хочу сюди!
 

Маша

44 роки, терези, познайомиться з хлопцем у віці 42-53 років

Замітки з міткою «історія»

28 листопада - День памяті жертв голодоморів в Україні.

У XX столітті Україна пережила три голодомори: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., проте Голодомор 1932-33 рр. був наймасовішим і найжорстокішим. За даними істориків, у 1932-33 роках жертвами голоду, спровокованим адміністративними заходами радянської влади, в Україні, за різними оцінками, стали від 7 до 10 млн. людей. Це означає, що в ті
трагічні роки Україна не долічилася від 10 до 25% свого населення, втрачаючи його по 25 тисяч людей в день, по тисячі — на годину, по 17 — щохвилини.

Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Тільки правда про Геноцид українського народу і чиста пам’ять про всіх полеглих здатні звільнити нас від мороку минулого.

Ввечері 28 листопада  о 16 годині у вікнах українців горітимуть свічки пам’яті за жертвами Геноциду українського народу. Акція "Запали свічку" - це знак нашої пам’яті. Це святий вогник, який зігріє душі загиблих. Це світло очищення задля нашого майбутнього.Ввечері у вікнах українців горітимуть свічки пам’яті за жертвами Геноциду українського народу.


М. Романищин: витоки формування мистецьких уподобань

       Готуючи матеріали про Михайла Романишина (народився 16 серпня 1933 , помер 12 жовтня 1999 року), не міг припустити, наскільки протиприродним виявиться вживання минулого часу. Адже і досі не полишає відчуття присутності Михайла з його натхненним обличчям і доброзичливою усмішкою, пишним, просрібленим кучером, чистотою і багатством мови, дзвінким звучанням голосу. Не перестає виринати в пам’яті його образ, нагадуючи наше повоєнне дитинство, заняття малюванням і музикою, його щирість, чесність, товариськість і жертовність.




     Михайло ріс сиротою – померла мама, коли йому виповнилося сім місяців, а  батько Микола напередодні війни подався до Німеччини на заробітки. Михайлом та його старшою сестрою Іриною опікувалися бабка і дідусь, про якого майбутній художник зберіг найсвітліші спомини.
Витоки формування мистецьких уподобань і національного усвідомлення Михайла Романишина пов’язані з середовищем інтелігенції Великого Березного – просвітян, активних учасників становлення Карпатської України, речників української національної ідеї, ентузіастів аматорських театрів і хорових колективів …
      Уже зрілим художником в листі до своєї вчительки він писав: « … Зараз я побачив себе малим хлопчиком, який перший раз завітав до Вас і побачив… у кімнатах Ваші авторські роботи. Це була моя перша картинна галерея і, можливо, тут перед Вашими роботами я вперше задумався над своїм майбутнім, мені захотілося намалювати так, як і у Вас, - красиво. За це Вам спасибі!».
У творчості М.Романишина поєдналися дві своєрідні та яскраві школи живопису: закарпатська і київська. Від батьківського порогу і від аудиторій та майстер-класів Ужгородського училища прикладного мистецтва (1948-53 рр.), де його наставниками були Й. Бокшай, А.Ерделі, А.Коцка і Е. Контратович, беруть початок життєві і творчі дороги художника.
Карпати виколисали Михайла, виховали щирим русином-українцем і були невичерпним джерелом мистецького натхнення. А з Києвом його зріднили студентські роки в художньому інституті (1953-60 рр.) та понад сорок років життя і праці. «Між Карпатами і Києвом, - наголошував він, - багато спільного в структурно-ластичній побудові рельєфу. Окрім того, Київ ніби моноліт і в історичному розумінні. І доля у нього сувора, буремна і прекрасна, ніби Карпати». Цим пояснюється зображення художником київських сюжетів переважно з висоти пташиного льоту, ніби з гірських вершин, підкреслюючи спорідненість з ними столичних пагорбів.
      Синтез закарпатської та київської живописних шкіл визначив індивідуальний стиль М.Романишина – переконлива сталість і бережливе ставлення до традицій українського малярства, поєднання матеріальності форм з декоративністю та колористичністю вирішення теми, народності мотивів з оригінальною інтерпретацією та наповненням сюжету фольклорною спадщиною.
Михайло Романишин був співцем духовної величі людини та неперевершеної краси рідного краю. Михайло завжди вважав, що найсуттєвішою умовою нашого існування є гармонія між людиною і природою. Цією ідеєю проникнута уся його живописна спадщина з колосальним жанровим і тематичним розмаїттям.
       Так, у сюжетних картинах («Лісоруб», 1963, «І на оновленій землі», 1964, «Ранок», 1966, «Свято», 1967-69, «Вівчар», 1969, «Джерело», 1970-71, « На порозі», 1971-72, «Свято праці», 1975, « Пісня про рідний край», 1980-82, «Великдень», 1995 та інших) істотна роль відведена краєвидам, що стверджує єдність людини і природи.
       Аналогічний підхід властивий ніжнозадушевним натюрмортам художника («Черемха», 1977, «Київський ранок», 1980 ) і особливо психологічно витонченим портретам  - «Бузок. Портрет В.Мартиненко», 1978, « Поет Д.Павличко», 1985 та ін.
Для пейзажного живопису М.Романишина характерне ліричне і, водночас, епічне звучання з глибиною простору і неосяжністю неба, райдужною гамою кольорів, інтимним і святковим настроєм – як освідчення в коханні до рідної землі («Копиці» і « Озеро в горах», 1975, « Веселка» і « Яблуні цвітуть», 1977 та ін.)
        Полотна Михайла Романишина підкоряють романтизмом і ліризмом світосприйняття, звучанням поезії та музики. Дійсно, подарував людям щастя відчувати чистоту прозорого повітря, духмяність смарагдових лісів і п’янкого чебрецю на мальовничих міжгір’ях, осінній вогонь чорнобривців, квітуче буяння яблуневих садів, тихий шелест трави, дзюркотіння бистрих гірських струмочків, хмільну свіжість цілющих джерел, ніжний дотик струнких смерек до синього неба. Ці відчуття ставали ще яскравішими, коли Михайло співав.
       Загострене почуття обов’язку спонукало Михайла займатися громадсько-культурною та адміністративною діяльністю, обмежуючи свою найзаповітнішу пристрасть – заняття малярством. Визнаний  художник працював у Міністерстві  культури, неодноразово обирався відповідальним секретарем Спілки художників України, був членом правління спілки художників СРСР, членом комісії у справах ЮНЕСКО, публікував статті та рецензії, був організатором численних виставок українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні, Європі та світі. Останні 11 років життя Михайло Романишин очолював найбільшу мистецьку скарбницю України – Національний художній музей. Подвижницьку роль митця художник вбачав не лише у формальних ознаках, а в глибинній сутності і духовних вимірах мистецтва, в естетичному опорі системі, у відродженні українства у собі та своїй творчості,  в активному його пропагуванні.
        Михайло Романишин мав рідкісний дар безкорисливості та готовності слугувати людям. Народний художник України Володимир Микита називав його «повпредом» (повноважним представником) закарпатців у Києві. У ті часи закарпатські митці мали істотні преференції у експозиціях виставок, в т.ч. і зарубіжних, та у централізованій реалізації творів завдяки участі М.Романишина у численних художніх радах та експертних комісіях Міністерства культури і Спілки художників. Доречно сказати, що дарунком своїй малій Батьківщині став споруджений з його ініціативи і підтримки пам’ятник А. Ерделі та Й.Бокшаю в ужгород-ському альпінарії.
Михайло Романишин був лю-диною незрівнянної духовної краси, благородства і любові. Своє життєве і мистецьке кредо він сформулював у одному із останніх інтерв’ю: «Для кожного митця – письменника, композитора, актора чи художника – найважливіше любити те, що становить суть твоєї творчості, що ти утверджуєш прикладом свого життя. Це – думи про Вітчизну, високі ідеали, сумлінну працю. Усе інше, на мою думку, лише доповнює, поглиблює, розкриває оту тріаду. З тієї ж любові постає і прагнення високого професіоналізму – прояв чесності та честі кожної людини, а не лише митця».
В. Шелепець
"Карпатська зірка" -2008.

Символи на давніх печатях Великоберезнянщини

Існує чимало відтисків давніх сільських печаток нашого краю. Поле кожної з них заповнено відповідними символами, який відтворює історичний, господарський, природний колорит конкретного населеного пункту.


      Для прикладу взяти хоча б печатки Кострини, Солі та Заброді. На Костринській печаті зображений повернутий вправо, здиблений на задніх ногах ведмідь з відкритою пащею. На Солянській – повернутий вправо благородний олень з піднятою правою ногою. На третій – повернутий вліво річковий рак та дві паралельні лінії під ним.
       Отже, на всіх печатках зображені представники тваринного світу, характерного для Карпатського регіону. До речі, такі ж символи зустрічаємо і на емблемах інших населених пунктів Закарпаття. Олень завжди був уособленням живої краси Карпат, а ведмедя та рака зустрічаємо на середньовічних гербах комітатів Берега та Угочі. Більше того, червона фігура ведмедя у точнісінько такій позі як на Костринській печаті, але повернута вліво – до синього  поля із золотими полосами, стає згодом гербом всієї Срібної землі. При цьому затверджується таким тричі – у 1920, у 1929 та 1990 роках.
       На печатях Завосина, Старої Стужиці, Тихого (1857) символами є тварини свійські – вівця, свиня, кінь. Так, вівця упродовж віків годувала і одягала наших предків. У ХУІІІ ст. великі вівчарські домінії були у Лютій і Липовці, тобто біля полонини Рівної. Але розводили цих тварин і в інших селах, навіть при Малоберезнянському чоловічому монастирі у 30 –х роках минулого століття доглядалася отара з майже сотенним  поголів’ям овець. У Стужиці свиней годували на випасі у лісах, де повно було букового насіння. А порода «моголиця», отримувана схрещуванням дикого кабана і свійської свині, була стійкою до хвороб. Новий поштовх розвитку цієї галузі тваринництва дало поширення картоплі у верховинському краї.
       На печаті Тихого зображений кінь, хоча у господарствах незамінною тягловою силою були воли. Очевидно, коні слугували помічниками у лісозаготівлі, якою споконвіку займалися наші предки. Саме гужовий транспорт доставляв заготовлену деревину і до пилорам. Тому символ коня на печаті цілком логічний для жителів лісистої місцевості.
       Інша велика група символів на печатях населених пунктів нашого краю – знаряддя праці, здебільшого примітивні. Вони відображали спосіб і культуру землеробства жителів Ужанської долини. Саме їм надається перевага на печатях Люти, Волосянки, Мирчі... На Мирчанському, зокрема, поряд із давнім ралом бачимо не хлібні колоски, а два колючі кущики. Можна припустити, що вони означали «ірташі» (угор. пасіки), які і годували тоді селян. Цікаво також, що румунською мовою «колючі кущі» іменують словами «меречіне» або «мерече», що наводить на роздуми щодо походження назви цього села.
      Двоколісний плуг і карпатську смереку бачимо на полі ще однієї печаті. Її помилково вважають символом Ужка. Таку думку підтверджує і легенда латинською мовою, яка перекладається дослівно так: «Печать володіння казенного». Отже, йдеться про казенне майно, яке могло бути і не Ужоцьким.
      Розгляд давніх печатей населених пунктів нашого краю дає нам змогу відтворити історичний екскурс використання символів, яким надавали перевагу предки. Напевно, щось із них потрібно використати і у сучасних гербах.
Іван Циганин
"Карпатська зірка" -2008 р.

Вона засвідчила ниву духовності … (Ірина Невицька)

Ірину Невицьку, я відкрив для себе, шукаючи матеріали  довоєнного минулого моїх батьків –просвітян, про яке вони після трагічного березня  1939 року замовчували.
Привернули увагу публікації  заокеанської діаспори, з яких випливало, що Невицька проживала в Ставному. Рідне село , де працювали мої батьки, прихистило відому письменницю  і політичну діячку після того, як за віденським арбітражем  Ужгород відійшов до Угорщини.


    З’ясувалось, що мої батьки, ентузіасти аматорських театрів, готували з І. Невицькою  вистави за її п’єсами, а в період становлення Карпатської України працювали разом, як чільні провідники Українського Національного Об’єднання (УНО). Із статті в газеті «Народна свобода»  за 31 січня 1939 року стало відомо, що на окружному з’їзді УНО, який відбувся у Великому Березному  29 січня 1939 року, за участю понад 6500 краян (?), «Пані Ірина Невицька склала привіт від українського жіноцтва»…
      Витоки беззастережного українського вибору  І. Невицької  сягають глибин культурного і духовного набутків  роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
      Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників.  Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини  Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова  та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся  по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою  Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
      Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький  ініціював заснування у Старій Любовні  першого народного органу закарпатських українців  - Руської Народної Ради  під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть  такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї  такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо  один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
       У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
       Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття  в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
      Численні вірші І. Невицької були відгуком  на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом  і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»).  У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю  краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
       Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
І злучиться народ князя з народом Карпат,
І в своїй любові щирій брата вбійме брат.
       І. Невицька авторка першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги  її оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару Невицької-прозаїка стала повість «Пригоди Миколи Куколки», яка частинами надходила до юних читачів зі сторінок журналу «Пчілка».
Публіцистичні статті з проблем  народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами  в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
        У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення  Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
       Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком  та першою в історії краю  жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала  народну ниву зернами духовності.
В. Шелепець
"Карпатська зірка" (8.12.2006). №48 (7708)


"Третье Ухо" Михаила Задоронова. (С)атирика с большой Буквы.

Ну уж очень понравилось Лично Мне. Я вообще поклонник Его "исследований". Считаю его человеком просветленным, не пошлым и даже есть что-то аристократичное, если так конечно можно выразиться ) Его официальный сайт ТУТа. Тут ВсЁ вот-такое. Сама ссылка на публикуемое: http://www.zadornov.net/3uho/. Сильно удивился начиная с Хрюшки и заканчивая БизнеСем ) В любом случае настойчиво рекомендую прочитать всё до конца. Выдержите это ) Теперь собственно сам оригинал, ну и удачного vorlesung ):
 
01.10.2007 ОТ ХРЮШИ ДО СБЕРБАНКА

Слова русского языка складывались нашими предками интуитивно на основе природных звуков. Например, родилась свинья. Какой звук она издает? Хр-хр-хр… Ее и назвали – хрюша. Мол, ша, кончай хрюкать! Мешаешь.

Хрюша выросла, родила детенышей. Как подсказал мне известный петербургский ученый-лингвист Александр Драгункин, в глубочайшей древности говорили не поросенок, а похрюшёнок. То есть, после хрюши родившийся. Слово до нас не дошло. Дело в том, что с развитием науки и рационального мышления биоритмы жизни человечества убыстряются. Длинные слова, как правило, укорачиваются. Из них выбрасываются труднопроизносимые буквы, как балласт с перегруженного воздушного шара, чтобы он продолжил полет. Даже словосочетания из двух-трех слов в погоне за убыстряющимся временем часто склеиваются в одно. Например, "какого года" постепенно превратилось в "когда", "того года" – в "тогда", "сего года" – в "сегодня", а "никакого года" – в "никогда".

Этот процесс происходит и сейчас. К примеру, многие молодые люди слово "сегодня" произносят "сёдня", бабушку называют "баушка"… Некогда им разводить "телячьи нежности" в биоритмах попсы и интернета. Не компьютер, а комп; не преподаватель, а препод; не университет, а универ… Студент - студ, кондиционер – конд…

Судя по всему, недалек тот день, когда наши потомки вместо "спокойной ночи" будут говорить "спо но", "как вы себя чувствуете?" – превратится в "ка вы чу?". Ответ коротко и ясно: "не пло".

К сожалению, этот процесс не остановить. Развивается наука. Все более торопится жить человечество: воевать, торговать, быстрее добраться до прибыли – его основные задачи. С появлением интернета, клипов и мобильников речь убыстрилась даже при нашем поколении, а раньше проходили сотни лет, прежде чем слово упрощалось. Так и тысячи лет назад труднопроизносимый "похрюшёнок" "разгрузился", выкинув самую неудобную для произношения букву, и стал "поросенком".

Однако, если у наших прямых предков, которые особенно никуда не спешили, оставаясь жить среди российских лесов, полей, морей и рек, от "похрюшёнка" отпала всего одна буква, то у отпочковавшихся от них неуемных ватаг под предводительством наиболее активных пацанов, сбегавших за светлым, а не лесным будущим от своих "вялых", как они считали, предков, на новые западные, освобождающиеся из-под ледника земли, с мечтой не мудреть на природе за рыбалкой и собиранием грибов, а богатеть, торгуя, воюя и отнимая, наш бедный "поросенок", словно от ужаса надвигающегося на него рационального будущего, вообще вжался в четыре буквы – "порк", а позже уместился даже в три – "пиг".

Во времена Екатерины Второй Российскую академию наук возглавлял академик А.С.Шишков. Он очень пылко, по-русски боролся против употребления в родной речи иностранных слов. О нем даже есть упоминание у Пушкина в "Евгении Онегине". После фразы, написанной по-французски, поэт попросил извинения у академика: "Шишков, прости, не знаю, как перевести". А Ломоносов и Екатерина Вторая Шишкова поддерживали! Хотя его главное умозаключение, как бы теперь сказали "слоган", был весьма резким и, прямо скажем, вызывающим: "Все западные языки произошли от древнерусского. Они его обрубки!" В своих научных трудах Шишков привел весьма любопытные примеры: наше слово "есть" превратилось в английском в "yes", "опа" – в "up", "но сок" – в "sock", "годен" – в "good", "Госпо дь" – "God", "дремать" – в "dream", "веки слипаются" – в "sleep", "узе лок", который был первым примитивным замочком на Древней Руси – в "lo с k", а "исток" – в "east"...

Длиннющая по слововыражению мудрость наших мудрообильных предков: "Я ем, поэтому я есть" у нас упаковалось в "Я есмь". А у тех же будущих англичан в еще более отредактированное "I am". Что буквально в переводе с языка первочеловеков означало "я ем". А маю! И да простят меня читатели за назойливость следующей темы, но может поэтому и в названии материка Америка первый слог "ам"! Недаром главное удовольствие для среднестатистических американцев поесть, а для американских политиков кого-нибудь – с ? амать! То есть - "поиметь!"

О сходстве слов английских и русских известно давно. Это признает даже академическая филологическая школа. Не говоря уже о детях, которые, уча в школе английский, замечают, что "брат", "сестра", "мать" на английском и на русском очень созвучны, как и названия цифр. Большинство даже грамотных людей сегодня в мире из-за неверного преподнесения в течение тысячи лет истории России считают, что это английский язык и оказал влияние на русский. Убедительнее всего разрушает эту зашоренность логика ученого Драгункина. Как же наш язык мог произойти от их языка, если у нас на каждый древний, природный корень - ветви слов, а у них – сучки да обрубки этих ветвей. Разве когда-нибудь из сучка вырастало дерево?

Наглядный тому пример все та же "хрюша", которой давали еду в корыте и говорили: "Хрюша, на!". Поэтому корыто стали называть "хроня". На зиму в корыто складывали продукты, и появилось слово "сохранить". В результате – те самые ветви слов: сохранность, хроника… И даже "камера хранения" – лингвистический потомок "хрюши". Не говоря уже о слогане: "Храните деньги в сберегательной кассе". Я бы еще продолжил: "И хрюкайте от счастья, если они сохранятся!".

Интересно, что генетическая память все равно существует, и до сих пор самая популярная копилка, сохраняющая деньги нашего народа, – это… поросенок! Настоящим удивлением для меня было узнать, что теплится эта память на клеточном уровне и у англичан, и у американцев. И по-английски копилка называется "piggy - bank". То есть, попросту – поросячья банка. Кстати, я уверен, что и главное пафосное слово сегодняшних торгашей "банк" произошло от древнерусского слова "банка". Ведь именно в банках наши предки хранили редко попадавшие к ним залетные с запада деньги. Вот только почему копилка у англоязычных называется "piggy-bank", они не знают. Им в голову не приходит для выяснения истоков своих слов заглянуть в языки славянские. Даже не знают, что их "east", означающее восток, это всего лишь три пятых от нашего русского слова "исток". Что еще раз доказывает, где находятся ИСТОКИ сегодняшних западных цивилизаций.

На востоке! Недаром даже главный религиозный праздник Пасха на английском называют "Easter". Поскольку этот языческий праздник был принесен переселенцами с востока.

Настоящая правда истории сохранилась в языках многих народов. В корнях слов. Поскольку языки складывались чутьем народов, а летописи писались по заказу и превращали ПРАВДУ в КРИВДУ, искажая БЫЛЬ!

Вот такие выводы можно сделать, глядя всего лишь на… поросенка!

P.S. Конечно, доказательств всем этим рассуждениям стопроцентных нет. Вроде как фантазии. Но, согласитесь, фантазии забавные. Иногда даже улыбаешься от неожиданных созвучий и совпадений. Например, по-английски "хребет" – "spine". Практически, русское слово "спина". Только в английском языке оно просто означает часть тела без природного смысла, а у нас указывает, на чём должен спать человек, чтобы быть здоровым – спи на! И действительно, восточные целители знают, что если человек спит на спине, то диафрагма массирует внутренние органы, он особенно спокойно дышит, и жизнь его удлиняется. Если, конечно, он на ночь не обожрался. А если обожрался, будет храпеть и вообще может задохнуться, такому лучше спать на животе, чтобы примять съеденное.

Удивительно, но даже слово "раша" и то англоязычные не знают, откуда у них произошло. А ведь это так просто. "Рассея" означало в древности "сияние Ра". "Сияние" по-английски – "shine". Почти "шияние". "Шияние Ра", вернее "Рашияние" сокращенно и есть "РАША!"

P.P.S. "Комсомолькая правда", впрочем, как и автор этой заметки Михаил Задорнов, считает, что даже если все это просто фантазии, то они весьма забавные. А значит, почему бы в эту игру не поиграть нашим читателям? Заодно и подучить английский! Объявляем конкурс под названием "С миру по слову". Авторов особенно интересных примеров Михаил Задорнов обещал наградить дисками с записью своих концертов или своими ооочеень толстыми книжками. Мы уверены, поскольку он так борется за смысл каждого слова, свое слово сдержит!

06.03.2007 БЕР

У славян слово «бер» означало имя духа стихии. Если, допустим, сегодня кто-то в ресторане разбушевался, на всех наорал, разбросал тарелки, чашки, подрался с оркестром, вмазал кому-то в лицо селедкой «под шубой», милиция его еле-еле поймала, скрутила, а он все не может угомониться – это значит, в нем разбушевался дух Бера! Каждому духу соответствовало какое-то животное. Беру – медведь-шатун. В разбуженном раньше срока медведе просыпался буян, опасный дух стихии. Поэтому место, где медведь спал, называлось берлога. Лежащий Бер! Не будить! То есть берлога, это слово-предупреждение, как на электрической будке: «Не влезай – убьет!»

Часто в полях медведи устраивали свои берлоги в том месте, где наметено больше снега. Как правило, снежные холмики образовывались рядом с одиноко стоящими в полях деревьями. Дерево, которое стояло за берлогой, за – бер, стали называть бер-за. Позже, в песнях, более певуче бе-ре-за.

Интересно, на том месте, где было больше всего берлог в Европе, теперь находится город Берлин. Традиционные историки не знают происхождение названия столицы Германии, потому что им в голову не приходит, что вся Европа была заселена единым праславянским народом, который говорил на языке наших предков. Я был на острове Рюген в Балтийском море (по-славянски Руян. В пушкинских сказках – Буян). На острове до сих пор сохранилось славянское капище бога Святовита. То есть на всех этих северно-европейских землях жили наши прямые предки. Поэтому многие географические названия в Европе расшифровываются только в том случае, если знать значение корней древнерусских слов. Пруссия – поморская Русь, Сербия – серебряная Русь… На всем пространстве от Вены до Венеции жили венеды. Народ скандов ушел в невидимый мир полярной ночи – нави! Образовалась Скандинавия. Лондон – лоно на Дону. Слово «дон» означало река. Часть Великобритании Уэллс названа в честь славянского бога Велеса. Помимо множества своих обязанностей, Велес еще отвечал за домашний скот. Поэтому место, неподалеку от Уэллса, где поклонялись Велесу и разводили скот, было названо Скотландия... Этот список можно еще продолжать.

Много о чем не упомянули летописцы, когда писали свои исторические труды по заказу правителей. Что правитель приказывал, то они и писали. Таким летописцем был и наш Нестор. Его главной задачей было доказать, что до прихода Рюрика Россия была дикой. Почему? Да, потому что Рюриковичи были его и заказчиками и цензорами. Но из языка память о том, что было на самом деле, ни один правитель выкинуть не догадался. Да и не смог бы этого сделать. Власть делает человека глухим к родному языку. Ни одному, даже сегодняшнему правителю не объяснить, что история и быль –слова разные. Быль – то, что было на самом деле, а история – то, что написали книжники. Слово «история» тоже древнее наше слово, означает – «из торы». Одна из первых исторических книг на земле – Тора. Но она была написана на юге, в так называемой Срединной земле. Вот и получилось, что «история» - то, что описано в Торе. А то, что было до этих событий, вроде как не было вообще. На самом деле, до истории существовала быль. Отголоски о них дошли до нас через славянские мифы и былины. Позже, с приходом христианства на Русь, их тоже не раз переделывали по церковным и светским заказам сверху.

Но язык остался. Он, как нить Ариадны, выводит нас от «кривды к правде». Так и с названием города Берлин. До сих пор зашореные степенями академики не могут объяснить, почему на гербе Берлина медведь? Простые немцы, когда я им говорю о том, что на месте сегодняшней их столицы жили медведи, восклицают с русским восторгом: «О! Тогда понятно, почему у нас на гербе города медведь! А мы и не знали».

Да, на гербах часто сохраняется память о тех землях, где селились пришедшие с востока племена. Если племя закреплялось на озере, где много лебедей, на гербе будущего народа появлялся лебедь. У других – орлы, олени, волки…

То, что на землях сегодняшних Германии, Англии, Франции, и в Греции, и на севере теперешней Италии жили наши общие предки, говорившие на едином, дославянском языке, доказывают корни множества слов этих народов. Тот же медведь, по-английски «bear» - от нашего «бера». Если заглянуть в этимологический словарь английского языка, конечно, там этого объяснения не будет. Но одна зацепочка осталась. Слово «бер», как совершенно верно объясняет современный академический словарь английского языка, произошло от древнего английского слова (bera) - «бурый».

Вот она разница в «психологии» языков! У нас в слове медведь – ухваченная внутренняя суть – ведающий, что делать с медом (не путать с ведающим медом. Он - не завскладом меда). У них - чисто внешний признак – бурый! В истории мышление народов развивалось в направлении рациональном. Жизнь убыстрялась: от каменного века – до сегодняшних телевизионных клипов. Биоритмы ускорялись.Отпочковавшиеся от безмятежно и замедленно живших на территории теперешней России предков целые роды, как желающие быстрейшей самостоятельности дети, уходили от своих «родителей» на запад, на юг, оседали в понравившихся им местах, плодились, превращались в новые народы. Из языка своих предков выбирали только нужные им наиболее запоминающиеся внешними признаками слова. Так язык из единого родительского задушевно-природного, раздробился на множество языков. И сейчас мы видим, что дети всегда более рациональны родителей. Живут по сравнению с ними ускоренными биоритмами. Подрастающее поколение больше вдохновляет обертка попкорна, нежели содержимое этого пакета. Вот так из русского – ведающего, что делать с медом, - получился английский и немецкий незамысловатый «бурый». Слово это закрепилось даже за цветом коричневый (brown). А потом, когда начали варить пиво, и оно тоже оказалось коричневым, то и пиво стали называть «beer». Практически, в честь нашего Бера! Что тоже получилось довольно точно. Все народы, у которых пиво называется « beer », любят, напившись его, подебоширить!

У нас же в русском языке имя духа Бера получило развитие совсем в другом направлении.

Сберечь – не дать разбушеваться Беру. Связать его.

Бережливый – тот, кто не тратит энергию попусту. Слово образовалось, когда денег еще не было, и берегли самое главное – энергию. А Бер энергию расплескивал! Даже сберкасса, и то сберегает то, что вызывает стихийные бедствия. А еще замечательное слово - оберег – спасающий от духа стихии. Берег – оберег от моря. В морях Бер особенно любил проказничать. Берег оберегает людей от бурь. Даже слово «берет», и то имеет правильный смысл. Берет тоже оберегает. По форме берет всегда круглый – бережет верхний энергетический вихрь над головой. И много, много других слов. Как появилось само слово «Бер»? Из сочетания двух звуков «б» и «р» - «бр». Произнесите громко «бр», и почувствуете, что это сочетание звуков настораживает, как бы предупреждает об опасности. «Бр» - не влезай убьет! «Бр» - не стой под падающим деревом без берета. А гласный звук «е» вставлялся между согласными, когда надо было подчеркнуть активное действие. В сочетании с будоражащим, пробуждающим «р-р-р», в слоге «ер» ощущалось активное действие. Поэтому «е» и добавлялась между согласными, чтобы его подчеркнуть. «Бер» - это активная опасность!В старину даже было такое слово «берлять» - хулиганить. Так и говорили – «Ванька по ночам опять берлять начал. Как шатун шатается по большаку» Конечно, можно задать вопрос, а зачем все это надо знать? Дело в том, что наш язык хранит те природные созвучия, которые образовывались в период развития человека, когда формировалась речь. Если понимать значения русских слов, они становятся нашим оберегами. Через них Творец поддерживает наш род людской. Вслушиваясь в наши слова, можно себя от многого в жизни у беречь. Непонятное западным ученым слово Берлин особенно наглядно это доказывает. Волхвы предупреждали: берлоги медведи интуитивно образуют в особых местах, где дух Бера должен спать. Иначе, беда! Не ставьте там город, не будите его. Он будет выплескивать волны своей агрессии во всех направлениях. Особенно – в восточном! На тех, кто его разбудил, придя с востока. Но отделившиеся от славян готы, волхвов не послушались. Образовали поселение Берложье. Тут же в них вселился дух разбуженного Бера. Они стали необычайно воинственными. Этакими «шатунами Европы». Тогда природоведы-волхвы посоветовали для смягчения мужской агрессии Бера соединить берляющую энергию для уравновешивания с женской энергией Инь. И дать этому поселению название Берлинь. Мягкий знак придавал любому слову более нежную женскую суть. Так название этого поселения изменилось на более мягкое – Берлинь. Но кровожадные мужики на такие мелочи, как мягкий знак, вообще перестали обращать внимание. В рациональном мире стремительно развивающейся западной жизни мягкий знак даже был вычеркнут из всех азбук новообразовавшихся народов Европы. Что привело к более грубому пониманию мироустройства и закончилось уничтожением мешающей мужикам-шатунам воевать женской энергии во времена инквизиции. Только как предупреждение о возможной опасности, как послание от волхвов, сохранилось название города Берлин. К сожалению, волхвы оказались правы! Тысячелетиями с этого места выплескивался разбуженный дух Бера на другие народы!

Вот он, наш русский язык – оберег! В нем не история – в нем быль! Его надо не только слушать, но еще и слышать, и, более того, слушаться! Иначе, можно себя не сберечь!

27.02.2007 ЭТОТ МУДРЫЙ РУССКИЙ МАТ Послать по матушке — означает пожелать продления рода.

Михаил Задорнов нецензурными словами не ругается уже много лет. А недавно нашел лишнее подтверждение тому, что это он очень правильно делает. Потому что русские матерные слова изначально имели совсем другой, светлый смысл и служили своего рода оберегами. И превращать их в грязные ругательства — противоестественно и нелогично.

— Чем больше я изучаю историю наших далеких предков-язычников, тем лучше отношусь к ним. Они поклонялись одному богу Роду и не приносили в жертву ни животных, ни тем более людей. У них была чистейшая ведическая (отсюда слово "исповедовать") философия, они почитали природу как главное проявление бога на земле.

Вообще "язычество" — очень хорошее слово. Оно означает "я зычу естество — то есть "я озвучиваю природу". Но впоследствии наши предки, попав под "пиар" Запада, предали эту философию. Из верующих и свободомыслящих они превратились в косно-религиозных. Сохранил элементы былой мудрости лишь русский язык. Правда, мы не всегда замечаем эту мудрость, а подчас извращаем до полной неузнаваемости. Именно так получилось и с матом.

— Мат по-вашему — частичка былой мудрости?

— Только не в том смысле, который он имеет теперь. А несколько тысячелетий назад у бога, творца, было несколько имен: Всевышний, Род, Сварог, Даждь-бог (даже в современной молитве осталось: "даждь нам днесь")... Еще одно из имен Создателя — Ебун. Извините, но это вполне приличное по тем временам имя. И от него пошло слово "кол-ебания" — колебаниями Ебун создал мир. Сегодня квантовые физики подтвердили, что Вселенная произошла в результате взрыва, ядерной реакции, волновых процессов, колебаний, вибраций. Последнее слово наши предки произносили как "вебрация". Они интуитивно знали о волновой сути создания мира.

Отсюда же пошло другое языческое слово, сохранившее свой смысл до наших дней: "молебен", или "молитва Ебуну". А те, кто были созданы в процессе колебаний, имели отчество — Иван-ебич, Олег-ебич, Никола-ебна. Слово "ребенок" того же происхождения, только в древности оно произносилось длиннее — "переебенок"... Кстати, у арабов, которые в свое время переняли много наших слов по причине неразвитости собственного языка, отчество обозначается частичкой "ибн". Гасан Абдурахман ибн Хаттаб, или, по-русски, старик Хоттаб-ебич... Даже грубость, которую мы сейчас отпускаем в адрес матери обидчика, в истоке своем означала пожелание продления рода. Это были очень светлые слова, и они никогда не воспринимались язычниками как сквернословие.

— В нецензурщине хватает и других слов...

— Самое грубое матерное слово у нас обозначает женский орган размножения. Знаете, как оно образовалось? У Ебуна было два проявления: мужская энергия, называемая "ан", и женская — "ки". "Ан" впоследствии перешло в местоимение "он", а также во многие имена — Иван, Жан, Иоганн… А "ки" в сочетании с древним словом "да" (закон) и "з" (звук резца, потому что законы вырезались на камнях) означало "дающая жизнь". Или "кизда". Но позже одна буква поменялась, и слово стало ругательным. Имейте в виду: если вас уж потянет выругаться, можете смягчить выражение и сказать, к примеру "не кизди!" Хотя лучше, конечно, этих слов не произносить вообще.

— И откуда же у вас такие сведения?

— С миру по нитке. Я много путешествую, разговариваю с интересными людьми, читаю — например, замечательные книги Сергея Алексеева, которые рекомендую всем, кто хочет услышать родную речь, получаю по электронной почте письма от энтузиастов, изучающих природу слов. В частности, многое открылось мне с подачи "археолога" русского языка Константина Липских.

— В какой момент "хорошие" слова стали считаться бранными?

— С приходом христианства все, что было связано с философией природоведения, постарались вычеркнуть из языка, а само язычество преподнести как мракобесие. В том числе и те самые матерные слова. Для этого им приписали наиболее страшный "грех": якобы их принесли нам татары. А на Руси не было ничего хуже, чем то, что связано с татаро-монгольским игом. И слова эти утратили значение оберега, став чудовищным сквернословием. А ведь у татар за оскорбление матери могли отрубить и руки, и голову. А то, что мат изначально был оберегом, доказывает и другое значение этого слова, которое употребляется в наше время — матрас, который стелют на пол при занятиях гимнастикой или акробатикой. Мат, подстилка, призванная уберечь спортсмена от травм!

Название же языческого праздника Ивана Купалы произошло от слова "совокупление", обозначающего светлое, богоугодное действо, служащее плодородию. Но сегодня все эти слова причислены к пространству нечисти, и люди, которые их произносят, присоединяют себя к этому пространству. Поэтому я ни в коем случае не призываю употреблять нецензурные выражения. Свое значение оберега они утратили после того, как их стали употреблять направо и налево. Обереги нельзя произносить часто. Так что моя теория интересна только как музейный экспонат.

Однако есть небольшой нюанс. Если употреблять эти слова только в крайних, исключительных ситуациях, они до сих пор могут служить оберегами. Недаром на войне всегда матерятся. А если женщина, которая никогда доселе не употребляла бранных слов, попав в аварию, ругается так, что не снилось недопохмелившемуся дворнику, она чаще всего остается жива и невредима.

* Из интервью «Московскому Комсомольцу» от 27 февраля 2007 г.

19.06.2006 ТАЙНЫ РУССКОГО ЯЗЫКА

В русском языке есть тайны, которых нет даже в таком богатом языке, как английский. Кстати, слово «богатый», /я однажды уже говорил по телевидению/ в отличие от того же английского, в нашем языке произошло от слова «Бог». То есть, в ком Бога много, тот - богатый! А в ком Бога мало, того ждет беда, тот – бедный. К сожалению, мы перестали слышать свой родной язык.

Спасибо - спаси–бог.

Здравствуй – здоровья желаю.

В тех же английских словах, которыми наполняется сегодня наш язык, нет этого второго, духовного, смысла.

Прощай – я тебя прощаю.

Счастье – соучастие. Мудрейшее слово объясняет, как стать счастливым. Соучаствуй, помогай другим, и ты проживешь счастливую жизнь!

Множество русских слов наполнено божественным смыслом, который мы не замечаем сегодня в суете: Небеса – не бесы. Обитель Бога! А слово «Богатырь» образовано из двух слов – «бог» и «тырить». Вот только «тырить» в древнерусском языке означало «нести». Это позже «нести» и «воровать» слились в одном процессе. Так что «богатырь» в те далекие времена, когда это слово родилось, означало - несущий Бога! А тот, кто накачал мышцы, не богатырь, а просто «качок»!

* * *

Откуда взялся этот язык, слова которого наполнены божественной сутью?

Когда-то очень давно - точнее давным-давно, на севере теперешней России жил удивительный и очень древний народ. Почему на севере? Потому что климат Земли был другим. И на севере было тепло.

Ни один ученый-орнитолог сегодня не может объяснить, почему птицы в наше время перелетают на север выводить птенцов. Генетическая память о тех временах! Они до сих пор думают, что там теплее. А потом все удивляются, откуда у них грипп? Попробовали бы сами ученые рожать среди айсбергов! Обчихались бы!

* * *

Так что когда-то на севере было тепло. И народ, который там жил, называл себя ариями. «Ар» - означало земля. Главным их занятием было пахать. По древнему – «арать»! Гитлер испоганил слово «ариец». «Ариец» - землепашец, а не эсесовец! У ариев был язык, многие слова которого, до сих пор сохранились в нашем языке, но мы перестали слышать их изначальный смысл. Например:

Заря – за землей.

Сарай – склад на земле.

Караван – идущий по земле. Отсюда и английское слово «кар» - машина.

Царь - «це» - это, «ар» - земля. Царь первородно означал - властелин земли.

Аристократ - Арий в стократном поколении. Даже в слове старость есть «ар» - мол, к земле тянет!

Карлик – «Лик» у земли. И даже модное ныне слово Армагеддон - конец земле!

* * *

Слово «Ра» – означало солнечный свет.

«Радость» – достать свет!

Ра-душный – светлой души человек.

Ра-дуга, жа-ра, п-ра-вда,

К-ра-сота – стремление к свету.

Ра-зум – просветленный ум. Умный – это тот, кто много знает. Разумный – тот, кто еще и понимает то, что он знает.

Свету наши предки поклонялись особо. Того, кто чтил свет, называли светым, позже – святым. А хранилище света - ХРАМ.

Была даже такая поговорка: «Хорошие дела ночью не делаются».

Считалось, что даже дети, зачатые по утру, рождаются более добрыми.

Кстати, Волга называлась рекой Ра. А земля вокруг реки – Рассея: сияние Ра. Солнечная земля!

Удивительно, но многие слова в русском языке становятся понятны, если знать значение их арийских корней.

Но-ра – под светом. Ра-но – еще нет света. Большинство слов с корнем «РА» до сих пор связано со светом.

Ве-ра – верить «Ра»

П-ра-вда, По-ра,

Э-ра, Ра-й! И, наконец, самое наше главное, славянское, родное – «Ура!». Это призыв к свету. Вот почему нельзя победить славян на их земле! Не когда нападаем. Потому что тогда «Ура» нам помогает.

Обратное «Ура!» - «увы». «Вы» - это «тьма». Как всегда говорили: «Иду на вы!». «Вый» - царь тьмы. Поэтому никогда в русском языке Бога не называли на «Вы». Только на «Ты»! И всех святых - на «Ты». Свет нельзя оскорблять тьмой. А к кому обращались на «Вы»? Вспоминайте классиков. «Вы, свинья, батенька!».

Сам Автор ) Вот оно как. Таки да )

77%, 10 голосів

15%, 2 голоси

8%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

R_

R_

доповiдi про Україну британського журналiста Ланселота Лоутона

 – одного iз засновникiв та активних членiв створеного в 1935 роцi у Великiй Британiї Англо-українського комiтету – "Українське питання" та "Україна: найбiльша проблема Європи"[ відкрити ]

УПА воювала проти НКВД, а не Червоної армії

Головним противником УПА був НКВД, а не Червона Армія. Про те, що УПА не воювала з Червоною Армією, розповів директор архіву СБУ Володимир В’ятрович. Він наголосив, що у архіві є документи про відносин між УПА і Червоною Армією.

«Основним противником УПА була не Червона Армія, а НКВС, який проводив зачистки серед місцевого населення», – розповів історик. «Саме проти цих військ воювала Українська повстанська армія до середини 1950-х років».

Також пан В’ятрович зазначив, що стереотип «вони стріляли нам у спину» спростовується архівними документами: «Документи підтверджують, що керівництво Української повстанської армії давало чіткі вказівки своїм підрозділам не воювати з Червоною Армією, яка наступала».

В’ятрович переконаний, що такий нейтралітет спричинили тактична і політична причинини. З одного боку, командування УПА розуміло неможливість зупинити німецько-радянський фронт, який наближався, з іншого боку, українські повстанці розглядали Червону Армію як «можливий резерв в боротьбі проти і сталінізму, і нацизму».

Історик також розповів про випадки, коли червоноармійці приєднувалися до УПА – часто це були люди, які потрапляли в німецький полон і яких звільняли українські повстанці. Наприклад: лейтенант Червоної Армії Дмитро Карпенко, який став першим кавалером вищої нагороди УПА, – «Золотого хреста Бойової заслуги»; Іван Кулик (Сірий), що воював в УПА до 1952 року. «Таких прикладів можна навести багато», – сказав директор архіву.

Ширший матеріал про роль УПА і Червоної армії в другій світовій війні читайте на http://cdvr.org.ua/content/володимир-вятрович-упа-нікому-не-стріляла-в-спину .

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху,
Контакт для преси: Тетяна Сергійчук +093-3253193.

Оця людина




...В ОДНОМУ ЧЕРЕВИКУ, ЗНЕВАЖАЄ БІЙЦІВ УПА, ЯКІ ГИНУЛИ ЗА ДЕРЖАВУ УКРАЇНА. В ТОЙ ЖЕ ЧАС НОСИТЬ УКРАЇНСЬКІ НАГОРОДИ І ВІДЗНАКИ І ОТРИМУЄ ПЕНСІЮ ВІД ДЕРЖАВИ УКРАЇНА, ОБОРОНЦЯМ ЯКОЇ ВІН СТРІЛЯВ У ПОТИЛИЦЮ...

Колективізація у світлі документів і долі горян

60 років тому на Ужанській Верховині створили перші колгоспи.
Саме 1948-1949 рр. стали для нашого краю початком суцільної або, як кажуть тепер, тотальної колективізації


         Господарська книга Сухівської сільської ради (Великоберезнянський район Закарпатської області) за 1946-1947 рр. дає нам уяву про стан господарств сухівських селян перед створенням «колгозу». Соціалістичні зміни тоді ще не були помітними. Так само, як і давніше, селяни мали у своїх господарствах усе необхідне, починаючи від зернових культур і аж до льону і коноплі, для виготовлення домотканого полотна. Інакше кажучи, той сільський уклад, що творився упродовж попередніх віків і натуральний характер господарювання у перші два роки радянської епохи не змінився. У селі Сухому тоді тільки вісім чоловік володіли земельними ділянками. Меншими одного гектара. Від 1 до 2 га мали 35 дворів, а від 2 до 3 га - аж 42. Володіння від 3 до 4 га були у чотирьох господарів Сухого,  а два газди - Іван Бортованець та Станко Павлик давали раду 5-гектарним угіддям. Стефан Пазяк 1896 р. н. (дружина - Анна Мицьо 1917 р.н) мав тоді близько 7 га землі, 4 голови ВРХ, 2 кобили, 8 овець, вівса на площі 2,88 га, жита - 0,29 га, картоплі - 0, 58 га, капусту, льон, коноплі… Всі показники цього господаря у порівнянні із минулим, 1946 роком, зросли. Тоді у Сухому найбільшим було господарство Івана Мищака (дружина Олена Кречко, 1900 р. н.). Це - 12 га землі, 3 коні, 2 корови, 4 вівці, молотарка, віялка, вози, плуги. У 1946 році газда Іван Мищак засівав вівса на площі 4,6 га, жита - 0,58 га, ячменю - 0, 26 га. Картоплі - 1,15 га, а також невеликі площі під капустою, льоном, коноплею. У 1947 році показники господарювання землероба зменшилися на половину через те, що його зарахували до прошарку «куркулів». Ще 1945 р. такими вважали власників 28 га гірської землі, а наприкінці 1946 р. куркулями називали володарів 10 га,  а із 1947 р. - 8 га земельних наділів. Окрім володіння землею, критерієм для визначення цього статусу було і «використання найманої праці». У червні 1947 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, котра передбачала посилене оподаткування куркулів. Їх позбавляли всіх пільг, за несвоєчасну сплату непосильних податків - штрафували, за несплату - притягали до кримінальної відповідальності. Тодішньою мовою усе це називалося «економічна ліквідація куркулів як класу».
         Процес створення у верховинських селах організацій, заснованих на колективній власності, був явно примусовим. На місцях насильно створювали так звані «ініціативні групи з організації колгоспу». У Тихому така група була створена у вересні 1948 року. Її керівниками стали безпартійний селянин Михайло Федорнак, 1912 р. н., та колишній член компартії Закарпатської України Михайло Лущак, 1909 р. н.. Наприкінці грудня того ж 1948 року проголошено про створення у Тихому колективної сільгоспартілі «Червоний партизан». Фактично ж вступати до новоствореного колективного господарства продовжували і впродовж 1949 і 1950 рр. Сам ініціатор і перший голова артілі став її дійсним членом аж 11 березня 1949 року.
         Подібні процеси під опікою Великоберезнянського райкому ВКП(б) відбувалися й у Сухому та Гусному. Там також «само організувалися» колективні господарства імені Хрущова та імені Щорса. Перший голова артілі імені легендарного командарма Михайло Вірван, 1913 р. н., подав заяву про вступ у колгосп 2 липня 1949 року, а наприкінці того ж місяця його приклад підтримали усі 80 дворогосподарств Гусного.
          Усі межі земельних ділянок тих, хто вступав до сільгоспартілі, ліквідовувалися, земля переходила у колективне користування і закріплювалася за колгоспом державним актом «навічно». Із «усуспільнених» земель у користування колгоспного двору виділяли до 50 соток землі. Намагання отримати хоча б цю «підсобну» ділянку поближче від оселі та кращої якості і стало основною спонукою для багатьох верховинців для вступу у сільгоспартілі. Серед організаторів нових сільгоспгосподарств та перших їх членів бачимо і заможних газдів сіл Тихого, Сухого, Гусного. Їх лякали «розкуркуленням», а вступ до колгоспу був порятунком від розправи над багатством.
У статті сільгоспартілі вказувалося, що ті селяни, котрі перед вступом у колгосп продали свою тяглову худобу або ж не мають насіння, отримують членство із зобов’язанням упродовж 6 років внести вартість худоби або насіння натурою. Але і тих, хто віддав колгоспу реманент, тяглову худобу і насіння, не нагороджували щедрими заробітками за працю. Збереглися книги обліку трудоднів колгоспників Тихого, Сухого, Гусного за 1950 рік. За три-чотири дні виснажливої праці «счетоводи» нараховували один трудодень. Недаром саме тоді відродилася приказка «робити за палички», приказка із часів Марії Терезії, коли відроблений день панщини позначали «паличкою». Службовці колгоспних контор заробляли більше. Так, кількість трудоднів рядових колгоспників артілі імені Хрущова далеко менша у 1950 році, ніж у її голови Івана Чуми.
           Але і тоді не вдалося поголовно всіх затягти до колгоспу. Були і такі, у кого любов до власного клаптика землі і звичка газдувати на ньому самостійно виявилися сильнішими за всі залякування і тиск державної машини.
            18 березня 1950 року у приміщенні сільради с. Сухий окружний «уполномочений» присилував таки Михайла Галагурича, 1906 р. н., написати заяву про вступ до колгоспу ім. Хрущова. Того ж дня на цьому грунті  у сім’ї Галагуричів (дру-жина і дві дорослі доньки) виникла суперечка.
Навколишні гори тоді вже звільнилися від зимового полону, тільки полонини Рівна і Остра сяяли ще сліпучими снігами. І М. Галагурич пішов із дому. Пішов, і більше не повернувся. Через кілька днів у горах над по-током односельці знайшли багато недокурених цигарок. Поруч, на самій верхівці похиленого де-рева, вітер гойдав бездиханне тіло М. Галагурича.
Не захотів вступати до колгоспу і мешканець Гусного Юрій Миколайович Касич. Усе життя його так і звали - «єдиноличник». Два «єдиноличники» були і в Тихому. Олексій Герзанич, 1907 р. н. у 1955 році володів 0.77 га власного пасовиська і 0,20 га земельної ділянки, 2 коровами. 2 вівцями, 1 кобилою, 1 свинею, 1 плугом, 1 бороною, 0,20 га вівса, 0,20 га картоплі. Платив за це державі непомірно високі податки.
            Тоді ж Михайло Крайнянський, 1907 р. н., і його дружина Марія Куклишин, 1910 р. н., мали сім’ю, що складалася із 8 чоловік. І на всіх - 3 голови ВРХ, 0,30 га вівса, і 0,69 га власної толоки-пасовиська. А ще - немилосердні податки… «Єдиноличники» закупляли зерно, аби здати державі… Бідували ми, йой,  як бідували!..», - так згадують ті часи самі одноосібники.  
30 травня 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів». Отже, завершення тотальної колективізації на Верховині співпало із процесом укрупнення колективних господарів,  котрий завершився аж 1952 року. Нам вдалося знайти примірний статут сільгоспартілі із штампом «Червоний партизан» і таким написом: «Основний закон колгоспного життя - Сталінський Статут сільгоспартілі «Червоний партизан», загальними зборами укрупненого колгоспу сіл Тихий, Сухий, Гусний, у кількості  730 членів, прийнято і затверджено (протокол №12 від 2 листопада 1952 року)». Підписи: Боринський, Русин, Лущак, Шушко, Готра, Куцик, Циганин, Гебрян…
Згадують, що вказаного року збори селян трьох згаданих сіл відбулися під відкритим небом поблизу хреста на місці теперішньої будови Тихівської сільради. Головою укрупненого колгоспу обрали Юрія Боринського, 1919 р. н., а бухгалтером - Юрія Головачка., 1926 р. н.. Розміром для зарплати для обох збори встановили  середнє число трудоднів, вироблених всіма колгоспниками. За колгоспом було залишено назву «Червоний партизан». Станом на 1.01.1953 р. господарство нараховувало 3491 га угідь, із них орної землі - 591 га, сінокосів - 617 га, пасовищ - 1065 га. Колгосп мав також 195 голів ВРХ, 800 овець, 247 коней, 40 - свиней. Того ж 1953 року у артілі зібрали 6732 центнери картоплі.  
                  Але за всіма цифрами - нужденний рабський труд, сльози згорьованих людей.
    Іван Циганин
Газета «Карпатська зірка» - 2008 р. №48.
Фото з Інтернету.

Для них війна почалась у 1938-му…

 Ілько Боднар (1921 – 1994) – письменник. Наш, верховинський, родом з Люти (Великоберезняського району Закарпатської області). Ровесник наших батьків і дідів, юні літа котрих обпекли події Другої Світової. Війна розпочалася для нього, як ідля інших сподвижників національної ідеї задовго до 1 вересня 1939-го …




          17 березня 1939 року Люту окупували хортистські вояки. Як і кожна нова влада, окупанти мали своїх прихильників, що вітали їх при вході у село. Новий режим найбільшому тоді населеному пункту Великоберезнянщини, звичайно ж, «повернув історичне мадярське ім’я – Говошкийз», чехів назвав окупантами, а свій прихід – визволенням і возз’єднанням у лоні свято – стефанської корони. Місцеві ж воїни – січовики, як  і всі адепти Карпатської України, мали бути знищені фізично.
            Реальна загроза кривавих розправ нависла над Лютою ще й тому, що в листопаді 1938-го поблизу села знайшла свою безславну загибель терористична мадярська банда. Але новий режим тих дванадцятьох покійних терористів возвеличив до рангу героїв – передвісників і апостолів наступного «визволення історичних теренів Великої Мадярщини».
            Тоді Ількові минуло вже сімнадцять років, із котрих три провів у горожанці Великого Березного, де переважав тоді український національний дух. Та й у Лютій працював учителем Микола Виноградський (Вайнбергер), що ширив українство. Вайнбергер був родом із малоберезнянських євреїв, але сприйняв українську національну ідею, віддано й фанатично їй служив. Від І. Боднаря він був старшим всього на три роки. Мадярська окупаційна влада звинуватила М. Вайнбергера в організації знищення згаданих вище дванадцятьох мадярських «героїв – визволителів». Молодий лютянський учитель після жорстоких  середньовічних катувань сконав у с. Тур’я Ремета 20 березня 1939 року. А вже у квітні, коли верховинськими селами ширилися чутки про жахливі звірства окупантів у Тур’їх Реметах, Ілько Боднар написав вірш «В неволі» :
А Карпати наші голубіє
Обступили люті вороги
Від Бескида до Чорної Тисы
Вже криваві ріки потекли.
Тяжко гине наш народ в неволі,
Ось на смерть Вайбергера ведуть
Верховинця, хлопця молодого
В домовину вороги кладуть…
          А війна – велика, світова, була тоді ще попереду. У вересні 1939-го червонозоряні вояки перенесли кордон Радянського Союзу аж на Гуснянські полонини. Здавалося тоді їм, молодим, що достатньо перебігти через Тихий і Гусний, й з ненависною неволею покінчено…
          Але подальша доля І. Боднаря була іншою.
          Був засуджений за нелегальний перехід радянського кордону і відбував покарання у Воркуті (1940 – 1942 рр.). Порятунком для нього, так само як і для інших чехословацьких громадян в СРСР, стало формування військової частини під командою Людвіка Свободи.
У 1943-1945 роках І. Боднар – на фронтах війни, свідок боїв на шляху від Соколова до Праги. Вже тоді пише нариси й оповідання, друкується у фронтовій газеті чехословацьких вояків «Наше войсько в СРСР».
          По війні залишився у Празі, працював залізничником, мешкав у Дєчіні. Твори його друкувалися у періодиці Словаччини, України, Югославії, Канади, чеською – у Празі…
Незабутня Олена Рудловчак у 1965-му та у 1974-му впорядкувала і видала у Пряшеві два збірники віршів та прози, до котрих включила й цикли творів Ілька Боднаря. Його спогади «Дєчінські скали» досі не опубліковані…
Іван Циганин.
Газета "Карпатська зірка" - 2008 рік №17