Я б не хотіла, щоб будь-хто відчував себе ображеним. Тому вважаю за необхідність висловити власну думку щодо співтовариства!

Питання перше. Чому люди заходять у співтовариства? Матеріалу в Інтернеті цікавого дуже багато. Але не все встигаєш передивитися і не все встигаєш  прочитати! Внаслідок чого, виникає бажання, щоб хтось за тебе знайшов цей матеріал, проаналізував, відкоригував і лаконічно, стисло і цікаво виклав таку інформацію.

Питання друге. За яким принципом люди обирають і зупиняються на тому чи іншому Співтоваристві? Звичайно, кожен обирає за цікавою йому тематикою, за близькими до його поглядами, за напрямком, що об’єднує однодумців.

Ти обираєш тих, які можуть підтримати тебе, утвердити твої переконання, допомогти  відчути, що ти не «біла ворона», що таких як ти багато, а разом Ви сила!!!

Питання третє.  Хто має більше читачів, той хто пише більше, чи той хто пише краще? Питання, звісно, риторичне.  

Отже вибір за нами! Опитування для читачів і учасників співтовариства. Ваш основний критерій вибору читаємих публікацій:

Хочу викласти деякі тези зі статті "День Європи" Ю.Тимошенко.

Може якісь гарячі голови прочитають та дещо охолонуть.

...В безсмертній праці Бертрана Рассела «Історія західної філософії» він писав, що коли зникають моральні обмеження, виникає тимчасова ейфорія звільнення від пут, яка призводить до збудження енергії, але анархія та зрада, які невідворотно слідують за падінням моралі, знесилюють націю, і вона потрапляє під панування інших, можливо менш цивілізованих націй, ніж вона сама, але не в такій трагічній формі позбавлених моралі. Мені здається, що за останні три роки ми стрімко ввійшли саме в таку якість історичного буття. Ми і є, на жаль, його творцями.

В святковий День Європи не персонально Янукович, а ми – українці - покірно, від страху, рабської покори або за гроші йшли на «антифашистські» мітинги по всій Україні. Це ми – українці - гордо перекривали ввечері після «антифашистського» мітингу траси, коли нам вчасно не заплатили обіцяні «тридцять срібників» за участь у продажних мітингах. Це ми – українці - били журналістів та один одного, і це знову ж таки ми байдуже спостерігали з краю за цим насиллям через скло шоломів «Беркуту» та «ОМОНу». Це не Янукович, не Захарченко, не Азаров, а ми 18 травня і всі інші дні годуємо своє суспільство фальшивою напівправдою через чисельні ЗМІ та замовні політичні ток-шоу, в яких намагаємося прикрасити мішурою та гучними салютами бруд, в якому ми живемо. Це ми – українці, патріоти та інтелектуали - публічно збиваємо ногами залишки знекровленої, напівживої політичної опозиції та з іронією, зверхньо, як на блаженних, дивимося на активістів громадянського суспільства, яких ми – українці - виховуємо міліцейськими кийками та травимо отрутними газами в автозаках.

«Чорна смуга» починається зараз, бо «антифашистські» мітинги – це не просто політична антитеза, інформаційна тактична протидія акції «Вставай, Україно!», це зовсім інше. Антифашизм «по-українськи» - це початок стратегічної політичної технології тривалого використання. На першому етапі – це дискредитація руху «Вставай, Україно!», на другому етапі – це поділ країни на «фашистів» та «антифашистів» під час обрання в 2015 році головного «антифашиста» на другий президентський термін, на третьому етапі – це стійке закріплення в свідомості українців асоціації, що патріотизм, українізм – це і є фашизм, й останній етап – це укорінення в душах українців ненависті до власної державності, її повне відторгнення. Я не вірю, що ця ідеологія народилася в примітивному мозку вітчизняних «антифашистів», вони самі не розуміють, яку біду впускають у власну оселю. При всій неповазі до правлячої партії, мені важко повірити, що вони готові примусити всю націю рити окопи холодної громадянської війни на святих могилах героїв, які загинули під час Другої Світової Війни та на полях бою за українську незалежність.

Представники українського провладного «олімпу» в День Європи пред’явили світу свою ампутовану совість. Крім поділу народу України на «фашистів» і «антифашистів» вони в сотні голосів пояснили через свої канали телебачення та маріонеточні ток-шоу, що опозиція та журналісти що хочуть - те й витворяють. З їх слів виявляється, що Олександр Турчинов «нахабно» їде на мітинг на воєнному БТРі, за водія в нього цілий підполковник міліції, певно, заручник. А сили правопорядку не те що зупинити цю наругу не можуть, а навпаки - їдуть за ним безпорадно з мигалками та віддають йому честь. Країна почула від сумнівних представників влади цілком серйозно, що для захисту свого мітингу «зухвала» опозиція найняла відвертих бойовиків (в просторіччі гопників), підступно одягла на них бейджі Партії регіонів, а потім їх же й побила.

Стало очевидним, що силовики Януковича та «гопники» - це одне й те саме. Вони просто міняються мундирами та спортивними костюмами «Adidas» між собою. На свята силовики вдягають спортивні костюми та беруть у руки кастети, а в будні гопники вдягають мундири. Прибирати їх можливо лише гуртом та під тиском народу.

решта тут  http://lb.ua/news/2013/05/29/202377_den_ievropi.html 

Ця стаття була написана восени 2008 року. І на превеликий жаль виявилася пророчою.

Europe faces the risk of another major war. In 1939, Nazi Germany’s invasion of Poland triggered the Second World War. Today the possible trip wire is not Poland, but Ukraine. And the aggressor will not be Adolf Hitler, but Russian Prime Minister Vladimir Putin.

Under his iron-fisted grip, Russia has been transformed into a gangster state. Democracy has been dismantled, corruption is rampant, journalists are murdered, dissidents are imprisoned and the media is controlled by the regime. Flush with petrodollars, Moscow is seeking to restore the Great Russian Empire. It poses a strategic threat to its neighbors and to the West.

Mr. Putin is a former KGB apparatchik, who has called the Soviet Union’s collapse the “greatest geopolitical catastrophe of the 20th century.” The comment reveals his bloodlust and moral depravity. Soviet communism was the greatest system of mass murder in history. It was responsible for the deaths of more than 60 million people. The Soviet Union’s disintegration in 1991 was not a catastrophe but the very opposite: a victory for democracy, national self-determination and civilization.

Out of the rubble emerged an independent Ukraine. “No other people suffered under Moscow’s rule as much as the Ukrainians,” says Gerry Kelebay, a professor at McGill University in Montreal, Canada, and a leading Ukraine expert.

In 1932-1933, Soviet dictator Josef Stalin imposed a terror famine in Ukraine. More than 10 million Ukrainians were systematically starved to death. “If any country has earned the right to national statehood, it is Ukraine,” Mr. Kelebay said.

He is right: Kiev’s hard-won sovereignty and burgeoning democracy has come at tremendous cost. Unfortunately, Ukraine faces Russian aggression once again. Only this time, it comes not from Marxist-Leninists, but from messianic nationalists.

Moscow is on the march. After invading Georgia and establishing Russia’s dominance over the secessionist regions of South Ossetia and Abkhazia, Mr. Putin is now bent on dismembering Ukraine. The Russian strongman has made no secret of his contempt for Kiev’s independence. At a NATO summit in April, he told President Bush that Ukraine is “not even a real state,” and that much of its territory was “given away” by Russia. Mr. Putin warned that Ukraine would “cease to exist as a state” if it dared to join NATO.

Ukraine, like Georgia, is despised by the Kremlin’s xenophobic elite for one simple reason - it seeks to break away from Moscow’s authoritarian grip. In response, Russia is trying to destabilize Ukraine.

Moscow’s main aim is to wrest the Crimean Peninsula from Kiev’s control. A majority of the Crimea’s inhabitants are ethnic Russians. More importantly, the Russian Black Sea Fleet is based in Sevastopol. Under a 1997 agreement between the two countries, the Russian navy is scheduled to leave by 2017. Ukrainian President Viktor Yushchenko refuses to extend the lease - rightly fearing Moscow plans to stay on indefinitely and eventually annex the entire Crimea. Russian officials have already said they will not abandon the base at Sevastopol and that Kiev’s maritime laws do not apply to them.

Moreover, Russia has been distributing thousands of Russian passports to supporters in the Crimea. The plan is to replicate what was done in South Ossetia and Abkhazia: Create a pretext to send in Russian “peacekeepers” to protect supposedly endangered Russian “citizens.”

But Ukraine is not Georgia; it is a large, militarily powerful country with long memories of Russian domination. Any attempt at partition by Moscow would be met by fierce resistance. It would spark a bloody Russo-Ukrainian war. This would inevitably drag in Poland and the Baltic States - all of which are members of NATO. Mr. Putin’s bellicose nationalism threatens to ignite a European conflagration.

The battle over Ukraine is more than a regional test of wills. It is a clash over the future of Europe - and of Russia’s role in it. Orthodox Slavophiles, such as Mr. Putin, dream of a “Slavic Union” composed of Russia, Belarus and Ukraine. They favor a resurgent Russian imperialism, which seeks to dominate its neighbors, assert its sphere of influence in Eastern Europe and the Balkans and undermine American power abroad. It explains Moscow’s support for rogue regimes like Slobodan Milosevic’s Serbia, Saddam Hussein’s Iraq and Mahmoud Ahmadinejad’s Iran.

However, a democratic, unified Ukraine stands in the way of Mr. Putin’s goal. Ukraine is the strategic bulwark against Russian expansionism - the eastern ramparts of Western civilization. Kiev is not some regional capital of a Greater Russia, but a fundamental part of the European mainland. This is why Ukraine seeks to embrace NATO and the European Union.

And it is also why Moscow desperately wants to derail Ukraine’s integration into the Euro-Atlantic alliance. A prosperous and pluralist Orthodox Slavic state on Russia’s borders would provide an attractive alternative to the Kremlin’s brutal dictatorship. A successful Ukraine would pave the way for liberal democracy to triumph in Russia. And Mr. Putin is willing to do anything to stop this from happening - including possibly plunging Europe into another disastrous bloodbath. We are all Ukrainians now.

Read more: http://www.washingtontimes.com/news/2008/oct/12/europes-next-war/#ixzz3RRC6jdxt 
Follow us: @washtimes on Twitter

Європі  загрожує  нова  великомасштабна  війна.  У 1939  році  своїм  вторгненням  до  Польщі нацистська  Німеччина  поклала  початок  Другій  світовій  війні.  Сьогодні  ж  детонатором  може стати  не Польща, а Україна. І агресором  буде  не  Адольф Гітлер, а  російський прем'єр-міністр Володимир Путін. 

Під його залізною п'ятою  Росія  перетворилася на   бандитську   державу. Там  ліквідована   демократія, пишним  цвітом  розквітла  корупція. Там  вбивають  журналістів,  кидають  у   в'язниці   інакомислячих,  а  правлячий  режим  контролює  засоби  масової  інформації.  Москва зі  своїми розпухлими  від  нафтодоларів  кишенями  намагається  відновити  Велику  Російську  Імперію. І  це перетворюється  на  стратегічну  загрозу  як  для  її  сусідів,  так  і  для Заходу. 

Путін  - колишній  апаратник  з  лав  КДБ.  Він  назвав  розпад  Радянського Союзу"  найбільшою геополітичною  катастрофою  20-го  століття".  Така  заява  свідчить  про  його  кровожерливість, моральну  зіпсованість.  Радянський  комунізм  був  найбільшою  системою  масових  вбивств  в історії.  Він  несе  відповідальність за  загибель 60 з гаком мільйонів чоловік. І  розпад  Радянського Союзу в 1991 році не був катастрофою, навпаки: це була перемога для демократії, національного самовизначення і цивілізації. 

На його руїнах постала незалежна Україна. "Жоден інший народ не страждав стільки під владою   Москви,  як українці", - говорить  професор  монреальського  університету  Макгілл  і  провідний експерт  по Україні  Джеррі  Келебей (Gerry Kelebay). 

У 1932-1933 році радянський диктатор Іосип Сталін влаштував на Україні масовий голод. Понад  10 мільйонів  українців  загинуло  тоді  голодною  смертю.  "Якщо  якась  країна  і заслужила  право на національну  державність, то це  Україна", - говорить Келебей. 

І він правий. Завойований з великими труднощами суверенітет і процвітаюча нині демократія обійшлися Києву величезною ціною. На жаль, Україні знову загрожує російська агресія. Але цього разу агресорами не є марксисти-ленінці, а войовничі націоналісти з месіанськими позивами. 

Москва вступила на стежку війни. Після вторгнення в Грузію  і  встановлення  влади  Росії  над   сепаратистськими  районами  Південної Осетії  і  Абхазії  Путін тепер  має  намір  розчленувати Україну.  Цей  російський  диктатор  не  приховує  свого  презирства  до  незалежності   Києва.  На квітневому  саміті  НАТО  він  сказав  президенту  Бушу,  що  Україна  це  навіть  і  не держава зовсім,  і  що  значну  частину  території   їй  «віддала»  Росія.  Путін  попередив,  що  якщо  Україна посміє  вступити  в  НАТО,  вона  "припинить  своє  існування  як  держава". 

Кремлівська  ксенофобська  еліта  зневажає  Україну  і  Грузію  з  однієї  простої  причини  - ці  країни  намагаються  вирватися  з  авторитарних  московських  лещат.  У  відповідь  на  це  Росія намагається  дестабілізувати  ситуацію  в  Україні.  

Головна  мета  Москви -  вирвати  з-під  контролю  Києва  Кримський  півострів.  Велика частина  жителів  Криму  - це  етнічні  росіяни.  Що  ще  важливіше,  у  кримському  Севастополі базується  російський  Чорноморський  флот.  Згідно  з  угодою  від  1997  року  між  двома  країнами,  російські  кораблі  повинні  піти  звідти  до  2017 року.  Президент  України  Віктор  Ющенко  відмовляється  продовжувати  термін  оренди.  Він  абсолютно  справедливо  побоюється,  що Москва  має  намір  залишатися  там  невизначено  довго,  щоб  з часом  приєднати  до  себе  весь Крим.  Російське  керівництво  вже  заявило,  що  не  покине  базу  в  Севастополі, а  морське право Києва  на  Росію  не  розповсюджується.  

Більше того, Росія тисячами роздає російські паспорти своїм прихильникам у Криму.  План полягає  в  повторенні  того, що вже відбулося в Південній Осетії і Абхазії: створити привід для направлення до Криму  російських "миротворців" для захисту російських "громадян", які нібито потрапили в біду. 

Але Україна не Грузія. Ця велика і сильна у військовому відношенні країна, добре пам'ятає про російське  панування. Будь-яка спроба Москви розколоти її наштовхнеться на запеклий опір. Це може викликати кровопролитну війну між Росією і Україною. У неї неминуче виявляться втягнутими  Польща  і країни Балтії -а всі вони  члени  НАТО.  Войовничий  націоналізм  Путіна  загрожує загальноєвропейською пожежею. 

Битва за Україну це не тільки випробування сили волі регіонального масштабу. Це зіткнення за майбутнє Європи і за роль Росії в цьому майбутньому. Ортодоксальні слов'янофіли, такі як Путін,  мріють  про "слов'янський союз" у складі Росії, Білорусії і України. Вони виступають за відродження  російського імперіалізму, який прагне встановити панування  над  сусідами,  затвердити  свою сферу  впливу в Східній Європі та на Балканах, а також підірвати владу і вплив Америки за  кордоном. Саме цим можна пояснити ту підтримку, яку Москва надавала Сербії на чолі зі  Слободаном Мілошевичем  (Slobodan Milosevic),  Іраку Саддама Хусейна  (Saddam Hussein) і  Ірану  Махмуда  Ахмадінежада  (Mahmoud  Ahmadinejad). 

Проте досягти цього Путіну заважає демократична і єдина Україна. Україна це стратегічний бастіон,  що протистоїть російській експансії, східний фортечний вал західної цивілізації. Київ це не просто якась провінційна столиця Великоросії, це наріжний камінь європейського континенту. Саме тому  Україна прагне увійти до складу НАТО та Європейського Союзу. 

Саме  тому  Москва  настільки  відчайдушно  намагається  зірвати  процес   інтеграції   України   в євроатлантичний   альянс.   Процвітаюча  і  плюралістична  православна  слов'янська  держава  на російських  рубежах  буде  служити  привабливою  альтернативою   жорстокій   диктатурі   Кремля.  Успішна  Україна  зможе  прокласти  дорогу  до  перемоги  ліберальної  демократії  в  Росії.  А  Путін  готовий  зробити  все  можливе, щоб  не  допустити цього.  Він  може  навіть  піти  на те,  щоб втягнути Європу в нове катастрофічне  кровопролиття  масового  масштабу.  Сьогодні  ми  всі українці. 

Джеффрі Кюнер - оглядач The Washington Times

 

Оригінальна стаття була опублікована в журналі «Nipponia» № 27 за 2003 рік, стор. 14-16. Автори: Торікай Шін'ічі, Комацу Мегумі. Фото: Нішіда Міцуйоші, Сугавара Чійоші. Інші фото надано Адміністративним районом Сугінамі, Токіо; Організаційним комітетом ярмарку коміксів.

Аніме причаровує дітей та дорослих десятиріччями, проте сам жанр не стоїть на місці – комерційний і розважальний аспекти аніме продовжують розвиватися завдяки зусиллям багатьох компаній та художників. Сила сюрпризів та відкриттів Музей Джіблі, Мітака Тоторо, персонаж аніме, вітає відвідувачів при вході до музею Джіблі. Директор музею – Міядзакі Хаяо, режисер «В полоні у духів» – фільму, що отримав премію Оскара за кращій повнометражний анімаційний фільм на 75-й церемонії вручення нагород Американської академії кіномистецтв. На вході до музею є вивіска зі словами Міядзакі: «Коли ви заходите до музею Джіблі, ви потрапляєте у казку, де ви – головний персонаж». Музей розташований в Мітака, місті, що знаходиться трохи західніше від центрального Токіо. Музей дозволяє вам вивчити аніме виробництва студії Джіблі, компанії, що заснована паном Міядзакі та його партнерами. Всередині будівлі ви пересуваєтесь по лабіринту в світі аніме, до того ж кожен експонат приховує в собі якийсь сюрприз чи відкриття. Відчините двері – і, можливо, ви побачите себе самого, чи, принаймі, своє відображення у дзеркалі. Персонажі аніме Джіблі ховаються, вичікуючи слушної нагоди, щоб зненацька вискочити. Викопні рештки вимерлих морських тварин – трилобіти – приховані серед каміння. Як і сказано на вивісці Міядзакі, в цьому музеї ви стаєте героєм чи героїнею анімаційної казки. Один з кращих експонатів, на думку дітей, це велетенський м'який кіт-автобус на другому поверсі. Дітям з ним весело та затишно, вони стрибають вгору-вниз, смикають кота за хвіст, і взагалі роблять все, що заманеться. На даху музею стоїть вояк-робот, виставлений там з якоїсь таємничої причини. Він нерідко виступає в якості фону для фотографування. Постійні експозиції включають в себе зал під назвою «Місце народження фільму». Тут ви побачите приладдя та матеріали для створення анімаційних фільмів, а також стіл, що завалений напівготовими малюнками. Триває процес створення аніме? В атмосфері відчувається напруження, нібито режисер Міядзакі намагається щосили перетворити якусь свою задумку в кадр аніме. А в підвалі, в кінотеатрі «Сатурн» демонструються короткі оригінальні анімаційні фільми. Квитки до музею придбаються за попереднім замовленням. Щоденний ліміт відвідувачів 2400 чоловік, а одночасно в музеї може знаходитися до 600 чоловік. Обмеження кількості відвідувачів надає кожному з них можливість найбільш повно дослідити музей. Фото 1. Спіральні сходи і повітряна алея музею створюють піднесений настрій. Фото 2. Кіт-автобус – м'який та пухнастий. Фото 3. Вояк-робот на даху музею. Тривимірні герої аніме чекають на відвідувачів. Відчинено з 10:00 до 18:00, вихідний – вівторок. Веб-сайт (англійською мовою дається тільки інформація про наявність квитків): www.ghibli-museum.jp  © Museo d'arte Ghibli Центр створення аніме Адміністративний район Сугінамі, Токіо Кажуть, ніби японська аніме-індустрія оцінюється в 5 трильйонів йєн. З приблизно 440 компаній-виробників аніме близько 80% розташовано в Токіо. Багато з них з'явилися ще на світанку буму аніме в адміністративному районі Сугінамі, що знаходиться в західно-центральній частині Токіо. Більш половини анімаційних компаній Японії розташовані тут або в сусідньому муніципалітеті, адміністративному районі Неріма. В 2000-му році муніципальна адміністрація Сугінамі вийшла з ініціативою, запропонувавши визнати той факт, що виробництво аніме являє собою важливу галузь японської економіки. Для подальшого просунення індустрії спільно з аніме-компаніями був розроблений «Проект аніме-раю для Сугінамі». Програма включає щорічний анімаційний фестиваль, що організований місцевою адміністрацією та аніме-компаніями, а також поїздки до центрів створення аніме для дітей початкових та середніх шкіл міста. Інші програми також дають місцевим мешканцям можливість ознайомитися з індустрією. По громадській та приватній ініціативі ті, що навчаються, проходять піврічний курс в центрах створення аніме. Програма розпочалася в 2002-му році. Муніципальна адміністрація також співробітничала з місцевою компанією в створенні першого спільного аніме «Сайонара Мідорігайке». Випущений в липні 2003 р., він вирізняється місцевим колоритом Сугінамі. Адміністративний район Сугінамі зараз закликає державний уряд заснувати архів анімаційних фільмів для збору матеріалів, проведення досліджень, та навчання майбутніх аніматорів. Основним призначенням архіву буде просування анімації як ключової індустрії і підвищення рівня анімаційної поп-культури. Адміністративний район Сугінамі пропонує виділити кошти, на які можна побудувати архів на території району. Ці спорудження перетворять адміністративний район на центр створення аніме. Фото 4. В муніципальній бібліотеці Сугінамі дисплеї дохідливо пояснюють процес створення аніме. (Бібліотека не працює по понеділках). Фото 5. Кадр з фільму «Сайонара Мідорігайке», першого аніме, що створено в співробітництві з адміністрацією району Сугінамі. Він наявний в продажу на відеокасетах та DVD-дисках, фільму притаманний особливий колорит Сугінамі. Веб-сайт з інформацією про адміністративний р-н Сугінамі (на японській мові.): www.city.suginamy.tokyo.jp Фестиваль манга щопівроку збирає все більш шанувальників Ярмарок коміксів 64-й Ярмарок коміксів проходив у серпні 2003 р. в Токіо Біг Сайт, виставковому центрі, що за розміром дорівнює 12 футбольним полям. Ярмарок, що називається також Коміке чи Комікет, дозволяє окремим художникам або невеликим творчим колективам продемонструвати книги коміксів, які вони вже опублікували. В ярмарку взяли участь 36 000 чоловік. Відвідали ярмарок близько 400 000 чоловік, що є неймовірно великою кількістю, враховуючи той факт, що Коміке тривав лише три дні. Виставковий центр був переповнений стендами, на яких виставлялися манга та матеріали, що пов'язані з анімацією, надані окремими особами чи групами за інтересами. Тисячі відвідувачів насолоджувалися ярмарком – деякі захоплено гортали манга, решта жваво перемовлялися з учасниками. Декотрі жінки були одягнені в маскарадні костюми персонажів аніме, закликаючи людей до своїх стендів. Таке перевдягання в персонажів називається «костюмована гра» (скорочено косплей, або на японській лад – коспуре). Коміке став важливою подією. В першому з них, що проходив в 1976 р. у невеликому виставковому залі в Токіо, взяли участь 32 чоловіка, а відвідувачів було не більше 700 чоловік. На протязі наступних 27 років манга та аніме отримали бурхливий розвиток. Коміке – це карнавал, а також місце, де мангака-початківці можуть оцінити, наскільки публіці подобаються їхні історії та художні навички. Що не кажи, більшість з 460 000 чоловік, що прийшли на виставку, є справжніми знавцями манга. Кожен з цих ярмарків приваблює до себе все більше шанувальників аніме та манга, а також надихає людей і самим спробувати свої сили в манга. Декотрі художники-початківці, що брали участь в минулих виставках, зараз професійно працюють в цій індустрії. Фото 6. Коміке – це триденний фестиваль, що проводиться щорічно в серпні та грудні. Кожен день присвячується окремому аспекту світу манга – відеоігри, аніме та креативна манга. Анімація з людським підходом Ямамура Коджі, режисер фільму «Голова-гора» «Голова-гора (Атама Яма)» режисера та художніка-аніматора Ямамури Коджі став номінантом в категорії «кращий короткометражний анімаційний фільм» на 75-й церемонії вручення нагород Американської академії кіномистецтв в 2003-му році. Він отримав нагороди в багатьох країнах, включаючи гран-прі Аннесі за кращій короткометражний фільм на міжнародному фестивалі анімаційних фільмів Аннесі у Франції. Цей фестиваль є свого роду старішим та найкрупнішим фестивалем в світі. Ямамура почав створювати анімаційні фільми, коли був учнем середньої школи, а по закінченні університету Токіо Джюкей працював здебільшого над короткометражними анімаційними фільмами для дітей. Фільм «Голова-гора» отримав визнання в багатьох країнах, став улюбленою розвагою для дітей та дорослих. Ця історія почалася з ракуго (традиційних японських комічних монологів, що виконуються на сцені), і Ямамура каже, що він захоплюється ними ще зі школи. Оповідання під назвою «Атама Яма» – суцільна нісенітниця. Вкрай скупа людина поковтує кілька вишневих кісточок замість того, щоб викинути їх, і одна з них пускає пагони у нього на голові. Дерево росте, а в пору цвітіння люди приходять відпочити в його затінку. Людина гнівається і викорчовує дерево, та незабаром в цій ямці утворюється ставок, і люди приходять порибалити чи покататися на човнах. Людина настільки зневірюється, що сама кидається в ставок. Ямамура взяв оповідання за основу, і надав йому сучасного вигляду. Майже всі малюнки він зробив самостійно – загалом більш 10 000 зображень. Його 10-хвилинний фільм супроводжується піснею під акомпанемент традиційного інструмента, що називається шямісен. Малюнки зроблені від руки, а ефект легкого мерехтіння надає фільму особливого колориту, що недосяжний за допомогою комп'ютерної графіки, яка в наш час є основним напрямком в анімаційних фільмах. Ямамура каже: «Здається, техніка створення зображення вражає глядачів більше за сюжет і якимось чином впливає на них. В більш довгих фільмах на першому місці стоїть сюжет, але в коротких життєво важливий художній відтінок». Він наполягає на тому, щоб його роботи називали анімацією, а не аніме: «В англомовному світі вся японська анімація типу манга називається “аніме”. Але анімація може бути чимось більшим, ніж просто манга в вигляді фільму – можна застосувати широкий діапазон прийомів, керуючи ляльками-маріонетками, формовочною глиною, рухливими шматочками розрізаного паперу і тому подібне. Ці прийоми додали більше сенсу в чимало анімаційних фільмів. В Японії для простоти заведено казати “аніме”, але я за анімацію в широкому сенсі цього слова, що означає “оживлення чогось”. Ось чому мені не подобається, коли мої фільми називають аніме». Очі Ямамури блищать, коли він додає: «Я маю намір продовжувати створювати короткі високохудожні анімаційні фільми».

- Ех, жеж то ну його все в те ... ні - в ті місця, та не те що ви подумали, а ще далі - десь за орбіту... от-от там марсіани з ними справляться, ці з ким хоч з наших країв справляться... Та що їм... хоч на шахту, хоч на льодовикові довбальні...!!!

Скільки ото можуть з нас кров і піт пити?!! Скільки гризти за душу кляті ідоли!!!... чи то ІРоди? - задумався... - Та грець з ним. - махнув рукою і далі входив в азарт - Гнати їх, гнати к бісової матері ледащів з наших ший! Ато занадто вже позажиралися, а нам - справжнім трудягам - ні грошей у зарплаті, ні з пенсії не видать! І погулять ніяк!!! Геть скоро з білого світу зженуть! Скільки ж ото терпіть!!! - Кіндрат Гнатович розпоясався і вже почав помахувати ременем над головою так, що комарі аж повідлітали від нього, бачачи як їхні брати-камікадзи спробувавши по пискАх кабанячої шкіри, дали норчакове піке під різними кутами в окружні боки. 

- ОТо знов нализався!!!... - Почулося метрів за п`ятдесят...

- Йо.., - КІндрат Гнатович зрозумів, що трохи дав маху бо не встиг вигнути політику партії ще до ріднохатніх околиць... ТОму, ехе-кнувши, але вже не так голосно, почав навпомацки вшнурковувати ремінь в штани, що вже трохи з`їхали було в півсідничне положення.

Невдоволене сопіння чулося чим крок тим ближче... " От зараз і перепаде мені" - Кіндрат Гнатович почухував то лоба, то потилицю, але впритул побоявся підійти і метрів за два зупинився в позиції очікуваного до стартування спринтяру бо розгортання подальших подій було геть непередбачуваним...

Мотря Степанівна - дружина тобто Гнатовича, приставила руки в боки і помахувала зліва нунчаками-товкачами (український винахід швидкого міксерування картоплі)...

Кіндрат Гнатович винувато сопнув примирливо у відповідь і висякався через ліве плече (це у нього хвацько виходило!), Але Мотря натомість вже серйозно розкручувала сальта нунчаками...

- ЕХе-хе... - безвихідно знов ехекнувши Гнатович дістав з штанів люльку і... оскільки нічого підходящого не було більш, прийшлось таки знімати шитикоременя...

- Хей-я!.. Мотря Степанівна знялась у лівому спідньовиворотньому сальто і тріснула в перикупольний тупокутник кіндрата Гнатовича. ТОй йокнув, не очікуючи підступний прийомчик, теж з вереском знявся угору і задньосальтонувши у відповідь махнув ременем по тиловій ділянці оборонного захисту Мотрі Степанівни...

Але по кількох спритних прийомчиках і в одного і в другого гальмонули попереки...

Скривлено дивились у очі одне одному і Кіндрат Гнатович вже почав надіятись на рятівне перемир`я аж тут Мотря Степанівна дістає Якийсь там... Ух-ти - ТРАХ-БАХ -ГЕль...!!! Що тут додати до обстановки. Штани Кіндрата Гнатовича були в безремінній ситуації... Аж вуса обвисли з несподіванки... Три секунди і висотно долаючи півтора метровий заборчик (метрів з півтора ще над ним) Кіндрат Гнатович потужняцько ввалився у двір сусіда - Панкрата Пилиповича...! і не просто у двір... а прямо на їх здоровенного добермана, який з нежданого перляку тут же вивалив внутрішній зміст вчорашньої колись вже вечері... Гарячково обмірковуючи не гамлетівське " чьоз йоли делаць?!!"... - Гнатович вгледів не доїдений доберманом, що вже лемсентав з ракетною швидкістю тарфетнувши забора (ланцюг тільки звизгнув і пенькнув...) Напис на пакуночку зразу дався у вічі - "ФАС-НАХ"...

Екране телевізора на мить гасне і потім огорнуті кольорами посмішки на симпатичних силуетах лепечуть

- КУПУЙТЕ ТРАХ-БАХ- Гель І ФАС-НАХ - здоров`я усій вашій родині і скотині---- ЕЕЕЕЕЕЕЕЕххх, йолки задовбала ця мутантно роздута реклама ..............!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! 

---

примітивна голосувалка, не спорю, але все таки для статистики...

така реклама вас...

Бу-га-га! 

Коротко про манга

Слово «манга» доволі багатозначне. Це і політичні карикатури в газетах, і досить популярні в усьому світі японські мальовані мультфільми. Але для японця це, перш за все, комікси. 4,5 млрд. одиниць книжково-журнальної продукції друкується в Японії щороку. Чверть цього числа – це комікси, що видаються у вигляді журналів або книг. Десятки видавництв щотижня постачають на книжкові ринки яскраві журнали, що за товщиною конкурують з телефонними книгами. Кожен з них містить по 10-15 різноманітних історій, які друкуються з продовженням у кожному наступному номері. Значна їх частина розрахована на дитячу аудиторію. Є комікси для хлопчиків, і комікси для дівчаток. Їх зміст помітно різниться. Разові тиражі найпомітніших з них досягають 3-5 мільйонів. Проте, також є манга для юнаків та дівчат, чоловіків і жінок. Також є десятки спеціальних видань, що присвячені науковій фантастиці, пригодам із життя роботів, космонавтів або гангстерів, уфології, демонології, азартним іграм, спорту... Манга, що користується попитом, видається у вигляді книг (нерідко серіями у 10-20 томів), що розходяться країною десятками мільйонів примірників. А на основі кращих з них створюються багатосерійні мультфільми аніме. Півстоліття тому комікси видавалися лише для дітей. Дорослі ж надавали перевагу газетам і книгам. Зараз же у світ манги втягнулося практично все доросле населення країни. Журнали коміксів можна зустріти скрізь. Десятки назв на вибір пропонують книжкові магазини і газетні кіоски. Для тих, хто не уявляє ночі без улюбленого чтива, цілодобово працюють книжкові автомати з продажу манги. Якщо виходити з того, що в країні щорічно видається понад мільярд екземплярів манги, то на кожного дорослого і дитину припадає по 10 журналів, а на родину – 27. Проте самі лише ці цифри ще не відображають масштабів повального захоплення коміксами. Бо багато хто, прочитавши свіжий випуск, залишає його на задньому сидінні автобуса, на багажній поличці потяга, на столику в кафе. І до покинутої манги одразу тягнуться руки нового читача. Нерідко можна побачити дорослого, який з захопленням гортає журнал для школярів. Опитування, які провели в ряді японських університетів, показали, що з десяти найпопулярніших серед студентів періодичних видань чотири належать до манги. Середньостатистичний читач «проковтує» мангу на 320 сторінок за 20 хвилин. Іншими словами, на кожну сторінку коміксів японець витрачає 3,75 секунди, встигаючи при цьому вловити прочитане досить добре. І справа тут не в якомусь особливому таланті. Просто японська манга помітно відрізняються від американських і європейських коміксів. Техніка створення манги наближена до японського кінематографу – принципи символізму, ті ж прийоми розкадрування, монтажу. Якщо американських художник прискіпливо проробляє всі деталі картинки, то для автора манги досить лише натяку. Запитально піднята брова героя говорить японському читачеві значно більше, ніж багатослівні коментарі в американському коміксі. Як і японська поезія, мистецтво манги тягнеться до цінностей несказанного. Час дії вони показують, наприклад, малюючи за спинами героїв сонце, що сходить чи заходить; місце дії – фоном, на якому відбувається подія; настрій – малюнком зламаної гілки, листка що падає, сльози, яка котиться по щоці. Тому японський читач не розглядає кожну картинку, вчитуючись у слова діалогу. Він пробігає поглядом по сторінці, сприймаючи її як єдине ціле, проковтує історію як порцію гарячої локшини – не жуючи. Вміння працювати не тільки з текстом, а й з зображуваним рядом, увійшло, можна сказати, в генетичний код японців. Бо вся історія цієї країни пов'язана з ієрогліфікою – писемністю, яка наближена до картинки набагато більше, ніж будь-яка азбука світу. Проте, феноменальна любов японців до манги пояснюється не тільки традиційним наданням переваги картинці над текстом. Манга відкриває японцеві вікно у нездійсненне. В бетонних лабіринтах урбанізованої Японії дітям не залишається місця для ігор. Манга дозволяє подумки насолоджуватись простором. Школа робить з дитини суворо стандартизовану деталь для конвеєра масового виробництва. В читанні коміксів молодь знаходить відповіді на питання особистості, яка пригнічується. Зайнятий з ранку до вечора в конторі або на виробництві дорослий японець у читанні манги шукає для себе можливістю розслабитись, помріяти про щось, не пов'язане з роботою. Манга для японців – не просто легке чтиво. Це наркотик, що затягує не гірше за героїн чи гашиш. Ось чому відкинувши щойно прочитаний журнал для дітей японець тягнеться до нового випуску манги, мріючи знову зануритись у світ фантазії. Феномен популярності коміксів в Японії привернув увагу видавців, які за своїми інтересами дуже далекі від створення розважального чтива. Першими нові прийоми освоїли історики, що створили шкільні підручники, зміст яких ставав досить доступним навіть для найтупішого. Потім у вигляді манги стали виходити і деякі книги на кшталт серії «Життя чудових людей». Легкість засвоєння матеріалу, який викладено у картинках, просто приголомшує. Враховуючи це, японські видавці почали видавати серію книг «основи економіки». Складні економічні поняття розкривалися художниками манга в конкретних ситуаціях як цікавий пригодницький сюжет. Будь-яку книгу з цієї серії можна перегортати за годину-дві. При цьому в голові залишаються чіткі формулювання економічних законів, схеми маркетингу, принципи взаємодії ринкових механізмів. Будівельна фірма «Тайсей» випустила для своїх робітників комікс-інструкцію із застосування нової технології в будівництві багатоповерхових будівель з залізобетону. Страхова фірма «Сумітомо» оформила у вигляді манги коментарі до важких випадків визначення величини страхових виплат при ДТП. А машинобудівельне підприємство «Марудзюн» скористалося послугами художників манга для створення нового каталогу запасних деталей. Психологи, вихователі і дослідники в один голос стверджують, що комікси здатні передавати інформацію набагато ефективніше, ніж «голий» текст. Манга виробляє у читачів здатність швидко схоплювати «суть» проблеми, не покладаючись на принципи лінійної логіки. Саме у манзі експерти бачать причини того, що юне покоління в Японії з таким успіхом оволодіває комп'ютерами і основами програмування.

Зачепила тема УПА, чесно кажучи, як необізнанністю людей у цьому питанні, так і нетерпимістю. Тож вирішив викласти статтю мого друга до газети Українська Правда, з яким нещодавно дискутували з цієї теми.

ШЛЯХ ДО ПОРОЗУМІННЯ

"Выдающееся, а по современным меркам и в высшей
степени оригинальное свойство англичан в том,
что они обладают традицией не убивать друг друга"
Дж. Оруэлл. "Англичане"

Стає вже доброю традицією щороку, на свято Покрови писати щось про УПА, наше ставлення до неї, про "Схід-Захід", проблеми самовизначення і пошуку національної ідеї.
Ще одна тема для дискусій довжиною в десятиліття: російський флот і маяки в Криму, Мельниченко і Гонгадзе, перспективи вступу в ЄС… тепер також і визнання УПА.
Можна майже напевно сказати, що відзначення річниці створення Повстанської Армії будуть щороку проходити за одним і тим же сценарієм – масові піар акції Вітренко, Симоненка і Тягнибока на вулицях і площах Києва, спалення прапорів УПА в Криму, якісь іще локальні новини зі Львова, Харкова, Франківська і Полтави, які, втім, нікого не цікавлять.
Остаточного рішення прийнято не буде, "вищим інстанціям" воно не потрібно. Президент так хоробро і послідовно відстоює упівців, бо напевно знає, що парламент закон не схвалить.
Але ж, мова насправді не про офіційне визнання Повстанської Армії і не про тих, хто заробляє політичний капітал на святі Козацької Зброї. Мова навіть не про УПА. Йдеться про нас із вами. Якщо хтось забув, ми з вами – український народ.
Вся наша історія – це історія боротьби із внутрішньою опозицією і кожна війна у нас, як вірно каже крилатий вислів, автоматично стає громадянською.
Власне, все наше буття, якщо поглянути під відповідним кутом, це історія УПА. Це коли одна частина – за, інша – проти, а більшість не розгинається від роботи і п'є.
Кожна історична подія знаменує в собі новий розкол - територіальний, мовний, релігійний, ідеологічний, що проходить не тільки по містах і селах, але і по родинах, додаючи національній вдачі додаткову рису.
І кожне наступне покоління додає нових шрамів, суперечностей і докладає щоразу ще більш невдалих зусиль на шляху приведення калейдоскопу українства до спільного знаменника, до єдиної, чітко визначеної константи, якій буде беззаперечно дано назву – Україна. І вже ніхто не буде мати сумнівів з приводу того що саме це і є Україна. Нарешті.
Емоціоналізм, як одна з найхарактерніших рис, притаманна населенню на всьому проміжку від Донецька до Ужгорода. Нам важко мислити глобально, бо ми надто бурхливо переживаємо поточний момент (або його імітацію) і, щойно його забувши, знаходимо інший.
А для того щоб оперувати і мислити великими об'ємами інформації, необхідна концентрація. Адепти емоціоналізму і невдалі стратеги – от хто завжди стояв і досі стоїть на чолі української державотворчості.
Але до чого це все. Не сказано нічого нового, давно вже перемелено-пережовано. А питання стоїть в тому, чому, виходячи на поле бою, наші "стратеги" категорично відмовляються від існуючого ландшафту (тому що з картою не збігається) і розстрілюють дві третини власних солдат (бо вони вдягнені "не по формі")?
Чому вони завжди так нагло програють? Чому ніколи не використовують ту місцевість, на якій все одно прийдеться битись, і тих солдат, що вже вишикувались і готові до бою? Емоції заважають?
Під час другої світової війни Україна зазнала найбільших в Європі людських і матеріальних втрат, вона винесла на собі найтяжчі випробування війни. Якби не українці, що боролись в лавах радянської армії, і ті, що чинили опір на окупованій нацистами території, не було б Великої Перемоги.
Честь їм і слава, їх подвиг ми не повинні забути ніколи. Наші українські радянські партизанські з'єднання, що робили рейди на тисячі кілометрів в тилу ворога, даючи нащадкам приклад мужності і любові до своєї землі, гідні закарбування в нашій пам'яті.
Вояки Української Повстанської Армії, ці герої самопожертви і незламної міці, що створили небувалий в історії приклад героїчної боротьби проти двох імперій, не будуть забуті. Їх боротьба буде ще не раз оспівана нащадками.
Чому б не глянути на події 60-річної давнини саме так?
Більше того - перша половина століття. Справжня анархістська республіка Гуляйполе – небувале утворення на теренах Європи, не має подібних аналогів. Махно – символ не гірше Че Гевари, у Нестора Івановича просто були складніші географічні умови.
Боротьба за існування Української Народної Республіки – величезний зріст самосвідомості народу, з огляду на колоніальний статус впродовж століть. Наші українські комуністи – найкращі комуністи в світі.
Хто ще із вищого керівництва партії міг бути настільки чесним перед собою і перед своїм народом, як голова УРСР Скрипник, який, маючи перед очима голод 32-го і величезні репресії проти інтелігенції, пустив собі кулю в лоб?
Більше? Всю другу половину сімнадцятого і майже все вісімнадцяте століття російську імперію вивчало, і окультурювало українське духівництво і випускники Могилянської академії та інших духовних і мирських закладів України.
Літературна російська мова сформувалась під величезним впливом наших книжників, вони власне внесли вагомий внесок в саме створення цієї літературної мови. То навіщо робити такий впертий і, в існуючих умовах "двомовності" населення, неефективний лінгвістичний антагонізм?
Немало українців-шляхтичів спричинились до видатних подій в історії (і на користь) Польщі. Чому нам про них невідомо?
Чому ми не користуємось всіма надбаннями наших предків? Кримські татари, до речі, теж мають що розказати про своє минуле.
Українська історія – це історія страждань, розбрату і великої крові. Історія розколів і шрамів, що від часів Хмельницького і Мазепи не заживають, а продовжують гноїтись, унеможливлюючи завершення процесу консолідації того єдиного цілого, що ми нарешті назвемо "Україною" і не зробимо помилку.
І є лише два шляхи – шлях взаємовиключення, відрізання того, що виходить за "рамки", що не сходиться з картою і одягнено не по формі, і шлях збирання. Збирання розбіжностей воєдино, шлях признання нашого віковічного братовбивства невід'ємною складовою і навіть (нехай, чому б і ні?) найхарактернішою рисою.
Щоб наступного разу, в процесі "різання" не стати біднішими культурно, а можливо навіть, націлившись, уже звівши курок, засоромитись. І стати поруч.

"А українці, прославлені по світах
Як найбільші вбивці і зарізяки,
Гайдамакобандерівці – люті дейнеки,
Постраховище світове,
А українці стріляли по українцях,
А українці вішали українців
І досі катують одне одного
З витонченою жорстокістю…
Безсмертний народ! Незнищимий народ!"
Іван Драч. "Самообслуговування"

Автор Костянтин Левін
http://pravda.com.ua/news/2007/10/15/65386.htm

Бизнес бизнесу рознь. Каждый бизнес индивидуален и неповторим. Но всё же можно вывести классификацию бизнеса по способам начала и развития, а так же мотивов и устремлений. Многих интересует, как начать и куда идти. Всё зависит от ваших желаний и устремлений. И они не всегда совпадают с теми, о которых пишут в книгах. Поэтому не нужно опираться на чужой опыт досконально. Взять лучшее и подстроить под свои мотивы – вот решение. Но сначала нужно определиться со своим путём. [ Читать дальше ]