?

 

В якій країні ми живемо?

Чи маємо історію нам рідної землі?

І що ми для нащадків збережемо?

Чи є у нас майбутнє взагалі?

 

Чи є в нас гордість, слава і свобода?

Чи є вогонь відваги, що в душі горить?

Чи є у нас чарівна та природа,

Що серце божевільно від неї тріпотить?

 

Чи є у нас собори стародавні,

Що захищають свій народ від лихоліть?

Чи є культура і традиції ті славні,

Що надійшли до нас крізь сивину століть?

 

Чи є в нас честь і віра, що за неї

Великі прадіди у битві полягли?

Чи не даремно крові пролили своєї,

Щоб у країні вільній діти їх жили?

 

Чи є в нас мова власна солов’їна?

Чи має наша нація ім’я?

Чи є у нас держава, що зветься Україна?

Чи є козацька дружняя сім’я?

 

Чи є в нас пісня, що рікою ллється?

Чи є в народу нашого душа?

Чи маємо це все, чи лиш здається?

Чи то лиш тільки мрія є чужа?

 

Та ні, не мрія то і не омана,

То є благословення, що послане з небес,

То є країна наша – рідна і бажана,

Одне з найдивовижніших чудес.

 

Ми маємо усе, та не навчилися любити,

У нас все є, однак не здатні цінувать,

Ми звикли завжди чогось іншого хотіти,

А те, що біля нас – не помічать.

 

Все те, що ми отримали у спадок,

Ми завжди боїмося визнавать,

І що народу ми великого нащадок,

Усе частіше стали забувать.

 

Що є в нас мова і культура власна,

Традиції є власні вікові,

І що ми – нація велична і прекрасна,

Соромимось зізнатися собі.

 

Ми звикли по чужим законам жити,

Чужі надбання звили поважать,

І як нам в інших шану заслужити,

Коли себе ще не навчились шанувать?

 

І як збираємось ми далі жити?

Який зоставимо позаду себе путь?

І що ми зможемо онукам залишити,

Коли настане час у вічність зазирнуть?

 

Так хто ж ми є? Чи довго доведеться

Собі таке питання задавать?

Чи, може, хтось нарешті схаменеться,

Щоб відповідь почати вже шукать? 

"Про неї" (це моя перша спроба українською мовою)

Її волосся золотим колоссям в’ється,

Її характер – грози навесні,

Джерельною водою пісня її ллється,

А сльози в неї – то дощі рясні.

 

Очі її синіють волошками у житі,

Вночі сузір’ями виблискують вони,

Її любов горить у маках цвіті

І полум’ям запалює дерева восени.

 

У неї гнів – бурхливе Чорне море,

Безмежний, мов простори степові,

Низьким гулом трембіт лунає її горе,

Карпатських гір торкає вершини вікові.

 

У неї сміх – дзвінкий пташиний гомін,

Радість веселкою у небі мерехтить,

А туга – то печальний вітру стогін,

Що в полі стрімголов собі летить.

 

Її душа – собори стародавні,

Серце навіки в Києві лежить,

Де квітнуть вздовж алей каштани славні

І де Богдану пам’ятник стоїть.

 

І як її таку нам не любити,

Єдину, неповторну, чарівну,

Країну, де нам честь випала жити,

Для нас на цілім світі лиш одну.

"Две розы"

Шипами острыми и гибкими стеблями,

Словно в единой песне отчаянно слились,

Две розы – красная и белая, как будто лед и пламя,

Между собою тесно вдвоем переплелись.

 

И красным жаром лепестки пылая,

Касаются жемчужной чистоты,

И остывает пламя, как будто не желая

Обжечь невинность белоснежной красоты.

 

Любовь и страсть кружатся в танце диком

И связь эту вовек не разорвать,

Где меркнет власть пред хрупким ликом,

И нежности стремится силу дать.

 

Как ночь и день, как запад и восток,

Они так далеки, но неразлучны вечно,

Как свет и тень, законам вопреки,

Друг друга дополняют безупречно.  

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая