хочу сюди!
 

Славушка

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «русь»

Страна Моксель

В Смоленске вышла «Страна Моксель» — книга Владимира Белинского об истории Московского государства. В ней автор развенчивает ряд мифов российской истории и ставит под сомнение многие, казалось бы, общеизвестные факты.

«Страна Моксель» появилась в Интернете в виде цикла статей довольно давно. Но собранные воедино эти публикации стали книгой лишь в нынешнем году. В «Стране Моксель» изложена история Московского государства за 320 лет: с момента его появления и до конца правления Федора Ивановича (1598 г.). Автор подробно рассмотрел вопросы происхождения великорусского этноса, возникновения Москвы и Московского княжества, его взаимодействия с Золотой Ордой, Крымским и Казанским ханствами.

Следует заметить, что ряд изложенных в книге фактов перекликается с положениями, озвученными в книге белорусского автора Михаила Голденкова «Русь – другая история». Главный тезис, объединяющий эти два издания: история России – это один большой миф.

Тяжела ты, шапка Мономаха!

Миф о том, что Московское государство является преемником Киевской Руси, разбивается, как только начинаешь более внимательно анализировать исторические факты. «Как ни покажется читателю странным, но история великороссов не имеет никакого отношения к землям Киевской Руси, — пишет автор. — Их история начинается с так называемой «залешанской земли» и с Московии, которые никогда не были Киевской Русью. Даже профессора Московского университета С.М. Соловьев и В.О. Ключевский признали: да, Русь в старину была, но великороссы, как народ, появились лишь в XV—XVII веках, хотя такими признаниями они фактически разрушили миф о праве великороссов на «собирание земель русских»!».

Владимир Белинский высказывает большое сомнение в том, что Иван III (истинный основатель Московского государства) «хоть в малой мере руководствовался идеей возрождения былого единства эпохи Киевской Руси, когда начинал на исходе XV века экспансию в сторону белорусских, украинских — или хотя бы даже и новгородских — земель».

«Разве ближайшее окружение Ивана III (правил в 1462—1505 гг.), его сына Василия III (1505-1533) и внука Ивана IV (1533—1584), превращая своего небольшое княжество в мощное государство, действительно верило в то, что они возрождают или продолжают славу Киева? — задается вопросом автор. — Думаю, ответ ясен: не верило и верить не могло. Вообще странно, как современные исследователи могут предполагать, что московиты из воинской правящей касты времен Ивана III или Ивана IV осознавали себя наследниками киевской верхушки».

Развеивает автор и миф о знаменитой короне московских царей — так называемой «шапке Мономаха», известной с тех времен. По мнению автора, никакого отношения к киевскому князю Владимиру Мономаху она не имеет. «Ее сделали в 1330-е годы для хана Золотой Орды (скорее всего, для Узбека). А в конце XV века шапку «переименовали», точнее, перекрестили, добавив к ней крест и выписав новый «сертификат» — придуманную легенду, связавшую корону с императором Константином Мономахом», — уточняет историк.

А было ли татаро-монгольское иго?

«Скажем теперь несколько слов о мифе про «татарское иго». Как я уже отметил, московских политиков не мучила ностальгия по древнему Киеву. Но, как свидетельствует богатая документация об отношениях между Московией и ее татарскими союзниками, они еще меньше сознавали свою экспансию в степь как осуществление исконной национальной и религиозной борьбы против татарского господства», — пишет Белинский.

Внимательное чтение дипломатической переписки — а иной раз даже патриотических московских придворных летописей — открывает достойные удивления свидетельства того, насколько тесными и прагматичными были отношения между московскими и татарскими политиками.

«Собственно, трудно себе представить, чтобы они могли быть иными, ведь именно тесный и прочный политический союз между московитами и татарами (между Ивановым отцом Василием II и ханом Улу Мехметом) в значительной степени обусловил победу Москвы в гражданской войне XV века. В которой, кстати говоря, противниками Василия были его православные двоюродные братья.

В следующем поколении самым близким иноземным союзником Ивана III был крымский хан Менгли-Гирей (правил в 1466—1513 гг.). Союз этот был тесным и взаимовыгодным — что, между прочим, сделало возможным завоевание Новгорода и Пскова. Более того, Иван IV никогда бы не завоевал Казань и Астрахань без тесного сотрудничества со своими давними татарскими союзниками — ногайцами», — пишет автор.

С обоими исламскими союзниками Москва обменивалась бесчисленными посольствами, жестами доброй воли и символическими дарами: например, конями для хаджа в Мекку или пресловутой шапкой Узбека (Мономаха). Московские политики продавали татарам-мусульманам христиан в рабство, роднились с их княжескими домами. Вот так в действительности обстоит дело с вымышленным «татарским игом», — заключает автор.

Он также вспоминает о том, что именно славянские полки литвинов (предков белорусов) и украинцев в 1362 году разгромили монголо-татар на Синих Водах: «А московские правители еще 200 лет целовали «болвана» на верность ханам Золотой Орды».

Страна Моксель

Так откуда же возникла Московское княжество и русский (в сегодняшнем понимании этого слова) народ? Известно, что Москва как местность, согласно российским источникам, впервые упоминается в 1147 году. Однако, что удивительно, великороссов как таковых еще не было и в помине, вокруг на тысячи верст жили финские племена.

«Все селения Ростово-Суздальской земли к моменту прихода Рюриковичей с их дружинами были построены и заселены финскими племенами… С появлением Ростово-Суздальского княжества, а позже Московского, эта позабытая Богом земля еще добрых пять сотен лет оставалась захолустьем, страной дикарей, не имевшей возможности тягаться даже с тогдашним разоренным Киевом», — отмечает автор. И заселены те земли были финскими племенами весь, меря, мещера, мокша, мордва, мурома, нарова, пермь, печора, черемисы и т.д. Им в Х-ХIII веках принадлежал весь обширный край от Тулы и Рязани на Север и Восток. В доказательство этому автор приводит многочисленные названия рек, имеющие финское происхождение. Так, окончание «va» (что по-фински значит «вода») имеют Москва-река, Сылва, Косва, Протва, у одной Камы можно насчитать до 20 притоков с подобным окончанием. А название самой Оки – это обрусевшая форма финского «joki», что значит река вообще. «А нам внушают, что Москву основал русский князь Юрий Владимирович «Долгорукий», и что жили в ней великороссы, — замечает Владимир Белинский.

Между тем племя великороссов (или русский народ, как он сегодня называется) появилось только к Х V-XVI веку среди муромы, мери, веси, мокши, мещеры и оттуда, согласно русскому историку Василию Ключевскому, начал «растекаться» все дальше.

«Глядите, как деликатно пишет историк: народ растекается» по территории и «образует «Великороссию», — удивляется Владимир Белинский. — Здесь мы встречаемся с одним из основополагающих мифов российской истории. На самом деле народ вовсе не «тёк», он жесточайшим насилием и разбоем захватывал земли, покорял жившие там племена; уничтожал эти племена либо изгонял с родной земли, навязывал им свою веру и религию, орусачивал их».

Так как же называли тогда будущий народ Московии в XII веке? Автор приводит свидетельства посла короля Франции Людовика IX Виллема де Рубрука, посетившего страны хана Саратака и хана Батыя. В 1253 году Рубрук зафиксировал следующее распределение земель между этими двумя ханами: Саратак владел землями Золотой Орды от Дона до Волги, и от Каспийского и Азовского морей до северных мест страны Моксель, куда дошли татары в 1238 году. Жили в «Стране Саратака» в те годы, кроме татарских племен, только «два рода людей»: Моксель (евшие свинину) и Мердинас (мусульмане, не употреблявшие свинину в пищу).

«Значительно позже, благодаря усилиям великорусских «писателей истории», появилось название Ростово-Суздальская земля», — уточняет автор. Именно так – моксель – называли будущий народ Московии в 1253 году. Отсюда автор делает вывод: «Великорусский народ никогда не имел родственных корней с украинским. Он возник на базе финских племен, с последующим смешением с булгарским и татарским этносами. И образовался он значительно позже».

Собирание земель русских

В связи с этим очень сомнительной выглядит версия российских идеологов о собирании земель русских, которая по сути лишь прикрывает банальную экспансию. Украинские и литовские города уже в те времена жили по законам европейской цивилизации. Так, город Брест получил Магдебургское право еще в 1390 году, Каменец-Подольский – в 1432 году, Киев – в 1494 году. По этому праву горожане имели самоуправление, тогда как власть князя в отношении их была серьезно ограничена. Во всяком случае, он не мог по своей прихоти казнить или грабить горожан. «В Московии к подобным законам управления пришли только после революции 1905 года!», — уточняет Белинский.

Резюме: «Изучив факты, мы должны навсегда отбросить московский миф о славянском родстве украинского, белорусского и русского народов. Нация великороссов развивались вполне самобытно в глухих непроходимых лесах северо-востока Европы на базе живших в тех местах финских племен».

Автор приводит еще много документов о том, как происходило «собирание» земель русских, он также упоминает об исторических упражнения» Екатерины II и ее Комиссии «по составлению истории, преимущественно русской», благодаря которой российская история приобрела совсем иной вид. По словам Владимира Белинского, своей книгой он «хотел показать преемственность деяний и целей сегодняшней элиты Московии с древней Ордой».

«Давайте вспомним, что изучали в школе наши деды и отцы, да и те из нас, кто окончил школу до 1992 года. Все мы изучали историю России, хотя государство многонациональным было, из 15-и республик состояло, 100 народов объединяло. Но в коммунистической империи, как раньше в Российской, никого не интересовала история ни украинского народа, ни белорусского, ни литовского, ни казахского, ни прочих, — отмечает Владимир Белинский. — Лишь тогда, когда история какого-нибудь народа стыковалась с историей великороссов, в учебниках вдруг появлялся новый, неведомо откуда взявшийся народ, «добровольно присоединившийся» к русскому. А уж если «не добровольно», так значит, это испокон веков были «дикие и враждебные» всем племена, их, мол, сам Бог велел славным предкам великороссов прибрать к рукам. Дескать, великороссы принесли им культуру; вывели из тьмы… »

Джерело: Прес-центр Київської Патріархії

Зробимо "руський" офіційним! Я за - а Ви?..

   Чи підтримуєте Ви ідею надання руській статусу офіційної мови України - я так, як єдину офіційну. 
   Прошу прочитати мої аргументи.
   "Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі. 
У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.  Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.  У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.  Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.  Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.  Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.  „Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України. " (http://sd.org.ua)
   Отож бачимо, що назва "Русь" в першу чергу означала ті землі, що лежать зараз у межах сучасної України. І означалися вони, як Русь і мова була "руською" (не плутати з російською) .
  Та що вже казати - король Данило титулувався, як король Русі (доречі на відміну від Невського - який носив титул [УВАГА!] -Великого князя Руського (Новгород), а пізніше лише Великого князя Суздальського (і ніяк навіть не руського - тобто Суздаль не був частиною Русі)). 
   Залишимо в спокої цих достойників і звернемося до Литви - сама Великолитовська держава формувалася в першу чергу за рахунок земель Білої і Чорної Русі (Червона на початку формування Литви ще була незалежна - згодом в унії з Литвою і Польщею) - 9 з 10 жителів були русини, або "руські" (не зовсім правильне формулювання - оскільки "руські" ніколи не означало самоназву народу, скоріше приналежність чогось до народу русинів, русів, або русичів). Відкинемо в бік питання про литовців, тобто хто вони і яке мають відношення до русів (українців). А от назва держави офіційна була така: "Велике князівство Литовське, Руське і Жоматійське".
   Українці стали більшістю у тій державі і диктували моду у літературі та культурі - офіційною мовою стала "руська", або "давньоукраїнська". 
  В 17-у столітті  у переписці Хмельницького з царем Московським - згадується переписка "Князя Руського і Царя Московського". Тобто Гетьман титулувався, як "Князь Руський" (не російський і не український) - причина була в тому, що Хмельницький претендував не лише на землі України (Червону та Чорну Русь), але й на территорію Білої Русі (яку фактично він і підкорив).
  Навіть сьогодні частину Західної України називають Руссю, а частину населення русинами.
  Тепер звернемося до мови, мовою якою користувалися на Русі, в Литві, в Гетьманаті - була староукраїнська мова, або руська - логічним продовженням якої, на сьогоднішній день являється сучасна українська мова.
   Однак не треба забувати - що Україна це позначення географічне, позначення Чорної і Червоної Русі, яке використовувалося задля позначення поєднанної держави Півдня Русі з 12 століття - оскільки Полоцьк і Пінськ (центри Білої Русі) підпали під контроль Литовців приблизно після смерті Ярослава Мудрого. Отож Русь, яка стала фактично об`єднанною Чорною (Малою) і Червоною (Золотою) частинами, мала якось називати своє нове двоєдине іство.
   Порівнюючи на сьогодні білоруську і українську мови - однозначно можна сказати про їх спільне походження, спільну граматику, спільну фонетику і спільний менталітет. Тим паче вважаючи, що дві Русі - Чорна і Червона на сьогоднішній день поєднані в Україну - то і руською мовою, як мовою більшості треба вважати українську.
   Отож я вважаю, що руська має стати офіційною - як мова спілкування між сучасними східнослов`янськими народами - білорусами і українцями, нащадками триєдиної Русі - Білої, Чорної і Червоної.
  
       

Преимущества сильного лидера во главе государства очевидны

Так вышло, что славянские земли исторически не могли похвастаться изолированностью от внешних угроз с любой стороны - ни с севера,

ни c юга, ни c восточной стороны, ни с запада. Такое положение вещей было чревато для гос. безопасности, поэтому в сознании граждан необходимо было посеять зерно благоговения к единственному князю или царю, который является гарантом безопасности и совестью нации. Более поздняя канонизация русских князей внушала еще и религиозный страх граждан перед предательством или малодушием в бою (для воинов): предать свою землю = предать князя = предать Бога = обречь себя на вечные муки. Правитель-самодержец являлся объединяющим для страны фактором. В психологии есть несколько видов мотивации: патернализм,

роль в коллективном деле, негативная мотивация (порицание)... и т.д. Если народ сравнивать с отдельным человеком, то для славян патернализм является лучшим мобилизирующим механизмом - большинству необходимо чувствовать на себе одобрительный взгляд отца, начальника, мужа, благодетеля и т.д. в данном случае знать, что ты являешься слугой государя и твоя верность - благо народное.

Именно поэтому на нашей территории не прижился протестантизм

как религиозная трактовка святого писания, православие ортодоксально и построено на вере народа в церковь и упование на нее. А как мы знаем церковь и власть - неразлучны. Необходимость видеть во главе себя мудрого единоличного лидера, чувствовать персонификацию власти отражается даже в военных кличах всех времен: " За Царя и Отечество!" "За Сталина!" звучало из уст солдат куда чаще, чем скажем "За свободу", или "За парламент".

Отсутствие же сильного лидера во главе государства всегда

означало либо потерю части территорий, либо сепаратные настроения, либо гражданские войны, потому, что в этом случае сразу же пропадал страх перед государем, уважение к народу и просыпалось чувство безнаказанности и жажда власти. Равно как в семье, где сын, воспользовавшись отъездом отца в командировку, устраивает дома вечеринку и громит пол этого же дома.

И еще... русские люди привыкли чувствовать себя не просто

гражданами, а РОДНЫМИ этой земле, и верховного правителя почитают своим отцом - нигде в мире так искренне не оплакивали бы кончину царя или генсека, как у нас. При сильном правителе русские и сами чувствуют в себе силу, и, что удивительно, действительно становятся сильнее.

http://romche.globalist.org.ua/article-26-2010-04-popytki-navyazat-slavyanam-ideya-parlamentarizma-protivorechat-istoricheskoj-pravde

47%, 7 голосів

33%, 5 голосів

20%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Назви нашої території і народу

Назви нашої території і народу
З ЕНЦИКЛОПЕДІЇ УКРАЇНОЗНАВСТВА — I (Мюнхен — Нью-Йорк, 1949, Т.1, С.12-16.) 1. Назва території і народу Назва території, на якій живе український народ, змінялася на протязі століть, подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіяльного і загальнонаціонального або, навпаки, провінціяльного чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення. Основними назвами української території й українського народу були назви Русь і Україна. Назва Русь була спершу прив’язана до землі й племени полян коло Києва у відрізненні від інших земель і племен, але з поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть майже на всю Східню Европу й прикріпилася передусім до української території й українського народу; зокрема на деяких крайніх західніх українських територіях вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні Русь = Україна, русин = українець. Назва Русь на означення України вживається не тільки в  литовсько-руських літописах XIV—XVI ст., але й за козацьких часів, коли назва Україна вже широко прийнялася. Б. Хмельницький хотів визволити ввесь »руський народ по Вислу«, в гадяцькому договорі гетьмана І. Виговського 1658 р. Україну названо »Великим Князівством Руським«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670) згадується теж »руський православний український народ«. І чужинці, як, напр., Павло з Алеппо (1654), називають Україну Руссю, а українців русинами або русами, відрізняючи їх усюди від москвинів, яких аж до початків XVIII ст. знали тільки під назвою москвичів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія. В західноукраїнських землях в Австро-Угорщині назва Русь і русин втрималася майже до кінця XIX ст. на означення української території й українського народу (Studium Ruthenum у Львові, Руська Трійця, З’їзд руських учених 1848 р. й ін.). В XIV ст. за почином царгородського патріярха для галицької митрополії, а за тим і на означення Галицько-Володимирської держави приймається назва Мала Русь (у відрізненні від земель київської митрополії, яку звали Великою Руссю — термін, що його перебрали для своєї держави московські великі князі). За козацьких часів назву Мала Русь перейняли київські письменники й канцеляристи і на означення східньоукраїнських земель у формі Малоросія або Малоросійська Україна, несвідомо підготовляючи тим московському урядові ґрунт для введення в XVII—XVIII ст. урядової назви Малоросія на означення гетьманської України. Назви малорос, малоруський дістають від того часу »об’єдинительний« характер і набирають, особливо в XIX ст., згірдливого сенсу. В російській мові вживалися із середини XIX ст. штучні терміни Южная Русь, южнорос, що тепер теж мають значення, аналогічне до Малоросія — малорос. За аналогією з назвою Малоросія з середини XVIII ст. починають вживати штучної назви Новоросія на означення території Південної України. Цей термін виник у наслідок того, що на землях Південної України утворена була в 1764 р. Новоросійська губернія; після знищення Запорізької Січі вся Південна Україна дістала назву Новоросійський Край. Ця назва спричинилася до того, що в XIX ст. поширилося хибне уявлення, ніби »Новоросія« не є Україна, і вона стала випадати з поля зору істориків, які вивчали минуле Лівобережної і Правобережної України. Відбилося це уявлення і на вимогах російського тимчасового уряду під час переговорів із Центральною Радою влітку 1917 року. Останнім часом назва Південна, або Степова, Україна цілком заступила штучну назву Новоросія. Одначе і первісна назва Русь, русин й усі інші назви поступилися місцем теж старому термінові Україна, українці, що від кінця XIX ст. виключно вживається і українцями, і чужинцями на означення нашої території й нашого народу. З назвою Русь, Україна, Малоросія тощо зв’язана широка література різними мовами, зокрема українською, російською, польською і німецькою. Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії й тому докладно розглядалося в творах наших видатних учених, зокрема »Історії України-Руси« М. Грушевського та його спеціяльних працях. Огляд усього питання подають праці Л. Цегельського, Д. Дорошенка, М. Андрусяка й В. Січинського, які зазначаємо в літературі цього відділу. З.Кузеля НАЙСТАРІШІ НАЗВИ Найдавніший докладний опис української території та її людности подав грецький історик Геродот (484—425 до Хр.), що називає українську землю Скитією, а її людність скитами. Відгомін назви Скитія зустрічаємо в нашому найдавнішому літописі »Повісті временних літ«, у згадці про те, що греки називали Великою Скитією землю українського племени уличів (угличів), які сиділи спершу над долішнім Дніпром, а згодом були витиснені кочовиками на долішній Бог і Дністер. Від IV ст. до Хр. Україну називали Сарматією, а її людність народом сарматським від назви іранського племени сарматів, що прийшло на Україну після скитів. Князем Сарматії назвав себе Юрій Хмельницький як васаль турецького султана в 1678—81 рр. В II й III ст. по Хр. для України прийнялася назва Роксолянія від пізнішого поселення іранського племени роксолянів. Цієї назви залюбки вживали в козацькі часи для підкреслення окремішности й автохтонности українського народу або для відрізнений Руси-України від Руси-Московії. Так, напр., про В. Хмельницького й І. Виговського згадується в переговорах із шведським послом Веллінґом як про гетьманів »totius Ukrainae Antiquae vel Roxolaniae«. Один із перших панегіриків на честь гетьмана І. Мазепи називається »Muza Roxolanska« Івана Орновського (1688 р.). На деяких мапах Україна названа Роксоляніею (напр., у С. Мінстера в Базелі 1552 р, — Ruthenia quae et Podoia olim vero Roxolania, в Ортеліюса 1590 p. й. ін.). Наталію Лісовську з-під Рогатина, жінку турецького султана Солімана, називали Роксоляною. У половині VI ст. по Хр. ґотський історик Йордан згадує на українській території антів, і ця назва зберігається ще в VII ст. Арабські й візантійські джерела VIII-X ст. вживали для місцевої людности України назви cловіни. У більшості географічних італійських карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я означається як Cumania або Commania побіч назв Sarmatia, Ruthenia i Russia, напр., карта Marino Sanuto 1320, Paolo Torlani 1565 та ін.  В.Січинський НАЗВА »РУСЬ« Назву Русь літопис застосовує до варягів (»Ідоша за море к варягом, к Руси, сице бо звахуть ти варяги Русь, яко се друзії зовуться свеє (= шведи), друзії же урмани (= нормани), аньгляне, інії і ґоте«), зв’язуючи з появою цієї Руси заснування держави в Східній Европі. Далі назва Русь зустрічається в літописі спершу в значенні території полян — трикутника Київщини, утвореного Дніпром, Ірпенем і Россю, а згодом поширюється на всі землі Київської держави. Слово Русь — збірного значення (як знать, чернь, челядь); поодинокий представник Руси позначався назвою русин (у »Слові о полку Ігоревім« ужито — єдиний подібний випадок — також слова русич). Терміни руський, русин збереглися в ужитку до нашого сторіччя в Буковині й Закарпатті. Засвоїла їх також як назву українців і білорусів польська мова; в польській адміністративній термінології Галичина звалася руське воєвідство (XV—XVIII ст.). Термін Мала Русь з’являється як назва Галичини в протилежність цілості Київської держави в XIV ст. (вперше 1335). З XIV ст. московський князь також починає титулувати себе князем Руси (1353 — князь всея Русии). Щоб розрізнити дві »Русі« — московську і українську, константинопільський патріярх застосовує до першої назву Велика Росія (гр. ), до другої — Мала Росія (гр. ). З таким значенням ці терміни трапляються зрідка в церковних діячів XIV—XVII ст. Здобувши за Переяславським договором протекторат над т. зв. Гетьманщиною, московський цар Олексій Михайлович використовує стару церковно-адміністративну термінологію і приймає для себе титул »царя Великої і Малої і т. д. Росії« (1654. Росія замість Русь — за грецьким зразком). З кінця XVIII ст. офіційна російська назва »Мала Росія« поширюється і на новоприлучені до Росії правобережні українські землі, чимраз виразніше забарвлюючися образливо для українців. В наш час ця назва в формі Малоросія і похідні від неї малорос, малорус тощо зустрічаються тільки як тенденційні в російській об’єдинительній літературі. Походження назви Русь не з’ясоване, хоч і було об’єктом численних досліджень протягом понад двох сторіч. Серед багатьох висловлених поглядів є такі, що, безперечно, не витримують наукової критики. Сюди належать теорії про фінське походження назви і почасти племени (Татіщев 1739 і ін.), хозарське (Еверс 1814 і ін.), фрізьке (Голльман 1816), угорське (Юргевич 1867), литовське (Костомаров 1860), полабське (Забєлін 1876), жидівське (Барац 1910), арабське (Рудановський 1911), тюркське (Фріцлер 1923), кельтське (Шелухин 1929). Більше імовірности мають теорії про варязько-скандінавське походження назви Русь і про автохтонне слов’янське. Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера (1749), Куніка (1844) і Томсена (1877), спирається, крім наведеного вище свідчення літопису про те, що Русь — не слов’яни, а варяги, на такі головні факти: належність Руси до варягів, а не слов’ян засвідчують чужі джерела IX—X ст. — західньоевропейські, грецькі і арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті „ ’" 949 подає назви дніпровських порогів окремо »руською« і окремо »слов’янською« мовою, і »руські« назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена перших князів у Східній Европі — північно-германського походження; фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жадне шведське плем’я з подібною назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова *ros-menn (мореплавці) — ст. шв. *roer (стерно). Цьому відповідає те, що частина середньо-шведського узбережжя має назву Rodhsin — місце, звідки відпливали варяги. Найголовніші заперечення проти варязько-скандінавської теорії походження назви (і племени) Русь полягають у тому, що ця теорія не вмотивовує, чому для держави, заснованої шведами, прийнято не шведську назву, а фінську; важливо також, що грецькі джерела знають »Русь« під назвою уже в VIII ст., коли варяги ще не опанували водного шляху з Балтійського до Чорного моря. Це останнє заперечення відводиться теорією про кілька хвиль варязької колонізації, що першою з них була ґотська. Цю ґотську підбудову варязько-скандінавської теорії розбудовує Кунік (1875), а далі Шахматов (з 1904), Тіяндер (1915); її підпирають також міркування Р. Смаль-Стоцького про те, що ґотські завойовники з русим волоссям могли дістати в народі збірну назву Русь у протилежність до назви соціяльно-підлеглих автохтонів чepнь, з тим, що пізніше назва Русь була перенесена на варягів (фактично приклад т. зв. народної етимології, відомої вже в X ст. Ліютпрандові). Буділович навіть виводив назву Русь з ґотського слова *hros (слава) (1890), що одначе хибно. Прихильники автохтонности назви Русь (особливо Максимович 1837, Ламанський 1859, Ґедеонов 1862, а далі В. Антонович, Міщенко, Партицький, Багалій, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна — ці аналогії знає вже Густинський літопис); літописне ототожнення Руси з варягами спростовується тим, що варяг — не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого походження, отже й слов’янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в одному старому словнику полабської мови — Ґедеонов). При цьому одні прихильники автохтонности змушені припускати, що давніше частина слов’ян виселилася до Скандінавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші — визнавали тотожність із слов’янами — Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території України — роксолянів, сарматів, гунів, а особливо — скитів (Іловайський, Марр, Ґреков і ін. з різними відтінками й підходами). Етимологічно теорію автохтонности назви і племєни Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у зв’язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти", що одначе не дуже ймовірно. Ю. Шерех НАЗВА »УКРАЇНА« Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно »пограниччя«, »окраїну«, »пограничну країну« (індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«). Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племени ґаліндів (= »пограничників«, пор. литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = »люди з пограниччя«, пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI-VII ст. по Хр. назвою анти (»пограничне плем’я, краяни«), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем’ям тогочасної слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняєтся наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку. В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах XII—XIII ст. Так під р. 1187 Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що »плакашеся по немь вси переяславци«, бо він був князем »всякими добродЂтельми наполнен — о нем же Украина много постона« (журилася). Це перший запис у нашому літописі, де вжито назву Україна. Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн. Ростислава Берладника згадується, що він приїхав »ко Украйні Галичькой« (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис: »Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину«, себто всю забужанську Україну. В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів »украйняни«, під 1280 — »на ВкраинЂ«, під 1282 — »на ВкрайницЂ«. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих »україн« (як, напр., подільської, волинської чи брацлавської) називали »україніянами« або »українниками«. З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні »країни або держави, заселеної українцями«, В дальшому значенні взагалі як »країна« (= гр. і латинському regio), »далекий край«, в народних піснях теж як »вільна земля«. З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою, спершу для Центральних Українських Земель (півд. частин Київщини й Брацлавщини), а в часи воєн Б. Хмельницького і для Західньоукраїнських Земель і всієї української території, зокрема ж (як і в XVIII ст.) для земель Козацької держави по обох боках Дніпра. Так у листі турецького султана Солімана до короля польського Жигмонта Авґуста, датованому 3 листопада 1564 р., іде мова про Кам’янець Подільський як замок, що лежить на Україні. В універсалі 1580 р. король Стефан Баторій звертається »к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській«; Жигмонт III. в листі до українських козаків з 1618 р. писав, що »погани спустошили вже майже всі області України«. Офіційні записки польського сойму з 1585 р. вживають назви »Ukraina Podolska«. В меморіялі, поданім до польського уряду, київський католицький єпископ Йозеф Верещинський вживає назви Україна, як уживають цієї назви в своїх щоденниках С. Бельський (1609 р.), Ш. Окольський (»Козаки вже розподілили Україну поміж провідниками« ... — 1638 р.) та ін. Державні українські діячі XVII ст. часто вживають цієї назви в офіційних документах. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний в листі до короля польського з 15 лютого 1622 р. пише про »Україну, власну, предковічну, вітчизну нашу«, згадуючи »городи українські«, »народ український«. Запорожці в листі з 3 січня 1654 р. підписуються: »Зо всім військом і Україною отчизною нашою«. Виговський (в 1657 р.) домагався від шведів »права цілої старовинної України або Руси, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Висли«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670 р.) для послів Запорізького війська читаємо: . . . »всі духовнії і свіцькіе руского Православного Українського Народу стани з гетманом і войском запорозким волною елекціею оберут Пастирем«. Гетьмани І. Мазепа, П. Орлик, козацькі літописи XVIII ст. широко користуються назвами Україна, український. Зокрема в літописі Самійла Величка († 1728 р.) знаходимо також назви: Україна обох сторін Дніпра, обої України, Україна сегобічна, Україна тогобічна, Козацька Україна, Козако-руська Україна Малоросійська, а також відомий вираз: »Зо всею Україною і Войском Запорожским«. Користаються цією назвою і літературні твори, як драма »Милость Божія« (1728 р.) і ін. Це вживання назви Україна цілком відповідало поширенню її в народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI—XVIII ст. (напр., пісня про Байду, пісня про татарські наїзди, про Морозенка та ін.). Назва Україна відтоді широко приймається всупереч тенденційній термінології, запроваджуваній російським і польським урядами, і навіть всупереч прямим заборонам (XIX ст. в Росії). Проголошенням Української Народної Республіки (20. XI. 1917 р. і 22. І. 1918 р.), Західньо-Української Народної Республіки (1. XI. 1918 р.) назва Україна і український остаточно стверджуються як у внутрішньому, так і чужинецькому вжитку. З цим мусіла рахуватися і окупаційна влада, прийнявши ці терміни офіційно і називаючи підсовєтську Україну — Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Офіційним приняттям назви Карпатська Україна (III. 1939 р.) покладений був край ваганням щодо назви і цієї частини Української Землі. Я. Рудницький В. Січинський НАЗВА »УКРАЇНА« В ЧУЖИХ МОВАХ Назва Україна засвідчена насамперед на українському ґрунті (починаючи з XII ст.), згодом у найближчих сусідів: поляків та москвинів (з XVI ст.). У XVII ст. постає штучне політично-тенденційне пояснення України як периферії Польщі (Ґрондський), що знайшло свою аналогію у російському популярному поясненні: периферії Росії, хоч, починаючи з XVI ст., і назва (Україна) і апелятив (ґатункове ім’я: україна) мають уже значення не межової землі, а землі, країни взагалі. В Західній Европі назва України в своїй слов’янській формі починає поширюватися з 40-их рр. XVII ст. Бачимо це з тодішніх географічних мап, окремих книжок про Україну та згадок про неї в західньоевропейській публіцистиці (головно з приводу козацько-польських воєн). Найбільше спричинився до популяризації назви України в Европі французький інженер Ґільйом Ле-Вассер де Боплян, що в 1649 р. видав свій відомий »Опис України« й три мапи (1648, 1650 і 1660). »Опис« був перекладений згодом на латинську, англійську, німецьку, польську й російську мови, і так назва України популяризувалася в географічно-історичній літературі. Після Бопляна назви Україна вживають автори італійських, німецьких, французьких, англійських і ін. мап. Немало заважила на популяризації назви Україна в Европі »Історія Карла XII« Вольтера й нарешті діяльність першої української політичної (т. зв. мазепинської) еміґрації в Европі в XVIII ст. На мапах і в книжкових виданнях про Україну її назва не завжди була (філологічно) однакова. Латинською мовою писалося Ucrainа або Ukraina, але побіч цієї форми вживали і Ucrainia чи Ukrainia, чи теж Ucranіа побіч Ukrania; ця остання форма залишилася й досі в деяких мовах (еспанська, португальська, фламандська); в інших націоналізовано закінчення відповідно до мовних звичок, пор. французьке L’Ucraine (у вимові звичайно: »Люкрен«), в англійській Ukraine (побіч не рідкого Ucraine - у вимові »Юкрейне«), в німецькій подвійна форма: старіша Ukraina, побіч новішої націоналізованої Ukraine, вживається аж до найновіших часів. Вагання в наголосі: Ukraine побіч нормалізованого: Ukraine — пояснюється недостатнім відзначенням самостійности звука і, що в німецькій вимові зливається з попереднім а в двозвук (внесені з української сторони форми Ukrajine чи Ukraine не втрималися в німецькому правописному вжитку). Після першої світової війни всі додаткові словники й ортоепічні підручники подають правильний наголос на і (напр., великий Duden: Ukraine). Я.Рудницький Література. Jabonowski J. Ukraina, rda dziejowe (Варшава 1897, т. XXII); Грушевський M. Історія України-Руси. Львів 1898 і т. д., т. І і ін.; Барвінcький Б. Історичний розвій імени українсько-руського народу. Львів 1909; Рудницький C. Ukraina, Land und Volk. Відень 1916; Цегельський Л. Русь-Україна, а Московщина-Росія. Царгород 1916; Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь (Україна, Київ 1917); Охримович В. Про виголос і наголос слова »Україна« (ЗНТШ, т. CXXXIII, Львів 1922); Doroschenko D. Die Namen „Rus", „Ruland" und Ukraine in ihrer historischen und gegenwartigen Bedeutung (Abhandlungen d. Ukr. Wiss. Instituts in Berlin, III, 1939); Крип’якевич І. Назва (Україна) (Укр. Заг. Енциклопедія, III, 361-63); Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. Прага 1936-37; Ostrbski I. Przyczynki sowiasko-litewskie. Вильно 1937; Sanders A. Um die Gestaltung Europas. Мюнхен 1938; Андрусяк М. Історія України, І. Княжа доба. Прага 1941; Андрусяк М. Назва »Україна« (»країна« чи окраїна), Прага 1941; Рудницький Я. Der Name „Ukrajina" — Ukraine (Handbluch der Ukraine, Ляйпціґ 1941, 57-62); Січинський В. Назва України (Українське краєзнавство, І, Прага 1944, 9-18); Назва України. Авґсбурґ 1948; Воrak І. Русь, Мала Росія, Україна (Revue des tudes slaves. Париж 1948, XXIV, 172-176) І. Свенціцький. Назва Русь в історичному розвитку. »Рідна мова« 1936, чч. 2-6; R. Smal-Stockyj. Die Germanisch-deutschen Kultureinflsse im Spiegel der ukrainischen Sprache. 1942 (за показником — див. Русь і імена перших князів). Докладну критичну бібліографію до 1931 р. подано в статті В. Мошин. Варяго-русский вопрос. Slavia X, 1931.


Див. також:

А.І.Генсьорський. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі... (1962).

Ірина Жиленко. До історії використання топоніму "Русь", "Рссія" в українській історіографії...

Руська земля (у вузькому значенні) за Б.Рибаковим.

Руська земля (у вузькому значенні) за А.Насоновим.

Руська земля (у вузькому значенні) за М.Тихомировим.

Григорій Півторак. «Україна» — це не «окраїна»

Возможна ли Руская Украина?

Попытки донецких законсервировать политическую систему приведут Украину к коллапсу, а Янукович имеет все шансы превратиться в "восточноукраинского Ющенко". Украина должна войти в Таможенный союз с Россией, чтобы вписываться в новую архитектуру миропорядка. 

В общем, вторая часть моего интервью Контрактам, я там забрасываю в том числе и эту тему. 

Настоящее имя Русича Иисуса Христа -Тхам Ассия!

Русич Иисус Христос никакого отношения к христианству не имеет! Настоящее имя Русича Иисуса Христа -Тхам Ассия! Тхам Ассия-потомок атлантов сын царя Ассии Тор Тагая ! Тхам Ассия был выкран левитами из колыбели двухнедельном возрасте для совершения обряда жертвоприношения дабы исполнить древнее пророчество. В праздник Песах ( Пасха), в год указанный первосвященником, принести в жертву потомка атлантов,первенца благородного происхождения, казнив его как раба, чтобы приблизить пришествие Чёного Зверя Яхве и возвеличиться над всеми народами , как о том вещали иудейские пророки. Тхам Асса отдали на воспитание Марии , служительнице иудейского храма , сняв при этом с неё сан и заставив выйти замуж за престарелого Иосифа , последнего потомка колена Давидова.Во избежание расспросов любопытных , возложили дело на Святого Духа , которое сами жрецы с усердием распротроняли. Тем самым , готовя Тхам Асса (Иисуса Христа) к роли мессии и жертвы одновременно. Чтобы сбить следы возможной погони ,они же имитировали побег Марии из Вифлиема.Сначала в Египет ,в Луксор ,где в одном из тайных святилищ вуду её принял верховный иерофант и после его наставлений поселились среди потомков филистимлян в Назарете. Замысел был четким и безукоризненным. Филистимляне были родственны Ассам и всегда жили в мире и дружбе .А значит кто будет искать украденное у родственников? Жрица Мария обученная безпрекословно подчиняться приказаниям левитов со временем родила Иосифу четырех сыновей и двух дочерей Слуги Правителя Ассии Тор Тагая обнаружили Тхам Асса ( Иисуса Христа) и преправили в Ти - Бет ( Лицо Вселенной) где и открыли ему тайну его рождения. Иерофанты бесновались. Обшарив всю Галилею , они добрались до Кумрана. Учинив погром в общине Ессеев,левиты после жесточайших пыток убили Учителя праведности , посчитав , что исчезновение Тхам Асса (Иисуса Христа ) его работой. После этого погрома община так и не возродилась. Тхам Ассия с 12 до 30 лет находился в самом закрытом Ведическом храме на Земле -Траши - где проходил обучение в течении 18 лет и принял Высшее Посвящение В Ведантические Мистерии Ассийцев Тибета. ! Это Посвящение осуществилось в самом закрытом храме Знаний на планете Земля- храм Траши. Повторяю: это Посвящение осуществилось в самом закрытом храме Знаний на планете Земля- храм Трашей, хранилище высших эзотерических наработок школы трансцендентальных Знаний внутреннего смысла в истине неосязаемой материальности. Привнесённая им с Тибета Ведантическая культура отличалась от учения книжников и фарисеев свободой мысли во взглядах на психический Огонь Создателя и пошла в разрез со всеми религиозными течениями того времени, в том числе и сектой слившейся с вероисповеданием , под названием ессейского миропонимания , которое представляло собой учение последнего остатка школы пророков , основанной Самуилом. Библия, Ветхий Завет ,Новый Завет никакого отношения к русичу Иисусу Христу - Тхам Ассу не имеют! Христианское течение создал *апостол* Савл ( Павел ). Смотрите евангелие от Иисуса Христа! Тхам Ассия Не умер на кресте и не воскресал - пребывал в глубоком трансе! После чего ушел из Иудеи и проповедовал В Ин-Дос -Тане,Ти-Бете ,в израильских деревеньках достигши возраста Мастера!

 

 

http://my.mail.ru/community/udar_ru_bogov/732C0E784DDFCF2F.html

Київська Русь: етнічні і політичні процеси після її розпаду

Питання походження націй на теренах колишньої Київської Руси є складним і заплутаним, як через повільність і нечіткість самих етнічних процесів, так і через брак методів, що точно досліджують предмет. Тому цікаво було б подивитись на процеси етногенезу з незвичної точки зору. Можливо саме так вдасться прояснити деякі спірні моменти історії...

ЧАСТИНА І

Радянські, та й деякі сучасні російські історики і політики, вважають що українці з'явилися на історичній арені в 14 ст., після того, як "дрєвнєрусская народность"розділилася на "три братні народи"...

В  принципі, з ними можна, де в чому, погодитись... Український народ має давню і багату історію, але, справді, українці, як сучасна політична нація, що почала відчувати себе суб'єктом політичного процесу, дійсно, з'явилися в 14ст...

Взагалі, питання походження націй на теренах колишньої Київської Руси є складнимі заплутаним, як через повільність і нечіткість самих етнічних процесів, так і через брак методів, що точно досліджують предмет. Тому цікаво було б подивитись на процеси етногенезу з незвичної точки зору. Можливо саме так вдасться прояснити деякі спірні моменти історії... В фінансовому технічному аналізі є постулат "Ціна враховує все", тобто всі складові, що впливають на ціну товару, вже враховані в самій ціні і немає потреби окремо вивчати залежність ціни від політичних, економічних і інших чинників. Якщо застосувати цей постулат в "політичному технічному аналізі", переінакшивши його на "Назва враховує все", то стане зрозумілим, що в усіх державних формаціях на теренах Київської Руси, які назвались однаково, протікали й однакові політичні процеси. А якщо якесь державне формування змінює назву, то це означає,що там змінюється і політичний лад, а політичні процеси набувають рис, характерних тільки для цього державного формування і треба шукати причин, що призвели до цих змін. Тобто: "Назва враховує все"...

Насамперед, треба зазначити, що держави під назвою "Київська Русь", свого часу, не існувало! Київська   Русь - це умовна назва, вигадана кабінетними вченими в 19 ст. Тому й ми будемо їю користуватися, як загальноприйнятою...

В Київській Руси, згідно давньої традиції все успадковував найстарший. Молодший же мав "служити" старшому брату, або збирати дружину і йти шукати нових земель. А вже звідти, якщо він був на це здатний, міг провадити свою власну політику. Власне, так і сталося з тим же Юрієм Долгоруким. Він був шостим сином Володимира Мономаха, і не отримавши в Україні у спадок "стола", пішов з дружиною шукати нових місць та нових "підданих"...

Але тут не можна підміняти історію розвитку слов'янських племен Київської Руси історією розростання і руху династії Рюріковичів. Ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава, ні за Мономаха, коли ті приходили до Київа, Чернігова,Переяслава, Вишгорода, або йшли звідти, мешканці "не перетікали" з місця на місце разом з князями. Князі були сторонніми особами, що відображали інтереси племен та міст, але ніколи не становили суті самого народу!

Взагалі, Київську Русь спіткала доля всіх державних організмів, що були створені не за етнічним принципом, а за кровним родством представників правлячої династії. Величезні території, відсутність доріг, десятки племен, що розмовляють сотнями діалектів слов'янських, балтських, фінських, угорських, тюркських мов...

І все це розмаїття об'єднує тільки одне – постать Великого Князя, який сидить на київському столі. Саме він, силою свогоДуха і Кулака, має все це направляти, гуртувати навколо себе і... має молитись, щоб Бог дав йому сина, який правив би, як мінімум, не гірше за нього. Зрозуміло, все це не може продовжуватись вічно.Розростаються шляхетні роди – це призводить до захоплення нових територій. Чим далі, тим все меншають почуття "сродності" між їх представниками, все чіткіше починають проявлятися відцентрові тенденції... І в один день все це може вибухнути – брат "піде на брата". Таким "Великим Вибухом" для Київської Руси стала смерть Володимира Мономаха в1125 році. Саме після неї удільні князівства починають у вільному парінні свій відцентровий рух. Починалась доба роздробленості... Коли відцентрові тенденції вичерпуються, знову проявляють себе доцентрові сили. "Космічний пил" удільних князівств починає вільно "закручуватись у спіралі нових галактик" навколо міст, що існували на етнічних землях Київської Руси. Місцеві світлі голови, з того, що було у них під рукою, створюють свої політичні проекти "по образу і подобію" Київа. Зрозуміло ж, у кожного вже виходить щось своє, цілком оригінальне, наповнене місцевим колоритом. Результатом цих політичних процесів є поява в 13-14ст. на територіях колишньої Київської Руси справжньої "системи галактик" – низки Великих Князівств. Очевидно, що це вже цілком самодостатні формації, в яких доцентрові сили переважають відцентрові, що, власне, і дозволяє цим формаціям існувати стабільно на протязі віків. Отже поглянемо на, вже знайому, мапу 13-15 ст. і дамо коротку характеристику цим політичним одиницям...

 

 

1. Велике князівство Літовське, Руське і Жемайтське. Ця формація була створена на основі балтських і слов'янських племен Київської Руси. І те, що "батьки" цієї держави назвали своє творіння саме Великим Князівством, однозначно свідчить про те, що воно належить до "системи галактик " Київська Русь"; і що там, по смерті Мономаха, протікали, схожі з іншими князівствами, політичні процеси. Державною мовою в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтському була руська мова. Тут діяли правові норми "Руської Правди", написаної ще Ярославом Мудрим. Князівство карбувало свої власні гроші. Влада Великого Князя була номінальною, але, все одно, удільні князі міцно тримались один одного, бо так було "краще і зручніше". 2. Велике Князівство Рязанське Це князівство сформувалось на етнічних землях фінського племені ерзя (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D1%80%D0%B7%D1%8F), але через слов'янизовану політичну еліту, державною мовою тут стала церковно-слов'янська. Князівство карбувало свої гроші. 3. Велике Князівство Тверське. Це князівство сформувалось на землях фінського племені мєря. Державною мовою тут теж стала церковно-слов'янська, тут теж карбувались свої гроші. 4. Землі Великого Новгорода (або Великий Новгород). Великим Новгородом називалась незалежна держава, що об'єднувала етнічні землі спорідненних фінських племен: ільмєнь, чудь, вєсь, ямь, водь, іжора, нарова, корела... Якщо б ми не знали історію цієї землі, то застосовуючи тільки методи "політичного технічного аналізу", ми б зрозуміли, що політичний устрій цього державного організму все ж відрізніявся від інших земель Київської Руси. І справді, в Великому Новгороді не було власної князівської династії. Всі князі запрошувались на княженіє зі сторони. Тут карбувались свої гроші. Державною мовою була церковно-слов'янська. 4. Землі Пскова. Це теж було місто-республіка європейського типу, у своєму устрої дуже схоже на Землі Великого Новгорода. 5. Велике Князівство Московське. Це князівство сформувалось на етнічних землях фінських племен мурома та мєщора. Державною мовою тут теж стала церковно-слов'янська. З 1380 року князівство почало карбувати свої гроші.

 

Отже, для чого це все було перераховане... Насправді, перед нами "пройшли парадом" етноси, що виникли разом з українським етносом!!!  Не потрібно проводити роки в архівах, вивчати давні рукописи, документи. Можна просто поглянути на мапу тієї доби: "Є Велике Князівство – є новоутворений етнос!". Просто і логічно! Якщо українська нація в ті часи сформувалася в кордонах Великого Князівства Руського, і цього, в принципі, оппоненти не заперечують, то чому ми маємо заперечувати народження, наприклад, ерзянської політичної нації, коли ерзяни в 14 ст. теж мали своє Велике Князівство Рязанське? І саме консолідацією етнічних територій навколо столиці можна пояснити швидке вивищення Великого Князівства Тверського після виходу Твері зі складу Володимиро-Суздальського князівста (тепер стає зрозумілим, що Тверь була приєднана до нього суто механічно). Етнічними чинниками можна пояснити й перманентне протистояння Рязані і Пронська. Судячи з назви топоніма, Пронськ і його околиці населяли слов'яно–балтські племена, що ментально й політично тяжіли до Великого Князівства Літовського. Саме це й призводило до протистояння, яке виснажило Велике Князівство Рязанське – свого часу Москва без жодного пострілу приєднала Рязанські землі до своїх територій. А виникнення єдиної московської політичної нації на теренах двох фінських племен, можна пояснити тим, що мурома і мєщора були спорідненими племенами. В усякому разі, не випадково, колись єдина Рязансько –Муромська земля розпалась свого часу на окремі Рязанське і Муромське князівства, що тяжіли до різних центрів. Цей процес можна пояснити хіба що етнічними процесами, що протікали на тих територіях. Методами  "політичного технічного аналізу" можна вирішити і давню суперечку за спадок Великого Князівства Литовського, що точиться між сучасними білоруськими і литовськими істориками. В кордонах Великого Князівства Літовського сформувалась сучасна білоруська нація, а колиска сучасної литовської нації – Велике Князівство Жемайтське! І ще одинцікавий момент... В 15 ст. свої гроші почало карбувати місто Торжок, що входило до складу Земель Великого Новгорода, та було розташоване на землі фінського племені вєсь. "Індикатори політичного технічногоаналізу" зафіксували народження політичної та національної свідомості у цього фінського народа. Цілком логічним було б завершення етнічних процесів на тих землях – формальне створення незалежного Великого Князівства! Думаю, тепер стало зрозуміло, що на теренах Київської Руси, в 14 ст. з'явилась ціла низка незалежних держав, створених саме за етнічним принципом, на чолі яких стали слов'янизовані політичні еліти. Вони кріпили свою незалежність, карбували власні гроші, провадили самостійну зовнішню і внутрішню політику і не мали жодного бажання, щоб їх хтось "збирав"... Про це опосередковано свідчить й історична картографія. Якщо добу феодальної роздробленості Київської Руси досить докладно висвітлено ще в радянських історичних мапах, то доба Великих Князівств не має жодної повної мапи. В усякому разі, автору цих строк так і не вдалося знайти мапу, на якій було б повністю показано кордони Великого Князівства Тверського, або Великого Князівства Рязанського... На мапах 16 століття постає Московське Царство, що вже поглинуло своїх сусідів...

ЧАСТИНА ІІ

Отже, якщо в 13-14 століттях сформувались: сучасна білоруська нація,сучасна литовська нація, сучасна українська нація, тоді чому, сьогодні,ми не маємо низки незалежних держав на північно-східних теренах колишньої Київської Руси?

Знаючи історію, ми констатуємо факт: це сталося через те, що правляча еліта московської нації на протязі століть використовувала для підкорення сусідів потужну сторонню силу –Золоту Орду, та позиціонувала себе, як провідника проординськоїполітики в регіоні.

Окрім цього, треба зазначити, що втрата державності народами північно-східних Великих Князівств відбулася в 15-16 ст., коли національна свідомість цих народів ще не сформувалась остаточно (наприклад, русини-українці, які втратили державність пізніше – в 18ст. – не зазнали втрати історичної та політичної самосвідомості). Асиміляційним процесам в північно-східних Великих Князівствах сприяла, як спорідненість фінських етносів (прошу порівняти гідроніми "Волхов" і "Волга" – "Біла Ріка" на споріднених фінських мовах), так і єдина релігія та церковно-слов'янська державна мова місцевих політичних еліт (ці території на протязі віків знаходились під культурним і релігійним впливом Київо-Печерського Монастиря). Крім того, сама політична система Великого Князівства Московського не терпіла "інакомислія", тому будь яка національна опозиція безжально придушувалась. Про це яскраво свідчить знищення, в 1570 році, Новгородської держави, що була до того в васальній залежності від Москви; коли за один день, московсько-татарськими військами, було страчено 6000 новгородських "зрадників", які прагнули приєднання Великого Новгорода до Великого Князівства Літовського, Руського і Жемайтського... ... Отже в 13-14ст. на теренах Київської Руси постає ціла низка незалежних держав, що в більшій або меншій мірі мали право на свою частину Великого Державницького Київського Спадку. Але деякі з них, з часом, почали піддаватись впливам і переходити на орбіти "галактики "ЗолотаОрда". Результатом всіх цих етнічних, політичних, економічних процесів,згідно постулата "Назва враховує все", стала зміна назви Великим Князівством Московським – з 1547 року воно, за татарською традицією, називається Московским Царством! Думаю, тепер настав час повернутись до питання про "дрєвнєрусскую народность"... Стає цілком зрозумілим, що ніколи вона не "розділялася на три братні народи"...Якщо давньоруська народність колись і існувала, то виключно на теренах Великого Князівства Руського. А в 13-14ст., на основі слов'янских племен Київської Руси, вона еволюціонувала в сучасну українську націю! Більше того, русини-українці навіть мають точну датународження своєї політичної нації. Після звільнення від татарської залежності русько-літовськими військами, починаючи з 1322 року, етнічні українські землі називаються Великим Князівством Руським. Великий князь Літовський Гедемін (1274-1341), першим називає себе королем літовців і руських: "Пановал князь Гедимин лЂт много на князст†Литовском, Русском и Жомойтском, и много мЂвал воен, a завше выгравал фортунне". 1398 року, Великого князя Вітовта було проголошено самодержцем Руси і Літви. Південною столицею держави став Луцьк. 1410року, під час Грюнвальдської битви, Велике Князівство Руське виставило на поле битви хоругви з Галичини, Поділля, Київа, Стародуба, Луцька, Володимира, Чернігова. 1432 року, після внутрішньо-політичногоконфлікту в Літві, православна шляхта посадила Свидригайла Ольгердовича на Велике Княженіє Руське (Київське). Таким чином, єдина Русько-Літовська держава, на деякий час, розкололась на Велике Князівство Літовське і Велике Князівство Руське. Під час Люблінської унії 1569 року, волинський князь, Костянтин Острозький розраховував домогтися рівноправ'я Великого Князівства Руського з Літвою і Польщею, але програв. Українські землі втратили автономію і у вигляді воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав), були приєднані до Корони Польської.

 

 

Як бачимо, станом на 1569 рік Чернігівщіна була окупована Московією, а українська Берестейщина, після Люблінської Унії, залишилась у складі Литви. Велике Князівство Руське перестало офіційно існувати. Почалася боротьба руського – українського народу за свої національні права...

Гетьман Петро Сагайдачний (1570-1622) перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства для досягнення автономії Руси-України у складі Речі Посполитої. Він здійснив перші конкретні кроки в напрямі відновлення державності – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк – став також адміністративно-територіальною одиницею. Але після смерті Сагайдачного польський уряд знов посилив тиск на козаків, що викликає нову хвилю козацько-селянських повстань... Тріумфальний в'їзд Хмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 року як"спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької, пресвітлого володаря й князя Руси" свідчили, що початок держави Хмельницького був зроблений. Грецькі митрополіти, що були в Україні в1650 році, поминали його під час служби Божої, як Государя і Гетьмана Великої Русі. 1658 року, згідно статей Гадяцької Угоди, Русь-Україна, відновлює свою державність. Велике Князівство Руське (у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств), стало третім сувереном Речі Посполитої, на рівних умовах з Королівством Польським та Великим Князівством Літовським. Угоду з української сторони було підписано Іваном Виговським, Гетьманом Войська Запорозького Низового.

 

 

І факт того, що козацькі посли з самого початку переговорів вимагали включення до складу Великого Князівства Руського ще й Руського, Волинського, Белзського та Подольського воєводств, красномовно свідчить про те, що сам термін –Велике Князівство Руське – міцно тримався в українській національній і політичній свідомості на протязі віків. Народ чітко уявляв справжні кордони своєї Батьківщини, а Хмельницький свого часу казав, що він "єдиновладний самодержець руський" і "досить має сил в Україні, Поділліі Волині... в князівстві своїм по Львів, Холм, і Галич". Власне, і "війну за незалежність" під проводом Богдана Хмельницького потрібно трактувати як боротьбу за політичні і національні права руського православного українського народу у складі Речі Посполитої, тобто, за перетворення Республіки Двох Народів на Республіку Трьох Народів. Про це свідчить і той факт, що Богдан Хмельницький не "взяв на щит" Варшави, що вже не мала захисту, а домігся обрання королем Яна Казиміра (тобто, на порядку денному стояло питання про реформування існуючуго політичного ладу, а не про його тотальне знищення). Іван Виговський, політичний спадкоємець Хмельницького, закінчив в Гадячі те,що розпочав Великий Богдан. В цьому світлі й угоду з московським царем1654 року, треба розцінювати, як політичний маневр... Далі, в  інструкції Гетьмана Петра Дорошенка (1670 рік) згадується руський православний український народ. І чужинці, як, Павло з Алеппо (1654рік), називають українців русинами або русами, відрізняючи їх від москвинів, яких аж до початків 18 ст. знали тільки під назвою московитів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія. Отже, все, що стосується російської історії до першої половини 18 ст. треба називати московським,  давньомосковським. І закидання терміну "русскій" в московську історію на 300-800 років раніше – в 12-17 ст. – є некорректним! Терміном "руський", "давньоруський" треба позначати історичні події територій Великого Князівсьтва Руського! Зважаючи на те, що Петро І сходив на трон ще Московького Царства,  етнонім "русскіє", "росіяни" міг з'явитись в Російській Імперії в другій половині 18ст. І тут треба чітко розрізняти етноніми "руський" і "русскій", бо стосуються вони різних історичних епох двох держав і двох різних народів...

ЧАСТИНА ІІІ

На останок хотілося б зупинитись на "ідеї фікс" московської правлячої еліти – "собіраніі зємєль рускіх". Тут зразу ж потрібно зруйнувати історичний міф "про шапку Мономаха". Насправді цей головний убор було зроблено в подарунок татарському хану Узбеку, судячи з усього, на честь одруження, в 1317 році, московського князя Юрія Даниловича і сестри хана. Пізніше до шапки було приторочено хрест і тільки тоді вона стала символом влади московських царів... Після створення, в 1199 році, Галицько-Волинського князівства, коли волинський князь Роман Мстиславич закріпив свій вплив також і в Київі, літопис називає його Великим Князем, Самодержцем всієї Руси. Слово "самодержець" (автократор) вживалося щодо імператорів Візантії та відображало рівень особистої влади князя, тобто те, що він був единовладним господарем на підвладних йому землях (наприклад, післятого, як Вітовта було проголошено самодержцем, польский король Ягайло відмовився визнавати його таким, бо згідно умов Кревської унії 1385року, Вітовт не мав права единовладно панувати). А в 1547 році Великого Князя Московського Івана Грозного було короновано царем всєя Росії. Він мав повний титул: "Мы, великiй государь Иванъ, Божiею милостiю царь и великiй князь всеа Рoсiи, Владимирскiй, Московскiй, Новгородцкiй, Псковскiй, Резанскiй,Тверскiй, Югорскiй, Пермскiй, Вятцкiй, Болгарскiй и иныхъ".

А ось як писали в чєлобітних новому московському царю Олексію Михайловичу, після смерті його батька , Михайла Федоровича, в 1645році: " А отходя сего света, отец твой государев, блаженныя памяти, великій государь, Михаил Федорович, благословил сына своего,тебя великаго государя, быть на cвоем царском престоле, на владимірскоми на московском государстве и на всех великих государствах россійскаго царствия царем и великим князем всеа Росіи".

Але ж це не означає, що і Роман Мстиславич, і Іван Грозний, і Олексій Михайлович, були володарями абсолютно всіх земель колишньої КиївськоїРуси. І титул Івана Грозного чітко вказує нам на те, царем якої "всеа Рoсіи" він був. Як видно з титула, був він царем: Володимирським, Московським,Новгородським, Псковським, Рязанським, Тверським, і т. д... як видно, здебільшого земель угро-фінських...

Власне, в титулі царя перелічено всі етнічні території, що було включено до Московського Царства. І тут дуже цікавою виглядає зв'язка "... Владимирскiй, Московскiй..."...В 14-15 ст. міста Володимир, Москва стали етнічними центрами тих самих, напівміфічних, фінських племен мурома і мєщора. Ще цікавіше виглядає те, що Володимир стоїть в цьому переліку попереду Москви. Саме така послідовність розкриває нам, які політичні і етнічні процеси протікали на тих територіях... Ці два племені – мурома і мєщора – стали, по суті,підетносами одного народа – московитів.

І тут, вже зараз, можна зробити декілька важливих висновків: 1. Московський імперіалізм бере свій початок у Володимирі. 2.Московський імперіалізм не бачить себе, в глиб віків, далі міста Володимира, інакше київське минуле цього імперіалізму мало б бути якось зафіксовано в титулі московських царів.
Етнічні і політичні процеси після розпаду київської руси, ч. iii
На фото: двоголовий орел з монет Сарая Нового – другої столиці Золотої Орди, середини 14 ст.
Політика – це мистецтво можливого, тому виходячи з власних можливостей, красивими словами про "благородную міссію собіранія зємєль рускіх" московські правлячі еліти насправді прикривають свої імперські зазіхання, не більше того... "Збиранням" земель Київської Руси свого часу займались і руські (читай українські) і літовські (читай білоруські) феодали. Але саме через їх цивілізаторську роль, Княжа Держава й занепала свого часу. Через намагання розширити межі держави, на етнічних территоріях Київської Руси було запущено механізми націєтворення, що, в результаті, призвели до виникнення в 13-14 ст. низки незалежних Великих Князівств, побудованих саме за етнічним принципом.

Великое Княжество Русское – правопреемник Киевской Руси

Меня давно раздражают, наспех сделанные, "карты Украины 17 века", которые гуляют по интернету, и которые призваны показать, как Украина, якобы, должна быть "благодарна" Российской Империи за "подаренные" территории. Ясно, что эти поделки состряпаны далеко за пределами Украины, людьми, которые абсолютно не знают её истории...

Если времена феодальной раздробленности Киевской Руси достаточно обстоятельно отражены еще в советских исторических картах, то время Великих Княжеств не имеет ни одной полной карты. С 1322 года все украинские этнические земли стали называться Великим Княжеством Русским. Как советские, так и современные, российские исторические карты, "почему-то" уделяют все внимание Великому Княжеству Литовскому. Полное название Литвы – Великое Княжество Литовское, Русское и Жемайтское, т.е. это государство состояло из трёх Великих Княжеств. Великое Княжество Русское в составе Литвы, "понятно же", на картах никак не обозначено.

Чернигово-Северская земля, Киевская земля, Волынь, Подолия, Галичина, Дикое Поле на этой советской карте – это и есть то самое, Великое Княжество Русское, о котором так не любят упоминать российские великодержавные историки и политики (да это и не мудрено: ведь тогда, сразу же, ломается такая стройная ложь о 1000-летней российской государственности).

В 1432 году, во время внутренне-политического конфликта в Литве, православная шляхта посадила Свидригайла Ольгердовича на Великое Княжение Русское. Таким образом, единое Русско-Литовское государство, на некоторое время, раскололось на Великое Княжество Литовское и Великое Княжество Русское. В 15-16 веках некоронованными королями Руси были князья Острожские.

Богдан Хмельницкий, в свое время, говорил, что он единовластный самодержец русский и достаточно имеет сил в Украине, Подолии и Волыни, в княжестве своём по Львов, Холм, и Галич. В 1658 году, согласно статей Гадячского Соглашения, Украина, под названием Великого Княжества Русского (в составе Киевского, Черниговского и Брацлавского воеводств), стала третьим сувереном Речи Посполитой, на равных условиях с Королевством Польским и Великим Княжеством Литовским. Соглашение с украинской стороны было подписано Иваном Выговским, Гетьманом Войска Запорожского Низового.

И факт того, что казацкие послы с самого начала переговоров требовали включения в состав Великого Княжества Русского еще и Русского (с центром во Львове!!!), Волынского, Белзского и Подольского воеводств, красноречиво свидетельствует о том, что сам термин – Великое Княжество Русское – крепко держался в украинском национальном и политическом сознании на протяжении веков. Народ четко представлял настоящие границы своей Родины! Абсолютно очевидно, что до тех пор, пока существовало Великое Княжество Русское, ни о каком другом русском государстве не могло быть и речи!!!

И чужестранцы, как, например, Павел из Алеппо (1654 год), называют украинцев русинами или русами, отличая их от москвинов, которых, вплоть до начала 18 века, знали только под названием москов, московитов, москвинов или москалей. Ввиду того, что Петр 1 всходил на трон еще Московского Царства, этноним "русские", "россияне" появился в Российской Империи во второй половине 18 века. Следовательно, все, что касается российской истории до первой половины 18 века нужно называть "московское", "древнемосковское". Термином "руський", "русский", "древнерусский" нужно помечать исторические события только Великого Княжества Русского! Киевская Русь не исчезала – от нее откололись все колонии и осталась метрополия – Великое Княжество Русское! Правопреемником Киевкой Руси стало именно Великое Княжество Русское – Украина!

Древнерусская кольчуга

                             В оборонительных доспехах древнерусского профессионального воина большое значение имела кольчуга - боевая одежда в виде рубашки из мелких, плотно сплетенных железных колец. Термин “кольчуга” возник позднее, в Московской Руси,а в письменных источниках древней Руси кольчуга упоминается под термином “броня”. Множество фрагментов, а иногда и целые кольчуги встречаются среди археологического материала. Особенно много дошло до нас кольчуг Х в. в дружинных курганах (Черная Могила, Гульбище - в дружинных курганах X века близ Чернигова, Гнездово и т. п.). От последующих веков в городских и городищенских слоях чаще всего встречаются фрагменты этого доспеха, но на Райковецком городище найдены две целые кольчуги хорошей сохранности. Кольчуга служила достаточно надежной защитой от холодного оружия. В древней Руси, а появилась на 200 лет раньше, чем в Западной Европе. Еще в XII в. во Франции кольчуга считалась дорогим импортным доспехом который ввозили из России. В героической французской поэме “Рено де Монтобан” упоминается “кольчуга, сделанная в России”. Сплетение состояло из целых колец и колец на заклепках или штифтах, т. е. половина колец были целые, а половина разводные, которые после сборки соединялись заклепкой или штифтом. Каждое кольцо охватывало четыре разъемных, а разъемное - четыре целых. Кольчуга делалась из железа. Металлографический анализ кольчужных колец с Княжей Горы и из Новгорода обнаружил ферритное строение с очень малым количеством шлаковых включений. Иногда в качестве декоративного элемента в кольчугу вставляли несколько рядов медных колец. Медные проволочиые кольця имеют кольчуги из Черной Могилы и из Новгорода. На поздних кольчугах тоже известны оторочки ворота, рукавов и подола медными кольцами. Металл колец. естественно, быстро корродировал и кольчуги необходимо было чистить. О том, что кольчуги были чищены, т. е. светлые и блестящие (естественного цвета железа), сообщает летописец: “И бе вчдете страшно в голых доспехах, яко вода солнцу светло-сиящу”. (И смотреть страшно на воинов в голых доспехах, так как они блестят светлее, чем вода на солнце). В XVII в. для чистки кольчуг применялось специальное приспособление в виде закрывающейся бочки с веретеном, в которую клали кольчугу, посыпанную мелким песком, и вращали ее. Подобное, столь простое приспособление, мог применять кольчужник и древней Руси. Кольца большинства известных археологических кольчуг были плоские. Наружный диаметр их на разных бронях колебался в пределах 13-15 мм. Ширина кольца равнялась 2-2,5 мм, толщина была около 0,8-1,0 мм. Иногда поверхность кольца орнаментировалась одним или двумя концентрическими рельефными кругами. Делались кольчуги также и из проволочных колец (например, кольчуга из Черной Могилы, Райковецкого городища или фрагменты кольчуги с Княжей Горы) такого же размера. Обычная кольчуга на средний рост состояла примерно из 18-20 тыс. колец. Технология производства кольчуги состояла из операций изготовления колец и заклепок или штифтов и из сборки и склепывания разомкнутых колец в следующей последовательности. Из железа изготовлялась круглая или квадратная проволока диаметром около 2 мм, которую навивали на круглую оправку диаметром около 10-11 мм. Образовавшуюся спираль разрубали по одной стороне, в результате чего получались круглые разомкнутые кольца одинакового диаметра. Половину колец сваривали. Если кольчугу делали из плоских колец, то после сварки круглые в сечении кольца расплющивали и фигурным пуансоном наносили удар. Таким же путем расплющивались и орнаментировались разомкнутые кольца. После этого концы колец дополнительно расплющивали на плашку и пробивали бородком отверстия под заклепки или штифты. Отдельной и довольно кропотливой операцией было изготовление заклепок или штифтов. Кольчуга с Княжей горы была склепана заклепками с головкой. Диаметр заклепки было около 0,75 мм. Каждое разомкнутое кольцо после соединения его с четырьмя целыми кольцами склепывали. Последними операциями были чистка и шлифование кольчуги. В технологии производства древнерусских кольчуг поражает миниатюрность, тонкость и огромная трудоемкость кузнечных работ, например, операция склепывания кольца заклепкой диаметром около 0,75 мм, производившаяся не с отдельно лежащим кольцом, а уже с кольцом, вплетенным в кольчугу. Склепать нужно было около 10 тыс. колец.

Славянский мир

Кільця кольчуги

Оружие Древней Руси

                   


Есть замечательное правило: если в прошлое выстрелить из пистолета – будущее выстрелит в тебя из пушки. По версиям некоторых современных «деятелей от науки», пишущих книги или статьи на тему истории Древней Руси наши предки, оказывается, были настолько отсталыми дикарями, что жили на болотах, пугали всех прохожих под видом «леших» и прочей «нечисти». А потому, мол, и доблестных подвигов, борьбы с врагом за землю свою у наших предков не было – и была при этом «кучка разрозненных славянских племён, враждовавших друг с другом», как утверждают некоторые «знатоки древности». И бегали наши предки-русичи в одних портках, а то и без оных – именно на это делает упор в одной статье некий современный «археолог». Интересно, а в чём люди в те времена должны были бегать? В джинсах и кроссовках? Хотя, мы и сегодня ходим… в штанах. И в брюках. А женщины в юбках и платьях. Не понимаю, почему в статье о вооружении нужно делать акцент именно на штанах, при этом забывая главное – наличие того или иного вида вооружения у славян, технологию его изготовления, способы применения в бою…

Подобные «исторические сведения», очерняющие или высмеивающие наших прапредков, можно назвать не только идеологической диверсией, но и сочинениями психически нездоровых личностей. К сожалению, подобным примитивным подходом к изучению отечественной истории до сих пор страдают российские псевдоучёные и религиозные деятели с ортодоксальным видением, ведущие отсчет истории Руси – России почему-то с одного, отдельно взятого периода.

Меч как символ

Отставим в сторону всяческие измышления и домыслы на тему истории, а посему спокойно и обстоятельно поведаем нашим уважаемым читателям о том, как русское воинское искусство заставляло трепетать врагов от славянского меча.

Меч – на Руси издревле был привилегированным оружием и носивший его, как правило, имел высокий общественный статус. Меч состоял из широкой, острой с двух сторон полосы, то есть клинка, и из крыжа рукояти, части которой именовались: яблоко, черен и огниво. Каждая плоская сторона клинка называлась «голомень», или «голомя», а острия – «лезвиями». На голоменях делали одну широкую или несколько узких выемок. Клинки изготавливались из стали или железа, меч вкладывался в ножны, обитые кожей или, позднее, бархатом. Ножны делались из железа и иногда украшались золотыми или серебряными насечками. Меч привешивался к поясу при помощи двух колец, расположенных у устья ножен.

Меч – основное оружие русского воина-дружинника, символ княжеской власти и военная эмблема Древней Руси. Русские летописи и другие письменные источники пестрят упоминаниями о мече. Не менее широко представлены мечи и в археологическом материале. Основная масса мечей, как и другого оружия, дошла до нас с X века. Погребения воинов-князей – Игоря, Святослава и Владимира Святославича включали богатый набор оружия и прочего военного снаряжения.
[ Читать полностью... ]