(частина перша)
Багато хто не розуміє, навіщо їхати кудись дуже далеко, якщо там немає комфортабельного готелю
і моря. Тим більше дивним здасться для таких людей поїздка у літній час на архітектурний фестиваль за 5 тис. км де доведеться будувати, жити в наметі посеред тайги і витратити при цьому чималі гроші.
Однак доведеться пояснити. Архітектурний фестиваль, про який розповідаю, організований для архітектурної молоді з метою проявити творчі здібності, навички, крім того втілити свій проект вживу, при чому власноруч. Хоч об"єкт артовий і не довговічний, але зазвичай студенти-архітектори проектують лише на папері і лише те, що кажуть викладачі. Чим не аргумент поїхати. Тим більше, коли я ще побуваю на Алтаї... Поступово закінчувалось студентство і подорожувати жити дешево залишилось недовго))).Зібралась команда однодумців, приблизно той самий склад, яким зазвичай приймали участь на конкурсах. І хоч спільний проект залишав бажати кращого, пригода обіцяла бути веселою. Організатори фесту пообіцяли нам суворий клімат, диких звірів, і небезпеку дикої природи. Як на таке не купитись?)))
Признаюсь відважився я не одразу, 4 дні дороги в один кінець, далеко від дому, все невідоме і небезпечне, інша країна. Задля цієї поїздки навіть у борг вліз, який віддавав півроку, однак це вже інша історія, і не така приємна, щоби її згадувати.
Отже ми поїхали вшістьох, і ще двоє з нашої команди поїхали пересадками, таким собі стихійним маршрутом.
Поїзд "Київ - Владивосток"- це для пересічного громадянина аномальне явище. Забацані вагони, мабуть з радянських часів, один плацкартний, інший купе (далі по маршруту чіпляються й інші), провідники-хами, і все це щастя 8,5 ДНІВ.
Нам пощастило, ми їхали в тій плацкарті лише 3,5 дні - до Новосибірську. Веселою компанією цей час проводиться досить весело, не зважаючи на всі незручності.
Взагалі проїхати пів Росії поїздом це дуже цікаво.Завжди виходили погуляти на станціях, на таких рейсах вони мінімум півгодини. Природа здебільшого одноманітна: берези і болота, та час-від-часу краєвиди змінювались на широку Волгу, Уральські гори, Башкірію... красиві місця.
Новосибірськ тоді як слід ми роздивитись не встигли, оскільки весь час, що там були, витратили на купівлю квитків до Барнаула, і власне, посадку. В Барнаулі ми були глибоко вночі, а фестивальний автобус мав приїхати аж в 10 ранку.
Нам хотілося в душ і спати, і це здавалось досить проблематичним. Порятунком нам слугувала "кімната матері і дитини", яка в той час була вільною, і ми домовились, аби до ранку там перебути і освіжитися. Яка ж це все-таки корисна річ!!
Автобус віз нас19 годин, спочатку по рівнинному, а потім по гірському Алтаю. У ньому було безліч московських (і не тільки), торчків і бухарів, інакше кажучи, творчої молоді - архітекторів. У однієї дівчини в той день був День народження, і по автобусу час від часу ходила склянка із джином. Врешті, обережні мандрівники стали себе обмежувати у випиванні, а іменинниці хотілося свята. До сутінок вона була уже в дровах, з усіма наслідками, в автобусі п"яних нудить дуже легко, тому решту шляху ми провели під акомпанемент смороду. Цю дівчини ще довго на фесті називатимуть "Дєвочка С Дньом Рождєнья".
Перед кордоном (місце фестивалю - прикордонна територія) прийшла до оргів інформація, що мене немає в списках на пропуски, я подавав документи а 2 дні пізніше за інших... Мене вирішили сховати. Завдяки своїй не крупній комплекції я помістився під сидінням і частково під дівчиною з нашої команди. Аби мене не змогли побачити прикордонники, вона навіть накрилась ковдрою. Поки під"їжджали, у мене був час попустувати на "новому місці", при цьому примовляючи знизу: "Маша, я у твоіх ног". А найвеселіше те, що на пункті мій пропуск було знайдено, і схованки були даремні... ну, майже...
Автобус приїжджав о 6-й ранку туди, де закінчується дорога, с. Мульта. Це останній пункт цивілізації на нашому маршруті. Трохи бентежило, те як двоє інших з нашої команди проходили кордон, оскільки там у них здається теж не все гаразд.
В Мульті нам треба було чекати до 9-ї ранку, коли під"їдуть героїчні УАЗики везти нас по гірському бездоріжжю останніх 27 км.
Не дивлячись на те, що був початок серпня, тут о 6-й ранку ще дуже темно, холодно, і неприємно дощить. Ми стояли просто неба і чекали 3 години у всьому цьому жаху. Жахом це здавалось, оскільки ще з Барнаулу ми були одягнені по-літньому, а перевдягатись під дощем вельми складно. По-світлому вже вдалося розвести вогонь з енної спроби. Весь час по приїзду УАЗів у мене в голові під моє мокре тремтіння крутилась одна й та сама думка: "Якого х... я сюди приїхав?!" Однак вогонь трохи зігрів, правда вже під кінець.
УАЗИКИ....
Таких поїздок у мене ще не було. Доріг там немає є напрями. і крутий рельєф. Природа дуже красива, однак нас кидало по салону, як мішки з лайном, та й салоном називати обдерту кабіну сталевого монстра мабуть занадто пафосно. І навіть того монстра треба було пару раз штовхати, як сказали "воділи", один надсвічик накрився. Щоб переїхати одне розмите нафіг місце, довелось спиляти пару дерев і прокласти, як колії. Мабуть це найбожевільніше в світі джип-сафарі!!! Ці нещасні 27 км, короткий відрізочок мапи, ми перетинали 3 години. висадили нас неподалік від фестивального табору, останнє місце, де можна заїхати автомобілем. Думок вже не було ніяких, їх розтрясло по дорозі, єдине що, я боявся розчехлити гітару, була підозра,що їй гаплик., однак старушка витримала тріппінг.
Остаточно полегшення прийшло, коли у таборі ми зустріли наших 2 компаньйонів, за яких дуже переживали. Настав час селитися, ставити намети, займати будівельний майданчик...
to be continued...
, которые учатся 
