хочу сюди!
-
-
59 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 60-70 років
Замітки з міткою «львів»
В моє Рясне на протязі!
- 15.01.22, 21:15
- Ми любимо тебе, Україно!
1
Світла пам'ять Мирославу Скорику.
- 06.06.20, 09:18
- Слава Україні!
Він пішов, але він з нами! Світла пам'ять Мирославу Скорику.
1
Вперше чую про це, а живу у Львові
- 17.12.19, 16:00
- Свобода і справедливість
У Львові відбувся саміт “нічних мерів” Вільнюса, Лондона та Будапешта
КИЇВ. 8 листопада. УНН. В рамках проведення Lviv Night Summit до Львова завітали іноземні та українські експерти, які займаються розвитком міст уночі. Так, на зустріч, в рамках заходу, завітали нічні мери Львова (Чад Зоратлі), Вільнюса (Марк Адам Гарольд), Лондона (Емі Ламе) і Будапешта (Даніель Джі Немет). Всі вони, зокрема, зустрілись з мером Львова Андрієм Садовим. Про це інформує “Гал-інфо”, передає УНН.
“Гості обговорили з міським головою Львова свої міста, свою діяльність у них, проблеми та потреби. Основна мета кожного — забезпечити активне нічне життя у місті для молоді, яке не полягатиме лише в роботі барів чи організації вечірок. Нічні мери несуть на собі відповідальність за нічне дозвілля, яке є дуже важливим для розвитку економіки міста”, — йдеться у повідомленні.
“Багато міст не піднімають цієї теми, тому в них працюють лише бари і більше немає чим зайнятися вночі. Нема музики, нема мистецтва... Цьому потрібно надавати значення”, — наголосив нічний мер Вільнюса.
У свою чергу, гостям розповіли про нічне дозвілля у Львові. Особливу увагу нічний мер Львова Чад Зоратлі звернув на захід, через який його іноземні гості приїхали до Львова, — Lviv Night Summit. Його проводить з метою перейняття досвіду європейських експертів нічного життя.
У виданні додається, що гості звернули увагу на те, що Львів — “дуже красиве і прогресивне місто”.
“Я дуже вражена вашим містом. Я у Львові вперше і рада брати участь у вашій конференції. Я люблю те, що я роблю. Бачу, що ви також любите свою роботу”, — наголосила нічний мер Лондона.
Захід буде корисним для організаторів подій, представників вечірніх закладів і активностей, міських установ, культурних ініціатив і всіх, хто цікавиться урбаністикою та креативними індустріями.
“Якщо в сприйнятті більшості мешканців ніч асоціюється лише з вечірками, небезпекою або ж, навпаки, затишшям, то, значить, все не зовсім добре. Адже теперішні тенденції чітко показують: міста та мешканці отримують лише вигоди від налагодженої роботи після 22:00. Яскравий приклад — нічне життя Нью-Йорка. 24-годинна економіка дає близько 300тисяч робочих місць, здоровий розвиток культури, безпеки та різноманітності”, — кажуть організатори заходу.
1
| ||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||
1
З минулого відзначення 100-річчя ЗУНР у Львові і Янівське поле поховань вояків УСС та УГА
1
Порошенко відвідав Книжковий форум у Львові
21 вересня, 17:43
- Колишній глава держави наголосив на важливості зберігати пам'ять про події на Донбасі
/ Фото: eurosolidarity.org
Потрібно робити все, щоб збільшити кількість українського продукту для формування української ідентичності, тому Книжковий форум у Львові є важливою складовою збереження саме українського інтелектуального простору.
Про це п'ятий президент України (2014-2019), лідер політичної партії "Європейська солідарність" Петро Порошенко сказав під час відвідування XXVI Книжкового форуму у Львові разом з дружиною Мариною.
"Тут фантастична українська атмосфера. Вітаю всіх, хто приїхав сьогодні до Львова, так ви сьогодні точно отримаєте тут величезне задоволення – я це відчуваю, і ви точно це відчуєте", – поділився враженнями від форуму Порошенко і згадав, що в дитинстві почав читати дуже рано.
"Я дуже люблю книги, і ця любов не минає і зараз. Сьогодні вже перейшли на електронні книги, вже ти можеш збільшувати шрифт, вже можеш читати ввечері ... Але це такий барометр, це такий тест, лакмусовий папірець того, щоб ти залишався в інтелектуальному просторі України", – зазначив він.
Порошенко підкреслив, що сьогодні на форумі можна придбати багато книг.
"Але це не витрати, це – інвестиції, інвестиції в особистість", – сказав він і зазначив, що потрібно збільшувати число книг, фільмів, програм на радіо і телебаченні для формування української ідентичності.
"І ми зі свого боку робили, робимо і будемо робити все для того, щоб ці книжки, цих фільмів було більше", – зазначив Порошенко.
Він також відвідав ветеранський намет, де представлені книги, авторами яких є військові, які захищали незалежність і територіальну цілісність України на сході країни.
Він особливо наголосив на важливості зберігати пам'ять про події на Донбасі і військове братство, і саме завдяки спогадам безпосередніх учасників цих подій це стає можливим. Крім того, спогади ветеранів важливі і з юридичної точки зору як свідчення для Гаазького трибуналу, додав він.
"Дуже важливо зараз, щоб ми не відводили (війська. – Ред.) і не віддавали українську землю, якими б "формулами Шайнмайєра" це не прикривалося. Дуже важливо зараз, щоб те, заради чого віддавали життя українські герої, щоб захистити українську землю і захистити українців, які проживають на Донбасі, це було першим пріоритетом держави. І для того, щоб наповнитися цим почуттям, треба було приїхати сьогодні до Львова, у ветеранський намет. Тут справжня позитивна енергія", – сказав Порошенко.
"Я думаю, що вчитися любити Україну потрібно саме у цих хлопців. Треба почитати їх книги", – сказав Порошенко і додав, що обговорив з ветеранами можливість видання їх аудіокниг, і плани зі створення фільмів на основі їх творів.
"Ключова позиція – формування національної ідентичності в значній мірі формується в цьому наметі", – додав він.
Нагадаємо, на XXV Книжковому форумі у Львові презентація фотокниги "Донбас і Мирні" викликала бурю емоцій.
1
Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.1
- 17.09.19, 19:46
- Ми любимо тебе, Україно!
Юрій Охріменко
Галичина сьогодні
Коли заходить мова про Галичину, то і українцям, і полякам, і євреям як правило на пам’ять приходить старий «австрійський» міт Галичини – Марія Терезія, Франц-Йосиф, революція 1848 року, Belle Йpoque Львова – побудова Університету, Політехніки, Опери, Вокзалу, костьолу Єлизавети і т.д. Щоправда кожен з народів вносить в цей міт свою коректуру.
Поляки і справедливо, і дещо надмірно увиразнюють роль Кракова – Matecznika polskosci. Ну а Львів трактують як королівське місто – нав’язуючи до Казимира ІІІ.
Українці і справедливо, і в якості «відповіді» наголошують на «княжому місті Лева». Правда досі плутаються в титулатурах галицьких правителів – одних і тих самих правителів титулують то князями, то королями. Поминаючи при цьому юних угорських королевичів, які сиділи на престолі ще в Галичі. Розібратися у всіх цих Королях Данилах, Левах, Коломанах, Казимирах посполитій людині важко.
Натомість євреї будують свою галицьку ідентичність радше на славних цадиках, цілому гроні блискучих різномовних письменниках – від ідишистського Шолом Алейхема (Шолом Рабинович,1859-1916), через німецькомовного Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894 -1939) та польськомовного Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942) до короля івриту Шмуеля Йосефа Аґнона (Шмуель Йосеф Галеві Чачкес, 1888-1970). Ну і, звісно, походження родів Зігмунда Фрейда (Sigmund Freud,1856 -1939) і навіть Карла Маркса (Karl Heinrich Marx, 1818 - 1883).
Тобто в певний момент старий «австрійський» міт Галичини розщеплюється на три окремі мітологічні нарративи. Вони чітко укладаються у великі національні міти – приходить століття націоналізмів – ХХ століття.
Народи пробуджуються. І те пробудження часто плодоносить гекатомбами і національними трагедіями.
Ситуацію ускладнює ще й те, що на націоналізми накладаються великі соціальні утопії – соціалістична, комуністична, націонал-соціалістична.
Вихор цих утопій виносить у небуття цілі фрагменти галицького соціуму.
Нацизм практично вщент знищує специфічне галицьке єврейство. Залишаються буквально одинокі люди – як з совєтського, так і з польського боку кордону. Якщо до «совєтської Галичини» - чотирьох, а потім трьох совєтських областей (Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської) і приїжджає якась кількість євреїв – то це цілком інші люди, з інших регіонів, а на загал це люди «совєтські».
Польсько-український етнічний конфлікт, а по-суті війна, 1943-1945 рр. та «обмен населением» між СССР та ПНР майже не залишають нічого від колись квітучого польського життя у східній частині «старої доброї» Галичини.
В совєтському обозі до Галичини приїжджає чимала кількість людей зовсім нових – росіян з центральної Росії, східних українців. На початку 1950-х років у Львові етнічну більшість складають росіяни. І тільки на початку 1960-х міста в Галичини повертаються західні українці – міста виразно українізуються – люди повертаються з сталінських таборів, заслання, виселення, переселення – форм депортацій було безліч.
На кінець 1970-х років українська Галичина остаточно набирає свого сьогоднішнього кшталту. Навіть розпад СССР не призвів до якоїсь масової зміни структури населення.
Однак все попередньо окреслене не відображає того, чим була українська частина Галичини і чим вона є до сьогодні. Очевидно, що йдеться про український нарратив Галичини – спеціально не пишу про території – вони не мають аж таких твердих кордонів, як нарративи. Польський нарратив покриває собою ті самі території. Єврейський – також. Отож в цьому тексті я говоритиму радше про нарратив – нарратив український.
Звісно, що український нарратив шукає своїх «основ» у віртуальній давнині – княжій, королівській, козацькій. Однак сучасний український галицький нарратив починає формуватися з українським національним пробудженням – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком.
З огляду на неможливість організації українського культурного життя у підросійській Україні, в Російській імперії, Східна Галичина, яка була в рамках Австро-Угорської імперії, витворила перший міт українського галицького П’ємонту, з якого розпочнеться українське національне відродження. І якоюсь мірою це стало правдою.
Однак кристалізується вже на початку ХХ сторіччя. В нього вплітаються міти українських визвольних змагань Західноукраїнської народної Республіки 1919-1923 рр., Українського січового стрілецтва, «Листопадового зриву» у Львові 1 листопада 1919 року. Потім в український галицький нарратив – подобається це кому чи ні – міцно входить міт українського націоналізму і його боротьби за незалежність України. До синьо-жовтого національного прапора міцно додається революційний червоно-чорний. Звісно, що мова йде про саме український галицький нарратив, який творився у конфлікті з польським нарративом. Про польський навратив важко сказати, що він був «галицьким» чи мав виразну «галицьку» відміну. Тоді як в Україні витворився саме «галицький» різновид українського нарративу з дуже чіткими і жорсткими обрисами. Саме він і сформував сучасну Галичину – Галичину, яка 23 роки вже є у незалежній Україні.
Спостерігачі з сторони часто не бачать цієї галицької специфіки. Тоді як сучасна українська Галичина (ну, може, частково з близькими Волинню та Буковиною) в її зударі і з міжвоєнною Польщею, і з сталінським режимом в СССР витворила своє чітке бачення України і Галичини як одного з наріжних каменів майбутньої незалежної України.
Почасти це чітке бачення межує з мітом. Однак значною мірою воно має під собою твердий, майже кам’яний ґрунт.
Свідомість і ментальність галицьких українців у ХХ сторіччі різко кристалізувалась. Відбулося не лише м’яке національне пробудження галицьких русинів, а саме кристалізація національної ідентичності. Напевно цьому сприяла поразка українських визвольних змагань 1920-х років, яку спочатку галицькі українці сприйняли як національну трагедію, але потім трансформували у мобілізаційний ресурс. Якоюсь мірою укра-їнський галицький нарратив був дзеркальним відображенням такого ж польського між-воєнного нарративу. Галицькі українці значною мірою повторювали те, що робили поляки чи чехи – починаючи з інституцій, закінчуючи риторикою. Два міжвоєнні десятиріччя у Галичині йшло скрите і явне польсько-українське протистояння. Хоча було і співжиття, звісно – не можна всього так драматизувати.
Цей процес мобілізації галицьких укра-їнців і остаточного перетворення їх з га-лицьких русинів в українців завершився гіпермобілізацією у рамках націоналістичного і національно-визвольного рухів 1940-1950 рр. У цьому русі було багато помилок і навіть злочинів. Однак це не відміняє того факту, що саме він сформував крайньо жорстку, галицьку форму української ідентичності. Її не зломили ні сталінські репресії – і це не метафора, а факт.
Так витворився другий міт українського галицького П’ємонту.
Так само сьогодні, вже у незалежній Україні саме галичани та волиняни були і є головним мобілізаційним ресурсом національної «рекон-кісти» і Помаранчевого Майдану 2004 року, і ЕвроМайдану 2013-2014 рр.
Без цього екскурсу в історію саме ХХ сторіччя у Галичині не можна зрозуміти того, чим є сучасна Галичина – і для України, і для самої себе. Хоча ще раз вважаю за необхідне наголосити – історія Галичини ХХ століття, як її бачать українці, може комусь подобатися, чи ні – бо ж ми ведемо мову не про «факти», а про нарратив. Не про те йдеться. Так само, як не йдеться і про те, «хто був у всій цій історії правим, а хто ні». Мова йде про генезу українського галицького нарративу, який на десятиліття запрограмував багато подій, що відбулися після того, як він постав. Не можна мати жодного сумніву - сучасний галицький навратив, детермінуватиме розвиток сучасної Галичини і навіть істотно впливатиме на розвиток України ще не одне десятиріччя. Знову ж – подобається це мені, чи кому-іншому, чи ні.
Здобуття незалежності застало дуже різ-номанітну Україну. В чомусь вона нагадувала міжвоєнну Польщу – можливо тільки в Україні меншими є національні меншини. Натомість Польща майже не знала явища масового непольськомовного етнічно польського насе-лення.
Галичина була одним з центрів, з якого йшли імпульси, які врешті розхитали і зруйнували СССР. Звісно, не можна перебільшувати її значення. СССР розвалився з огляду на істотніші причини – економічну неспроможність, не конкурентоздатність і т.д. Однак безпосередньо «розхитувало» СССР всього лиш декілька регіонів – власне Москва (тепер це звучить дивно), країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, Галичина, Закавказзя. Більша частина України спала. В унісон з Галичиною і частково Волинню, ситуацію розхитував Київ. Потім, звісно, епіцентр подій був у Києві – однак при помітній участі власне галичан.
Саме тоді постав становий хребет сучасної незалежної України, який полягав у союзі Києва та Галичини. При цьому, звісно не слід впадати в не надто виправдану галичиноманію. Інші регіони теж істотно долучалися до творення українськості незалежної України – бо ще довго вона була постсовєтським територіальним утворенням. Прилучалися й інші регіони. Однак тандем Києва та Львова з року на рік міцнішав і ставав все більш оче-видним.
Галичиною наприкінці 1980-х, на початку 1990-х рр. опанував масовий національно-демократичний ентузіазм. Тут слід наголосити саме на демократичній компоненті цих масових рухів. В Галичині, ще до розпаду СССР, народ першим почав перебирати органи влади – обласні, міські, районні ради, виконавчі комітети різних рівнів. Потім демократично обрані обласні ради трьох галицьких областей – Львівська, Івано-Франківська та тернопільська – утворили щось на кшталт регіонального парламенту Галицьку асамблею. Якоюсь мірою це повторювало створення Західноукраїнської народної республіки. До цього об’єднання були готові приєднатися обласні ради інших, не галицьких, західних областей. Це не на жарт перелякало і маріонетковий уряд у Києві, і центральну владу в СССР.
Так вже напередодні здобуття Галичина створила третій міт українського галицького П’ємонту.
Однак після здобуття Україною незалежності центр політичного життя і прийняття рішень різко перемістився до Києва. Галичина значною мірою почала перетворюватися на провінцію. В Україні за президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми відбувався великий перерозподіл колишньої державної власності, творилися перші неймовірні статки. Галичина була дещо осторонь цього процесу. З огляду і на структуру її економіки, і на ментальні орієнтації. Так само не занадто вона брала участь і у політичному житті країни – 6 млн. населення у 48 мільйонній Україні все ж були меншістю. В результаті до 2000 року в Україні було збудовано олігархічну державу, якою правило кілька олігархічних сімей на чолі з президентом Леонідом Кучмою.
Однак в Україні на той час почав утво-рюватися середній клас. І його головними базами були, знову ж, Галичина, Волинь, Буковина і Київ. Протистояння олігархів та середнього класу набуло вибухової форми в Помаранчевій революції 2004 року. Роль Галичини у цих подіях була дуже помітною. І не лише в Києві, але і «в тилу» - у Львові, Івано-Франківську та Тернополі – там була база Помаранчевого Майдану 2004 року.
Та помаранчевий Майдан закінчився, як закінчився – розчарування призвело до контрреволюції, яка на чотири роки відкинула Україну назад. Якоюсь мірою це нагадувало початок 1920-х рр., коли галичани відчули себе розбитими. На чотири роки наступила фрустрація, яка так само, як і у 1930-х почала трансформовуватися у жорсткий спротив режиму. Весною-осінню 2013 року у Львові чи не на кожному кроці організовувалися локальні напівтаємні товариства, точилися запеклі дискусії – «що робити». У повітрі знову запахло спротивом. Очевидно, що давався взнаки той самий галицький нарратив.
Міфологічна природа цього нарративу, окрім добрих плодів, породила й масу девіацій – як от спроб відродити націоналістичні практики 1930-х років в сучасній Галичині. І місцями це дало відчутні електоральні здобутки демагогам, які стилізувалися під 30-ті роки.
1
Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.2
- 17.09.19, 19:37
- Ми любимо тебе, Україно!
Однак плідним був сам дискурс спротиву.
І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.
Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Евромайдан.
Після того, як їх жорстко розігнали, під-нялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан Гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.
Помаранчевий Майдан 2004 року та майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.
Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви ними страхають жителів південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проевропейськими», але й неймовірно сильними, майже супермена-ми, «які прийдуть і щось неймовірного зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексовуав Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо це і був апотеоз галицької величі – в останній момент «цар Всея Руси» врятував від них Крим.
Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький нарратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.
Модерний український галицький нарратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.
Модерний український галицький нарратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою прилучився до його творення.
Модерний український галицький навратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, все ще є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучас-ної Галичини є те, що в ній, як в горнилі постає найновіша, якщо хочете – постмодерна, українська галицька ідентичність.
Ми пишемо - «українська галицька» - бо вона дійсно є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як от на Закарпатті чи Буковині.
Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. В даному опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.
Дуже цікавою є культурна і духовна складова.
Галичина конфесійно відрубний регіон України. Переважна більшість вірян належать до Української Греко-Католицької Церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної і обрядової, на порядки вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, в тім і релігійного світу, також на порядки вищий. І ця відкритість має як традиційну природу, так і інституційні основи – як от український католицький університет у Львові.
Що стосується культурної складової, то без-сумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж колись входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.
Однак крім куртуазно-кав’ярняного гали-чанства появилася і більш серйозна тенденція. І полягає вона у ре-конструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).
Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі інакше назвати не можна. По суті Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, що б про це не думали ті чи інші патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років після неї вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisaw Lem, 1921 - 2006) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert; 1924 -1998), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920 -1970) чи Рози Аусляндер (Rose Auslдnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901 - 1988). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.
І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь є більше часу і схильності взяти просто крейду і обвести на стіні чи підлозі контури цієї «умовчуваної фігури», яка завжди була коло нас.
Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема ре-конструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.
Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, окрім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийці в теперішній Галичині немає. Тому і відповідь буде однозначною: у першу чергу відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.
Звісно, що так можуть вести себе тільки люди, які вже не бояться за «своє» - тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – ре-конструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі – знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько – перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її ре-конструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось вже чверть століття цьому прислуговуємося. По суті після шульцівської «віхоли» вони від-будовують старий галицький дім.
Цей світ покинув Юрій Охріменко
Мало хто його знав з широкої публіки. Однак він зробив чимало для міста Львова – тихо і неначе й непомітно. Так і відійшов. Щонайбільше пам’ятають як у Львові неначе нізвідки появлялося його видання – бо це і не газета, і не журнал - «Мікроскоп пана Юрка», де львів’ян вчили бути львів’янами.
Тому трохи біографічних даних.
Юрій Охріменко народився 29 травня 1957 року.
З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».
Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.
Збірку найцікавіших його 16 історичних оповідей про Львів видав у культурологічному часописі «Ї» його багатолітній редактор і видавець Тарас Возняк зі своїми передмовою і післясловом.
Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».
Юрій Охріменко був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на вул. Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду, створення ОСББ «24 Меридіан». Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі здоктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.
Юрій Охріменко спільно з головою львівського товариства чехів - Ческої Беседи - Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у селі Скелівці (колишньому Фельштині) скульптора Андрія Дацка, де як кажуть знавці, ступала нога цього невтомного оптиміста та любителя пива.
Також з ініціативи Юрка і Ческої Беседи скульптор Андрій Дацко створив пам’ятну стелу Швейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов наш бравий вояк. Тепер вирішується питання про її встановлення.
Задумуючи це ознакування шляху Йозефа Швейка на нашій землі, теж чех і теж, як і Юрко, людина з іронічним складом розуму - Євген Топінка - казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах». В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім.
Можливо з огляду на цей абсурд такі люди, як Юрко Охріменко, і покидають цей світ…
Та при житті Юрій Охріменко захоплювався цікавими ідеями і запалював ними інших. Він, як і все його покоління захоплювався політиками і розчаровувався в них. Він як ідеаліст і романтик вірив, що може змінити світ, зокрема Львів на краще. Виявилося, що це, ох, як не просто. Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, - повторював, що домовина кишень не має.
Цінував дружбу та інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на В’ячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів - Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Романа Безпалківа, Євгена Топінки, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.
Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42 – де з абсурдом українських реалій во імя збереження памяті українства бореться ще один ідеаліст і Дон Кіхот – Богуслав Любів. Разом з Богуславом Юрко не раз ініціював і допомагав організовувати у тематичні міліарні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків (таки було в ньому щось від Йозефа Швейка), або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про Майдан і війну на сході України.
Він завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад – ще перших, коли не знали слова «дерибан». Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію та все необхідне.
Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв.
Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.
Немає сумніву, що Львову, його будинкам і вулицям, паркам, птахам, і навіть людям бракуватиме Юрка Охріменка.
1
Український «пірат» Віктор Губарев з Донбасу
- 20.11.18, 11:41
- Ми любимо тебе, Україно!
Український «пірат» Віктор Губарев з Донбасу: Одіссея капітана Блада змінила моє життя
Віктор Губарев
Письменника, публіциста, історика Віктора Губарева російсько-українська війна і все що з нею пов’язано змусило переселитися з Донбасу на Львівщину, звідки родом його дружина. Він приїхав сюди не сам – привіз із собою піратів: вітрила напнуті у Пиратино!
Віктор Губарев народився у Сіверськодонецьку, мешкав з батьками у Рівному й Мелітополі, де закінчив середню школу, навчався у Донецькому університеті на історичному факультеті, захистив дисертацію з екзотичної теми про впливи піратських заходів на експансію європейців у Вест-Індії, викладав історію в школі і у виші, писав книги про відомих піратів – і вони виходили в серії «ЖЗЛ», перекладав та творив свої афоризми, які й поширюються завдяки влучному дотепному слову… Та сталася інша експансія, рани якої не так легко гоїти і про яку важко не думати, і саме вона спонукала переїхати чотири роки тому в село Пиратин на Радехівщині Львівської області, звідки походить дружина Віктора – Богдана, викладач української мови та літератури…
Нещодавно у книгарні «Є» Віктор Губарев прочитав цікаву лекцію про піратство і піратів для читачів, серед яких переважали юнаки й дівчата саме такого віку, яким був сам письменник і перекладач, коли (свідомо чи напівсвідомо) уже позначав коло своїх уподобань через… книгу.
– Це правда, що книга про піратські пригоди так на Вас вплинула в юні літа, аж скерувала до вибору професії?
– Повірте, мені в цьому пощастило. Колись я мріяв бути геологом, мандрувати і шукати корисні копалини (переважно золото, срібло, коштовні каміння); потім загорівся ідеєю поступити до Херсонської морехідного училища (бо там курсанти проходили практику на вітрильному судні «Товариш»), стати штурманом далекого плавання і, знову ж таки, мандрувати світами. Але у восьмому класі хтось із друзів «підсунув» роман Р. Сабатіні «Одіссея капітана Блада», і ця подія круто змінила усі мої плани й усе моє життя. Прочитавши про захопливі пригоди піратів Карибського моря, я захотів більше дізнатися про справжніх піратів, корсарів і флібустьєрів, про острів Тортугу і Генрі Моргана, про судна, зброю, спосіб життя та звичаї морських розбійників. Тобто від белетристики я перейшов до літератури іншого ґатунку: науково-популярних та наукових праць з історії піратства. Першими книжками про справжніх піратів, які я прочитав, були «Пірати Америки» А.О. Ексквемеліна та «Історія морського піратства» Я. Маховського. Потім перечитав майже все, що можна було знайти про піратів у наших бібліотеках, і вирішив вивчитися на професійного історика. Бо хто ж іще може бути дотичним до цієї теми?! До речі, за цю пристрасть друзі прозвали мене Френсісом Дрейком – на честь славетного британського корсара. Поступивши на історичний факультет Донецького університету, щороку писав курсові роботи з історії піратства, брав участь у студентських наукових конференціях, захистив дипломну роботу з історії англійських корсарів часів королеви Елізабет I Тюдор, а згодом – у 1987 році – і першу (на нинішньому пострадянському просторі) кандидатську дисертацію «Морський розбій та його роль у колоніальний експансії європейських держав у Вест-Індії в XVII ст.».
– Сміливе рішення навіть на ті часи, коли вже оголосили перебудову… Але від глибокого наукового вивчення піратства Ви перейшли до його літературної інтерпретації у текстах знаменитих зарубіжних авторів – з якого дива? Хотілося чогось іншого?
– До цеху перекладачів я потрапив вимушено. Коли почав серйозно займатися вивченням історії морського розбою, зрозумів, що мені не вистачає інформації: адже в СРСР книжок на цю тему майже не було, в наукових журналах про піратів теж не писали. Змушений був звертатися до іноземних джерел: книжки англійською, французькою, іспанською та іншими мовами можна було замовити через МБА – міжбібліотечний абонемент. Я замовляв потрібні мені праці, які присилали до університетської бібліотеки терміном на місяць (або у вигляді паперових книжок, або – частіше – у вигляді мікрофільмів), і старанно їх вивчав, конспектуючи фактичний матеріал в окремих зошитах. Звичайно, мусив озброїтися словниками та підручниками і самотужки вивчати іноземні мови. Це було і цікаво, і корисно. Відчував себе Колумбом, який відкриває для себе і співвітчизників terra incognita. Поступово зрозумів, що наші люди практично нічого не знають про реальних піратів і корсарів, задовольняючись міфами та неправдивими історіями про цих «лицарів абордажної сокири». Треба було наставити їх «на шлях істини».
– Чому пірати з їхніми звичаями та розбишацьким життям такі цікаві читачам?
– Мабуть, це пов’язано із закладеним у нас з дитинства потягом до пригод. Коли люди читають книжки, дивляться фільми про піратів або грають у комп’ютерні ігри на піратську тематику, вони ніби переносяться в інші світи та епохи, уявляють себе то на палубі розбійничої шхуни, то на далекому тропічному острові, де заховано величезні скарби. Романтика, еге ж!
– В деяких художніх творах про піратів згадуються піратські закони або правила поведінки. Наскільки це відповідає дійсності?)
– В книжках та фільмах про піратів намішано стільки міфів, що буває складно відрізнити правду від вигадок. Якщо людина не має знань про реальних піратів, корсарів чи флібустьєрів, не знає їхньої історії, способу життя, побуту та звичаїв, вона охоче вірить усьому, що їй підсовує ринок в яскравій обгортці. Але щодо існування у джентльменів удачі власних статутів, правил поведінки і звичаїв читач або глядач може не сумніватися. Сумніви можуть мати місце лише стосовно змісту згаданих правил та звичаїв. Деякі з них вигадані белетристами та фальсифікаторами піратських історій (наприклад, «чорний знак», покарання у вигляді «прогулянки по дошці» тощо), деякі існували в реальному житті (наприклад, обрання капітана на піратській раді). Свою місію якраз бачу в тому, щоб доносити до широкого загалу історично підтверджену інформацію про піратів різних епох та регіонів.
– І таки виникла спокуса самому написати піратський сюжет?
– Так, маю у своєму доробку два романи – «Ямайський флібустьєр» і «Череп на прапорі». Раніше вони виходили російською мовою, зараз хочу видати українською. Пропоную видавцям…
– Ви мали своє живильне середовище, що важливо і для наукової творчості, і для творчості будь-якої … А як складається зараз?
– Війна круто змінила звичний спосіб життя мільйонів людей. 2014 року ми змушені були переїхати на малу батьківщину моєї дружини Богдани – до села Пиратин на Радехівщині.
– Отож пірат потрапив до Пиратина…
– Діти зараз працюють у Львові, ми «господаримо» в селі. Богдана доглядає за братом-інвалідом, я допомагаю їй та займаюся своєю улюбленою справою: збираю матеріал, пишу книжки, перекладаю, інколи читаю у Львові лекції (з історії піратства, Великих географічних відкриттів та колоніальної експансії). Видавництво «Урбіно» планує тривале співробітництво – після «Острова скарбів» запланували підготувати до друку ще кілька цікавих книг про піратів та флібустьєрів. Отже, нудьгувати нема коли. Вітрила напнуті погожим вітром, і на всіх нас чекають нові пригоди і нові відкриття.
– Дякую Вам за Ваш оптимізм. Сподіваюся, що Ви у своїх афоризмах обіграєте: пірати – Пиратин… І цим прославите село на Львівщині.
Оксана Думанська,
письменниця
1
