Звичайно, наше селище має набагато довшу історію, аніж відрізок від першої письмової згадки про нього. Про це свідчать археологічні знахідки, пам’ятки, фольклорні джерела. Але прийнято рахувати вік поселень, як і людей, від дня запису про їх існування. Тому й готуємося цього року відзначити 600-літній ювілей центру Ужанської долини. Хотілося б, щоб ми знали своє минуле, бодай те, яке зафіксоване у історичних джерелах, спогадах, легендах та переказах. Сьогодні нагадаю читачам районного часопису часи сторінки середньовіччя…

Уперше про Великий Березний, як сільське поселення Ужгородської домінії, згадує угорський історик Д. Чонкі. Ця домінія у той час належала відомому роду Другетів, нащадки яких кілька століть були господарями нашого краю. Домініями у тогочасній Угорщині називали великі територіальні господарства, що належали одному феодалові-магнату або державі.На Закарпатті їх було чимало, але Ужанська домінія, сформована уздовж річки Уж, утворилася наприкінці ХІІІ ст., а остаточно - у 1332 році.  Другети почали володіти нашим краєм при королі Карлові Роберту. Представник династії Філіп, що був першим господаремУжанської домінії, мав зв”язки з італійськими банкірами, які використав для розвитку нового володіння, побудувавши замки, церкви, палаци для знаті. Цікаві відомості про Ужанську домінію містять урбарії від 1631, 1684, 1690, 1690, 1865 рр. Йдеться про річний інвентарний документ, який з латинської означає «прибуток, урожай». Тут містилися основні відомості про оброблювану поміщицьку землю та повинностей кріпосних селян стосовно свого феодала.   За урбарієм 1691 року Великий Березний разом із селами Малий Березний, Стричави, Вишка, Люта, Ксотрина, Нова Стужиця, Стара Стужиця, Ужок та Чорноголова входив на правах окружного центру до складу ІУ дистрикту Ужгородської домінії графа М. Берчені, спадкоємця Другетів. Отже, уже тоді наше селище було господарським центром приблизно тієї території, що і сьогодні. Урбарії зберігаються у Будапештському державному архіві, частково опубліковані угорським істориком Антоном Годинкою. Вони досліджувалися також нашими вченими-істориками Ф. Гібрієлем, О.Мицюком, І. Коломійцем, В.Неточаєвим. У їхніх працях знаходимо відомості про становище жителів краю. Крім панщини і натуральних повинностей, селяни платили на Михайлів день по одному флорину - від цілого наділу. Сплачували також «суху корчму» від усього села 3 рази на рік по 5 флоринів за те, що не користувалися панським вином, та «дяківські гроші» -  від 6 до 10 флоринів на рік.  Управляв життям округу заступник управляючого домінії.  Він наглядав за дотриманням порядку у селах, дбав, щоб населення справно виконувало повинності і сплачувало податки. Як правило. Таким намісником хтось з місцевих мешканців, один з найбагатших та хазяйновитих.  Найвище суспільне становище того часу мали шляхтичі-дворяни, яких у округах було мало, бо практично всі проживали у місті Ужгороді. У місті мешкав і нижчий прошарок, так звана таксова знать або таксамісти. Вони були вільними, користувалися привілеями, не виконували повинностей, але сплачували домінії певний податок - таксу. Це були переважно ужгородці, з наших земляків до них належали родина Добеїв, Гнат Герзанич та Іван Пастелій. Перехідне становище між вільними і невільними станами займали лібертини. Вони були також вільними, але не користувалися привілеями та виконували певні повинності, зокрема, поштової служби. Решта селян була феодально залежною і ділилася на  категорії: солтесів, кенезів та підданих кріпаків. Солтиси були довіреними особами поміщиків. Вони засновували нові села або залюднювали старі, отримували від хазяїв найкращі землі і на 16 років звільнялися від оброку та повинностей.  Статус руських ґенезів (священиків) визначався у домінії грамотою Іржі Другета від 31 березня 1655 року. Краще становище займали ті з них, які жили на власних фарах. Ті духівники, що користувалися панськими наділами, мусили, як і селяни, сплачувати оброк і виконувати повинності на користь феодала. Піддані кріпаки були найчисленнішим прошарком. Вони ще звалися осадниками, газдами, мали власні житла і користувалися земельними наділами, сплачували оброк і виконували повинності. Желярі не мали земельних наділів, тільки житло і працювали на панському маєтку або наймалися до багатих сусідів. Окремо виділялися ще і піджилярі, які не володіли ні землею, ні житлом. Загалом селяни повністю забезпечували панську кухню харчами, а також відбували панщину.  Основним багатством тогочасної Верховини була не так земля, як худоба. Наші предки розводили коней, волів, корів, овець, кіз, свиней.  Становище підданих кріпаків було важким. Тому вони не раз повставали проти своїх гнобителів. Так, у 1701 році розрізнені загони під проводом Івана Варги та Миколи Васильчика, що діяли на околицях Великого Березного, нападали на панські маєтки, розправлялися з ненависними володарями. Велике селянське повстання відбулося у 1703-1711 рр. Його викликало посилення феодального гніту, збільшення натуральних повинностей і грошових податків, посилення утисків як з боку Габсбурзької монархії, так і місцевої влади.  Розпочалося повстання у Мукачівській домінії, відтак перекинулося в Ужанську та інші. Повстанці громили панські маєтки, млини, жупні установи, вбивали цісарських чиновників і збирачів податків. В Ужанськійжупі ватажком посталих був Іван Беца з Великого Березного.  Повстання набирало масовості  і переросло у національно-визвольний рух, який очолив ненависник Габсбурзької династії Ференц Ракоці ІІ. Цей рух також зазнав поразки, а повстанців стали переслідувати. Багато і наших земляків змушені були заховатися у горах. Не поліпшилося становище бідних верств і після переходу володіння домінії до Миколи Берчені. Податки і повинності стали для людей непосильним тягарем. Для виправлення становища і піднесення господарського розвитку у 1767-1774 рр. пройшла урбаріальна реформа, відома як "Урбарій Марії-Терези".  Цей закон встановлював певні правові відносини між державою в особі монархії і феодалами, між державою і селянами, між феодалами і кріпаками. Кожен селянин Великого Березного повинен був відробити за повний земельний наділ 52 дні тяглової сили або 104 дні панщини. Проте, поміщики порушували закон, про що свідчать численнісудові позови мешканців нашого селища. Таким чином, реформа розчарувала селян,які помирали від холери, недоїдання, відсутності медичної допомоги. Час від часу виникали сутички між пригнобленими та їх поневолювачами.                                                 Віталій Грега, 

      

ЩО НАС ГУБИТЬ?
або чому нас не читають?

Мушу визнати – заголовок цього дослідження я запозичив у злочинного світу. Серед побутових злочинців СССР мали поширення так звані наколки – виколоті на тілі малюнки. Одна з таких наколок мала назву “Що нас губить?”. Під цим питанням на шкірі виколювано три речі: пляшку горілки, віяло з кількох гральних карт та жіночу голівку. Тобто три речі були причиною злочинности: алкоголь, азартні ігри та плотська насолода.

Шукати причин своєї недолі варто не лише “вічним студентам” тюрем, а й усім, хто має проблеми з долею. Візьмім питання українського письменства. Чому воно не має читачів? Беру щойно виданий український роман. Читаю. Не можу відірватися. Так гостроцікаво скомпановано події й факти, що поки не перегорнеш останньої сторінки, не випускаєш книжки з рук.

Прочитав і глянув на тираж: тираж 1.000 примірників. І це на 40 мільйонів українців? Та це ж крапля в морі! У чім причина?

Становище з українським письменством не може не викликати у щирих шанувальників українського слова питання: у чому річ, де корінь зла? Чому мова нашого письменства не приваблює читачів?

Щоб відповісти на це питання, звернімось до текстів, оприлюднених у книжках, журналах, квартальниках, альманахах і проаналізуймо їх під оглядом здобутків і втрат у цих текстах нашої милозвучної мови, що лягла в основу низки інших мов, а сама, як бачимо, занепадає. Такий аналіз підкаже нам, де корінь зла.

Проглянувши один такий квартальник, я цікавився, якою мовою його зроблено, і що саме в цій мові несе в собі зерна занепаду. Цей огляд показав, що в мові оглянутих текстів присутня така невластива українцям лексика:
1. Лексика, успадкована від лінгцоциду під зорями Кремля
2. Лексика, породжена незнанням мови
3. Невдала лексика минулого
4. Гіперпуризм
5. Брак словотворчого хисту
6. Відверте мавпування
7. Сліпа віра лінгвоцидним словникам
8. Ребуси від захоплення сюжетом
9. Норми “геніїв”
10. Незнання живої мови і живих зворотів
11. Схильність до газетної мови
12. Конфлікти з граматикою
13. Невідредагованість тексту автором
14. Незнання класики
15. Мавпування імперських стилів
16. Відсутність мовної редактури.

Розгляньмо кожну з цих точок окремо.

1. Спадщина лінгвоциду під зорями Кремля
Українська мова приваблювала читачів минулого своєю унікальністю. Українській мові був властивий свій оригінальний стиль вислову, відмінний від канцелярсько-бюрократичних “високих” офіційних стилів. Саме стиль українських творів, почавши від Котляревського, був тим магнетом, який притягав читачів.

Але що далі від Котляревського, то український стиль ставав збиватися на копіювання інших мов. Це мавпування робило із своєрідного мовного явища – української мови - мову-копію інших мов. Якщо Шевченко звертався у своїх творах до земляків, то пізніші автори, йдучи за “батьками“ нації, пишуть свої твори для співвітчизників. Ця нова якість української мови зменшила зацікавленість українськими творами читачів. Співвітчизників, товаровиробників тощо вони мають і в мові Леніна-Брежнева.

Свого апогею копіювання інших мов досягло в СССР. Влада припинила самостійний розвиток української мови, терором і репресіями змусивши українців забувати свою питому лексику, а натомість послуговуватися російською. Така практика ще більше позбавила нашу мову своїх неповторних рис. На ділі, між російським та українським стилем розповіді не стало різниці. Розповіджене нашою мовою було так само сухе й стандартне, як і російське. Відпала зацікавленість українським стилем і українськими творами в читачів. Заходами влади спотворено лексику, граматику, правопис. Читати українські твори стало нецікаво. І попит на українську книжку впав. Проголошення незалежности України нічого не змінило. Не відроджено ні український стиль, ні українську лексику, ні граматику, ні правопис. І проаналізовані тексти підтвердили цей стан.
Заарештований чи заарештовано?
Читаю в аналізованих текстах: “...він... завдання виконав: яхта заарештована”.
Це написано не по-українськи, а по-російськи: “яхта арестована”.

Українці в такій оказії вживали безособовий пасив:
“От її [березу] зрубано,... хреста важенного обтесано, та на двох паровицях привезено і укопано”.

Цю нашу мовну особливість в СССР оголошено націоналістичною і заборонено. І цим унезграблено нашу мову. Замість легких форм

Обід видано,
Яхту заарештовано,
нам належало казати

Обід був виданий,
Яхта була заарештована.
І довше, і незграбно, і непривабливо. Саме те, чого й хотіла влада – упослідити і зробити нашу мову нездатною приваблювати мовців.
Яйцюватий чи яйцеподібний?
Той таки автор пише: “Яйцеподібна приплющена голова...”.
Форми

клиноподібний
серцеподібний
змієподібний тощо –
форми прищеплені лінгвоцидом. Назвім їх форми Щ. Українці наведені поняття віддавали простіше:

клинкуватий
серцюватий
зміюватий.
Але цієї моделі не знали росіяни. Тому нам “приписано” вживати тільки форми Щ.

Наслідок? Мову унезграбнено.
Розсовувати чи розсувати?
Витягувати, притягувати чи витягати, притягати?

У того ж автора: “Розсовувала руками трави...”

Нащо така довга форма розсовувати, коли ми кажемо коротко

розсувати?
Така була тенденція в СССР – зближувати мови. Тобто, хай гірше, аби ближче до російської мови. Так само нас змушували казати витягувати, притягувати замість коротких форм

притягати
витягати.
І згаданий автор іде за цим примусом: “Дами витягували шиї...”. А вже інший автор підпрягається й собі:

“Це... притягує до себе душу поета”.

Дружний чи дружній?
Аналізую далі: “...череда їх недружна”.

Чому недружна, а не недружня? Ми говоримо

дружній
мужній
заможній –
це та м’якість вимови, що робить нашу мову мелодійною, а нас всупереч мелодійності змушують казати дружний, заможний, тобто руйнують мелодійність, щоб звучало немелодійно, але по-російськи.
Зворотний чи зворотній?
Так само ми говоримо

природній
зворотній,
а нас змушують казати й писати природний, зворотний, щоб не було“различия”. І в аналізованих текстах саме така московська вимова:

“Олені...почали повертатись у зворотний бік.”


* * *
Що ж ми бачимо?

Мова аналізованих текстів своїм додержанням лінгвоцидних рис, запроваджених в СССР, аж ніяк не сприяє читацькій зацікавленості. Вилучаючи з мовного простору України питомі українські риси, антинародня влада хотіла прищепити населенню нехіть до своєї рідної мови. І цього вона досягла. Затим що українські книжки, написано не українською мовою, а суржиком, вони перестали цікавити українських читачів.

І наслідок, як кажуть, перед очима: тиражі українських книг мізерні.

Святослав Караванський, Майдан.

Якщо Ви недостатньо знаєте, то завітайте на цей сайт і прочитайте про нього. Там досить багато інформації про нього.

Міф "Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери, які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих".

У чому шкода. Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності»
 
Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – ­бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить – шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.
 
Особливості національної самооцінки
 
Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.
 
Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч – «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!
 
Хто кого переміг
 
Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!
 
Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в ­1918–1920 роках.
 
Перезавантаження нації
 
Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра».

Галушко Кирило
Український тиждень

Схоже, що Україна увійшла в смугу цілковитої темряви. Така ситуація закономірно виникає напередодні стрибкоподібного переходу системи до якісно нового стану розвитку. Як показав Рене Генон, “перехід від одного циклу до іншого може відбуватися лише у повній темноті”. В езотеричній традиції цей короткотривалий період переходу представлявся символізмом вмирання пшеничного зерна напередодні його проростання і позначався чорним. Християнські містики називали цей закономірний етап терміном “чорна ніч душі”.

Це місце, де розгадуються всі загадки. Тут зв’язок між цим Всесвітом і наступним

Френк Герберт

Що ж таке важливе має відбутися в Україні у цій тотальній темряві напередодні цивілізаційного перетворення? Перш за все — зміна свідомості. Феномен зміни свідомості грецькою мовою позначається терміном “метанойя”, якому відповідає українське “покаяння”.

Про методику виходу на вищий рівень свідомості вже розповідалося в “Переході-IV” у статті “Технологія перенародження” (№1-2000). Все починається з процедури “іспиту совісті”, під час якої людина усвідомлює свою божественну сутність і високу гідність вільної мислячої істоти, створеної за образом Божим. Адже одні вимоги до тварини, яка керується напівавтоматичними рефлексами, і зовсім інші — до людини, якою керує духовна сутність, що моє божественну іскру. Без такого пізнання свого вищого призначення людина не може побачити свої гріхи, отже не може й відчути за них жаль і здійснити повноцінний акт зміни свідомості.

Подібна ситуація з перетворенням народного організму. Для здійснення покаяння і переходу до вищого рівня мислення народ має зрозуміти своє призначення в Божих руках, адже гріховним буде все, що не відповідає такому призначенню. Відповідальність народу і його обов’язки перед Богом визначаються кількістю і якістю отриманих від Нього талантів. Так які ж таланти дано українцям і як ними вірно скористатися, щоб виконати своє призначення?

(.....)

1. Батьківщина Гіперборейської традиції

Перші проторунічні написи відносяться до палеоліту і датуються 17—16 тис. до н. е. Це руноподібні символи, написані на кістках мамонта, знайдених на Межиріцькій стоянці в Україні (Канівський район), знаки, вирізьблені на кам’яних брилах у тому чи іншому регіоні Західної Європи, чи “сонячні колеса”, вирізані з кістки і виявлені на Сунгирській стоянці неподалік Володимира у Росії. Безсумнівно, що ці найперші знаки, написані людською рукою чи вирізані з кістки або дерева, мали сакрально-магічний характер. Імовірно, поступово ці символи, одержувані в одкровеннях чи іншими шляхами, збиралися і накопичувалися, піддавалися класифікації і змінам.

Приблизно з середини 6 тис. до н. е. у Європі відбулося небачене доти піднесення культури , яке супроводжувалося могутнім розвитком ремесел і мистецтв, у тому числі — і мистецтв магічних. Від того часу до нас дійшли глиняні фігурки божеств, чудова кераміка, залишки святилищ, храмів і поселень. Кераміка цієї культури, виявлена на території Східної і Центральної Європи, багата на магічні зображення, чимало яких, імовірно, слід вважати прямими попередниками як рунічного алфавіту, так і неалфавітних європейських магічних символів.

Чи не найдавніші рунічні символи зафіксовані у гротах святилища Кам’яна Могила (Запоріжчина, по?близу Мелітополя). Їхні зо?браження, у т. ч. протошумерські письмена, сусідять із верхньопалеолітичними зображеннями мамонтів і бізонів, ви?ко?наними в районі 16—14 тис. до н.е.

Найдавніші протописемні знаки Кам’я?ної Могили шумеролог Анатолій Кифішин відносить до 12—10 тис. до н. е., а найпізніші — до 3 тис. до н.е.

“Поки немає інших джерел, Кам’яну Могилу апріорі можна вважати найдавнішим архівом найдавнішого у світі письма" (Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила: Опыт дешифровки протошумерского архива XII—IIIтыс. до н. э. Том I. — Київ: Аратта, 2001. — 872 с., с. 558.)

Згаданий культурний і технологічний вибух у Європі супроводжувався раптовою появою високих знань невідомого походження, для позначення яких вжива?ється термін Гіперборейська (Примордіальна, тобто первинна) традиція. Ініційований цими “неземними” знаннями цивілізаційний стрибок відбувся відразу ж після подій, викликаних затопленням прісноводного Понтій?ського озера солоними середземноморськими водами у 55 ст. до н. е. і перетворенням його на сучасне Чорне (Руське) море. Частина людності, яка врятувалася від вод Великого потопу і відійшла на північ (територія сучасної України, стародавня назва — Гіперборея), заснувала нову цивілізацію, відому нині як Трипільська або Арійська.

Після адаптації до нових природнокліматичних умов і демографічного вибуху арій?ські (індоєвропейські) народи розселилися по всій Євразії, розносячи з собою вищу культуру і вищі знання.

Підтвердженням раптової появи після 55 ст. до н. е. справді  високих знань є те, що принаймні з 5000 р. до н. е. почали масово будувати мегалітичні споруди (від megas — великий, lithos — камінь), що тягнуться від Закав?каззя через Північне Надчорномор’я до Мальти і Бри?танських островів. Здебільшого це були астрономічні обсерваторії. Їхні творці володіли на диво глибокими знаннями  в  астрономії, математиці, геології та архітектурі. Мегалітичні обсерваторії будувалися так, щоб чітко фіксувати головні астрономічні події річного календаря — дні весняного і осіннього рівнодення та дні літнього і зимового сонцестояння.

Особливе місце серед арійсь?ких об?сер?вато?рій посідає Стоун?гендж (Stonehenge, Південна Англія), споруджений близько 2800 р. до н. На думку відомого астронома Фреда Хойла, який ретельно дослідив цю обсер?ва?торію, творці Стоунгенджа знали точний орбітальний період Місяця і тривалість сонячного року. Комп’ютерні моделювання у 1998 році показали, що цей мегаліт є не лише сонячним і місячним календарем, але й точною моделлю Сонячної системи у поперечному розрізі.Фактично, 7 тисяч років тому арії володіли знаннями, до яких лише добирається сучасна наука. Найпоширеніша легенда приписує створення Стоунгенджа чарівнику Мерлину — наставнику короля бриттів-кельтів Артура (Яр-тура).(Арійські титули кшатріїв Яр-тур і Буй-тур зафіксовані в “Слові о полку Ігоревім” (“І рече йому Буй Тур Всеволод...”, “Яр Туре Всеволоде!”...), а також у давньошумерській літературі (напр., в пісні “Коли я, володарка, сяяла в небесах’’). — Див.: “Арійський стандарт” // Перехід-IV, 2(4)-2000, розділ 6.2. Література і віра сумерів.) Англійський поет Томас Уортор у 18 ст. писав у присвяченні Стоунгенджу:

“О давній пам’ятник! Зі Скіфських берегів

Чи не Мерлином ти сюди перенесний?”

Річ у тім, що легенди приписують Мерлину походження зі скіфських племен, які мешкали поблизу Дніпровських порогів. (Турскова Т., с. 27.) Це підтверджують “англійські історики і археологи, які, вивчаючи руїни старо?давнього храму Стоунгендж, дійшли висновку, що будівництво було здійснене стародавніми пришельцями на Британські острови, які проникли сюди через Нормандію з берегів Дніпра. Додамо, що саме з середини 6 тис. до н. е. в Європі фіксується виникнення нової цілісної світоглядної моделі. Її раптове виникнення саме в цей період і відначально високий інтелектуальний рівень доводить у своїх працях авторитетний археолог, історик і культуролог Микола Чмихов: “У протонеоліті виникла космічна модель і почалася космічна стадія мислення, утворилося те, що можна назвати сформованим світоглядом" (Чмихов Микола Олександрович. Давня культура: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1994. — 288 с., с. 167.) Усе більше фактичних даних навертає до висновку, що раптова поява на нашій планеті “неземних знань” була спричинена втіленням божественної особис?тості — Сина Божого, боголюдини. Він відомий під багатьма іменами: Рама, Ной, Їма, Зіасудра, Гопл, Аполлон, Гермес Трісмегіст, Мітра, Дажбог, Дгда, Луг, Один та багато інших. Його раптове, потужне і надзвичайно яскраве вторгнення в життя тодішнього людства привело до започаткування нового відліку часу “від сотворення світу” (тобто створення нової цивілізації) у 5508 р. до н. е.( Літочислення від 5508 року до н. е. офіційно проіснувало в Україні до 1721 року, доки не було скасоване Петром Першим.) — так само як наступне пришестя Сина Божого 2 тисячоліття тому в особі боголюдини Ісуса Христа привело до започаткування нової ери — “від Різдва Христового”. Ініційований Рамою на території Північного Надчорномор’я цивіліза?цій?но-расовий перехід зберігся у індоєвропейських народів в їхній колективній пам’яті, яка впевнено виводить Гіперборейську традицію (систему високих знань невідомого походження) саме з Праукраїни: “Існують достовірні свідчення про те, що Примордіальна Традиція нинішнього циклу прийшла з гіперборейських  регіонів”.

2. Космічні годинники Гіпербореї

Після зміщення літосфери у середині 7 тис. до н. е. на тери?торії Європи почалося різке потепління. Європа швидко звільнялася від льодовиків, а на місці вчорашньої тундри почали рости високостовбурні дерев. Так само різке потепління в Малій Азії, яка перед тим протягом кількох тисячоліть мала найрозвиненіше прото?земле?робство (як кажуть археологи, “ускладнене збираль?ництво”), призвело до руйнування екологічної ніші на її території і екологічної катастрофи. Наприклад, відомо, що у 7 тис. до н. е. своє місто покинули європеоїди Яригону (Єрихону), що в Палестині. Потоки біженців рушили на Північ, на території з помірнішим кліматом. У кінці 7-го тис. до н. е. археологами зафіксовані  переселення з Малої Азії і Балкан у Північне Надчорномор’я. Найкраще простежено переселення з малоазійського Чатал-уюка, що об?рунтовано комплексом даних лінгвістики (відповідність написів святилища Чатал-уюка нижньодніпров?ському святилищу Кам’яна Могила), археології (знахідки Чатал-уюкського посуду біля Кам’яної Могили), антропології (залишки людей східносередземноморського типу в могильниках дніпровського Надпоріжжя), зоології (кістки найдавніших домашніх тварин близькосхідних типів на поселеннях від Дністра до ріки Молочної, на якій стоїть Кам’яна Могила. У 55 ст. до нової ери частина людності Північного Надчорномор’я пішла на Північ на території, топографічно вищі Бореї, і заснувала там цивілізацію Гіпербореї (від гіпер — вище) — всесвітньо відому Трипільську цивілізацію. Перші археологічні знахідки, залишені трипільцями, датуються 54 ст. до н. е. Духовно-інтелектуальну основу нової цивілізації, головним центром якої, судячи з усього, була Київщина, становило вчення Рами.  Ці “святі землі” знаходилися на деякій віддалі від тодішньої трипільської “технологічної периферії” (нинішні Одещина, Молдова, Прикарпаття і Волинь), де саме з 5400 р. до н. е. зафіксована найвища господарська активність. Віддаленість духовних центрів від “господарської метушні” є універсальним принципом — для спілкування з Богом люди завжди йшли у пустелі, печери, ліси — туди, де спокій і тиша. (.......) Приблизно у 50 ст. до н. е. відбулась адаптація “нових людей” до природно-кліматичних умов лісистої Гіпербореї (пра-України). У процесі формування нової цивілізації виплавилася нова спільнота, відома як Арійська раса (інші назви — індоєвропейська або індоарійська). Антропологічно вона вже була достатньо однорідною, хоч у ній ще протягом багатьох століть були присутні неасимільовані залишки середземно?морських прибульців. Одне з найдавніших арійських поселень нещодавно виявлене на острові Хортиця (Запоріжжя). Як твердить Олег Тубольцев — керівник експедиції “Нова археологічна школа”, “ця пам’ятка доводить, що вже уIV тис. до н. е. у нас тут існували племена зі шнуровою керамікою, що їх пов’язують зі стародавніми аріями. А потім уже звідси вони перекочували до Індії і вже там стали відомі письмово як арії". Виникнення нової раси (як продукту адаптації спільноти до нових умов життя) завжди супроводжується демографічним вибухом і розселенням на нові території. Свідченням розселення аріїв, які відбувалися багатьма хвилями протягом на?ступ?них тисячоліть, є згадані на початку статті мегалітичні споруди, зокрема, обсер?ваторії, споруджені на території від Кавказу до Ірландії починаючи з 5000 р. до н. е. Головною особливістю давніх обсерваторій була їхня здатність точно визначати дні весняного і осіннього рівнодення та літнього і зимового сонцестояння. Наприклад, курган Нью-Грендж (4 тис. до н. е.) в Ірландії  має тунель довжиною 17 м, який закінчується поховальною камерою (такі найдавніші астрономічні конструкції називаються дольменами). Світло в камеру потрапляє лише один раз на рік — протягом 17 хвилин у день зимового сонцестояння".

— Але чому давніх аріїв так цікавили дні сонцестояння та рівнодення?

Передусім з практичних міркувань. Система знань Гіпербо?рейської традиції, генератором яких став заснований Рамою в районі 5508 р. до н. е. духовний центр у Києві, включала ретельно розроб?лений календар. Він охоплював і релігійні свята, і порядок сільсько?гос?подарських робіт, і сезонні особливості харчування, і збирання лікарських трав, і купання людей у водоймах, і багато іншого. Переселяючись на нові території, арії несли із собою цей Гіпербо?рей?ський календар. Але для того, щоб він запрацював на новій тери?торії, його потрібно було “прив’язати” до ритміки Сонячної системи.

Найзручнішими точками такої “прив’язки” були сонцестояння та рівнодення, тому саме на них і орієнтували обсерваторії, — подібно як нині ми наводимо свої годинники за радіосигналами точного часу. Наявність різноманітних конструкцій обсерваторій говорить про те, що вони будувалися за різними “кресленнями”, але за одним принципом. Із цього випливає, що арійські жерці добре знали астрономію і досить невимушено втілювали свої знання у кам’яні космічні годинники.

Обсерваторії будувалися фундаментально, на тисячоліття. І навіть тоді, коли високі астрономічні знання були частково або повністю втрачені, запущений мудрими предками космічний годинник справно працював, допомагаючи десяткам поколінь нащадків організувати їхнє життя і, що не менш важливо, пам’ятати про свої расово-етнічно-цивілізаційні корені.

Скоріше за все, первинний Гіперборейський календар був створений саме у Києві. Відповідно, він був пристосований для широти Києва (50 град. півн. широти, 30 град. 20 мін. схід. довготи). Саме тому найголовніші пере?селення аріїв, які супро?воджу?валися побудовою обсерваторій, відбувалися у вузькому широтному коридорі. Так, головна західна мегалітична обсерваторія — Стоунгендж (координати: 51 град. 17 мін. півн. широти, 1 град. 50 мін. зах. довготи) — знаходиться на широті Києва. Так само, як і сучасник Стоунгенджа — головна східна арійська обсерваторія Аркаїм на Південному Уралі (28 ст. до н. е.) , координати якої — 52 град. 30 мін. півн. широти, 60 град. схід. довготи.   І Стоунгендж, і Аркаїм однаково віддалені від Києва як центру арійської цивілізації, — приблизно на 30 градусів довготи. В основу планування Стоунгенджа і Аркаїма покладена та ж сама астрономічна модель. У вчених немає сумнівів, що Аркаїм було побудовано аріями — вихідцями з Північного Надчорномор’я. Більш докладно в оригіналі статті - >>> Згадай себе <<<

Прадавня мудрість твердить: «Якщо бажаєш щось зрозуміти — пізнай, як
воно виникло».
Таємниця походження дуже часто захована в іменах, тому
таке велике значення має етимологія — наука про первинні, істинні
значення слів. Відповідно імена народів можуть багато розповісти про
їхнє походження.

СУПЕРЕТНОС ГАЛЛІВ (КЕЛЬТІВ) народився на території Правобережної
України у 12 ст. до н. е. За свідченням видатного англійського історика
й етнографа Д. С. Прічарда, кельти-галли мали скіфське походження і
були вихідцями з нинішньої Галичини (Prichard J. S. Eastern origin of
the Celtic nation. — London, 1857. Див. також: Каныгин Ю. Вехи
священной истории. — К.: 1999. — С. 155—176)що переконливо підтверджено
сучасними археологічними знахідками. (Першу знахідку чисто кельтського
походження (майстерню кельтського гончара з великою кількістю
інвентаря) було знайдено ще в 1962 році в районі села Бовшів, що
знаходиться в 32 км північніше Івано-Франківська, в 11 км від древнього
Галича.)

Достеменно з’ясовано, що вони населяли територію від Прип’яті до
Чорного моря, від Малої Азії до Іспанії. (Геннадий Казакевич. Кельты в
Украине. — http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/268/24100/)

До початку 1 тисячоліття до н. е. галли оволоділи майже всією Європою.
Їх характерною особливістю були високий зріст, біла шкіра, розвинені
м’язи, русяве волосся, довгі козацькі вуса, розвинена музично-пісенна
культура, уважне ставлення до свого зовнішнього вигляду, культ краси.
(Пауэлл Теренс. Кельты. Воины и маги / Пер. с англ. — М.: ЗАО
«Центрполиграф», 2004. — С. 69—71.)

Гіневра, король Артур та  Мерлін:


Улюбленою зброєю галлів була сокира, якою вони досконало володіли.
Сокира широко використовувалася і як холодна бойова зброя, і як
томагавк, і як ритуальна зброя, і як господарський інструмент.

 Сокиру
ще називають «кельтом» — від українського «колоти», «розколювати», звідси — «колун».

Вірогідно, саме з цієї причини гальських воїнів, а з ними і всіх галлів
стали називати кельтами. Віртуозне володіння сокирою-кельтом донині
збереглося на прабатьківщині кельтів-галлів — у карпатському регіоні
Україні. Серед іншого, у кожній гуцульській родині є ритуальна сокира — топірець (бартка, кельт), який ще донедавна був обов’язковим атрибутом дорослого чоловіка.

Чи не найяскравішим підтвердженням карпатського походження кельтів є
їхні народні танці. Погляньте, наприклад, на танці ірландських кельтів
— ті ж самі рухи з притисненими до тіла прямими руками, що імітують
швидке спускання з гори, ті ж самі музичні інструменти (коза-«волинка»,
дримба), що й у наших гуцулів.
До речі, слово «гоцул» , що означає «галасливий» , «непосидючий» , є етимологічно близьким до слова «галл» ; близькими до «гоцул» є також слова «гоцак» — танок зі стрибками — і «гучати» — звучати, шуміти, гудіти.

Етнонім «галли» походить від «галас-голос-логос», що позначає як голосистість, так і знання
Ці
поняття є тісно пов’язаними, оскільки рівень мовлення, вищим проявом
якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав
себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів
— «голос» (співучість, милозвучність мовлення) і «логос»
(мудрість, знання, інформація). Не випадково символом французьких галів
був півень — «птах, що піє». Від кореня *гал-*гол (голос) походять:

Поняття Арійської раси відоме багато тисячоліть завдяки езотеричній
традиції, точніше, фрагментам цієї традиції, що дійшли до нашого часу.

Наприклад, Едуард Шюре, який мав доступ до такого роду інформації,
повідомляє в книзі «Великі посвячені» (1895), що Арійська раса
народилася на землі Скіфії 7—8 тисячоліть тому. (Шюре Эдуард.
Великие посвященные. Очерк эзотеризма религий (Пер. с франц. Е.
Писаревой). — Калуга: Типография Губернской Земской Управы, 1914 . — С.
20, 31. )

Якщо взяти середнє значення — 7500 р., то це точно відповідає
народженню Трипільської (Арійської) цивілізації 7500 років тому, тобто
у 55 ст. до н. е. Шюре не міг про це знати з археологічних джерел
(судячи з книги, вони його взагалі не цікавили), оскільки наукові
уявлення про народження Арійської раси на землі України з’явилися вже
після виходу його книги.
Наприклад, Вікентій Хвойка розкопав
Трипільську цивілізацію лише у 1896—1899 рр., про що повідомив у 1899
році на XI Всеросійському археологічному з’їзді в Києві. Вчений вважав
Трипільську культуру автохтонною; на його переконання «її
залишили пращури слов’ян — арійські племена» ; «Народ, якому належали
описані пам’ятки, був не хто інший, як та гілка арійського племені,
якій, по всій справедливості, належить ім’я протослов’ян і нащадки якої
й донині населяють Південно-Західну Росію» .


У далекому минулому було доволі чітке самоусвідомлення належності до
Арійської раси.
Прикладом може бути напис на могилі Дарія, імператора
Персії (550—486 р. до н. е.):
«Я є Дарій, — великий князь, князь князів, володар країв і народів,
цієї великої землі і земель далеких, син Віштаспаса, ахаменід, перс,
син перса, арій, арійського сімені». Арій арійського сімені — це
останнє і найвище окреслення його раси і роду. З династії він Ахаменід.
З народів і раси він є Арій із арійського сімені. Яскраво, виразно і
промовисто.(Шаян Володимир. Віра Предків наших. — http://pravo.iatp.org.ua/lev/booksha1.htm )

Подібні ознаки виразної расової самоідентифікації зустрічаємо на
тисячоліття раніше.
Загальновідомо, що в середині другого тисячоліття
до н. е. чергова хвиля вихідців з Північного Надчорномор’я заселила
простори Ірану, Середньої Азії та Індостану. Точно відомо, що вони
називали себе «ар’я».

Це слово перекладають як «шляхетний, гостинний,
благородний, культурний, землероб». Первинним, а тому істинним його
значенням є слово «арий-ярий», тобто сонячний (від Ар-Яр-Ра-Ярило, що
означає Сонце, Сонячний Бог), а також божественний, потужний,
життєспроможний, пасіонарний, молодий .

Згідно зі словником
Бориса Грінченка, слово ярий (коротка форма яр) означає:
весняний,
яровий, молодий, повний сил, пристрасний, палаючий.
Подібно слово
яритися означає «палати»;
яріти — блищати, виблискувати, яскраво
світитися;
яркий — статево пристрасний;
яркість — чоловіче сім’я

(Грінченко Борис. Словарь української мови) )


Після поразки націонал-соціалістичного Третього Рейху у Другій світовій
війні саме; поняття «Арійська раса» потрапило в розряд
«неполіткоректних» (ідеологічно шкідливих); воно практично зникло з
наукового обігу, а разом з ним «перестала існувати» багатомільйонна
історична спільнота.
 Ключовим елементом цього глобального лукавства
стало замовчування та ігнорування Трипільської цивілізації, яка з 55
ст. до н. е. спалахнула на землі України як витвір творчого духу
Арійської раси і матеріальними залишками якої просто нашпигована
українська земля.
В результаті покрилося суцільним мороком походження
європейської людини і європейської культури, а стирання минулого, як
відомо, неминуче призводить до стирання майбутнього.

Якщо бути дуже стислим, то перший расотворчий казан Едем сформувався в
межиріччі Тігра і Євфрата (сучасний Ірак) . В районі 40 тис. до н. е. в
ньому народилась перша людська раса — неоантропи. Вона пережила
демографічний вибух і розселилася на навколишні території. Частина
неоантропів пішла в Африку, де в умовах палючого сонця сформувалася як
негроїдна раса. Друга частина пішла на схід і в південно-східній Азії
сформувалася як монголоїдна раса.

Третя частина неоантропів пішла в найважчому — північному напрямку.
Чорне море тоді було прісноводним озером, яке прийнято називати
Понтійським. Північніше цього озера знаходилася доволі ізольована
територія — расотворчий казан Борія (Земля Вепра). Тут у 25 тис. до н.
е. сформувалалася Біла раса, яку ще називають расою європеоїдів,
європейських кроманьйонців або бореалів. Переживши закономірний
демографічний вибух, вона розійшлася по всьому світу, опанувавши майже
всю Євразію, Америку і Північну Африку.

У 55 ст. до н. е. на тлі різких кліматичних змін відбулося
катастрофічне затоплення прісноводного Понтійського озера солоними
водами Середземного моря (т. зв. Циркумпонтійська катастрофа). Частина
кроманьйонської людності піднялася на землі вище Борії і започаткувала
нову цивілізацію — легендарну Гіперборію, відому як Трипільська
цивілізації. В ході її становлення народилася нова європейська раса,
яка традиційно називалася Арійською. Самоназва «арійці» або, точніше,
«арії» — це не що інше, як «ярії», тобто сонячні, сильні,
життєспроможні. На колонізованих аріями територіях цей етнонім
найчастіше перекладали як «шляхетні», «благородні», «культурні».

Пристосувавшись до нової екологічної ніші, ця нова порода білих людей
пережила демографічний вибух і розселилася на простори всього світу,
запліднивши його своїм творчим духом, передовою культурою, сонячною
мовою. Корені європейської цивілізації, яка створила найвищі зразки
людської творчості і досьогодні, попри гостру кризу, залишається
локомотивом планетарної цивілізації, знаходяться в Трипільській
цивілізації України-Гіперборії .(Босий Олександр. Гіперборійські традиції українців // Перехід-IV, випуск 11 (2003). )


У сучасному науковому світі терміном «арійці» зазвичай позначають
лише один фрагмент розвитку Арійської раси, а саме племена, які в
середині II тис. до н. е. прийшли з України в Іран і в Індію.

«Працями
кількох поколінь учених коло пошуків прабатьківщини аріїв — від Індії
до Скандинавії — звузилося, нарешті, до низин Дніпра. Заслуга в цьому
належить німцю К. Ріттеру, англійцю Г. Чайльду, австрійцю П. Кречмеру,
болгарину В. Георгієву, українцю В. М. Даниленку, американці М.
Гімбутас, росіянину О. Н. Трубачову» .

У результаті поширення первинної арійської мови виникла велика мовна
сім’я народів, відома як індоарійська або індоєвропейська. Як
повідомляє «Малий енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона», «індоєвропейці
(індогерманці, арійці) — загальна назва народів, що розмовляють
спорідненими між собою мовами і населяють майже всю Європу, значну
частину південно-західної Азії (Індостан, Іран, Мала Азія) і
розселилися звідти на всі частини світу; найкультурніші народи.
Подібність мов цих народів пояснюється їх походженням від однієї
спільної прамови, якою розмовляли віддалені предки сучасних арійців, що
жили на спільній батьківщині» .

Таким чином, розрізняємо: 1) арійську расову спільноту і 2) арійську
(індоєвропейську) мовну сім’ю народів, яка кількісно значно перевищує
власне Арійську расу. Очевидно, що Арійська раса є причиною, а арійська
мовна сім’я — наслідком. Тому коли в нинішньому «політкоректному»
(підцензурному) світі заборонили термін «Арійська раса», виникла
абсурдна ситуація: арійська прамова є, а первинного арійського етносу,
який нею розмовляв, — немає. Відповідно знищується усвідомлення
культурно-расової основи європейської цивілізації, а як наслідок —
руйнуються еволюційні перспективи арійської людини, а з нею і всієї
світової культури.

( з книги І.Каганця "Арійський стандарт" та "Пшениця без куколю")




Зараз не повинна йтися мова про те, який народ кращий, а який ні - це заняття не тільки непотрібне, а й зайве, бо не має сенсу й здорового глузду.

Кожний народ, кожна раса несе певні вібрації у Світ Земний і Світ Космічний - Всесвіт.
Тому кожний народ має свою територію на Землі і свою мову, яка відповідає вібрація цієї території Землі.
Кожний народ має навчитися любити й поважати себе, як частину Божого Плану. АЛЕ націоналізм (здоровий патріотизм)  кожного народу не має виходити за рамки і перетворюватися на шовінізм, а прикладів в історії було чимало...
 
Тому нам, українцям, зараз дуже важливо згадати ХТО  ми і ЯКИЙ  Божий Задум маємо втілити в Життя. Тому інформація про слов*янське відродження зараз дуже актуальна й поширена, але будьте пильні - у морі тієї інфи є все - і правда й брехня, бо кожна людина  передає інформацію, пропустивши через своє  світосприйняття, свою власну внутрішню систему цінностей.
Тому  кожне слово пропускайте через Серце - Мірило Істини (Со-Вість - тоб-то Вість(Знання), що поєднують земну людину (его)  з Богом в ньому самому(Вищим і Вічним Я - посердником між людиною і Богом-Творцем).

Пам*ятайте, Бог  з тим, хто живе за Його Законами - Законами Прави! Тож жити слід ПРАВильно.
Немає нічого такого таємного в світі, що не стало би явленим, тож брехня. яка оповила історію аріїв потроху сповзає, бо такий Божий Задум.

Людство виходить з темряви,а п*ята раса(арійська) - має відродитися в духовному плані й повести за собою сучасне людство - подобається це комусь чи ні. І відрождення почнеться там, дей й був початок.

Шануйтеся, Любіть всіх, бо кожний в цьому Житті грає певну роль (добру чи злу), але все йде так, як має бути.

З Любовью,
Ваша Ружа.

(продовжую тему - початок - http://blog.i.ua/community/629/282133/ статті з різних витоків але доповнюють одне одне) Починаючи з VI тис. до н. е. Україна виступала в ролі постійно діючого “етнотворчого казана”, в якому нові народи народжу­вались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали (зовнішня назва — кельти). За свід­чен­ням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прі­чар­да, кельти-гали мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини. Гальська мова належить до кельтських мов, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI—V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена). Велика  кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом Галія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ. Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь. В Малій Азії (інша назва — Східна Галлія) вони заснували державу Галатія  — саме до християн-галатів (яких ще називали галогреками) св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська. Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Пів­нічній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палес­тина” походить від пал — “воїн”, стан — “табір”, а вже від неї походить етнонім “филистимляни”, яких ще називали “на­ро­дом моря”. Вони оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були  вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики. Нині дос­товірно відомо, що це були пелазги (“лелеки”) — вихідці з Пів­ніч­ного Надчорно­мо­р’я, народ то­го самого етнічного кореня, що й гали.

На території Палестини лиши­лися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною: 

місто Скіфополь, ріка Йордан (Яр-дана — “яра, сонячна вода”), гора Небо, Галлія—Гальлея—Галілея, міста Єрусалим (Яро-салим — “сонячне місто”), Єрихон (Яри-гон — “сонячна сила”), Рама (хрест, символ поєд­нання небесного і земного, оберіг), Голан (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря), Самарія (від самар — воїн, Самара — притока Дніпра), Назарет —  від слова “нази­рати”, оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря,  "з Назарета відкрива­ється вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як "Морський шлях". Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилось християнство: галілеянами були Ісус Христос  , Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм), численні Христові учні та їхні послідовники. Інакше кажучи, християнство має галілеянську етнічну основу  

 з книги І.Каганця Арійський стандарт    

Галилеяне— жители палестинской области Галилеи. Ханаанский элемент сохранялся в Галилее с особенным упорством, потому что находил себе постоянное подкрепление из соседней Финикии.

Истые иудеи, гордясь большею чистотою крови, относились к Г. с высокомерным пренебрежением. На самом деле, однако, Г. отличались крепкой преданностью Моисееву закону и большими массами посещали Иерусалим во время годичных праздников.

Они тщательно обрабатывали землю и довели культуру своей области до высокой степени.

По словам И. Флавия, "область Г. всегда славилась храбрыми людьми, и трусость никогда не была их недостатком". Г. были непримиримыми врагами римлян, первые во время мятежей выступали против римских легионов и причиняли римским правителям множество затруднений.

В последней борьбе с Римом погибло до ста тысяч галилейской молодежи. Даже Тит, чтобы поднять дух своего войска, ставил ему в пример геройство Г.

Самая ранняя поэзия израильского народа возникла среди холмов Г., когда Девора и Варак воспевали свою победу над хананеянами. Самая поэтическая книга Ветхого Завета, "Песнь песней", написана под впечатлением ясного неба и роскошной природы этой области. Из среды Г. вышло несколько пророков, напр. Осия, Иона и Наум.

Талмуд так характеризует Г., в отличие от иудеев: "Галилеянин любит честь, а иудей — деньги".

Греческое образование, к которому с крайним недоверием относились иудеи, находило среди Г. горячих приверженцев; в некоторых галилейских городах преобладающими языком был греческий.

Г. самым своим выговором резко отличались от южных иудеев, вследствие чего раввины относились к Г. как к провинциальным неучам, "людям земли".

Апостол Петр во время суда над Христом был признан за Г., потому что "речь его обличала его". Вследствиe указанного недостатка в произношение еврейских слов, строгие иудеи не дозволяли Г. читать св. Писание в синагогах.

Вследствие важной роли, принадлежавшей Г. в распространении христианства, христиан стали называть "галилеянами". Император Юлиан умер со словами: "Ты победил меня, галилеянин"

А. Л. (взято здесь )

далі по темі -  http://blog.i.ua/community/629/282141/

Історія автомобіля ВАЗ 2106 (Жигулі/lada 1600/1500/1300sl)

 

Перший автомобіль ВАЗ-2106 зійшов з III лінії головного конвеєра 21 лютого 1976 р. Коли в Тольятті освоїли виробництво моделі ВАЗ-2106 (Lada 1600), яка була перероблена для вітчизняних умов експлуатації з FIAT 124 Speciale зразка 1972 року, ніхто не міг і припустити, що саме вона стане найпопулярнішою і масовішою продукцією автозаводу Волжського.

"Шестірка" відрізняється від ВАЗ-2103 могутнішим 80-сильним двигуном ВАЗ-2106 робочим об'ємом 1,6 л, іншою схемою електроустаткування і зміненим оформленням кузова і салону. Так, передні здвоєні фари отримали пластмасові "окуляри", змінено облицювання радіатора, коштують інші задні ліхтарі і бампери з пластмасовими іклами.

В порівнянні з автомобілями "Москвич" ці 5-місцеві седани, що відрізнялися кращою динамікою і дійсно комфортабельним інтер'єром, були верхи комфорту і престижу для широких шарів автоаматорів СРСР. В кінці 1970-х ВАЗ-2106 відразу придбав славу "шикарного" і швидкісного автомобіля, але дорогого і менш "практичного", чим інші "Жигулі". Пристойна для того часу динаміка (максимальні 150 км/ч і 16 з до 100 км/ч), рельєфні сидіння з підголовниками, панель приладів з тахометром і прекрасна звукоізоляція - було що цінувати.

У 1979 році завод налагодив випуск менш могутніх модифікацій ВАЗ-21061 з 71-сильним двигуном ВАЗ-2103 і ВАЗ-21063 з 64-сильним двигуном ВАЗ-21011. Вони популярністю "шахи" в народі не користувалися, але масштаб їх виробництва наростав (особливо 21063), і в умовах радянського дефіциту споживачеві доводилося миритися з поєднанням дорогого кузова, що обважнює, із слабким двигуном, що помітно погіршував динаміку. З 1980 року почали вмонтовувати карбюратори Озон типу 2107. Зміна електрики у зв'язку із змінною технологією відбувалося постійно. У 1977-му машини почали оснащувати новими клемами і з'єднаннями проводки, а з 1986-го встановлюють нове реле.

У 1982 році проведена перша модернізація автомобіля. На ВАЗ-2106 почали вмонтовувати модернізовані 75-сильні (по новому Госту) двигуни ВАЗ-2106. На задньому крилі по лінії молдінга перестали встановлювати світловідбивачі. У 1988-му модернізацію пройшла система випуску: у ній поставили прокладку і гайку одноразового користування. У 1990 році на Вазі освоїли свого роду комплектацію Люкс - ВАЗ-21065 із стандартним двигуном ВАЗ-2106 з безконтактною системою запалення, карбюратором типу "Солекс" (21053-1107010-03), галогенними фарами, покращуваною оббивкою салону і іншими підголовниками сидінь. Експортні модифікації ВАЗ-21064 зовні відрізнялися від ВАЗ-21065 бамперами з вбудованими поворотникамі і декілька іншою електричною схемою. З 1985 року спочатку на експортні модифікації, потім іноді і на "внутрішніх" почали встановлювати 5-ступінчасту коробку передач типу ВАЗ-2112, а пізніше - типу ВАЗ-21074, що значно знижує витрату палива на трасі і шум від двигуна.

Але часи міняються. До кінця 1980-х ця модель з модифікаціями залишилася наймасовішою і популярнішою в програмі Ваза. Звичайно, престижною її вже не рахували, але добра пам'ять про перше сімейство "Жигулів" підтримувала стійкий попит на "шестірку". На нього не впливали навіть засилля малопотужної модифікації ВАЗ-21063 і різке погіршення якості збірки і що комплектують в 1990-і роки. Автомобіль з часом став настільки доступний за ціною, що перейшов в розряд невибагливих "робочих конячок". У нього склалася і постійна армія поклонників.

Проте тепер ВАЗ-2106 все ж таки поступово здає позиції, перш за все із-за морального старіння дизайну і інтер'єру, а також досить невисоких їздових якостей, органічно властивих класичній компоновці. Проте у "шестірки" є всі шанси зустріти на конвеєрі і свій тридцятирічний ювілей.

У 2001 році Російська автомобілебудівна компанія ВАТ "АВТОВАЗ" відправила на Херсонське автоскладальне підприємство "Анто-рус" першу партію кузовів для "Жигулів" шостої моделі. Херсонське автоскладальне підприємство "Анто-рус" збирало "шестірки" рік з програмою випуску 2 000 штук.

 У січні 2006 року ВАЗ-2106 був знятий з виробництва через 30 років після початку випуску.