В нашому офісі вже другий місяць йшов ремонт. При цьому більшості співробітників керівництво наказало лишатися на місцях.
Вся підлога була вкрита білим порошком. Найвишуканіше взуття через пару днів ставало схожим на взуття будівельників. В центральній кімнаті на столі було звалено те, що знайшли в шафах: брудні куртки, старі папери, зламані ручки, немиті банки, фотоапарат, чиїсь смердючі шкарпетки і фальшива стодоларова купюра, як остання крапля, як символ абсурдності накопичення краму....
На додаток, пару днів тому демонтували унітаз і вмивальник. Дивно, як героїчні співробітники нашого офісу ще не підхопили дизентерію та інший букет шлунково-кішкових хвороб, а також розлади легенів через вдихання білої пилюки... Цікаво також, як ті співробітники, які особливо цінують порядок і дисципліну, не зійшли остаточно з розуму.
Раніше офіс пишався розгалуженою системою телефонного зв’язку, що офіційно називалась міні-АТС. Олена на приймальні (по-новому її посада звучала як „рецепціоніст”) займалася тим, що переключала дзвінки на інші кімнати. Зараз все кардинально демонтували, і в усьому офісі лишився один єдиний телефон, теж посипаний білою пилюкою. Олена вчасно втекла у відпустку, рятуючи свої легені від пилу, і тому нерідко додзвонитися до офісу було в принципі неможливо.
- Пусть пишут письма мелким почерком, - щоразу похмуро коментував Вадим з Донецька, який працював в відділ логістики. Хоча він сидів найближче до телефону, але вважав нижче своєї гідності підіймати слухавку.
Через декілька днів стан ремонту ускладнився жахливим запахом, який дедалі ставав все більш нестерпним. У Наталки-бухгалтера сильно розболілась голова, і вона трималась тільки на анальгіні. Інші дівчата сиділи на роботі в шарфах, закутавши пів-обличчя, і зовнішнім виглядом нагадували мусульманок.
Спочатку в запаху звинувачували чорну кішку Багіру. Вона жила в підїзді, але час від часу забігала і в офіс, де її підгодовували рожевою вареною ковбасою. Після ретельного обстеження, з офісу винесли чотири купки лайна, передбачливо схованого Багірою під диванами і шафами.
Але запах нікуди не дівся. Відчинені вікна і навіть двері не допомагали.
- Слухайте, а може це кавун десь згнив? – запропонував свою версію Олег-водій. – В мене на іншому офісі таке було. Прогнив кавун, а так смердів наче цілий сміттєзавод.
- Хто знає, може й так, - відповідала Наталка.
Всі перевірили свою територію на присутність кавунів, пересували диван для гостей, але нічого не знайшли.
Запах не проходив і все більше починав нагадувати трупний. Наступного дня перебувати в офісі ставало просто нестерпно, незважаючи на відчинені вікна.
- Хлопці, хтось має вдома протигази? – запитала Іванна, на хвилину опустивши червоний шарф.
Іванна була надзвичайно красивою в цьому шарфі, який пасував до її карих очей і рум’яних шок.
- В мене у дідуся десь були, - сказала секретарка Таня, симпатична білявка в великих окулярах. – Але це в Черкасах, треба далеко їхати.
- Я знаю відповідь, - закричав менеджер Вася. - Це ті хто роблять ремонт, когось зі своїх замурували..
Всі зареготали.
- Та ні, це вбили фінансового директора, Степана, бо він вже два тижні не з’являється на роботі, - висунув версію охоронець Дмитро. – Треба людям вчасно давати зарплату.
- Га-га-га..
Насправді Степан поїхав на Канари, поки інші тут псували своє здоров’я серед пилу та смердіння.
- Запах йде від ящика за спиною Тані, - з впевненістю заявив Дмитро. Всі почали нюхати. Дійсно, так.
Через 2 хвилини роздався гучний регіт. На ящику, від якого начебто йшов запах, було написано “Віктор Доценко”. Це було ім’я шефа. Мабуть, там колись зберігалися його папери. Найбільше, до сліз реготала саме Таня, секретарка Віктора Володимировича, яку той нещодавно довів до нервового зриву.
Але насправді запах йшов не від нього – в ящику були тільки папери. Стало очевидним, що запах йшов від стіни. Трохи подумавши, вирішили її ламати. Не викликати санепідемстанцію, в кінці кінців?
Всі кинули свої офісні справи і з острахом очікували, що там знайдуть. Зогнилу їжу? Тварину?Людину?
Довго чекати не довелося. Стіна виявилася могилою безіменного кота. Як він туди потрапив і чому не міг вийти, невідомо. Але схоже, його ненавмисно замурували будівельники.
- Боже, бідна тваринка, - трохи не плакала Наталка.
- Як шкода, бідолашний - повторювала Іванка.
Сміятися вже нікому не хотілося.
Нелегку справу діставання тіла звідти взяв на себе Олександр на прізвисько Кіт (і не кажіть, що в світі не буває містичних співпадінь). За легендою, прізвисько пішло від того, що його вираз обличчя трохи нагадував кошачий, але правду ніхто так і не знав. Кіт замотав на роті жовту хустку, яка виконувала роль протигазу, і жовтими господарськими рукавичками витягнув мертве смердюче тіло. Останнім притулком загиблого став великий сміттєвий бак у дворі.
Обговорюючи цю сумну подію, всі вирішили, що бідолашний кіт загинув через кохання до чорної кішки Багіри. Саме вона затягнула його до офісу. Кішка жила в будинку вже невідомо скільки років, ще до відкриття офісу. Її годували як мешканці будинку, так і офісні співробітники. У цієї „чорної вдови” було блискуче хутро і дивовижні світло-зелені очі. Її любили як люди, так і коти. Вона, здається, нітрохи не сумувала за передчасно втраченим кавалером.
- Жорстока тваринка, - сумно констатувала Наталка, гладячи її спину.
- Як і всі жінки, - затягнувшись цигаркою, резюмував Кіт.
Знахідка бідного мертвого кота стала найнижчою точкою параболи нашого ремонту. Після цього розвиток пішов по висхідній. Як каже народна мудрість, з підлоги вже не впадеш, або ж після найтемнішої ночі починається світанок. Так і в нас життя почало нормалізуватися.
Спочатку повернувся унітаз, якого зустрічали усім колективом з великою пошаною. Він відчував себе мабуть настільки ж оточеним славою, як знаменитий унітаз Марселя Дюшана.
Потім щупальця телефонних ліній знову з’єднали кімнати, і Олена повернулася на своє місце біля телефону. Вона вчить англійський і сподівається знайти роботу в офісі без дохлих котів.
Олександр на прізвисько Кіт нарешті позбувся параної, що супроводжувала його перші тижні. Він так побоювався повторити долю нещасного кота, що навіть перестав пити і вчасно повертався додому. Крім того, Олександр методично запрошував Іванку в кіно і регулярно дарував їй запашні червоні троянди. Здається, закохався він в гарну галичанку не на жарт. Вона поки відмовлялася під різними приводами.
Наталка-бухгалтер після сумної пригоди стала ще більше цінувати свого домашнього кота Кузю і купувала йому подвійні порції корму. Вона боялась втратити цю найближчу істоту на світі, особливо після одного страшного сну, коли їй наснилося, що насправді помер Кузя. Вона прокинулась в сльозах і у відчаї закричала – Кузя, Кузя! І через хвилину тепла, ніжна, чотирикілограмова істотка вже була на її ліжку. Вона притиснула його до серця і так сильно стискала в обіймах, що кіт здивовано і невдоволено замурчав.
Через місяць до офісу повернулося керівництво, і все стало як раніше. А Багіра ходила у затишному дворі в тіні каштанів вагітною. Можливо, передчасно загиблий кіт все-таки встиг продовжити себе у нащадках.....