Полтавці почали масово скуповувати у крамницях сіль. Експерти вказують: важливий куховарський продукт за останні дні розходиться у п'ять разів швидше, ніж дотепер. В окремих магазинах вона з'являється з великими перебоями, бо нерідко покупці купують від 10 до 20 кг солі. Така ситуація спостерігається не тільки в місті, а й в області. Відповідно, й кількість завезення солі в регіон збільшилася у 8-10 разів.

 Чи є в такої купівельній паніці якісь вагомі підстави ? По місту пройшла чутка, що закрили єдиний в Україні соляний завод і тепер сіль буде дуже дорогою. Як повідомили ЗМІ в Міністерстві економіки України соляні завади в Україні не закривалися і підстав для паніки немає.

До речі, Україна – один з найбільших виробників солі, тут кілька солепромислів: на Донбасі, в Закарпатті і Причерномор'ї. І завод не один. Серед них і найбільше у Європі по добутку кам'яної солі - Державне підприємство об'єднання «Артемсіль». Як повідомили в управлінні сприяння підприємництву сьогодні у Полтаву прийшло два вагони солі саме з цього об'єднання.

Офіційний сайт Полтавської міської ради.

Мінімальні оптово-відпускні та роздрібні ціни на окремі види алкогольних напоїв вітчизняного виробництва, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2008 р. № 957, запровадять 15 листопада ц.р.

Як зазначено в додатку до постанови, мінімальна оптово-відпускна ціна на горілку та лікеро-горілчані вироби становить 58,33 грн. за 1 літр 100%-го спирту, роздрібна – 70 грн. за 1 літр 100% спирту.

Мінімальна оптово-відпускна ціна на спиртні дистиляти та спиртні напої, отримані внаслідок перегонки виноградного вина або вижимок винограду, на коньяк 3 зірки становить 104,17 грн. за 1 літр 100% спирту, оптова – 125 грн., на коньяк 4 зірки – мінімальна оптово-відпускна – 116,67 грн., роздрібна – 140 грн., коньяк 5 зірок – оптово-відпускна – 133,33 грн., роздрібна – 160 грн.

На інші спиртні дистиляти та спиртні напої мінімальна оптово-відпускна ціна становить 104,17 грн. за 1 літр 100% спирту, роздрібна – 125 грн.

Наголошується, що мінімальні оптово-відпускні та роздрібні ціни під час реалізації (продажу) горілки та лікеро-горілчаних виробів, коньяку три, чотири і п`ять зірок та інших спиртних дистилятів і спиртних напоїв, отриманих внаслідок перегонки виноградного вина або вижимок винограду, різного вмісту спирту в тарі різної місткості визначається як добуток відповідних затверджених мінімальних цін, міцності за об`ємом (у відсотках) і місткості тари (у літрах), розділене на 100 відсотків.

УНІАН.

Спостерігаючи останніми місяцями за валютними перегонами, кардинально протилежними думками та порадами експертів, амбівалентною поведінкою НБУ та за стадними шараханнями "щасливих" власників вільної гривні й інвалюти, виникає бажання внести у це все трохи аналізу та розсудливості.

Не називатиму себе експертом, бо від цього почесного звання, що лунає тепер звідусіль, мене вже нудить. Скажімо так: це погляд зваженої, добре освіченої, аналітично мислячої (безпартійної) людини.

Рекомендую до прочитання статтю Сергія Редчиця в "Економічній правді". Стаття велика, але вона відкриває очі на багато речей, що відбуваються зараз в економіці України.

   Починаючи з 1991-го року Україна шукає свій шлях розвитку кидаючись від однієї крайності в іншу. Ми завжди шукали собі друзів серед впливових країн та організацій - Росія, США, НАТО, ЄС, навіть Китай. Але чи були ми справді незалежні, чи були економічно і політично незалежні? Мабуть, що ні...



   Читаючи Збігнева Бзежинського можна виокремити Україну як геополітичний центр, тобто місце де збігаються інтереси кількох геополітичних гравців. Можливо сприймати позицію одного західного політолога, як позицію всього Заходу трохи безглуздо, але ця людина протягом десятків років була і є радником всіх без виключення Президентів США у дипломатичних справах. Отож все-ж таки розмірковування цієї людини треба сприймати як світоглядну доктрину Західної цивілізації та США насамперед.

   В своїй найвідомішій праці "Велика шахова дошка", Збігнев пише про те, що Україна - це єдиний шанс для відродження Росії як великої держави. Аргументуючи цю ідею він наводить факти того, що Україна - великий промисловий, науковий, економічний центр із стратегічними виробництвами які просто відсутні у Росії, а також геополітичний плацдарм з виходом у Азіатський і Європейський регіони, також критично важливим політолог називає ресурсний та людський потенціал України. У разі-ж переходу нашої країни під вплив Москви стає можливим відродження СРСР-2 і перенесення нового геополітичного центру до Польщі. Отож роблячи коротке резюме ми можемо зрозуміти, що з точки зору Заходу ми розглядаємося як "ласий шматок" для Росії, тобто в певному розумінні, як предмет торгу в певній політичній ситуації.

   З точки зору Росії ми розглядаємося через призму неоімперських амбіцій - як частина "своєї" території, що втрачена "чомусь". Тут також велике значення відіграє самобутня ідентифікація - без України Росія не Русь, а лише територія часткового слов'янського впливу. Важливим фактором є те, що критичні промислові і військові виробництва для Росії знаходяться саме в Україні. Зокрема не секрет, що Росія нездатна без України будувати гелікоптери, чи стратегічні ракети. Але особливістю "братерської" політики є те, що українці відтісняються на другий план (стаючи "молодшим братом", але тут питання де була Москва, а де Київ 1000 років тому), починається політика асиміляції і геноциду українців як нації (комплекс національної недозрілості росіян) та відвертий грабунок українських надбань.

   Для Європи ми лише буфер між ними і Азією, що має триматися міцно і не відхилятися в один із боків. Європа може не боятися Росії допоки існує буфер - Україна. Окрім того українці - дешева, кваліфікована і "біла" робоча сила, українські підприємства - постачальники дешевого металу та дешевої електроенергії, що в поєднанні дає можливість європейцям виробляти задешево високотехнологічні товари та продавати їх задорого нам-же. Важливим фактором є транзитний ресурс нашої країни, що є невід'ємною частиною енергетичної інфраструктури ЄС. Не треба бавити себе ілюзією - "Стара Європа" радше прийме Туреччину до себе, аніж Україну. Найнадійнішими друзями можуть виступати нові члени ЄС - особливо Польща та країни Прибалтики, але й тут треба завжди тримати "ніс по вітру".


   В світі не існує самодостатніх держав, але існують держави, що здатні забезпечити себе основними виробничими і життєнеобхідними ресурсами. Причому серед цього списку слід виокремити Японію - країну в якій майже відсутні ресурси, по суті країна на скелях, але тим не менш друга (після США) економіка світу, що змогла за допомогою новітніх технологій забезпечити себе енергоресурсами.


   В сучасному світі проблеми обороноздатності вирішуються шляхом створення надсучасних технологічних озброєнь (Швеція), шляхом створення військових об'єднань і блоків (накшталт НАТО), створенням зброї масового знищення, або створення масового мобілізаційного ресурсу (Швейцарія). При цьому всьому усі сусідні з нами держави (окрім Молдови) так чи інакше але обрали один із цих шляхіів розвитку, Україна-ж залишилася фактично беззахисною на роздоріжжі.

   Культурна самоідентифікація та культурна незалежність - є одним із головних пріорітетів розвитку сучасної сильної держави. Найяскравіший приклад - Тайвань, Південна Корея, Японія - країни де визначальними стала культурна самоідентифікація та в певному чині націоналізм. Повернувшись до своєї національної культури комуністичний Китай досяг дивовижних результатів в економіці, такий-же фактор присутній і в успіху США, коли навіть розрізнені здавалося-б культури були об'єднані у одній нації - американській. Ви спитайте у американця хто найкраща нація - він відповість, що американці, при цьому він "нагне" будь-якого друга і союзника в цьому плані. Успішна держава сьогодні - це держава національного егоїзму, держава де нація усвідомлює себе кращою за інші нації й таким чином формує сама собі стимул до лідерства, що призводить до процвітання. Без культурної самоідентифікації ми ніщо.



   Найбільш успішні економіки світу сформували свої сильні фінансові системи - системи завдяки яким державі забезпечується стабільність, а економіці запаси фінансових ресурсів на "чорний день". Окрім того могутня фінансова система у глобалізованому світі відіграє роль важеля на зовнішню політику. По суті успішно існують три моделі: американська, японська, німецька. Також деякі дослідники виділяють корейську, китайську та інші - але по факту всі інші фінансові моделі є лише продовженням основних. Суть фінансових систем трьох типів у слідуючому: модель США - це модель в якій нація володіє всіма великими корпораціями, оскільки розвиток фондових бірж надає можливість простим американцям купувати акції національних компаній, інвестуючи американські гроші в американську економіку.
Німецька модель - робітники мають беспрецендентні важелі контролі на підприємства через профспілки, оскільки роль працівника в фінансовій системі вважаються однією з ключових та закріплена законом. Японська модель - всі великі компанії взаємопов'язані між собою, у разі виникнення фінансових негараздів вся економіка миттєво реагує на кризу і ліквідовує її.


   Інноваційна економіка - фактор успіху останніх 30 років. Саме завдяки такому типу економік з'явилися успішні "тигри" - Ірландія, Тайвань, Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, а також великі світові держави - Німеччина, Японія. Створення умов для розвитку нових технологій - це пріоритет для будь-якої успішної держави. На сьогоднішній день цінність нематеріальних активів більша за цінність матеріальних. Держави, що виробляють стають другорядними, а держави що думають стають лідерами.

  ДАЛІ БУДЕ
  

Будьте реалістами – вимагайте неможливого.
(Написано на стінах Сорбонни у травні 1968-го року).

"Неможливо закохатися у зростання промислового виробництва"

В середині 60-х років минулого сторіччя геополітична система, створена після світової війни країнами-переможницями, досягла найвищого етапу свого розвитку. Капіталістичні Північна Америка та Західна Європа, з одного боку, та соціалістична Східна Європа, з іншого, хоч і знаходились у стані політичного протистояння – холодної війни – проте гарячих конфліктів між ними не було.

В економічному плані обидві сторони повоєнної системи почували себе теж досить комфортно. Виробництво, зруйноване війною, було відбудоване і запрацювало на повну силу. Як Західна, так і Східна Європа вступили у фазу стабільного економічного зростання.

Головні соціальні проблеми – зайнятість, житло, пенсійне забезпечення – в основному були вирішені як на Заході, так і на Сході. Здавалося, що ситому (у порівнянні з післявоєнними роками) існуванню обох блоків, принаймні з середини, ніщо не загрожує.

Але економічне зростання та мирне співіснування двох блоків мало й інші наслідки. І на Сході, і на Заході з’явилася інтелігенція, яка виросла кількісно і якісно за рахунок "нижчих" прошарків і "дітей війни" – хлопців і дівчат, які народилися і виросли під час і одразу після Другої світової.

Окрім того, економічне зростання призвело до значного соціального розшарування: на Сході – між партійною номенклатурою і робітниками, а на Заході – між капіталом і найманими працівниками.

До всього слід додати, що існував ще й "третій світ" – країни Азії, Африки і Латинської Америки, експлуатація яких, власне, й забезпечувала комфортне існування перших двох світів, тобто США, СРСР, країн соцтабору та Західної Європи.

Соціальні протиріччя у зовні стабільній глобальній системі наростали і 1968-го світовий порядок захитався. Не через військове зіткнення двох блоків, а вибухнув з середини. Знаковими подіями тих часів стали Червоний травень у капіталістичній Франції та Празька весна у соціалістичній Чехословаччині.

Загалом ті події, які відбувалися не лише у формі масових демонстрацій, але й у формі створення нових текстів, музичних експериментів, дискусій у клубах, навіть у формуванні революційних органів влади, прокотилися всіма країнами північної півкулі – від Японії до Америки, торкнувшись й України, і наочно спростували всі тези лекцій з історії КПРС та опусів буржуазних соціологів.

Це справді була Велика Революція, яка у 68-му не повалила ні західний капіталізм, ні східний соціалізм, але поклала початок зміні Системи. Сьогодні Система ще не подолана, але вона вже інакша. І 68-й рік показав, що з нею треба боротися. І показав, як з нею треба боротися.

Make love not war

У 60-х роках повоєнне покоління увійшло до самостійного життя. Але це покоління не захотіло жити так, як їх батьки. У комфорті, який базувався на домінуючих суспільних і моральних законах, це покоління побачило фальш. І слідом за апостолом Павлом поставило Любов вище Закону.

Американська молодь не захотіла вбивати в’єтнамців заради забаганок своїх президентів та інтересів великого капіталу і масово спалювала повістки на війну, яку якраз тоді США розв’язали у Індокитаї. 68-го року у Чикаго, де відбувався з’їзд правлячої на той час Демократичної партії, зібралися сотні тисяч студентів для того, щоб вимагати припинення війни у В’єтнамі.

Влада вчинила тоді так само, як влада тоталітарної СРСР у Празі чи Гданську. Демонстрацію студентів розстріляли війська Національної гвардії США.

1971-го у місті Кент студентки місцевого університету вкладали у стволи рушниць солдатів Національної гвардії червоні гвоздики як знак миру і любові. У відповідь – знову кулі.

Американські шестидесятники не змогли змінити зовнішній світ, але внутрішньо вони вже стали іншими. Вони не могли жити у світі доброчесних буржуа і пішли у громади хіпі, де панували вільне кохання і ЛСД, де любов до ближнього була вище за культ споживання і наживи.

Своєрідними маніфестами цих людей стали мюзикл "Волосся" та роман Кізі "Політ над гніздом зозулі". Наскільки широким був рух цих нових людей в Америці, свідчить рок-фестиваль у Вудстоці, де грали нову музику – рок, який з’явився у 60-х, і на який прийшло близько 400 тисяч народу.
 

Загалом рок нерозривно пов’язаний з 68-м роком. Тоді на демонстраціях у Парижі студенти співали антивоєнні пісні Beatles і Rolling stones, які згодом, на початку 2000-х, адміністрація президента Буша-молодшого рекомендувала американським радіостанціям не транслювати в ефір.

Згодом мода на хіпі пройшла, американські шестидесятники у своїй більшості влилися до лав американських буржуа, але Америка вже змінилася. Потужний рух за громадянські права на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, попри вбивство свого лідера, змусив владу США законодавчо гарантувати права чорношкірих американців.

Цей рух за права підірвав поліцейські основи північноамериканської держави і 1975-го року США вивела свої війська з В’єтнаму. Цей рух змусив американську владу поважно ставитись до своїх білих і чорних співгромадян.

Втім, за періодом лібералізації в Америці настав період реакції (консервативної революції) і за консервативного президента Буша громадянські права американців знову були обмежені "Патріотичним актом".

Вашингтон розв’язав військові дії у Афганістані та Іраку. Але багатотисячні маніфестації проти війни, поразка консерваторів на виборах у Конгрес та очікувана їх поразка на цьогорічних президентських виборах, свідчать про незворотність процесів, започаткованих у 60-ті.

Початок 68-го року

Вибух 68-го року не з’явився на пустому місці, його наближали "хрущовська відлига" та повстання в Угорщині 1956-го року – для східних країн – та революція на Кубі і війна у В’єтнамі – для західних. У жовтні 1967-го року в Болівії гине культовий революціонер Ернесто Че Гевара і акція французьких студентів 9 листопада того ж року, під час якої вимагали реформи вищої освіти, переросла у мітинг пам’яті Че.

Студенти скандували: "Че – герой, буржуазія – лайно".

Загалом революційні події 68-го року у західних країнах, хоч і були спричинені внутрішніми соціальними протиріччями, завжди підживлювалися подіями у країнах третього світу. Так, студенти Нантера, які захопили 22 березня 68-го адміністративний корпус університету з вимогами змін у навчальних курсах, вимагали також звільнити своїх товаришів, заарештованих за погром приміщення американської компанії, який ті вчинили на знак протесту проти в’єтнамської війни.

"Головне, щоб вас обурювала будь-яка несправедливість, яка відбувається у світі", – написав Че Гевара у прощальному листі своїм дітям. І ці слова сприйняли його революційні "діти" – люди 68-го.

Та й взагалі 68-й рік почався в Азії. У січні таїландські студенти, які називали себе "жовтими тиграми", повалили проамериканську військову диктатуру. Потім настала черга соціалістичного табору і на початку 68-го, всупереч позиції Брєжнєва, компартія Чехословаччини змінює свого керівника сталініста Новотного на реформатора Дубчека. І ЦК КПЧ ухвалює "Програму дій", згідно якої скасовується цензура і легалізуються політичні клуби.

Потім прийшов час Заходу. І у березні учні паризької Сорбонни протестують проти заборони студенткам відвідувати вночі в гуртожитках студентів та вимагають студентського самоврядування.

З травня події розгортаються з шаленою швидкістю. Вимоги революціонерів з часткових і досить обережних стають загальними і радикальними. До студентів долучаються робітники та інтелігенція. На вулицях Парижа, Праги, Риму – сотні тисяч людей. Здавалося, і капіталізму, і соціалізму – кінець.

Паралелі між подіями 68-го року на Заході і Сході не лише зовнішні. Вони глибинні. Людей на бульвар Сен-Мішель та на Вацлавську площу не могли вивести часткові вимоги, які висунули на початку 68-го студенти, наскільки б серйозними чи кумедними ці вимоги не були.

Людей вивели соціальні причини.

З’явилися цілі соціальні групи, серед них нова інтелігенція та робітники, які не бажали бути соціальними аутсайдерами і захотіли повалити владу соціальних фаворитів – буржуазії на Заході та її аналога на Сході – партійної бюрократії.

І на Сході, і на Заході революціонери 68-го виступали проти авторитарних режимів. У Чехословаччині і Польщі вони хотіли побороти монополію компартій на владу, а у Франції – диктаторський режим президента Де Голля, який внаслідок конституційних змін на початку 60-х добився для себе практично імператорських повноважень.

А найголовніше, і на Заході, і на Сході люди хотіли ПРАВДИ, зрозумівши гнилість і капіталістичної і соціалістичної системи.

Паралелі між Сходом і Заходом у 68-му році доповнюються тим, що до виступів польських студентів у Кракові, Гданську, Варшаві спонукав приклад французьких колег, а у Празі демонстранти скандували: "Дучке – Дубчек!"– (Дучке – лідер німецьких студентів 68-го року, які виступили проти глобального капіталізму).

Характерно, що революційні виступи 68-го року і на Сході, і на Заході, відбувалися на фоні економічного підйому. Рівень життя протестуючих був відносно високим. Образно кажучи, паризькі студенти паркували свої Пежо біля Сорбонни, діставали з багажників червоні прапори і портрети Че Гевари, і йшли на барикади.

Справді, революції відбувають на там, де є, за висловом класика, "знедолення мас", а там, де революційні соціальні групи вважають себе готовими і рішучими для того, аби змінити суспільний лад.

Ще один момент, який варто відзначити. Французи почали бунтувати без "керівної і спрямовуючої" ролі компартії, навіть всупереч позиції керівництва ФКП, яке закликало співгромадян не підтримувати акції протесту.

Коли у Франції у травні розпочався загальний страйк (страйкували 10 мільйонів французів, тобто третина працюючих), комуністи змушені були підтримати робітників, але вони ж, тобто ФКП, наприкінці травня і здали страйковий рух, задовольнившись підвищенням зарплат, яке обіцяли працедавці. Практично ФКП сприяло затуханню революційного руху.

Взагалі, жодна партія не могла тоді контролювати народний рух. Жодна партія не могла очолити комітети робітничого, студентського і селянського самоврядування, які на короткий час у травні 68-го взяли владу на місцях у Франції.

Це був громадянський, а від того грізний і величний рух.

Борючись проти капіталізму, його учасники водночас скептично ставились до радянського соціалізму. Так, наприклад, студентський окупаційний комітет Сорбонни (там переважали анархісти і ситуаціоністи) послав до Політбюро ЦК КПРС такого листа: "Тремтіть, бюрократи! Скоро міжнародна влада робітничих Рад вимете вас із-за столів! Людство знайде щастя лиш тоді, коли останнього бюрократа буде повішено на кишках останнього капіталіста!

Хай живе боротьба кронштадтських матросів проти Троїцького і Леніна! Хай живе повстання Рад Будапешта 1956 року! Геть державу! Хай живе революційний марксизм! Окупаційний комітет автономної народної Сорбонни!".

Кінець 68-го року

В Кремлі та на Єлисейських полях почали готуватися до збройного придушення Революції. Брєжнєв збирає лідерів країн Варшавського договору, а Де Голль 29 травня відлітає до Німеччини, де веде переговори з командуванням французьких окупаційних військ про їх участь у "наведенні ладу" у Франції.

21 серпня війська п’яти соціалістичних країн окупують Чехословаччину. Захід, в тому числі й ліва інтелігенція Заходу, протестує проти придушення Празької весни.

А французькі війська, які базувалися в Німеччині, так і не повернули зброю проти своїх співвітчизників. Втім, тон Де Голля після його візиту до Німеччини став іншим. Замість розгубленого старигана, у якого влада вже практично випала з рук, 30 травня французи знову побачили твердого диктатора. Він оголошує про розпуск Національних Зборів і руками поліції знищує робітничий контроль на заводах "Рено".

Почався сезон відпусток і студентських канікул. Влітку 68-го голлісти виграють позачергові парламентські вибори.

Революцію у Чехословаччині було придушено, а у Франції вона захлинулася.

Наслідки 68-го року

Але, не дивлячись на ці поразки, 68-й рік започаткував зміни і у Східній, і у Західній Європі.

Празька весна стала прообразом оксамитових революцій у Східній Європі кінця 80-х – початку 90-х. А паризький Червоний травень став каталізатором процесів, за якими після консервативних урядів прийшли уряди соціалістичні.

Насправді, завдяки 68-му року, маємо Європу з соціальними пріоритетами, з соціальними принципами. І навіть консервативні уряди не можуть змінити цей стан речей. Вони розуміють, що будь-який крок праворуч в плані зміни системи оподаткування, соціальних гарантій та програм, будь-які порушення громадянських прав викличуть у Європі масові протести на кшталт протестів антиглобалістів у першій половині 2000-х, які журналісти назвали "новим 68-м роком".

Долі людей 68-го року в Європі склалися по-різному. Після затухання Революції частина ("Brigatte rosso" в Італії, "Rote armee fraczion" в Німеччині та "Action direct" у Франції) повели терористичну боротьбу з своїми режимами.

Частина влилася у політику, приєднавшись до лівого табору (люди 68-го заснували французьку газету "Liberation", у Німеччині створили Партію зелених, яка присутня у Бундестазі, а її лідери, як Йошка Фішер, час від часу займають міністерські пости, лідер паризьких студентів Кон-Бендіт зараз є депутатом Європарламенту).

Частина, зневірившись у можливості змінити світ, приєдналися до хіпі або до інших подібних рухів. А ще одна частина перетворилася з "нових лівих" на "нових правих", як французький філософ Андре Глюксман, який, проте, постійно повторює, що 68-й рік був вимогою ПРАВДИ.

Де Голль вже 69-го року вирішив збільшити свої й без того надзвичайні повноваження за допомогою референдуму. Цей референдум він програв, хоча всі попередні "волевиявлення" давали йому незмінну підтримку.

Після цієї поразки він подав у відставку, а за рік помер. Соціалістичний президент Франції Міттеран за власною ініціативою скасував імператорські прерогативи президентської влади і 1982-го року провів реформу місцевого самоврядування. Новий консервативний президент Франції Саркозі заявив, що його завданням є ліквідація наслідків 68-го року, але, здається, йому на вдасться повернути течію суспільного життя назад.

Дубчек після того, як його зняли з усіх постів та виключили з партії, працював простим робітником, поки оксамитова революція 1989-го року не повернула його на посаду голови Федеральних Зборів Чехословаччини.

Загалом 68-й рік став явищем не лише у суспільному житті планети. Він став і культурним явищем. Свої сліди 68-й рік залишив і у кіно (окрім фільмів Формана – фільми Жана-Люка Годара і Паоло Пазоліні), і у філософії (люди 68-го тоді зачитувалися досить складними для розуміння пересічної людини працями неомарксиста Герберта Маркузе "Ерос і цивілізація" та "Одновимірна людина", а сам Жан-Поль Сартр йшов у перших лавах демонстрацій паризьких студентів).

Взагалі французька молодь розуміла свою участь у протестних акціях як "джазовий концерт на барикадах". Революція – акт мистецтва, який має приносити задоволення.

68-й рік приніс значні зміни і у системі освіти. Влада змушена була прийняти студентське самоврядування. Поширився підхід, що викладач – не істина в останній інстанції, а колега студента, який ділиться з ним своїми знаннями, водночас беручи від свого vis--vis свою порцію знань.

До речі, у травні 68-го у Сорбонні були організовані "паралельні курси", де лекції читали запрошені студентами спеціалісти з не університетського і, навіть, неакадемічного середовища, а то й самі студенти, які згодом стали відомі як визнані філософи.

68-й рік і Україна

68-й рік не оминув і терени СРСР. Тут, звичайно, не було масових демонстрацій, але вже те, що невелика група людей вийшла на Червону площу в Москві протестувати проти радянської окупації Чехословаччини, знехтувавши небезпекою репресій, говорить саме за себе.

Радянським Союзом, починаючи з середини 60-х, шириться рух дисидентів. В Києві цей рух виявляється у створенні нових, незвичних до того текстів, у виданні "Українського вісника", у колективних листах правозахисників з протестом проти політичних репресій, зрештою, в українському "поетичному кіно".

Зате потім, з початком 90-х і 2000-х, студентське голодування на граніті, "Україна без Кучми", яка вимагала скасування президентського авторитаризму Кучми, як і "Червоний травень" – президентського авторитаризму Де Голля, помаранчеві події, живо нагадали 68-й рік.

Зрештою, якщо в Україні діють ті ж самі соціальні причини, які виштовхнули людей на площі у 68-му, та ж соціальна прірва між класами і то й же авторитаризм, тепер вже ющенківського президентства, слід чекати нової революційної хвилі.

Хвилі, яка, як і в 68-му році тисячними голосами повторювала за Ленноном: "All you need is love". Чесної хвилі, яка заради любові, правди і свободи готова пожертвувати власною кар’єрою і благополуччям. Адже мотивація до Революції і палкого кохання – одна й та ж.

І насамкінець – кілька гасел, написаних студентами 68-го року на стінах Сорбонни:

ЗАБОРОНЕНО ЗАБОРОНЯТИ.
БУДЬТЕ РЕАЛІСТАМИ – ВИМАГАЙТЕ НЕМОЖЛИВОГО.
ЗАБУДЬ ВСЕ, ЧОМУ ТЕБЕ ВЧИЛИ – ПОЧНИ МРІЯТИ.
НЕМОЖЛИВО ЗАКОХАТИСЯ У ЗРОСТАННЯ ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА.
КОРДОНИ – ЦЕ РЕПРЕСІЇ.
ВСЕ ДОБРЕ: ДВІЧИ ПО ДВА ВЖЕ НЕ ЧОТИРИ.
СТРУКТУРИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ, А НЕ ЛЮДИ ДЛЯ СТРУКТУР.
І найголовніше: РЕВОЛЮЦІЯ ПОВИННА ВІДБУТИСЯ ДО ТОГО, ЯК ВОНА СТАНЕ РЕАЛЬНІСТЮ.

Володимир Чемерис, для УП.

18 апреля в 15.00 возле одного из самых дорогих продовольственных магазинов Николаева, больше известного в народе как «сотка», собрались женщины-активистки Ленинского района областного центра.

В руках женщины держали кастрюли, ложки, половники. Спустя некоторое время немногочисленная, но шумная, колона двинулась по пешеходной улице Советской, к Каштановому скверу. Участницы барабанили по дну кастрюль, таким образом, они выражали свой протест против резкого повышения цен на лекарства, продукты питания, коммунальные услуги.

«Европейским ценам – европейские зарплаты и пенсии!» - такое требование читалось в слаженной барабанной дроби участниц «кастрюльного бунта».

Скандальная «прогрессивная» социалистка и депутат Николаевского облсовета Татьяна Шмакова призвала николаевцев перекрывать дороги, останавливать движение транспорта, как это делают сейчас в Будапеште. «Мы заставим их с нами считаться!- сказала она.

В результате участницы митинга против повышения цен приняли письмо, обращённое к Президенту Украины, нардепам и Премьер-министру, в котором требовали остановить рост цен.

Джерело: "Майдан".

За минулий місяць ціна на хліб, що має найбільший попит, значно зросла. На сьогодні середня ціна хліба з борошна пшеничного І сорту 3 грн. 4 коп., тоді як станом на 20 серпня вона становила 2 грн. 91 коп. Як повідомили Новинам Полтавщини в Інспекції з контролю за цінами в Полтавській області, цей хліб подорожчав на 2,7%. Зросла ціна й на житньо-пшеничний. Нині середня його вартість становить 2 грн. 91 коп. (тоді як станом на 20 серпня така хлібина коштувала 2 грн. 85 коп.). На чотири копійки більше тепер доведеться платити й за хліб з пшеничного борошна вищого ґатунку. Сьогодні середня ціна однієї буханки – 3 грн. 44 коп. (раніше – 3 грн. 40 коп.).

Майдан.

Я щиро витримав дві доби мовчанки.

Володимир Омелян

Я щиро витримав дві доби мовчанки.
Щоб не «розганяти паніку», не «критикувати, коли важко». Більше того, підготували перелік порад, що слід зробити.

Наскільки наївно було очікувати від комедіанта, що він стане гідним Президентом, настільки ж наївно очікувати, що в часи кризи він стане іншим і ми отримаємо нехай не найвеличнішого світового лідера, а бодай лідера в національних масштабах.

Я не буду коментувати дикі ляпи з забороною авіаційного сполучення, коли авіакомпанії планували свою діяльність з фб-повідомлення і десятки тисяч українців досі за кордоном в дикому шоці. Сподіваюся лише, що Уряд нарешті зрозуміє важливість української авіації. І все ж реально допоможе власним співвітчизникам, а не буде повторювати, що вони самі винні.

Я не буду коментувати голосні звіти і позитивну статистику медицини, відсутність тестів, приладів для штучної вентиляції легень, масок і антисептиків. Просто сумно констатую, що до епідемії ми не готові. Вона вже давно почалася, але ще, дякувати Богу, не сягла масштабів Китаю, Італії чи Іспанії. Але наївний той, хто думає, що нас це омине. Через два тижні максимум ми мусимо бути готові до коронавірусного цунамі.

Я хочу коротко сказати про економіку.
Ми ще не зрозуміли, що ми опинилися в абсолютно іншій реальності. Світова економіка переживає гігантські трансформації в ці місяці. Ми до них - не готові.
Найгірше, що це досі не розуміє керівництво держави.
Коронавірус зачепить 50-80 % населення. Більшість з них короткостроково втратить працездатність через хворобу. Будуть смерті.
Карантин, вимушені відпустки завдадуть суттєвого удару по й так слабкій економіці, яку знищили за останній квартал 2019 року.
Якби у Зеленського був план чи програма всередині 2019 року - зараз би можна було би її викинути на смітник і треба було би писати заново.
Але не було тоді - немає й зараз.
Наша економіка - експортоорієнтована. Оскільки зовнішні ринки закриваються, це відчує кожен.
Заробітчани повертаються додому і, відповідно, переказів від них вже годі чекати. А про робочі місця для них в Україні влада не подбала - економіку зелені, знову нагадаю, вбили ще в 2019.
В першу чергу - невідкладної допомоги потребує сфера охорони здоров’я, промисловість, експортні підприємства, авіація і туризм. Ще би на освіту гроші передбачити, щоб дурні до влади не потрапляли. І Армію не забути.
Якщо ми сьогодні не допоможемо малому і середньому бізнесу - завтра в фонд зайнятості постукають сотні тисяч безробітних. Бо карантин, давайте говорити правду, не до 3 квітня. Якщо пощастить - то пік спаде влітку і економіка з осені почне кволо відроджуватися. І допомагати треба не ефемерними непрацюючими кредитам «5-7-9», а податковими канікулами на 3-6 місяців, щоб у бізнесу був стимул не банкрутувати, а вижити. Гривня має мати прогнозований курс, а не дикі стрибки в одну чи іншу сторону і уряд запевняє, що це все нормально. У Президента, Уряду, парламенту має бути чіткий план дій. І цей план дій треба нарешті навчитися виконувати, а не просто обіцяти.

Зелені наче розуміють важливість кредиту МВФ, але одночасно своєю безпорадністю, навіть без інструкцій Москви, продовжують штовхати Україну в прірву.
Зустріч Зеленського з олігархами і великим бізнесом - просто епічна. Я думаю, не один з них в шоці.
«Вовина» тисяча - не допоможе і не стане «Юліною», бо так буває лише раз.
Людям треба вижити, вони хочуть знати, що держава їх друг і партнер, а не гопник із сусіднього двору.
Парламент може проголосувати все, що завгодно - робити це нікому!
Половина уряду - досі вакансії, причому ключових міністерств.
Бачення - немає, розуміння - немає, досвіду - немає. Найгірше, навіть бажання вже немає.

Як каже Зеленський: «якщо Ви без роботи через кризу і молоді - кохайтеся і народжуйте дітей». А його міністр Ємець підхоплює: «а всі пенсіонери - помруть».

 

Спостерігаючи останніми місяцями за валютними перегонами, кардинально протилежними думками та порадами експертів, амбівалентною поведінкою НБУ та за стадними шараханнями "щасливих" власників вільної гривні й інвалюти, виникає бажання внести у це все трохи аналізу та розсудливості.

Не називатиму себе експертом, бо від цього почесного звання, що лунає тепер звідусіль, мене вже нудить. Скажімо так: це погляд зваженої, добре освіченої, аналітично мислячої (безпартійної) людини.

Рекомендую до прочитання статтю Сергія Редчиця в "Економічній правді". Стаття велика, але вона відкриває очі на багато речей, що відбуваються зараз в економіці України.