хочу сюда!
 

Таня

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «філарет»

Записи анархіста 21 ст. від 20.06.19 р. КСУ і Філарет - нікчеми!

20 червня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 20.06.19 р.
КСУ і Філарет - нікчеми!



Непростий день видався 20 червня, де трагічні події  загибелі народного депутата Дмитра Тимчука зійшлися зі виясненням обставин жахливої загибелі 11-річної дівчинки Дарини Лук'яненко  на Одещині. Разом це показує небезпеку соціуму, в якому ми опинилися зараз і живемо або точніше: виживаємо. І скажу щиро, при всій повазі до Дмитра Тимчука, загибель безневинної дівчинки мене жахає набагато більше, бо так немає бути. Але, на жаль, - так є. І хто зна, коли припиниться?..
Звичайно, що важко обійти увагою дві абсолютно тотожні за своєю реальною нікчемністю події, як визнання Конституційним Судом України чинним Указ про розпуск Верховної Ради України Президента України Володимира Зеленського, а друга – це малозначиме зібрання, організоване колишнім самопроголошеним Патріархом Філаретом (Денисенком), як «Помісний Собор» та його заяву про відновлення Київського патріархату. Сповна аналогічні події за своєю нікчемністю. У кожного може бути своє ставлення до цих двох подій, а я заявляю про своє зневажливе ставлення до обох. І поясню, чому. 
Так, справді, в законодавстві України існують прогалини, де важко визнати чітко правознавчу норму, але саме КСУ, як найвищий судовий орган!- для того і створено, щоб ці прогалини заповнити своїм рішенням – це світова практика, а не я то тільки-но придумав. Голова ВРУ Андрій Парубій надав КСУ чіткі письмові докази, що коаліція фракцій з більшістю голосів від конституційної норми існувала від 2016 р. по травень 2019 р. коли фракція «Народного фронту» заявила про свій вихід з неї, але КСУ проігнорував ці докази і заявив, що він не спроможний встановити наявність коаліції, отже визнає Указ президента правочинним, хоча в ньому взагалі немає посилання на причини розпуску парламенту, що є протиріччям діючому законодавству, зокрема положенням Конституції України ст. 90 (Я описав все детально у ЗА від 12.06.19). Тобто КСУ пішло на догоду політичній кон'юнктурі, що в загальному плані є непогано, оскільки відміна виборів, які вже розпочалися, внесла б хаос у цей процес. Але юридичної правди у тому немає! КСУ переклало свої обов'язки вирішувати правові конфлікти на головного носія влади – на народ, що ставить під запитання потребу існування такої надкоштовної установи, якою є Конституційний Суд. З того всього у мене двояке ставлення до цієї події, бо як анархіст я за всі послаблення державних інституцій на користь народовладдя, але як людина, що дотримується норм певного правопорядку визнаю, що це є протизаконний вчинок і я з ним категорично не згоден.
Стосовно псевдо-собору Філарета, то тут і говорити немає про що, оскільки тут немає жодних наслідків для вже існуючої і діючої Православної церкви України – ніякого розколу не відбулося і не буде, що і підтвердила «наявність відсутності» хоч одного діючого ієрарха від ПЦУ, яким, до речі, не є і Філарет «за власним бажанням», як не є вже «почесним Патріархом», бо і цього звання позбавив сам себе. Мені навіть шкода цієї людини, тому що свіжа ще пам'ять про Любомира Гузара, видатного діяча УГКЦ, який надзвичайно гідно добровільно пішов з посади очільника своєї церкви, у величезній повазі та почестях відійшов до Бога та був похований як Провідник і Світоч української нації. Для Філарета це вже нездійсненна річ. Людина самознищилась, хоча ще є жива. Вкотре визнаю просту і надзвичайно всеохоплюючу істину: на все є Воля Божа. Значить у Бога не та заслуга для Філарета, якою була для Любомира Гузара. На тому і – амінь.

(Щоденні записи анархіста 21 століття по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Філарет відмовився виконувати три умови Томосу

“Ми не відмовляємося від Томосу, але не будемо виконувати ці три умови, які записані в Томосі. Не будемо виконувати”, – сказав він в інтерв’ю.

Показушники.

Порошенко заявив про присвоєння Філарету звання Героя України

Порошенко заявив про присвоєння 
Патріарху Філарету звання Героя України
08 Січень 2019, 20:44

Патріарх Філарет (ліворуч) і президент України Петро Порошенко
Патріарх Філарет (ліворуч) і президент України Петро Порошенко
Наприкінці грудня предстоятель ПЦУ Епіфаній повідомив, що Філарет продовжить правити службу у Володимирському соборі в Києві і залишить за собою резиденцію на Пушкінській вулиці.

15 грудня в Києві, в соборі Святої Софії відбувся об’єднавчий собор, на якому ієрархи, священики і миряни з трьох фактично наявних на той час в Україні православних церковних організацій, – Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви і Української православної церкви, що в єднанні з Московським патріархатом (від останньої на собор прийшли представники лише двох єпархій), – створили єдину канонічну православну церковну організацію в Україні, помісну Православну церкву України (ПЦУ). Її предстоятелем обрали митрополита Епіфанія з дотеперішньої УПЦ КП.

Фоторепортаж: томос в Україні
ФОТОГАЛЕРЕЯ:Фоторепортаж: томос в Україні

Що таке томос і автокефалія – пояснюємо популярно

6 січня 2019 року у Стамбулі Вселенський патріарх Варфоломій вручив томос про автокефалію предстоятелеві Православної церкви України митрополитові Київському і всієї України Епіфанію.

Що це означає
  • Томос (грец. ) – указ синоду і/або глави помісної православної церкви з важливих питань церковного устрою або віровчення; останнім часом найчастіше стосується рішення церкви-матері про надання автокефалії новій помісній церкві.
  • Автокефалія (ст.грец. ) – самостійність помісної церкви, адміністративно незалежної від інших православних церков, але єдиної з ними канонічно.
Новітня передісторія
  • У квітні 2018 року президент України Петро Порошенкозвернувся до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати томос про автокефалію Православної церкви в Україні і оголосив про намір створити єдину помісну церкву. Верховна Рада звернення президента підтримала.
  • 10 вересня 2018 року патріарх Варфоломій скерував до Києва двох екзархів, які мали підготувати ґрунт для створення автокефальної церкви.
  • 11 жовтня синод Вселенського Константинопольського патріархату у Стамбулі:

– підтвердив своє попереднє рішення продовжити процес надання автокефалії українській церкві;

– позбавив юридичної сили свій синодальний лист 1686 року про доручення Московському патріархові обов’язку висвячувати церковно підпорядкованих Константинополю митрополитів Київських, що його Російська церква трактувала як нібито передачу Київської митрополії Москві;

– відновив у єпископському чи священицькому сані і в церковному спілкуванні зі світовим православ’ям керівників невизнаних Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви і підпорядкованих їм священства і вірян;

– оголосив про відновлення своєї ставропігії (представництва) в Києві.

Реакція Москви і відповідь на неї

  • Московський патріархат Російської православної церкви різко негативно поставився до заходів Вселенського патріарха у справі створення єдиної помісної церкви України, розірвав із Константинополем євхаристійне спілкування і звернувся до керівників інших православних церков світу з закликом не вступати в церковне спілкування зі створеною в Україні новою православною церквою.
  • 2 листопада 2018 року представник Константинопольського патріарха при Всесвітній раді церков архієпископ Іов (Геча) заявив, що не виключає можливості надання автокефалії церкві і в Білорусі – якщо про це попросять церква і держава.
Ситуація у світовому православ’ї

До надання автокефалії Православній церкві України у світі було 14 визнаних автокефальних церков. За православним диптихом (переліком помісних церков) у версії Вселенського патріархату (Московський патріархат має власну, відмінну версію), вони розташовуються в такій ієрархії:

  • Константинопольська (понад 2 мільйони вірян)
  • Александрійська (понад 6,5 млн)
  • Антіохійська (1 млн 370 тис.)
  • Єрусалимська (130 тис.)
  • Російська (разом із усіма її підрозділами найбільша на цей час – за її оцінками, приблизно від 90 до 120 млн вірян; УПЦ (МП) складає значну її частку)
  • Сербська (10 млн)
  • Румунська (16 млн)
  • Болгарська (8 млн)
  • Грузинська (4 млн)
  • Кіпрська (420 тис.)
  • Елладська (у Греції, 8 млн)
  • Польська (500 тис.)
  • Албанська (700 тис.)
  • Чеських земель і Словаччини (150 тис.)
  • Православна церква України як остання наразі зі створених перебуває нині на 15-му місці.
Деякі приклади надання томосу:
  • 1686 рік – Константинопольський Вселенський патріарх Діонісій IV затвердив синодальний лист Вселенського патріархату, який із міркувань «ікономії» (церковної доцільності) доручав патріархам Московським висвячувати в сан новообраних помісним собором митрополитів Київських – при тому, що вони залишалися церковно підпорядкованими Константинополю і мусили поминати саме Вселенського патріарха, а не Московського, як свого першоієрарха. Москва не виконала цих умов і стала тлумачити рішення як нібито передачу Київської митрополії в підпорядкування Московському патріархатові. Через те, що оригінал листа нині не відомий, таке трактування донедавна повторював і сам Вселенський патріархат – доки влітку не оприлюднив історичні документи, які висвітлили зміст того листа. 11 жовтня 2018 року синод Вселенського патріархату скасував те рішення 1686 року, щоб усунути підставу для неправдивого трактування Москви.
  • 1923 рік – патріарх Константинопольський Мелетій IV видав томос про автономію (але не автокефалію) Естонської православної церкви і прийняв її в свою юрисдикцію.
  • 1924 рік – патріарх Константинопольський Григорій VII підписав томос про надання автокефалії Польськійправославній церкві у (в першу чергу для вірян із Західної Білорусі і Західної України). Російська православна церква, яка контролювала цих вірян до Першої світової війни, не погодилася з цим. Після Другої світової, коли СРСР привів до влади в Польщі комуністів, ППЦ «добровільно» відмовилася від томосу з Константинополя і попросилася до РПЦ – яка відразу ж надала їй томос уже від свого імені, хоча право надавати автокефалію має тільки Вселенський патріархат як Церква-мати всіх інших помісних церков. Московського томосу, у свою чергу, не визнає Константинополь, але завдяки томосові 1924 року ППЦ залишається канонічною.
  • 1937 рік – була визнана автокефалія Албанськоїправославної церкви.
  • 1945 рік – Болгарська православна церква отримала томос, яким була, за різними оцінками історичних подій, уже втретє чи вчетверте визнана автокефалія цієї церкви.
  • 1994 рік – патріарх Московський Алексій II видав томос про надання автономії Молдовській православній церкві (яка залишилася частиною Московського патріархату).
  • 1998 рік – Вселенський патріарх Варфоломій видав томос про автокефалію Православної церкви Чеських земель і Словаччини.
  • 2019 рік – Вселенський патріарх Варфоломій вручив томос про автокефалію Православній церкві України.

Творець Православної Церкви України.


Філарет назавжди залишиться в історії творцем відродженої Православної Церкви України.

Об'єднавчий Собор відбувся 15 грудня 2018 року у Святій Софії. Першого предстоятеля Православної Церкви України обрано.
Ним став митрополит Епіфаній: доктор наук з богослов’я, професор, колишній митрополит Переяславський і Білоцерківський УПЦ Київського патріархату та намісник патріарха Філарета, ректор та професор кафедри біблійних і філологічних дисциплін Київської православної богословської академії, постійний член Священного синоду та голова Синодального управління у справах духовної освіти УПЦ КП, член Вищої церковної ради УПЦ КП, намісник Свято-Михайлівського Видубицького чоловічого монастиря міста Києва, член Національної спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів.

Момент дійсно історичний. Україна боролася за свою духовну незалежність з 1686 року. Але саме зараз треба сказати про патріарха Філарета, який просував ідею Української помісної Церкви відразу після здобуття Україною незалежності. Святіший Патріарх витримав шалений тиск від уламків імперії, а також брехливі московські анафеми та зміг створити і організувати основу Української Церкви, без якої Томос сьогодні був би неможливий. Так, він робив це не один, але саме він був духовним лідером та наставником.
Патріарх Філарет сьогодні показав, що таке справжня любов до України та почуття відповідальності. Він відмовився висувати свою кандидатуру на предстоятеля Православної Церкви України заради злагоди та майбутнього і зіграв вирішальну роль на Об‘єднавчому Соборі для обрання послідовника його справи по відродженню Української Церкви, Епіфанія.
Це приклад всім, в тому числі політикам, які часто через гординю тягнуть спільну справу на дно.
Святіший Патріарх Філарет назавжди залишиться в історії творцем відродженої Православної Церкви України та Великим українцем.


Скликання собору залежить від Вселенського Патріарха.


"Скликання собору залежить від Вселенського Патріарха, тому ми сподіваємося, що найближчим часом буде скликано цей Собор, але назвати дату скликання не можемо", – заявив на прес-конференції "Українська церква на шляху утвердження автокефалії" в Києві 26 жовтня Патріарх Філарет.
Предстоятель УПЦ КП також зазначив, що до об'єднавчого Собору буде делеговано більше 60 єпископів трьох Церков.

«Наступний крок до автокефалії - скликання Архієрейського Собору, який буде складатися із трьох Церков: Київського Патріархату - це понад 40 єпископів, Автокефальної Церкви - 12 єпископів і кажуть, що мінімум 10 єпископів Московського Патріархату. Тобто із оцих єпископів буде скликаний Собор і на цьому Соборі буде зафіксоване об'єднання всіх трьох Церков в одну Українську Православну Церкву», - підкреслив Патріарх Філарет.


Як у 1992 році московські рейдери у рясах захоплювали лавру.


Києво-Печерська Лавра як чоловічий монастир за часів Радянської влади двічі припиняла свою діяльність. Перший раз монастир закрили у 1930 році, одночасно пройшов погром і по Києво-Печерському заповіднику (створеному у 1926 році), керівництво якого було репресовано. Тоді ченці і науковці заповідника були по один бік барикад, вони протистояли владі. Як не дивно, але відновилися богослужіння під час німецької окупації у 1941 року. Вже вдруге комуністична влада закрила Лавру на початку 1960-х. Духовну семінарію розігнали. Значна кількість ченців перейшла працювати в музеї на території заповідника на різні посади, навіть прості господарські, аби тільки залишитись у Лаврі. І тільки 1988 року з нагоди святкування 1000-річчя Хрещення Русі діяльність монастиря було відновлено.

З розвалом Союзу в Україні створюються українські православні церкви. З часом - у 1992 році - одна з найбільших православних святинь України потрапляє до УПЦ Московського патріархату. Чому так склалося?

Єпископ Євстратій (Зоря), Речник Української православної церкви Київського патріархату:
--- У 1992 році митрополит Філарет був священноархімандритом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. У нього досі зберігаються всі оригінали документів про передачу у користування корпусів Києво-Печерської лаври у 1988 році (на той час в Україні існувала лише одна православна церква – Авт.). І корпус митрополичий у Лаврі – це була його офіційна резиденція. Після Харківського собору УПЦ (організованим КДБ), де був обраний предстоятелем митрополит Володимир, за розпорядженнями Івана Салія (тодішній голова Київської міської держадміністрації – Авт.) охоронців резиденції митрополита Філарета було викинуто. Насправді, це було захопленням Лаври з боку Московського патріархату. Це був бунт проти митрополита Філарета як проти священноархімандрита Лаври. Я думаю, не Іван Салій приймав це рішення, його приймали вище, але він був посередником-виконавцем, і він дав розпорядження надіслати ОМОН, який став на захист Московського патріархату, а прихильників митрополита Філарета звідти вигнали.
Якби влада Кравчука тоді не стала на сторону Московського патріархату, то Лавра залишилася б за митрополитом Філаретом і належала б Київському патріархату.

Дмитро Степовик, доктор філософії, мистецтвознавства, богослов’я:
--- 1988 року за клопотанням тодішнього керівника київської митрополії Блаженнішого митрополита Філарета (Денисенка) тодішня влада у зв’язку з 1000-літтям Хрещення Русі дозволила відновити монастирське життя у Лаврі. І це, звичайно, було українське православне життя. Хоча тодішня митрополія перебувала у зв’язках із Москвою, але йшлося вже про відродження справжньої української незалежної церкви. І це закінчилося у 1990-му році у червні місяці проголошенням незалежної церкви Київського Патріархату і обранням Мстислава Скрипника Патріархом.
Спочатку співіснували дві церкви, між ними був діалог, який закінчився об’єднанням у червні 1992 року Української православної церкви на чолі з Патріархом митрополитом Філаретом з українською автокефальною православною церквою Патріарха Мстислава. Утворилася єдина УПЦ КП. Тож в Лаврі було українське монастирське православне життя, до вторгнення з Москви у 1992 році під залякуванням тодішнього президента Єльцина – “перекроем краник”. Тоді Кравчук здався під тиском деяких міністрів, голови СБУ і т.д. і вирішив їх пустити, мовляв, хай церковники самі розбираються. Якби вони знали, чим це все закінчиться, вони б цього необачного кроку не зробили. Тож 1992 року тодішнє політичне керівництво України пустило цілий поїзд московських попів до Києва, багато з них були на службі РФ і вони рейдерськими методами захопили Лавру, Покровський жіночий монастир і Флорівський жіночий монастир на Подолі, багато церков. Вони провели у Харкові церковний псевдособор, без згоди і без присутності тодішнього керівника української православної церкви Філарета, усунули його від влади і поставили свого ставленика, митрополита Володимира Сабодана, досить старенького і хворого. І з того часу у Лаврі запанував Московський Патріархат і сьогодні вони приймають лютого ненависника України Кирила, який має при собі кілька сотень особистої охорони. Він навіть говорить не як духовний пастор, а як залякуючий лідер, якого наставили політики в Москві: “Раскольники, присоединяйтесь к кораблю спасения”. І його колючий погляд, і його оточення – це відродження порядків, які існували навіть не за Брежнєва, а за Сталіна.
Відомо, як Кирило був введений у РПЦ. Коли він ставав єпископом у 1976 році, то одним з тих, хто висвячував його, був нинішній Патріарх Київський Філарет, який йому сказав: “Ви не по божому благословенню стали єпископом, а по настоюванню влади і КДБ”. І тому Кирило до цього часу його ненавидить.
Мене дивує наша влада, яка схиляється і влаштовує відвертому неприятелеві України майже царський прийом. Була у нас державний секретар США, все пройшло тихо, приїхала-поїхала. А тут ледь не квіти йому під ноги кидають. Це рабський синдром з боку нашої влади перед Москвою і такі дії викликають неприязнь і огиду з боку українського народу.

Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, заввідділом релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ:
--- 1992 року з Москви були завезені представники силових структур, які під виглядом монахів захопили Лавру. Московська челядь на соборі у Харкові утворили УПЦ МП, яка почала існувати як автономна, але ця автономність тільки на словах, а насправді РПЦ.


Законний помісний собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р.

На підставі рішень Помісного Собору РПЦ 7-8 червня 1990 р. та Архієрейського Собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 р. Українська Православна Церква отримала статус незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний Собор УПЦ. Відповідно до канонів та Статуту Церкви 9 липня 1990 р. Архієрейським Собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ. Це обрання було підтверджене Грамотою Патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.: «Беручи до уваги бажання й клопотання її (УПЦ) Преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього року в Богоспасаємому граді Києві для обговорення й рішення їхнього церковного життя на засадах незалежності й самостійності, благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого й Животворчого Духа бути відтепер Православний Української Церкві незалежною й самостійною в своєму управлінні, а Вам (митрополиту Філарету) , одноголосно обраному 9 липня 1990 року Єпископатом Української Православної Церкви, – Її Предстоятелем ». Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджене і Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р.: « Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян, Собор Української Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському і всієї України Філарету та підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви». На підставі канонів, Статуту УПЦ, у відповідності до історичних прецедентів та виходячи з факту проголошення державної незалежності України Архієрейський Собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 р. в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для вирішення питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архієрейського Собору в Києві 1-3 листопада 1991 року в Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний Собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян усіх єпархій УПЦ. За своїм складом Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо життя УПЦ як її найвищий керівний орган. Розглянувши питання про автокефалію УПЦ, Собор прийняв «Постанову Собору УПЦ з питання повної самостійності УПЦ», у якій сказано: «Собор Української Православної Церкви під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета розглянув та всебічно обговорив питання про повну самостійність Української Православної Церкви. Керуючись священними канонами і принципами дарування автокефалії та бажаючи мати благословенний мир, богозаповідану любов Христову та братське єднання як з Матір’ю-Церквою, так і з усіма Помісними Православними Церквами, Богу співдіючому, виконуючи волю православного народу України, Собор постановляє: … Релігійна ситуація, що склалася на Україні в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів (Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ 1990 р.) , заради уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами. Усвідомлюючи, що основною метою проголошення автокефалії є благо Церкви, тобто виконання нею спасенної місії у певних історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві сприятиме зміцненню єдності Православ’я на Україні, та ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які живуть на Україні, і тим самим вноситиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу. Оскільки до умов дарування автокефалії належить можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади, Собор одностайно засвідчує, що Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття ». Нинішні прихильники Московського Патріархату приписують ідеї незалежної Церкви в незалежній державі та проголошення Київського Патріархату політикам, зокрема Президенту Л. М. Кравчуку, що є перекрученням фактів. Зазначимо, що саме в соборному визначенні говориться про ці засади: « незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою ; Собор просить Російську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві сприяти заснуванню Київського Патріархату Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков». У роботі Собору взяли участь та підписали його документи (знаком «+» позначені покійні ієрархи; жирним шрифтом виділені ієрархи УПЦ МП станом на 1 березня 2007 р.) : Митрополит Київський і всієї України Філарет, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим , митрополит Херсонський і Таврійський + Леонтій, архієпископ Чернігівський і Ніжинський + Антоній, архієпископ Вінницький і Брацлавський + Феодосій, архієпископ Полтавський і Кременчуцький + Савва, архієпископ Житомирський і Овруцький Іов, архієпископ Рівненський і Острозький Іриней, архієпископ Одеський і Ізмаїльській Лазар , єпископ Сумський і Охтирський + Никанор, єпископ Луганський і Старобєльський Іоанникій , єпископ Мукачівський і Ужгородський + Євфимій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський + Василій, єпископ Волинський і Луцький Варфоломій, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Нифонт , єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій, єпископ Дніпропетровський і Запорізький + Гліб, єпископ Сімферопольський і Кримський Василій, єпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій, єпископ Тернопільський і Кременецький Сергій, єпископ Івано-Франківський і Коломийський Іларіон, єпископ Донецький і Слов’янський Аліпій (на спокої) , єпископ Почаївський, вікарій Київської єпархії Яків. Таким чином, рішення про автокефалію УПЦ було прийняте законним Собором на підставі канонів і традицій Православної Церкви, з урахуванням факту проголошення повної державної незалежності України. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для самостійного буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів та монастирів. Рішення Собору були повністю підтримані всіма його делегатами, у тому числі – повнотою єпископату УПЦ. Жодне з рішень Собору органами Московської патріархії не було опротестоване, а законність рішень Собору ані в той час, ані тепер, офіційно або аргументовано не заперечувалася. Свідченням законності рішень Собору є й те, що вони були взяті до розгляду Архієрейським Собором РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р., а не відкинуті як недійсні . Зважаючи на це, стверджуємо, що Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. є канонічним Собором, а його рішення – дійсними . Незважаючи на канонічність та дійсність цього Собору, Московська патріархія та УПЦ МП замовчують його рішення і вважають його таким, що нібито ніколи і не відбувався. Із Історико-канонічної декларації

"Київський Патріархат - Помісна Українська Православна Церква"

http://logos.at.ua/load/2-1-0-22