хочу сюди!
 

Катерина

42 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 43-49 років

Замітки з міткою «пам'ять»

«Пам’яті Кузьми»


Спи з миром брат! Ти був моїм кумиром.
Таких людей більше нема
Ми сумувати будемо всім миром
Хай пухом буде, брат, тобі земля

Ти був простим, для всіх мов другом
Тож спи тепер на небесах
Прожив так мало, й зник з вранішнім димом
Та залишився ти в наших серцях

Чимало встиг ти нам сказати
Та скільки ще було б пісень
Так важко, й боляче таких людей втрачати,
Та ми втрачаємо на жаль щодень...

Найкращих забирає небо
В обійми смерті, кращих назавжди
Як жал,ь це так несправедливо!
Спи з миром, брат! Ми пам’ятати будемо тебе завжди………..

В. Прокопович………

02,02,2015,

Пам'ятаємо про репресії, щоб унеможливити їх повторення


Пам'ятаємо про репресії, щоб унеможливити їх повторення

Сьогодні вшановують пам'ять жертв репресій в Україні, до чого і я дотичний аж занадто мучениками ГУЛага дідом о.Леонідом та мамою Галиною Гордасевич. Жертви – не означає виключно вбиті, але й заарештовані, зачасту – побиті, катовані, засуджені чи вислані, що попри все зуміли вижили. Врешті, якщо когось і не засудили, а випустили з так званого КПЗ (місце тимчасового утримання), то навіть цього досить, що бути зарахованим до репресованих, тому що випустили не знайшовши вини, а за що тоді заарештували і тримали під слідством в камері? Процес виробництва репресій такого злочинного стилю роботи вимагає: їм потрібно людину обов’язково застрашити, тоді вона буде покірна і слухняна, не схоче опиратися жодному свавіллю з боку влади. І так було у самій великій зоні світу, яка так і називалася «соцтабір» на чолі з тюрмою народів – СРСР.
Тільки що о 17 годині у нас над Рясне, як і над значною частиною Львова, пройшла сильна гроза, що буквально є Велична Гроза Пам'яті. Потужні блискавки і надгучний гуркіт грому вчинили природній Божий салют по всіх тих, хто зазнав горя і болю, чи загинув від тих нелюдських злочинів радянської комуністичної влади, що зараз називають скромно: репресіями. Насправді то були злочини проти людства! І не інакше. Тому цей поминальний салют прозвучав з Небес винятково сьогодні. Ми все пам’ятаємо і не маємо права того забувати.
Пригадую, як у середині 90-х минулого століття було якесь зібрання в нашому місцевому Ряснянському осередку «Просвіти» і одна жіночка почала довго в деталях оповідати, як її заарештували радянські окупанти, допитували, били, потім судили і заслали до таборів ГУЛагу десь до Воркути і як то важко було вижити у таких жорстоких табірних умовах за суворого північного клімату. Врешті голова зборів попросив її завершувати такий тривалий виступ, а жіночка у відповідь обурилася: - Та від кого ви ще про все це почуєте?! На що увесь коло ста чоловік зал дружно зітхнув: - Йой, та ми всі то пройшли! 
І то була чиста правда, бо немає на по всій нашій Україні і особливо - Західній її частині такої родини, де б хоч хтось не зазнав репресій – немає! Можу то стверджувати певно, бо навіть хто пішов у колаборацію з радвладою, комуністами та енкаведистами-кедебістами – той також це робив не добровільно. Історія з вбивцею Степана Бандери спецагента КДБ Богдана Сташинського показує і доказує, як молодого українського хлопця завербували у сексота (рос. секретнньій сотрудник) погрозами та підступними провокаціями. Також варто додати, що навіть до ідейних комуністів зі Західної України не було довіри у сталіністів, тому було репресовано майже все КПЗУ включно до провокації з вбивством у Львові за вказівкою з КДБ письменника-комуніста Ярослава Галана. Нехай то «своя своїх побиваша», проте причина того злочину не з місцевих проблем, а зовнішніх. Саме підступний кривавий терор російських окупантів спричинив і братовбивчу війну по всій Західній Україні та навіть за її межами. Про то багато написано і переписано, тому не хочу переповідати, бо ж маємо наочні приклади у війні сьогодення в так званій ОРДЛО на Сході України, де російські окупанти фактично змушують місцевих мешканців йти на фронт воювати проти ЗСУ, бо іншого вибору просто немає для заробітку на прожиття та утримання родини. Повірте, я не граюся в пацифізм, а просто розставляю наголоси. Якщо територія окупована, то все населення її зазнає репресій в тій чи іншій формі. Всі мешканці й переселенці з Криму і Донбасу є репресованими за змістом їх проблем через агресію збройних сил Російської Федерації проти України. Усе, на жаль, повторюється, але, на щастя, в кращій для нас редакції, бо тепер за нас увесь праведний Світ, а раніше було інакше ставлення. Тоді віддали Україну на поталу  радянсько-комуністичному вандалу, як ось зараз імперська РФ катує в репресіях непокірний Кавказ та вільнолюбну Грузію. І загрожує повсякчас нашій Україні таким же повномасштабним нападом.
Саме тому нам потрібно не просто вшановувати жертв репресій з минулих  часів, але зробити усе можливе в поєднанні з усім Світом, щоб назавжди спинити агресора та ініціатора злочинних репресій – імперську Російську Федерацію в особі її «обезбашенного» керівництва.
І вічная пам'ять усім, хто зазнав трагічних репресій.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
16 травня 2021 р. (7529)

Сьогодні 19-та річниця смерті Галини Гордасевич



Сьогодні 19-та річниця смерті Галини Гордасевич, а цей фільм є її доля і недоля водночас.
Подивіться його весь і тим вшануйте пам'ять про письменницю.
Ще запаліть свічу пам'яті та прочитайте вірш Галини Гордасевич, тому що люди не вмирають, допоки їх згадують живі, а письменники оживають, коли їх твори читають.
Світла і вічна пам'ять моїй дорогій мамі.




На відзначення 62-ї річниці загибелі Степана Бандери

На відзначення 62-ї річниці загибелі Степана Бандери 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені від руки московського ката.


Посмертна маска з обличчя Степана Бандери

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ  "СТЕПАН БАНДЕРА: ЛЮДИНА І МІФ" глава з книги
ХОДІННЯ ПО ЛЕЗУ НОЖА

12 жовтня 1957р. у Мюнхені на сходах будинку № 8 на площі Карла було знайдено труп Лева Ребета. Медична експертиза не встановила будь-яких ознак насильницької смерті і поставила діагноз, що він помер від серцевої недостатності. Може, так би воно й залишилось в історії, якби не дві події, що сталися пізніше з відступом у два роки кожна. Але зараз ми повернемося в минуле і коротко нагадаємо деякі епізоди з життя все того ж Степана Бандери.
Отже, ми вже знаємо, що на процесі у Варшаві 13 січня 1936р. він був засуджений до смерті і уникнув петлі лише завдяки амністії.
Іван Білас у своєму двотомнику документів наводить такий:

№ 1970с 
5 декабря 1942 г.
Товарищу Сталину И.В.

По сообщению Сабурова, в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумск, Мизочь имеются большие группы украинских националистов под руководством лица, законспирированного кличкой «Тарас Бульба». Мелкие группы партизан националистами разоружаются и избиваются.
Против немцев националисты устраивают отдельные засады.
В листовках националисты пишут: «Бий кацапа москаля, гони його видциля, вин тоби не потрибен».
Крупный националист Бендера немцами расстрелян.
П.Пономаренко

Як писав у такому випадку американський гуморист Марк Твен: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені». Бандера і на цей раз залишився живим. Але ж він не міг знати замірів німецького керівництва, і кожен день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.
Після закінчення війни, згідно з домовленостями Сталіна-Рузвельта-Черчілля на Ялтинській конференції, всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на родіну» навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації навіть ті, що емігрували після революції. Відомо, що донські козаки, яких разом з сім’ями вантажили на пароплави, в дорозі вчиняли масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який ніяк не був радянським громадянином, і його повісили у 1947р. Не подивилися навіть на те, що йому вже було 78 років. Очевидно, Сталін ніяк не міг йому забути боїв під Царицином у 1918р., де, згідно з радянською історіографією, Червона Армія під мудрим керівництвом товариша Сталіна здобула блискучу перемогу над білою контрреволюцією.
6 лютого 1946р. на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні представник делегації УРСР, – а ним був поет Микола Бажан, – виступив з вимогою видати українських політичних діячів, які перебували на Заході, і в першу чергу – Степана Бандеру «як злочинця проти людяності». На цей раз вимога не була задоволена, але є дані, що військова поліція в американській зоні окупації отримала наказ затримати Степана Бандеру. Сам він розповів про такий випадок. У 1947р. в Мюнхені поліція зупинила його автомашину і зажадала документів. Бандера вийняв посвідчення часопису «Українська Трибуна». Побачивши на червоній обкладинці білі літери «Ргеss», поліціянти махнули рукою, що він може їхати, і посміялися з того, що його стареньке авто ніяк не хотіло заводитися.
У радянських спецорганів були всі підстави люто ненавидіти Службу Безпеки ОУН, оскільки вона працювала на високому рівні і виявила цілий ряд агентів, засланих у повоєнні роки в Західну Німеччину.
У 1947р. з завданням убити Степана Бандеру до Мюнхена прибув агент Ярослав Мороз, але був викритий.
На початку 1948р. з Польщі прибув Володимир Стельмащук, якому вдалося встановити перебування Степана Бандери в лісовій хатині (саме про неї згадувала Наталя Бандера), але також був викритий і встиг утекти.
Восени 1952р. у Мюнхен прибули два агенти з Чехословаччини з документами на ім’я Лєгуди і Лємана. Проте західні розвідки, в свою чергу, мали агентів у радянських спецслужбах, отож Лєгуда і Лєман були арештовані і суджені за шпигунство, хоч основним їх завданням було вбивство Степана Бандери.
У 1953р. в Мюнхен прибув німець з Волині Степан Лібгольц (інше прізвище Ліппольц), який намагався видати себе за прихильника визвольних змагань і нав’язати контакти з колами, де б він міг зібрати дані про місцеперебування і спосіб життя Степана Бандери. Служба Безпеки з’ясувала його дійсну роль і вела за ним нагляд, аж він помітив, що перебуває «під ковпаком», і втік до Східної Німеччини.
У 1957р. стало відомо, що особою Степана Бандери і його сім’єю цікавиться Никифор Горбанюк, емігрант, який жив у Мюнхені ще з 1923р. Про Горбанюка було відомо, що він підтримував зв’язки зі спецслужбами повоєнної Чехословаччини. В жовтні 1958р. Горбанюк, вийшовши вранці зі своєї квартири, зник безслідно. На початку 1959р. у Мюнхені кілька разів з’являвся такий собі Вінцік, який начебто був працівником однієї чеської фірми і намагався дізнатися адресу школи, в якій вчився 13-річний син Бандери, Андрій. Зрештою, Вінцік був арештований німецькою кримінальною поліцією.
Тоді ж Проводу ЗЧ ОУН стало відомо, що Москва готує вбивство Степана Бандери таким же чином, як було вбито у 1926р. Симона Петлюру. Як відомо, Симона Петлюру на вулиці в Парижі застрелив єврей Шварцбард, який на суді заявив, начебто зробив це з помсти за єврейські погроми, що за наказом Петлюри вчинялися в Україні. Якщо польський суд у Львові в 1933р. за вбивство з подібних мотивів засудив Миколу Лемика на довічне ув’язнення, то французький суд у 1926р. виправдав Шварцбарда. Тепер Степана Бандеру мав убити поляк, родом з Волині, під приводом, ніби під час війни УПА замордувала його рідних. Але до здійснення цього плану не дійшло.
Був і такий випадок, про який розповідає Степан Мудрик-Мечник, який з 1951 року був начальником розвідки ЗЧ ОУН:
«Другого жовтня я мав зустрітися з чоловіком, що працював у КГБ. ...Ним займалося СБ і розконспірувало його. Потім ним довелося займатися мені. Ми не вірили йому, і він це знав. Ідучи на розмову з ним, я завжди мав надійну охорону...
Далі Зажицький повідомив, що КГБ в Москві з найвищої інстанції отримало доручення за всяку ціну фізично ліквідувати Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу треба затримати і живцем привезти до Східньої Німеччини. На Бандеру замах може відбутися кожного дня, все вже підготовлено. Вони хочуть з ним покінчити. Я запитав, які в нього докази, що все це правда. Він без надуми відповів, що увійшов у конфлікт зі своїм начальством і хоче залишитися на Заході. Має там жінку, котру любить. Має все приготоване, щоб її перевезти на Захід, але потрібні гроші. На запитання, скільки хоче, відповів, що кілька тисяч. Я йому відказав, що справ фінансових не рішаю, мушу про це говорити в Проводі. Тоді Зажицький сказав: «Пам’ятайте, що в рахунок входять такі технічні засоби, яких світ не знає.»
Повернувшись до Мюнхену, Мудрик-Мечник доповів у вузькому колі проводу про свою розмову з «Зажицьким». Прийшли до висновку, що Бандері необхідно бодай на якийсь час зникнути з Мюнхену. Спочатку він відмовився, аргументуючи тим, що всі вони наражені на смертельну небезпеку, але через кілька днів уліг наполяганням друзів і погодився виїхати. Мудрик-Мечник 15 жовтня 1959 року приїздить у Бонн і зустрічається з відомим німецьким політиком, до якого мав листа від Бендери (ім’я його Мудрик-Мечник не називає, але коли пригадати, як свого часу в радянській пресі доводили, що в смерті Степана Бандери був зацікавлений Оберлендер, можна припустити, що йдеться саме про нього). Цей політик потелефонував міністрові внутрішніх справ (бо йшлося про те, щоб Бандері і його сім’ї виробити документи, ясна річ, на якесь інше ім’я). Далі знову нехай розповідає сам Мудрик-Мечник:  
«З міністерства внутрішніх справ було прислано двох панів, які мене забрали зі собою. В кімнаті, куди мене припровадили, був пан, мабуть, років п’ятдесяти. Вони втрійку почали розмову зі мною. По їх обличчях я зрозумів, що вони ставляться з недовірою до того, що чують. Перед 13-ою годиною вони сказали, що до години 14-ої робимо перерву. Перше, що я хотів зробити, найти телефонну будку і потелефонувати до Мюнхену. Знайшовши телефон, я викликав Мюнхен, наше бюро, до телефону зголосився Ярослав Бенцаль, я просив, щоб він викликав Провідника. Він мені сказав, що, мабуть, хвилин десять тому Провідник поїхав додому на обід... Бенцалеві я сказав, що він має Провідникові від мене переказати. Бенцаль розповів, що у них на Цепелін була таємна німецька поліція, питали, де Мудрик, чи ми вислали його до Бонну... Було для нас зрозуміло, що німці до цієї справи ставляться дуже обережно. Після обіду мені німецькі урядники ставили низку запитань, наприклад, звідки ми те, що я їм оповідаю, знаємо. Чи маємо свою розвідку і контррозвідку? Відповідь моя була коротка, що я не уповноважений про ці справи говорити і сподіваюся, що вони мене зрозуміють і для Бандери і його родини дозволять зробити документи».
А що ж у цей час відбувалося в Мюнхені?
Зрештою, Степан Бандера весь час був насторожі. Не ходив без зброї (тут йому могло стати в пригоді, що він був, як уже згадувалося, лівшею). Його завжди супроводжували один-два охоронці. І все ж... Постійне усвідомлення небезпеки притупляє гостроту відчуття.
15 жовтня 1959р. Степан Бандера зібрався поїхати на обід додому. Охоронця десь не було, Бандера не став його чекати, але попросив секретарку поїхати з ним на ринок і допомогти зробити деякі покупки. З ринку Бандера вже сам поїхав додому за адресою: вул. Крайтмара будинок № 7. Завів машину в гараж, відкрив власним ключем двері в під’їзді будинку. Через кілька секунд почувся крик, який змусив сусідів виглянути з дверей. На сходах лежав чоловік, якого вони знали як мешканця цього будинку Степана Попеля. Поруч з ним лежала сумка з помідорами. Через два роки вбивця пам’ятатиме, що помідори були червоні. Дітям їх їсти не довелося.
Бандера був без свідомості, але ще живий. Помер по дорозі до лікарні. Перший діагноз був – пролом підстави черепа в результаті падіння. Але чого він упав? Може, так, як і у випадку з Ребетом, було б встановлено параліч серця (ми вже говорили про те, що в дитинстві Бандера хворів на ревматизм, отже, повинен був мати хворе серце). Лікарів зацікавило невелике поранення на верхній губі: звідки воно могло взятися? Зрештою, було проведено відповідні аналізи і виявлено в організмі синильну кислоту. Сумнівів не було – вбивство. Вбивство, організоване московськими спецслужбами.
Наступного дня Провід ЗЧ ОУН видає таке повідомлення:

«З великим смутком і глибоким болем повідомляємо членство ОУН і все українське громадянство, що 15 жовтня 1959р. о 1-й годині дня згинув з ворожої руки великий син українського народу і довголітній керівник революційної боротьби за державну незалежність, Голова Проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів сл. п. Степан Бандера, народжений 1 січня 1909р., Член Української Військової Організації з 1927р., Член Організації Українських Націоналістів з 1929р., член Крайової Екзекутиви ОУН з 1931р., а згодом до 1934р. її Провідник і одночасно Крайовий Командант УВО та з 1933р. член Проводу Організації Українських Націоналістів. Голова Проводу Українських Націоналістів з 1940р., Голова Бюра Проводу всієї ОУН з 1945р. Довголітній в’язень польських тюрем, засуджений на кару смерти, замінену на досмертну тюрму, та в’язень німецьких тюрем і концтаборів з 1941 по 1944рр.
Похорон у Мюнхені 20 жовтня 1959р. о 9 год. Заупокійна Служба Божа в церкві св.Івана Хрестителя при Кірхенштрассе. 15 год. панахида й похорон на Вальдфрдгоф.
Жалоба триватиме два місяці – від 15 жовтня до 15 грудня 1959р.
Вічна і Славна Йому Пам’ять!»

Над могилою Степана Бандери, окрім його побратимів, виступили грузинський князь Нікашідзе, болгарин Вальчев, туркестанець Велі Каюм-Хан, словак Покорни, румун Еміл’ян, хорват Біліч, англійка Віра Річ.
На другий день усі західнонімецькі газети подали докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в ньому взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Виглядало, немов би між українцями на еміграції зовсім не існувало сварки». Найменше про цю подію знали на батьківщині Степана Бандери: адже радянські газети про це не повідомляли, закордонні газети передплачувати в ті часи не можна було, закордонні радіопередачі старанно глушилися та й слухання їх вважалося злочином, за який можна було отримати тюремний строк.
Дещо в іншій ситуації були українці, які, щоправда, були виселені зі своїх рідних земель (лиховісна операція «Вісла»), але відправлені не в Радянський Союз, а на так звані «зємє одзискане», тобто на побережжя Одри, звідки, в свою чергу, були виселені німці.
Ось що з цього приводу розповідав польський журналіст Олександр Омілянович. Коли після смерті Бандери він опублікував ряд статей у «Газеті Білостоцькій», в редакції з’явилася делегація з українського села біля м.Баня Мазурска з вимогою, щоб автор обов’язково приїхав до них на зустріч з селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам’ять Степана Бандери, а потім пролунали палкі виступи на захист його доброго імені. Пам’ятаймо: це було в 1959р. у вже (чи ще?) «нашій» Польщі.


І Павлокому, і Вербицького у Польщі пом'янемо

У Млинах вшанують пам’ять отця Михайла Вербицького
НОВИНИ 05 БЕРЕЗНЯ, 2020


у селі Павлокома на Ряшівщині, Польща, відбулись скорботні заходи із вшанування пам’яті 366 українців, загиблих 3 березня 1945 року

У суботу, 7 березня, у Польщі відбудуться заходи до 75-ї річниці трагедії села Павлокома та 205-ї річниці від дня народження о. Михайла Вербицького. Про це інформують у департаменті внутрішньої та інформаційної політики Львівської ОДА.

Заходи розпочнуться на Меморіалі трагічно загиблим 366 українцям у с. Павлокома, де відбудеться чин панахиди та покладання квітів і лампадок. Опісля – скорботне віче з нагоди вшанування 75-ї річниці трагедії села Павлокома.

Продовжаться заходи у с. Явірник Руський, де представники делегацій візьмуть участь у молебні за Україну та український народ.

Опісля учасники вшанування вирушать у с. Млини, де в церкві Покрови Пречистої Богородиці відбудеться молебень, а також покладання квітів до каплиці-пантеону, де похований о. Михайло Вербицький.

Завершаться заходи вічем з нагоди 205-ї річниці від дня народження о. Михайла Вербицького біля каплиці-пантеону.

Довідково:

Михайло Вербицький – український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадський діяч, автор музики Державного гімну України «Ще не вмерла Україна». Народився 4 березня 1815 року в с. Явірник Руський, неподалік Перемишля (зараз – Польща), у сім’ї священика.

Перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як Гімну відбулося 10 березня 1865 року у Перемишлі, як завершальний номер концерту, присвячений Тарасові Шевченку.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику.

Згодом, у 1856 році, він став парохом церкви у селі Млини неподалік Перемишля, де проживав до смерті 7 грудня 1870 року, помер у віці 55 років.

27 грудня 2015 року, у Львові у рік 200-річчя від дня народження відкрили та освятили пам’ятник о. Михайлові Вербицькому. Монумент встановили на розі вулиць Бандери – Чупринки – Вербицького з ініціативи Товариства «Надсяння». Авторами пам’ятника є Володимир і Андрій Сухорські.


Минуле каже сучасному: - Це не має повторитись





Опубліковано 4 вер. 2017 р.
ПІДПИСАТИСЯ 6,3 ТИС.
1937-1938 роки увійшли в історію України як роки Великого терору. Тоді, 80 років тому, по всій Україні і за її межами, розпочалися масові репресії, які мали за мету знищити всіх реальних та уявних ворогів Сталіна. ___

Україна в роки репресій комуністичного терору за СРСР

Репресії за релігійні переконання[ред. • ред. код]

Репресії за релігійні переконання проходили в кілька етапів

Великих втрат зазнала анексована в 1939—1940 рр. Західна Україна, де рівень релігійності був високим. Винищення представників релігійних культів, активних віруючих, культових споруд тривало тут протягом усієї радянської доби, особливо запекло в період пізнього сталінізму[7]

Процес проти «Спілки Визволення України»[ред. • ред. код]

у 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія ЄфремоваВолодимира ЧехівськогоАндрія НіковськогоЙосипа ГермайзеМихайла СлабченкаГригорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР.

Боротьба зі «шкідництвом»[ред. • ред. код]Підґрунтя репресій[ред. • ред. код]

Вирішення завдання форсованої індустріалізації вимагало не тільки вкладення величезних засобів, але і створення численних технічних кадрів. Основну масу робітників, однак, складали вчорашні неписьменні селяни, що не володіли достатньою кваліфікацією для роботи зі складною технікою. Радянська держава також сильно залежала від технічної інтелігенції, що дісталася в спадщину від царських часів. Ці фахівці найчастіше були досить скептично налаштовані стосовно комуністичних гасел. Партія комуністів, що виросла в умовах громадянської війни, сприймала всі збої, що виникали в ході індустріалізації, як свідомий саботаж, результатом чого стала кампанія проти так званого шкідництва. У ряді процесів у справах про шкідництво і саботаж висувалися, наприклад, такі обвинувачення:

  • Підготовка невірних звітів про фінансове становище СРСР, що приводило до підриву його міжнародного авторитету (справа Трудової селянської партії).
  • Саботаж за завданням іноземних розвідок шляхом недостатнього розвитку текстильних фабрик, створення диспропорцій у напівфабрикатах, що повинно було потягти за собою підрив економіки СРСР і загальне невдоволення (справа Промпартії);
  • Псування насінного матеріалу шляхом його зараження, свідоме шкідництво в галузі механізації сільського господарства шляхом недостатнього постачання запчастин (справа Трудової селянської партії);
  • Нерівномірний розподіл за завданням іноземних розвідок товарів за районами, що приводило до утворення надлишків в одних місцях і дефіцитові в інших (справа меншовицького «Союзного бюро»).
Найвідоміші справи проти «шкідників»[ред. • ред. код]
  • Шахтинська справа — відкритий процес, що відбувся в 1928 на Донбасі. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві, створенні підпільної шкідницької організації. 11 осіб засуджені до розстрілу.
Докладніше: Шахтинська справа
  • Справа Промпартії. У 1930 році відбувся відкритий процес у справі «Промпартії», державним обвинувачем на якому був призначений прокурор Криленко (розстріляний у 1937). Обвинувачуваними в основному були представники так званої «буржуазної інтелігенції», яким приписувався саботаж індустріалізації СРСР, співробітництво з іноземними розвідками, підготовка іноземної військової інтервенції в СРСР. Іноземним технічним фахівцям приписувалося ведення в СРСР шпигунської діяльності. Процес пройшов не у всьому гладко. Обвинувачуваний Разін дав свідчення про те, що він на випадок інтервенції пропонував на посаду міністра промисловості і торгівлі в окупаційному уряді фабриканта Рябушинського, однак з'ясувалося, що Рябушинський помер за рік до того, як йому «пропонували посаду міністра».
  • Справа Трудової селянської партії. Справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова — Кондратьєва» відбулася також у 1930 році. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі сільського господарства та індустріалізації.
  • Справа «Союзного бюро». Відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі планування господарською діяльністю, зв'язок з іноземними розвідками.
  • «Пулківська справа» Справа сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених за звинуваченням в «участі у фашистсько-троцкістсько-зінов'євській організації». Їм інкримінувалась спроба терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво (зокрема саботаж спостережень сонячних затемнень).

Пам'ять


Холодна, ніби кам'яна,

ти неприступна, мовчазна...

та знаю це лише роль, лиш маска,

бо вмієш дарувати ласку,

й цілунки, що солодші меду...

Та мрію я давно вже надарма,

бо на майбутнє шансів геть нема,

й між нас лиш хуртовини, сніг, ЗИМА...
Та не прошу я ні за що пробачення,
і не вимолюю я зустрічі-побачення, 
минуле згадую – його змінилось бачення...
Та чи для тебе має все це значення?

Не було обіцянок, і не треба, 
просто кажу спасибі Небу,
за те, що у житті моєму було чудо, 
за те, що пам’ятаю й не забуду...

Фотопрогулка. Мемориальный комплекс в селе Чапаевка, Запорожской

70 -летию Великой Победы посвящается
Завтра утром я выложу репортаж с "Музея неизвестного солдата",который организовали поисковики.....
А пока посмотрите мой прошлогодний репортаж
Оригинал взят у fcdynamokiev в Фотопрогулка. Мемориальный комплекс в селе Чапаевка, Запорожской областиЭтот мемориальный комплекс находится на месте захоронения более 600 останков солдат Красной армии,которые погибли при прорыве линии обороны "Вотан".
Комплекс находится в селе Чапаевка, Токмакского района, Запорожской области.


[ Читать дальше ]

... і пам'ять знов вбира

Торкаюсь самоти.
І недоторканість цілую.
Плекаю мить - де я, де ти...
За усміхом сумую.
Ти - це лиш ряд малих речей,
Які в фетиш звела я несвідомо.
І дні з тобою - сховано в музей,
А дні без тебе - геть із серця й з дому!
І пам'ять знов вбира
І розворот плечей,
І стрімкість кроку,
І сяйво тих очей...
І знов на роки-строки
Сховаю образ вистражданий цей
У розчерку зболілого пера,
У розмаїтті слів, де кожне - гра...