Той, останній мирний і спокійний рік «Масарикової республіки» був благодатним і Для Великого Березного (тепер райцентр Закарпатської області). Майже два місяці, травень і червень, тривала велика засуха, але місцеві мешканці того літа мали заробіток: продовжувалися роботи з вимощування центральних вулиць селища бруківкою. Якщо попереднього року брукованими стали частини вулиць біля залізничної станції і «од сільської хати долу», то 1937-го  збудовано ще один кілометр подібних доріг, котрі заслуговували, щоб їх іменували місцевим терміном – «грацька» … Саме 1937-го було завершено і розширення водогону, і будівництво великого резервувару для води поблизу Великого Березного. У статті про водогосподарство тодішньої Підкарпатської Русі інженера Й. Бергмана вказана вартість розширення водопроводу селища – 720 000 чехословацьких корун.

Того року всі торжества і свята у Великому Березному проводилися за участі учителів та учнів місцевої горожанської школи. Її директор – А.Староста виголошував промову, а учитель співу М. Гутич диригував хором. На площі Сокола було проведено і свято Матері …

1937-го батьківський комітет горожанської школи (голова Василь Гелетич) провів 6 засідань, а головне – виклопотав у окружного і сільського урядів, відповідно 8 тисяч і 4 тисячі корун для забезпечення фінансування річного курсу навчання. Із власного фонду комітет виділив для допомоги найбіднішим учням 425 корун. 40 учнів із віддалених верховинських сіл утримувалися у двоповерховій будові інтернату Чехословацького Червоного Хреста. Серед них був Михайло Шаранич з Ужка. Його утримання оплатила того року окружна опіка… Щосуботи, під керівництвом учителя горожанки Е. Смеречанського проводились заняття місцевих пастухів, котрих було цього року 42.

У першій половині 1937 року у двох перших класах  горожанської школи навчалися – 78, у двох других – 72, у третьому класі – 47 учнів. Всього 195. Із них 135 хлопців і 60 дівчат. За національною ознакою це – 176 русинів, 10 євреїв, 5 словаків і чехів, 2 німці, 1 мадяр, 1 поляк … Із вересня 1937 року у Великоберезнянській горожанці вперше введено однорічний курс. Тому новий навчальний рік розпочали 7 класів (230 учнів ). Чотири з цих класів навчалися на верхньому поверсі будови народної школи, один – внизу, ще один – у старій будові, поряд із гімнастичним залом і ще один – у орендованому школою приміщенні сусіднього банку…

У зв’язку із розширенням школи до вчительського колективу того року прибули: Зубарєв Сергій, російський емігрант, Сидор Йосип, учитель із Білок, Нажичка Андрій, абітурієнт – практикант із Праги. Директором руської горожанки у Великому Березному, як і в попередні роки, залишався Староста Адальберт. Одночасно був він і дире-ктором чеської горожанки. Навіть наступного, 1938 року, коли чеські класи перевели до новозбудованої чеської школи, А.Староста продовжував очолювати обидві горожанки. Цікаві спогади про Адальберта Старосту і про Великий Березний того часу записав і опублікував Ференц Петро – учитель історії в Богданській школі Рахівського району.  Це спогади сина згаданого вище директора горожанської школи Йосипа Адальбертовича Старости. Із 1932 до 1939 року він проживав у Великому Березному. У 1937-му йому виповнилося 9 літ: «В кінці 30-х років у В.Березному була спільна «Просвіта», в цілому панував український дух, був сильним пласт, хор. У душі зробили відтиск вчителі горожанської школи – Смеречанські, що були емігрантами із Наддніпрянської України. Смеречанський був учителем малювання ( і неабияким художником – різьбярем – І.Ц.).

Запам’ятався своєю надзвичайною інтелігентністю. Був надзвичайно активний у громадських заходах, активний пластовий організатор, просвітянин тощо. Його дружина постійно організовувала вечори.

Так, згадує Й.А.Староста про Великоберезнянську горожанку, де директорував його батько, людина проукраїнської орієнтації, що мала особисту переписку із Августином Волошином. В подальшому Адальберт Староста був репресований угорськими окупантами і три місяці відбув у таборі біля Ніредьгази. Потім його відпустили й відрядили в Ужок, а пізніше у с. Королево …

Ще одна місцева подія засвідчила проукраїнські настрої – плебісцит щодо мов. Горожанська школа у Великому Березному обрала, як сказано у шкільній хроніці, «малоруську (українську) мову викладання ».   Довгопам’ятними стали й місцеві церемонії у день смерті (14.09.1937) та у день похорону президента – «Визволителя» Т.Г. Масарика. В урбаріальному домі Великого Березного організовано і проведено тризну… Свого творця  і засновника Чехо-словацько-русинська республіка пережила не на багато. Вже наприкінці наступного, 1938-го, пам’ятник Т.Г.Масарику- найбільш величний тоді монумент в Ужгороді знесли мадяри.

                                                                                                                    Іван Циганин "Карпатська зірка" - 2007.

У Луцьк ми приїхали вже близько 17-ї. Вийшовши на автовокзалі, довго крутили мапу, намагаючись зрозуміти куди нам далі. У бік готелю йшов 5-й тролуйбус, але його ще треба було знайти...   Вже стоячи на зупинці читали назви вулиць і зупинок через які проїжджають маршрутки, що зупинялися на зупинці, але знайомих назв не знаходили, тоді вирішили йти навпростець до залізничного вокзалу,де була кінцева зупинка 10-го тролейбуса, що нам підходив найкраще. Від залізничного вокзалу обласного центру ми очікували більше, тут же було пару платформ і приміщення вокзалу, що скидався на якийсь полустанок на кшталт Бобрика чи Яготина... Тролейбуси тут, на відміну від Рівного, хоч і коштували на 5 копійок дешевше, але були у більш занедбаному стані і ходили на багато рідше. Взагалі місто виглядало дещо "неряшливо". Чи то ми вже втомилися від мандрівок?.. Поселитися вирішили в готелі Світязь, що стоїть трохи вбік від центру на набережній річки Стир. Готель ми знайшли досить швидко, навіть спочатку пройшли б мимо, якби не річка. Навіть не сама річка, а поросла травою, кущами та будяками пойма річки. Кімнату зняли за 195 грн   і ще 20 грн доплатили за другу порцію сніданку. Виселитися ми мали до 12-ї, або доплатити ще за півдоби, так як потяг у нас був о 20:40. Тож ми вирішили зранку поснідати, зібрати речі і завезти їх на вокзал і до вечора гуляти містом. А сьогодні хотілося повечеряти і оглянути ту частину міста, яка не входила до "старого міста", де судячи з карти була найбільша концентрація пам"ятників архітектури і старовини, включаючи і замок Любарта. Прогулялися до мосту через Стир, а потім пішли ближче до центру шукати смачну вечерю... На Театральній площі сфотографувалися біля пам"ятника Лесі Українці та біля жирафки!   Навпроти театру розташований Свято-Троїцький кафедральний собор, що побудований ще у 1752-1755 роках і від нього простягається пішохідна вулиця Лесі Українки, де ще сьогодні можна побачити будинки епохи модерну... Тут розташовані магазинчики, кав"ярні, пивні та ресторани. Біля одного з них є скульптура бравого вояки Швейка, що надихнув мене на прочитання цього твору Гашека. В одному з ресторанчиків з приємною музикою ми сіли пообідати... Від цін ми були дещо шоковані, бо звикли вже за кілька останніх років, що на Західній Україні можна смачно, дешево і багато поїсти... А тут ми повечеряли дерунами з грибами, запили це соком і заплатили 100 грн!    Повечерявши ми ще погуляли центром, по дорозі знайшли затишну кав"ярню на завтрашній ранок, бачили пам"ятник святому Миколаю, що є захисником міста і відображений на його гербі та пішли додому відпочивати, бо завтра мав бути довгий але цікавий останній день нашої одісеї...  На сніданок нам запропонували 4 комплексних варіанта, не зговарюючись вибрали 2-й.:-) Поснідавши, зібрали речі,

 здали ключі і пішли пити каву. Потім маршруткою до вокзалу, де лишили свої речі у камері схову і повернулися до історичного центру міста. Місто Луцьк, або Лучеськ, вперше згадується в Іпатіївському літописі близько 1085 року. Назва міста, скоріш за все походить від слова "лука" - вигин річки: річка Стир півколом оточує історичний центр міста. До оборонної системи Луцька входив Верхній замок, що будувався протягом 11-13 століття, та Нижній (окольний) замок з міськими мурами. Верхній замок оточують мури та 3 вежі: Надбрамна, Стирова (над річкою Стир) та Владича (що утримувалась за кошти Владики). У 1345-му році князь Дмитро Любарт зробив замок столичною резиденцією Галицько-Волинського князівства. У 1429-му році великий князь Литовський Вітовт приймає у замку монархів найбільших європейських країн для організації сувмісної протидії османській експанції. Тоді, разом із челяддю, Луцьк прийняв 15 тисяч осіб. У 1452 році місто отримує магдебурське право і невдовзі стає найбагатшим містом Європи. У 1569 році місто переходить під владу Польщі. Цей період позначається будівництвом кафедрального костелу святого Петра і Павла (1606-1610рр), монастирів (кляшторів) бригіток (1624р), василіан (1647р), бернардинців (18 ст), домініканів (18 ст), трінітаріїв (1729 р) та шаріток (18-19ст). В середині 18-ого століття (1752-1755 рр) будується Свято-Троїцький кафедральний собор. У 1795-му році, після розділу Польщі, Луцьк входить до складу Російської імперії.

Огляд історичної частини міста почали з пам"ятнику на честь 2000 років від Різдва Христва, що знаходиться на перешийку між сучасним та історичним центром міста на майдані Ринок. Далі пішли центральною вулицею імені Данила Галицького. Праворуч стоїть пофарбована у яскравий жовтий колір Свято-Покровська церква, трохи далі, за перехрестям, височать шпилі Дому Євангеліє. Перед самим поворотом на міст через Стир стоїть потужна будівля старої синагоги з баштою, яку ще називають "Малим замком" і не дарма, бо має вигляд цілком замодостатньої оборонної споруди. Будувалася вона з кінця 14 століття, перебудовувалася 1629 року, зараз тут винаймає приміщення адміністрація футбольного клубу Динамо. У колишньому старовинному домініканському монастирі зараз функціонує Кирило-Мефодіївська православна церква та духовна семінарія української православної церкви. До будівлі іде гарна трояндова алея з кованими ліхтарями, а перед входом бігають кури... По дорозі від монастиря до замку нам  зустрілася будівля Державного історико-культурного заповідника з гарними кованими навісами, прекрасною вивіскою "під старину" та масивними дерев"яними ставнями. Якби вся історична частина міста мала такий вигляд, то можна булоб з легкістю повірити, що ти ненароком потапив машиною часу у старовинне багате місто благородних лицарів, прекрасних принцес та чудових ремісників. У дворі, за кованими воротами була якась виставка скульптур. У іншому крилі будівлі заповідника у свій час жила і починала свою творчу діяльність Леся Українка. Одразу за цією будівлею перед нашими очима постав красень і велетень римо-католицький костел святого Петра і Павла, що вражає величчю. У нішах стін стоять скульптури святих. Побудований костел у далеких 1606-1610 роках, навпроти нього розташована дзвінниця, що побудована ще у 1539 році, щоправда зараз вона без дзвонів. Під стінами костелу стоїть пам"ятник борцям за незалежність, розстріляним у липні 1941 року бійцями НКВС. Через площу вже видно було в"їздну вежу замку Любарта з дерев"яним містком через колись глибокий рів. Зараз на місці рову столики фешенебельного ресторану. Вхід до замку коштує 5 грн з дорослого та 3 гривні з дитини, але без екскурсовода не можна потрампити до розкопок церкви чи всередину в"їзної брами...

На території замку діють музей книги у будинку повітової скарбниці 19 ст., у Владичій вежі діють експозиції "В"язниця", "Арсенал" та музей дзвонів. Також в приміщенні повітової канцелярії 18 століття, що  знаходиться на території замку, відкритий художній музей. Мури замку і башти збереглися у досить гарному стані, їх гарно відреставрували, але поринути у епоху середньовіччя заважають накриті залізною кришею розкопки церкви Іоана Богослова 12 ст... Не знаю, мабуть тут можна і треба щось придумати... Можливо зверху побудувати муляж цієї церкви, чи зробити це накриття скляним... Також одну з башен можна було б відкрити як оглядовий майданчик, хоча дивитися там практично нема чого... З одного боку міста луки, аж до річки, які поступово забудовуються дачами, з іншого ринок, вигляд на який мабуть найбільше нагадує часи монголо-татарської навали... Взагалі, тут якимось дивовижно-потворним чином переплелися багата історична спадщина з сірістю буденного життя, і це не на користь першого... По території, навіть вірніше по мурам замку, ходили досить довго, поки не зголодніли. На мапі ще лишалося "недослідженими" ще кілька пам"яток архітектури, то ж ми намагалися їх швиденько знайти, а замість цього потрапили на базар... І навіть якщо ті будівлі, що ми знайшли, дійсно були житловий будинок Пузини 16-18 століття, монастир бригіток чи шаріток, то на пустий шлунок і у тому занедбаному вигляді вони не справили на нас потрібного враження. Можливо місто на нас розсердилося на це, бо потім ми ніяк не змогли найти якусь недорогу піцерійку чи кафе, щоб гарно поїсти, але не ресторан з непомірними цінами... Коли ми тричі обійшли центр міста, дійшли навіть до центрального корпусу Волинського національного унівнерситету, де по нашим розрахункам мало бути студентське кафе, але нічого не знайшли, з голодними очима забігли в гастроном і купили 2 булочки та по йогурту... "Заморивши черв"ячка" та вивчивши карту, продовжили екскурсію. Мушу зауважити, що на зупинці в центрі ми натрапили на афішу кінотеатру, де пропонувалося перезгянути мультфільм "Льодовиковий період-3" о 18:00. Ми вирішили, що це може бути логічне завершення суєтного дня і всієї подорожі. До фільму ще лишалося майже 2 години, тож ми ще вирішили подивитися на Київський майдан, прогулятися парком і помочити ноги у Стирі (це у мене ритуал такий). Київський майдан, хоч там і знаходиться Обласна державна адміністрація, а через дорогу Обласна податкова адміністрація і інспекція, мав вигляд недозабудованого пустиря...   До парку йшли пішкипо проспекту Волі, дещо поспішали, бо парк, судячи з усього закладений між меліоративно-осушувальними каналами, мав велику площу.

 

Від пляжної зони на Стирі парк огорожений насипною земляною дамбою висотою у 2-3 метри. На пляжі, практично у чентрі міста було багато відпочиваючих. Берег був обривистий, висотою близько метра, до води прокладені стежки і іноді є навіть бетонні сходи. Ритуал я виконав і ми помчали ловити маршрутку до кінотеатру... А в кінотеатрі, від сьогодні, мультик йшов лише о 16:30...   Була ще одна "фішка" - дитяча залізниця, але про те що вона працює у п"ятницю ми не мали жодних ілюзій... Тож ми вирішили нарешті десь поїсти і випити пива... Час від часу нам попадалася в очі реклама торгового центру ТАМ-ТАМ, ніби там є все що ми хочемо, і навіть піца!   Але на жодному плакаті не було адреси цього чудо-центру!  Покладаюцись на логіку ми сіли в одну з маршруток яка, судячи з переліку зупинок, проїжджає повз Там-Там, але, як,виявилося ми сіли не в той бік, тож знову приїхали до центру, де, здається, ми "примелькалися". Добрі люди показали на карті де знаходиться цей торгівельний центр і якими маршрутами ми можемо туди дістатися... Нарешті ми нормально поїмо! Цей Гіпермаркет виявився через міст від залізночного вокзалу, тож ми мали достатньо часу. Повечерявши супом, лозанею та картоплею з грибами, та запивши все пивом ми зайшли в супермаркет, купили води та шоколадку на дорогу і попрямували на вокзал. Добре, що дядько з камери схову затримався на роботі, тож речі ми отримали без проблем! Чекаючи поїзда, я ще збігав купити розливного квасу... Якісь він не смачний і занадто солодкий у них! Невдовзі підійшов поїзд і наша літня подорож добігла свого логічного кінця!

30 років тому, 30 квітня  1979 року, у Нью-Йорку помер Юліан Іванович Ревай. Золотими буквами вписано навіки це ім’я у нашу історію, як ім’я педагога й просвітянина, талановитого адміністратора й відомого політика, як ім’я творця і прем’єр-міністра Карпатської України…

            Родина Реваїв походить із села Мирча, Великоберезнянського району Закарпатської облатсті. Тут у Покровській церкві довго зберігали книгу «Апостол», в котрій є запис із літа 1888-го про те, що “півце-учитель Іоан Ревай служить у цьому храмі вже 22 роки». Саме у сім’ї навчителя мирчанських дітей Івана Ревая 26 липня 1899 року народився хлопчик, котрого нарекли Юліаном. Тут же у рідному Мирчі та в сусідній Костьовій Пастелі здібний хлопчина здобував початкову освіту. Далі Юліан Ревай навчався у школі при «півце-учительській семінарії» у м. Унгвар (Ужгород), а у 1913 році став учнем згаданого закладу. Відомий педагог із Перечина Павло Ясько так споминав ті часи: «Ми вступали до учительської семінарії вже із змадярщеним духом. Наша душа і серце одчужені были од родного народа. Нам заскіплювали до душі, що найсвятішою нашою задачею, як будучих народних учительок має быти вытворення 30-миліонового мадярського народа». Єдиною опорою «руського духу» в семінарії був хіба Августин Волошин, який у ті роки викладав семінаристам математику і педагогіку. А ще навчав їх любити рідну землю і служити своєму народові.          Закінчивши семінарію у 1917 році, Юліан Ревай отримує право навчати у початкових школах, але тоді ж його мобілізують до австро-угорського війська, а фактично – на війну. Та вже наступного року і це військо, і вся величезна імперія Габсбургів впали. Якийсь час по світовій війні Ю.І. Ревай працював учителем у народних школах Марамороша…          У 1923 році головний інспектор шкіл тодішньої Підкарпатської Русі чех Йозеф Петек запропонував Юліану Івановичу очолити в шкільній управі краю відділ шкільних будинків. 1925-го Юліан Ревай закінчив спеціальні університетські педагогічні курси і отримав диплом фахового учителя горожанської школи. Тоді ж референтом народних шкіл, а згодом – секретарем екзаменаційної комісії для учителів горожанок.        На останній посаді працював до 1935 року. Водночас, від 1925-го і до 1935-го Ю. Ревай був і редактором урядового щомісячного видання – журналу «Учитель». Із шкільною управою в Ужгороді було тісно пов’язане і «Педагогічне товариство», створене ще 1923 р. Ю. Ревай став його секретарем.       Разом із іншими активістами товариства (А. Волошин, О. Маркуш, П. Яцко, В. Желтвай та ін.) він готував випуски журналу «Підкарпатська Русь» (1923 – 1936), який був своєрідним навчальним посібником для учителів початкових шкіл, насамперед – із краєзнавства. Для дітей товариство випускало «Наш родный край» (1923 -1938), а також 45 шкільних підручників. Ряд підручників підготував Юліан Ревай у співавторстві із О. Маркушем. Завдяки спільній праці цих двох педагогів у державному видавництві Праги у світ на початку 30-х рр. вийшли : «Буквар: читайте і пишіть», «Перша читанка, для 1 шкільного року», «Друга читанка, для 2 поступного рочника», «Отчина: читанка для 3-4 школьного року», «Живе сло-во: читанка для 5-6 школьного ро-ку», «Світло: читанка для 7-8 школьного року».      Усі були схвалені міністерством освіти республіки й видані держав-ним накладом. Вони несли учням знання про рідний край і його природу, про народні звичаї і славну історію, прищеплювали юним повагу до інших народів. У доборі літературних творів для читання відчувалася національна спрямованість. Перераховані підручники були написані діалектним варіантом української мови.      Як педагог, Ю. Ревай дотримувався тієї думки, що використання у навчанні місцевого діалекту є першим кроком до заведення у тодішніх школах літературної української мови. Ще 1928 р. вийшов його «Мадярсько - руський словник» (співавтори Е. Бокшай, Ю. Ревай, М. Бращайко ), де після мадярських слів подавалися спе-ршу місцеві діалекти, а вже потім – літературні українські терміни. Окрім того, згаданий словник пригодився ще й змадяризованим раніше вчителям, котрих у ті часи було чимало.       Після виборів 1935-го Ю. І. Ревай як один із ватажків соціал-демократичної партії краю, стає на три роки послом (депутатом) чехо-словацького парламенту.       Серед його інтерпеляцій (депутатських запитів) також чимало стосуються державної політики у галузі шкільництва. Посол висловлював незгоду насамперед із політикою міністерства освіти ЧСР за одобрення підручників на великоруській мові; наголошував, що це веде до посилення мовного х-осу у школах, вказував, що це суперечить висновкам Академії Наук Праги, котра визнала: «підкарпаський народ є народом малоруським або українським, а тому мовою навчання має бути українська літературна мова…».      Року 1937-го на Підкарпатській Русі здійснено так званий «мовний плебісцит». У хронологічних записах про Великоберезнянську школу про це сказано так: «Сего року був заведений плебісцит щодо мови; школа підтримала за малоруську (українську-) мову викладання».      У ході плебісциту батьки русинських школярів робили вибір між російською та українською граматиками. Результати були несподівані: батьки у 313 школах обрали «русскую», тобто великоруську мову, а українську вибрали 114 шкіл. Несподіванка й іронія полягали в тому, що батьки обрали граматику не ближчу, а дальшу від їхньої розмовної мови. Посол Ревай заявив у парламенті, що плебісцит антинауковий і незаконний…  У 1935 – 1936 рр. видавався суспільно-господарський і літера-турно-критичний місячник «До перемоги». На кожному із його номерів зазначено: «Власник и видаватель, і відвічальний редактор Юліян Ревай». У третьому номері за 1936 рік опубліковано статтю редактора «Довкола автономії Підкарпатської Руси». Юліан Ревай бачив майбутнє рідного краю як української автономії у складі ЧСР. І наближав це майбутнє і як найактивніший учасник делегації на переговорах із Прагою про надання Підкарпатській Русі автономного статусу, і як автор « Конституційного Закону про автономію Карпатської України», який згодом прийняли і парламент, і сенат ЧСР. Вперше в історії частинка української території здобула найширші автономні права. Чехословацька газета «Лідові Новіни», описуючи ті події, підкреслила: «потиски рук Сірови, Тісо і Ревая символізують братерську спі-працю чехів, словаків і русинів…».     Від 11.10.1938 до 06.03.1939 безперервно Юліан Іванович займав посади міністра уряду автономної Підкарпатської Русі… Внаслідок «віденських рішень» європейських держав наприкінці жовтня 1938 р. автономія «втратила» на користь Мадярщини Ужгород, Мукачево, Берегово, Батьово, Вилок… Про напружено роботу міністра Ю. Ревая В. Гренджа – Донський згадував: «Що? Як? Куди? Що з родиною? Що з хатою, з меблями?.. Куди евакуювати – ніхто не знає. Міністер Ревай радиться з генералом Сватеком… Довго радяться, бо вже північ минає, і ще все вони радяться за зачиненими дверима… Пробуємо відгадати, де буде наша столиця? Більшість думає, що Сваляви або Чинадієво, але падуть голоси і на Березний. Та виходить пан міністр з вирішеною справою – евакуюємо до Хуста… Виходимо. На вулицях паніка. Сирени вантажних самоходів трублять, пакують всюди речі. Тут – там чути зойк і плач слов’янських жінок і регіт мадярні…».     Популярний серед народу, молодий, енергійний, меткий, тверда рука, мотор політичного і господарського життя автономії – таких епітетів удостоювала тоді преса діяльність міністра Ревая.      Повсюди на виборах до Сойму Карпатської України імена А. Волошина і Ю. Ревая стояли поруч. Навіть у багатьох агітаціних листівках. У документальній повісті ужгородського професора Сергія Федаки «Карпатський кросворд», виданій у 2009 році, наведено дві такі агітаційні листівки. Одну із них роздавали тоді вчителі школярам, щоб ті віднесли її батькам: «Тату, не забудь, що 12 фебруара 1939 року будемо голосувати. Скажи й мамі, щоб дала свій голос. Тату, не забудь, що лістру веде прем’єр-міністр А. Волошин і міністр Ю. Ревай…». Результати виборів пе-ревершили найсміливіші сподівання. У тодішніх умовах це було тим більше важливо, що вибори за єдиним списком Українського Національного об’єднання (УНО) були ще й своєрідним плебісцитом і показником довіри до хустського уряду. І найвищий показник на виборах тих дала Великоберезнянщина – 98,4 %...     6 березня 1939 року голова чехословацького уряду Р. Беран запропонував тодішньому президентові Е. Гахові усунути міністра автономного уряду у Хусті Юліана Ревая. Водночас було доручено А. Волошину усунути брата Ю. Ревая – Федора із посади УНО… 14 березня 1939 року Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. 15 березня, тобто наступного дня, Сойм урочисто затвердив цей акт. Юліан Ревай був призначений міністром іноземних справ та прем’єр – міністром уряду. Федора Ревая Сойм обрав одним із двох заступників Голови Сойму.     Прем’єр – міністр Ю. Ревай робить спроби домогтися вирішення долі Карпатської України дипломатичним шляхом, а не силою зброї…

Іван ЦИГАНИН,

"Карпатська зірка" - 2009.

 

Серед плеяди видатних діячів краю є і наш земляк, уродженець Ставного (тепер Великоберезнянський район, Закарпатської області) Іван Раковський. Священик, педагог, публіцист та культурний діяч, він своєю творчістю залишив помітний слід в історії.

Піонер закарпатської журналістики Іван Іванович Раковський народився у сім’ї ставненського урядовця – нотароша 5 березня 1814 року (за іншими твердженнями – 5 березня 1815-го ). У Ставному, що був  у ті часи центром довколишніх греко-католицьких парохій, діяла вже і єдина на всю Ужанську Верховину церковна школа. Після тієї школи Іван продовжував навчання у гімназіях в Ужгороді й Кошицях, а потім – в Ужгородській духовній семінарії.

Працював у єпископській канцелярії священиком у селі Вишна Рибниця. Звідси повернувся в Ужгород на посаду віце – ректора духовної семінарії. Одночасно викладав і в Ужгородській учительській семінарії.

Досконало вивчив російську граматику і літературу. Слава про його знання у тій царині сягнула й до високих урядових кабінетів. І в 1850 році Івана Раковського призначають на посаду офіційного перекладача державних законів, котрі друкувалися у видавництві «Зємскїйправитєльствєнный вЬстникъ для королєвства Оугорщины» (виходив до 1859 р.).Однак, окрім вузького кола правників той вісник майже ніхто не читав. Тому І. Раковський мріяв про таке видання, яке читали би всі, й, насамперед, священики. Мрії здійснювалися, у березні 1856 року на теренах нашого краю з’явилося перше періодичне видання, друковане кирилицею. Його повна назва така: «Церковная газета в пользу восточно-католической церкви, соединенной с римським патриаршеским престолом» . На титулі вказано, що газети видавалася  у м. Будині (тепер – Будапешт) товариством св. Стефана, та ім’я ректора – «Іван Раковський, священик Мукачевской епархии». «Церковная газета» виходила щотижня у четвер, на восьми сторінках невеликого журнального формату. Від 1 березня 1856-го до 20 червня 1858 р. видано всього 106 номерів.

На сторінках часопису читачі знаходили проповіді та повчання, знайомилися з біографіями церковних діячів – Бачинського, Тарковича, Повчія, Кутки, Довговича, Лучкая. Знаходив читач і публікації місцевих авторів, таких як О. Гомічков, О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, А. Дешко, стрічав і повідомлення  із сільських парохій. Та переважали у газеті І. Раковського все-таки статті релігійного змісту, передруковані із російських богословських видань. Так, редактор старався збудити у читачів «руський дух» і мріяв поступово привчати своїх одноплемінників до великоруської літературної мови. Тому від кожного номера газети віяло духом православної Росії. Саме через той дух і «язык,опасний для австрийской империи», у червні 1858 р. газету І. Раковського закрили. Сам  редактор ніби погоджувався застосовувати надалі не російський шрифт, а церковнослов’янський і писати неросійською літературною мовою, а місцевим діалектом. І вже 10 липня того ж рокувидання відновлюється під уже іншою назвою – « Церковный вЬстник для Русинов Австрїйской державы», надалі виходить 10-го, 20-го і останнього числа кожного місяця.

У першому номері вісника редактор І. Раковський писав: «Преждє старалисьмеся писати по формам ве-ликорусскаго язика,ныні ж хочем писати по нашему обласному наріччю. Но якому правописанію, и якой граматиці послідуєм мы при употреблениї нашого обласного наріччя?.. Вознамірилизьмеся пи-сати по собственной граматиці, ілі, лучше сказавши, поєлику изданной нами граматики нєт решилисьмеся руководствовати собственными соображеніями по часті употребленія нами письменного руського язика».

У жовтні 1858 року австрійський уряд закрив і «Церковний вестник» (видано всього 16 номерів). Про причину сам Раковський писав так : «Я отрешен от долности моей единственно на том основании, что я все еще продолжал писать по великоруски».

Згадані видання нині справедливо називають газетами Раковського. Вони першими будили національну свідомість і протистояли поголовній мадяризації краю. Вони були прикладом і дороговказом для наступних поколінь закарпатських журналістів. Газети Раковського – це тільки один із тих благородних слідів на культурній ниві краю, котрі залишив наш Будитель.                       

                                                                                                                                                            Іван Циганин.

Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

У 30-х роках минулого століття у політичному житті села Бистра, як і по всій Ужанській Верховині, стала переважати проукраїнська орієнтація. Молоде, освічене у чехословацьких демократичних школах , покоління не було вже «угро-русами». Його представники стали активними носіями ідеї Української держави, ідеї Карпатської України. На виборах до Сойму цієї майбутньої держави 12 лютого 1939 року Бистрий проголосував одностайно – 385 голосів за УНО (Українське Національне Об’єднання ) і жодного голосу проти…

   А сільські події тих часів невпинно змінювали одна одну. У 1933 році пожежа винищила 12 бистрянських дворів. Корчмар Ицко Валдман продав свій маєток і переїхав із Бистрого, де «купив гостинницю». У листопаді 1935 р. єпископ «перемістив» о. Адальберта Грабара до села Голубиного на Свалявщині, а бистрянських гірників обслуговував волосянський о. В. Феделеш.    У жовтні-листопаді 1938 року Бистрий знову, як і в давнину, вимушений «воювати» із польськими терористами, котрих готували у м. Турка і направляли для дезорганізації господарського життя автономної, у рамках Чехословаччини, Підкарпатської русі. У військовому архіві Праги збереглися відомості про те, що 1938 року банда польських терористів у складі 30 чоловік проникла після півночі у село Бістра Верховіна, а потім вчинила напад на станцію Щербин, що на залізничній колії Великий Березний – Ужок. Наступного для такий же напад із стріляниною стався у Стужиці, де замінована вузькоколійка не вибухнула через несправність вибухового пристрою…    Проголошення незалежності Карпатоукраїнської держави збіглося у часі із приходом у село мадярських окупантів, які знову «ощасливили» бистрян новою назвою – Бістра Верховіна стала "мадярським" селом Гатарсейг.    Ще більш непокійні часи настали для мешканців Гатарсейг з вересня 1939-го. Поляки, затиснуті із двох боків арміями Гітлера і Сталіна, ринулися на південь. Ліси довкола Бистрого і навколишніх сіл наповнилися польськими біженцями. Десь тоді в урочищі Розсипанець знайшли двох убитих мадярських прикордонників. Вина лягала на місцевих мешканців, але ті одностайно твердили, що то є справа рук поляків. Власті знайшли «соломонове рішення». Привезли у Бистрий двох інших спійманих польських біженців і на сільському цвинтарі розстріляли…    Священиком у ті роки став Сіксай Гейза. Він пробув у Бистрому аж до ліквідації греко-католицької єпархії.    У 1939-40 рр. нелегально емігрували в СРСР, або, як тоді казали, «втікли у Росію», Юлія і Василь Кулики, Іван Варгулич, М.О.Мацак, П.В.Капко, П.Ф.Шоляк та багато інших. Більшість із них поповнили потім ряди військової чехословацької частини, що формувалася в СРСР. Так, Нінчак Михайло Дмитрович 1916 р.н. вступив до чехословацького батальйону у м. Бузулук, пройшов крізь бої від Соколова до Словаччини. Загинув  29.10.1944. Похований на меморіальному цвинтарі «Дукля». Чума Миколай Васильович, 1920 р.н. став чехословацьким воїном у м. Бузулук в січні 1943-го. Загинув під час бомбардування військового ешелона на станції Яхнівка на Чернігівщині 13.10.1943. І спить він вічним сном у братській могилі поблизу чернігівського села Світанок разом із загиблими побратимами із сусідніх верховинських сіл…    Загинули і чотири «добровольці» Червоної Армії, родом з Бистрого. У ряди визволителів стали вони у листопаді 1944-го й загубились на фронтах війни. Це – Повханич М.М., 1924 р.н., Повханич І.М., 1922 р.н., Кулик Ю.С., 1917 р.н., Іваньо Ю.Д., 1918 р.н.    У роки війни бистряни «допомагали» будувати сумнозвісну «лінію Арпада». За переказами, мадярські власті виганяли бистрян працювати на оборонних спорудах «лінії» аж у Жорнаву і Кострино.    Червонозоряні вояки вступили у Бистрий без боїв і кровопролиття. Обраний сільський комітет очолив Ю.М.Чума. Дещо пізніше побачили бистряни і радянських прикордонників. Ті забрали від села для власних потреб церковну фару. Обурений церковник Миколай Андрійович Нинчак вимагав залишити хоча б одну кімнату для священика о. Г. Сікся. Цього було достатньо, щоб Нинчак зник. Цього невинного, по суті, чоловіка забрали посеред ночі й досі він – «безвісті пропавший». Шість його малолітніх діточок взяв на власні плечі рідний брат М. Нинчак…    І як після такого випадку було вірити бистрянам, що нова влада – це «влада народу і для народу»?    У 1949 році о. Сіксай Гейза виїхав із села і деякий час обслуговував бистрян о. Іван Чийпеш із Волосянки. Але і його згодом запроторили у радянський концтабір, де в 1953 році він був убитий. Після Чийпеша у Бистрий приходив о. Іван Талабірчук із Тихого. Цей добровільно «перейшов у православіє» і довгі роки служив церковним громадам Бистрого, Лугу, Волосянки, Тихого, Сухого, Гусного і Ужка…    У 1949 році у Бистрому створили сільськогосподарську артіль « Червона Верховина». Головою цієї артілі із символічною назвою став С.М. Готра, бухгалтером – М.М.Крупінець, землеміром – Ю.Д.Клецканич.    Після укрупнення колективних господарств на початку 50-х років « Червона Верховина» увійшла до Волосянківського колгоспу імені Ілліча. За сорок радянських років бистрянських колгоспників очолювали бригадири Ю.П. Бучак, І.І. Страшкулич, М.І.Опаленик, П.М. Худа, М.Ф.Поляк, М.В.Варгулич, І.І.Кофель, Ю.Ф. Шоляк, М.М.Повханич, І.Ю.Шоляк, Ю.Ю.Кофель. Бистрянські рільники збирали, як правило, найвищі серед бригад колгоспу врожаї картоплі, славилися тваринницькими фермами.   Знаними людьми були чабани П.І. Чума, Ю.М.Келемець, І.Д.Петрунь, М.А.Івашкович… Багато добрих справ для рідного села є на рахунку І.С.Павлика. Попри політичну і духовне несвободу радянські роки не були для села Верховина Бистра найгіршими часами його історії. За короткий період село забуло про курні хати із солом»яними стріхами. Багато його мешканців одержали роботу і безоплатну освіту. Першим здобув вищу освіту І.С.Олень, а потім десятки бистрян успішно закінчували вузи.   З’явилися і запрацювали в цей період такі необхідні селу установи, як фельдшерський пункт, бібліотека, клуб, семирічна школа, дитячий садочок…  Найкраще характеризують той чи інший період долі окремих людей. Приміром, Івашковича Василя Михайловича вона була такою. Як і його ровесники, він навчався у Бистрянській семирічній і Волосянківській середній школах. Потім два роки випасав овець колгоспу Ілліча.   У 1968 році закінчив філологічний факультет Ужгородського університету. Працював на різних високих посадах в обласному центрі. А ще писав байки, вірші та сатиричні мініатюри, які публікував спочатку у районній газеті, а відтак і в інших виданнях. Сатиричні мініатюри В. Івашковича побачили світ окремою книжечкою -  « Зуб мудрості» у 1993 році. Того ж року В.М. Івашкович помер.  Були, звичайно, й інакші долі. Можна і треба про це сперечатися. Але чи варто заперечувати чи очорняти те добре, що було зроблено тоді у Бистрому?    Після ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії у 1949 році багато бистрянських вірників перестали відвідувати сільську церкву, що стала православною. За свідченнями Ю.В.Івашковича це були сім’ї С.А.Шоляка, І.С.Кулика, В.С.Халахана, С.М.Паденича, С.І.Варгулича, В.Ф.Келемеца, М.В.Кереляка та інших ( всього 15 сімей ). Сорок років проводили вони свої богослужіння таємно на квартирах священиків, аж поки не настали демократичні часи. Греко-католицькі активісти повели агітацію за повернення бистрянської церкви. На початку квітня біля сільського храму, де зібралися бистряни, це питання було поставлене на вибір громади. 227 бистрянських вірників висловилися «проти» існуючої доти православної віри і ніхто - «за». Новостворена греко-католицька громада була зареєстрована. Хоч церковні громади усіх навколишніх сіл і надалі залишалися православними, волосянківський о. Михайло Полянський більше у село Бистрий не приходив…    А невдовзі греко-католицькі вірники Верховини Бистрої щиро вітали один одного з нагоди проголошення Акта Незалежності України і стали громадянами нової Держави…

Іван ЦИГАНИН.

"Карпатська зірка" -2009 рік.

 

 

Дивно дивитися на такі споруди, навіть руїни їх говорять. І сам час намагається прикрасити їх, прикрасити те ще зруйнували люди.

Але ж колись тут вирувало життя, чувся радісний сміх чи сльози, а багато чого було тільки в думках які і зберігає будинок.

Так і стоїть він наповненний спогадами і мріями, своїми і чужими. Бо скрізь віки сгадується йому той день коли його будували, і життя здавалось наповненим щастям, і ці дум
ки підтверджували дбайливі руки архітекторів, скульпторів, ковалів, що дарували йому неповторність.

А зараз? Зараз залишилось тільки одне – небуття, бо другого життя йому ніхто не подарує.

 

 

 

 

Ліну Медіну (1933 року народження) батьки привезли в лікарню через збільшення черевної порожнини. підозрювали пухлину,  але невдовзі лікарі з'ясували, що 5-річна дівчинка на 7 місяці вагітності.
від кого і як Ліна завагітніла досі не відомо, хоча підозрювали в зґвалтуванні її батька.
вона успішно народила хлопчика, який дожив лише до 40 років.

Меня давно раздражают, наспех сделанные, "карты Украины 17 века", которые гуляют по интернету, и которые призваны показать, как Украина, якобы, должна быть "благодарна" Российской Империи за "подаренные" территории. Ясно, что эти поделки состряпаны далеко за пределами Украины, людьми, которые абсолютно не знают её истории...

Если времена феодальной раздробленности Киевской Руси достаточно обстоятельно отражены еще в советских исторических картах, то время Великих Княжеств не имеет ни одной полной карты. С 1322 года все украинские этнические земли стали называться Великим Княжеством Русским. Как советские, так и современные, российские исторические карты, "почему-то" уделяют все внимание Великому Княжеству Литовскому. Полное название Литвы – Великое Княжество Литовское, Русское и Жемайтское, т.е. это государство состояло из трёх Великих Княжеств. Великое Княжество Русское в составе Литвы, "понятно же", на картах никак не обозначено.

Чернигово-Северская земля, Киевская земля, Волынь, Подолия, Галичина, Дикое Поле на этой советской карте – это и есть то самое, Великое Княжество Русское, о котором так не любят упоминать российские великодержавные историки и политики (да это и не мудрено: ведь тогда, сразу же, ломается такая стройная ложь о 1000-летней российской государственности).

В 1432 году, во время внутренне-политического конфликта в Литве, православная шляхта посадила Свидригайла Ольгердовича на Великое Княжение Русское. Таким образом, единое Русско-Литовское государство, на некоторое время, раскололось на Великое Княжество Литовское и Великое Княжество Русское. В 15-16 веках некоронованными королями Руси были князья Острожские.

Богдан Хмельницкий, в свое время, говорил, что он единовластный самодержец русский и достаточно имеет сил в Украине, Подолии и Волыни, в княжестве своём по Львов, Холм, и Галич. В 1658 году, согласно статей Гадячского Соглашения, Украина, под названием Великого Княжества Русского (в составе Киевского, Черниговского и Брацлавского воеводств), стала третьим сувереном Речи Посполитой, на равных условиях с Королевством Польским и Великим Княжеством Литовским. Соглашение с украинской стороны было подписано Иваном Выговским, Гетьманом Войска Запорожского Низового.

И факт того, что казацкие послы с самого начала переговоров требовали включения в состав Великого Княжества Русского еще и Русского (с центром во Львове!!!), Волынского, Белзского и Подольского воеводств, красноречиво свидетельствует о том, что сам термин – Великое Княжество Русское – крепко держался в украинском национальном и политическом сознании на протяжении веков. Народ четко представлял настоящие границы своей Родины! Абсолютно очевидно, что до тех пор, пока существовало Великое Княжество Русское, ни о каком другом русском государстве не могло быть и речи!!!

И чужестранцы, как, например, Павел из Алеппо (1654 год), называют украинцев русинами или русами, отличая их от москвинов, которых, вплоть до начала 18 века, знали только под названием москов, московитов, москвинов или москалей. Ввиду того, что Петр 1 всходил на трон еще Московского Царства, этноним "русские", "россияне" появился в Российской Империи во второй половине 18 века. Следовательно, все, что касается российской истории до первой половины 18 века нужно называть "московское", "древнемосковское". Термином "руський", "русский", "древнерусский" нужно помечать исторические события только Великого Княжества Русского! Киевская Русь не исчезала – от нее откололись все колонии и осталась метрополия – Великое Княжество Русское! Правопреемником Киевкой Руси стало именно Великое Княжество Русское – Украина!

Не без користі промайнуло для мене останні 2 тижні без інтернету, хоча і тут відбулося щось цікаве...
За кілька днів прочитав роман на 712-ти сторінках "Пригоди бравого вояка Швейка" Ярослава Гашека. Твір дійсно чудовий. Через поневіряння та розповіді Швейка автор чудово передає відношення простого люду до влади, Великої імперії, ідеології війни, а також живо описує побут, соціальне становище та світогляд земляків, навіть можна сказати і всієї Європи. На прикладі Австро-угорської імперії показана прогнилість та недоречність такої форми управління, коли кілька різних народів, які зовсім різні за мовою, походженням, традиціями мають боронити щось, чого вони не можуть і навіть не намагаються зрозуміти і осягнути. Австрійці вважали чехів людьми третього сорту, чехи ненавиділи мадьярів, німці зверхнь дивилися на всю австро-угорщину... Як їх "угораздило" взагалі попасти в одну державу?
Просто жахливі умови існування простолюдина, якого як худобу забирають на фронт і так само відносяться до нього. Воші, сморід, хвороби, недоїдання, постійне п"янство зустрічаються на кожному кроці.  Абсолютний хаос при формуванні та відправленні ешалонів на фронт, ідіотські накази зверху, які не мають нічого спільного з реальним перебігом подій. Постійні та тотальні крадіжки на всіх рівнях влади "... і на сьогодні прийшов до такого висновку, що ... найбільше крадуть після поразки і після перемоги." Або "...у батальйонних рахунках відзначено один комплект (форми) зайвий. З цього приводу, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтенданства обов"язково висилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює..." Нічого не нагадує? І що саме огидне, що за 100 років людство практично нічого не навчилося... ті самі безглузді політичні чвари, постійні крадіжки, зверхнє ставлення влади до народу... Хіба що трохи зменшилось кількість вошей у матрацах, але пропорційно зросла кількість тараканів у голові... Тож, читайте класику і вивчайте історію і з ймовірністю 95% будете знати майбутнє... Нічого не міняється у цій помийній ямі під назвою Земля... Тільки такий добродушний оптимістичний ідіот як Швейк, що може жити не вникаючи у ці подробиці та не сприймати це близько до серця, може почуватися абсолютно щасливим у будь-якій ситуації, навіть перед стратою за зраду і шпіонаж...
Цікава роль відводиться жінкам тогочасної Європи. Вони, або багатодітні матері, які щовечора отримували прочухана від п"яних чоловіків, або курви, що підробляли проституцією по кабакам, і часто, від таких же бідних вояків, замість оплати отримували "по пиці". Не знаю, бачив таких, як підробляв у кафе та ресторані, але у повсякдевному житті такі не зустрічалися, або маскуються... Взагалі-то емансипація бере гору...
І про українців... вони жили на кордоні між австро-угорщиною і Російською імперією. І ті і інші ставилися до них з підозрою та зневагою, і ті і інші закидали їм зраду інтересів Великої імперії та засуджували звичайних селян до повішання, обкрадали та принижували. А еліта, якщо і була, то розмовляла російською, німецькою, польською, французькою... І, коли ми, нарешті, здобули незалежність і шанс об"єднати український народ на історичній землі прадідів, на певній адміністративній території, що біль-менш окреслює проживання українського етносу, ми за 18 років не можемо збудувати єдину державу... Цей дух протиріч і суперництва чужих нам імперій на генетичному рівні живе у нас... Шкода, але судячи з історії, цій країні без державності довго не проіснувати... Невже "сильні світу сього" не помічають елементарних речей і не можуть провести паралелі? Чи їм це не вигідно, бо "найбільше крадуть після поразки і після перемоги".
Ще цікаво, що вже, будучи в Дубно і Луцьку зустрічаються розповіді та місця пов"язані з цим бравим вояком, але, судячи з книжки, він встиг дійти лише до Львова. Далі його не пустила смерть автора... Дуже шкода, що Гашек не зміг дописати цю книжку. Мабуть у нього ще було безліч ідей та творчих планів, але смерть чогось забирає саме тих людей, які мають грандіозні плани на життя!

На жаль, книжку я читав при будь якій нагоді: у метро, маршрутці, трамваї, вдома і в обідню перерву на роботі, але без олівця, і тому не можу привести безліч геніальних цитат, тож, хто не читав, вперед по бібліотеках  та книжкових магазинах!!! Бо книга просякнута тонким, хоча і дещо грубим, гумором та оптимізмом.

Додому поверталися ще зарано, то ж вирішили не виходячи з автобуса, що йшов на Рівно, проїхати до старовинного села Білокриниця, що у 5 км від Кременця, де розташований шикарний панський палац.

Знайти палац було досить легко, хоч він і стоїть не понад дорогою. Зараз у Панському палаці розташований лісотехнічний технікум, куди і показує стрілка від зупинки. Палац нагадує середньовічні англійські замки. Почав його будувати князь Чесновський у псевдоготичному стилі, що тільки-но входив у моду, у 40-х роках 19-того століття, але завершити не встиг. Завершував будівництво Олександр Воронін, що викупив маєток на аукціоні за борги. Перед смертю він заповідав лишити всі свої надбання на освіту місцевих дітей. Тож у 1892-році тут з"являється сільськогосподарська школа з трирічним терміном навчання, що проіснувала тут до Першої Світової війни. Територія технікуму і сам палац у гарній формі. Прибрані та пофарбовані. Є гарний парк та озеро з рибами та жабами... А також дендроголічний парк з різними деревами та грибами. Піймавши маршрутку до міста, ми поїхали додому, бо ще мали плани відсвяткувати День Народження у місцевому ресторані...

Було не дуже людно , зате смачно!

А перед цим ми забігли практично за кілька хвилин до закриття до представництва Life:), де Света підключилася до цього оператора і купила собі чехольчик для нового телефону. Представники, розгорнувши паспорт кілька разів протягом оформлення документів вітали її з Днем Народження і в кінці подарували портативний зарядний пристрій...