Надибала цікавий сайт з можливістю завантаження української (і зарубіжної) літератури: http://www.ukrlib.com.ua/




Знайшла багато цікавого, що не зустрічала раніше

То ж і Ви завітайте!

 

- “Да какая разніца? Развє ето так важно? Главноє штоп ми друг друга панімалі! Зачєм прідавать етому значєніє?” – таке дуже часто лунає з вуст малоросійської молоді. Але ж, якщо “какая разніца”, то чому не розмовляють різними мовами, зокрема й українською, адже в Україні її всі розуміють, а перевагу надають тільки російській?

- “Рускоязичіє на Украінє склалось історічєскі” – ганебно-нерозумна думка малороса, адже українці не творили власну історію, їм не давали, заважали йти своїм шляхом, тому “так історично склалось на Україні” може з задоволенням сказати лише Москва.

- “Вродє би інтєлігєнтний чєловєк, а руского нє знаєт”, - думка малороса після того як до нього щойно звернувся український інтелігент із запитанням “Котра година?”.

- “Я нє навіжу етот украінскій язик”, - скаржаться школярі малоросійських міст, вчителі української мови яких самі насміхаються з “цієї мови” або просто не в силах прищепити любов до рідної мови своїм учням.

- “Да бросьтє ви! Разгаварівайтє на нармальнам язикє!” – відповідь манкурта-чиновника.

- “Ви сєрйозно ілі на украінском?” – для малоросійського бидла українська мова назавжди залишиться смішною та “селюцькою”.

- “Ані всє националісти, патаму што ані всєгда разгаварівают на украінском!”- цікаво, англомовні англійці в Англії теж “усє националісти”?

- “Зачєм ви калєчітє рєбьонка, с нєво вєдь смєяца будут!”, - такі фрази малоросів лунають навіть сьгодні – у НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ.

- “Аткуда прілєтєлі?”, - таке чують канадські українці в аеропорті Борисполя від службової особи, яка перевіряє їх пашпорти. На запитання “Would you like to speak with me in English?” цей манкурт роздратовано зронює: “Ну нє умєю я апщаца па-украінскі!” - ГАНЬБА повітряним воротам україни-Малоросії!

- “Єслі правітєльству нужен етот хохлацкій язик, пускай ано ім і пользуєца!” – люто-агресивні “рускоязичні хохли” навіть українські підручники перекладають на російську – отака вона малоросійська інтелігенція!

- “Бандеровец!”, - бідні яничари! Рідне українське слово викликає у них приступ істерії.

- “Да ну што ви, уже нє модно на украінскам язикє!” – діагноз хвороби – “малороство”.

- “Канчайтє еті дєрєвєнскіє замашкі!” – гримне вам обласний посадовець-яничар при спробі заговорити з ним українською мовою.

- “Ех, єслі би ми сєйчас билі вмєстє с Расієй! Ми би всєм “паказалі”! – малорос як правило з Історії України знає тільки те, що колись Богдан Хмельницький “приєднав” Україну-окраїну до “вєлікой і нєдєлімой” Росії.

- “Расія – ето вєлікая страна!”, - аж дух перехоплює в малороса від замилування цією фразою, адже він не знає, Росія - це насаперед "вєлікая тюрма народов", і цим не варто пишатися.

- “Зачєм мнє нужна твая Украіна і твой гнілой язик?”, - так кажуть перевертні з українців, зневажаючи ту землю, в якій лежать їхні діди і прадіди.

- “Прєкраті ету рєчь!”, - щойно вийшла заміж і отаке отримала від чоловіка.

- “Я нє панімаю па-украінскі!” – вже десять років Україна є Незалежною, а бідолашні чухраїнці все не вивчать державну мову, хоча до 1991 року усі мешканці УРСР були знайомі з цією тоді ще “сільською” мовою і добре її розуміли. А от сьогодні наші “нові малорускі” за чотири місяці японську вивчать, але тільки не українську.

- “На каком язикє вам чітать?” – запитують викладачі студентів вірно сподіваючись на те,що російськмовні студенти, звичайно, “проголосують” за “рускую” мову. Малоросів-викладачів не обходить ні місія педагогів відроджувати українську мову серед молоді, ні порушення Закону України “Про мову”, де записано, що у державних вузах викладання повинно проводитись державною українською мовою.

- “А я па-рускі прівик! Мнє так лєгчє!” – звичайно, важко перейти на українську мову у повсякденнному спілкуванні, після того як більшу частину свого життя розмовляли російською. Але ж ніхто не вимагає, щоб переходили одразу, а ПОСТУПОВО! І починати треба з публічних ситуацій, щоб українська мова звучала і в тролейбусах, і в крамницях, і в лікарнях, і в барах. Ну а з друзями та в інших приватних розмовах кожен вільний розмовляти тією мовою, якою бажає або якою звик.

- “Валодя, я лучше тєбя владєю украінскім, хатя ти і пісатєль, но мєня мама так научіла!” – Отак! Ні більше, ні менше. Таке з трибуни почула Україна у березні 1997 року на трансляції пленарного засідання Верховної Ради України, коли депутат Володимир Яворівський зауважив доповідачу, щоб той виголошував текст документу від комісії державною мовою. Уявімо собі щось подібне хоча б у тій же російській Держдумі. Уявили? Ото ж бо й воно.

- “Я люблю рускую ліріку, а украінская, прі всьом майом уваженіі к нєй, мнє какта нє нравіца.” – це ж які сильні стереотипи засіли у головах українців, що в них уже в підсвідомості закладені нелюбов та несприйняття української культури. Мовляв, література якась груба, обмежена, нерозвинена і не природня(ще б пак –цією мовою ж ніхто не розмовляє). Поки що тільки зарубіжні фахівці здатні належно оцінити українську поезію. А свої хохлуї ще не скоро зрозуміють рядки Леоніда Кисельова:

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете - только песня
На украинском языке.

И вот я прибыл из града стольного Киева после митинга в поддержку законопроекта 9073 «Об основах государственной языковой политики в Украине».

С благополучным прибытием!

Выспавшись и решив некоторые рабочие вопросы, хочу поделиться личными впечатлениями и информацией с места события.

Сперва – итоги моей (и нашей) маленькой победы:

Текст Закона Украины «Об основах государственной языковой политики».
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=41018

Многим лень читать (знаю!), потому краткий дайджест того, чего теперь имеем:

Государственным языком страны остается украинский, но всяк гражданин может выбрать, на каком языке получать информацию – в быту, в газетах, кино, учебных заведениях, транспорте, государственных учреждениях и торговле.

Весь документ об этом. Основной язык – украинский, но можешь выбирать удобный.

Собственно, это и было до принятия Закона. 

Что изменилось?  И зачем тогда массовая истерия, мордобои в парламенте, протесты толпы и драки с милицией?

Делюсь открытием.

Принятый Закон дает право выбирать язык коммуникации на свое усмотрение. 

Украинские патриоты дрались за то, чтобы ВЫБОРА НЕ БЫЛО.

Чтобы в СВОБОДНОЙ и ВОЛЬНОЙ стране, о которой они мечтают,  у граждан НЕ БЫЛО ВЫБОРА.

Возможно, я чего-то не понимаю в патриотической пропаганде, но когда разложишь суть платформ народной и антинародной партии, то вижу следующее:

«Настоящие украинцы» хотят свободы и отмены любых ограничений в деле распространения своих взглядов, образа мыслей, культурных особенностей и своей воли. Идеал такой свободы – единообразие. Единый язык, единый народ, единая страна, единая вера, культура и история, единая церковь и единый Вождь. И сами называют это «демократией».

«Ненастоящие украинцы» предлагают (хотят, но не навязывают) многообразие отношений в многообразном государстве, среди разнообразных групп и сообществ граждан. Идеал такой вольницы – самостоятельность. Делаю, что хочу, исходя из своих предпочтений. Такое государство «настоящие украинцы» обзывают «диктатурой» и противодействуя ей, создают «КОД».

Люди, нас обманывают. Или пытаются обмануть навязчивой пропагандой.

В итальянской сказке «Волшебный голос Джельсомино» герой попадает в страну лжецов, где ловким королем  все понятия подменены на противоположные. «Настоящие украинцы» мечтают построить именно такую страну. Где мудрость , если она москальська, выдается за глупость, где террористы становятся героями, победители – оккупантами, преследование инакомыслящих – «правым делом» и чтобы даже кошки мяукали мовою.

Где граждане радостно верят, что родная власть делает  «10 шагов навстречу людям» и пробегает ежедневно по 3 километра.

Что за прошедший год любимый вождь создал миллион новых рабочих мест.

Что покупать вонючий русский газ по $49 несправедливо дорого, а по $490 – крайне выгодно. Что прикарманить народом собранные деньги для больницы будущего и направить их в раскрутку политической карьеры жены любимого вождя – это очень тонкий международный момент и дуракам его не уразуметь.
Что ВЕликий Провиднык ОУН почти освободил Украину от польского гнета, а за 3 дня до победы еврей Сталин все испортил.  А москаль Хрущев обделил страну, прирезав только Крым. А мог бы отдать ещё Кубань, Приуралье и Повоьжье.

Всем предлагают верить, что  львовские державни диячи, будучи не в состоянии построить местный стадион и аэропорт, захватив власть, смогут обустроить всю страну. Что «Закон о люстрации» (не написанный, кстати), сделав в одночасье безработными 116 000 государственных управленцев,  сделает страну процветающей. И что украинский патриотизм –это зов души предков, как у патриотов Григян, ТурчинОВа, Кэтрин- Клэр, и Тимошенко – Карр.

Людям навязывают убеждение, что национальные чувства есть только у настоящих украинцев. Других чувств быть не может. А если изредка есть, на Украине их могут испытывать лишь «рабы, туристы, оккупанты». 

Внушается вера, что ради спасения украинской идеи оправданы любые поступки. И мир делится на украинцев и противников Украины. Потому война неизбежна и желательна.

Заставляют верить,  что Украина – это только ВОНА. Иной быть не может.

А мне не верится.

И всё.

  Пам’ятаєте старий анекдот про те, як представників різних націй попрохали написати твір про слонів. Німець тоді написав докладну працю із зоології, поляк – статтю "Слони і проблема польської незалежності", а росіянин – зрозуміло, роман "Росія – батьківщина слонів".

Якби там були ми, то безперечно, написали би твір "Слон сірий український", бо село Слонівка розташоване не так далеко від Києва, наша секретарка мала прізвище Слонецька, а один друг був Слоненком – які іще вам докази потрібні?

Отже, дозвольте заповнити пробіл у старому анекдоті і запропонувати до вашої уваги українську версію твору про слонів.

Що відрізняє справжнього українського слона від будь-якого іншого слона українського походження? Безперечно, те, що він знає українську мову. Бо українська мова в Україні має статус державної, тут її вивчають у школі і саме тому сяк-так знають всі.

Ми вже якось висловлювали свою думку про те, що українська мова – це не хрін моржовий. Але науковці зауважили, що давати визначення через заперечення – ознака поганого смаку. Зрозуміло, державна мова – це не хрін, не цукерка і не медаль, і не компенсація за минулі утиски. А що це таке?

Отже, для того, аби раз і назавжди зняти мовне питання в Україні і припинити спекуляції на цю тему з боку всіляких морозів з януковичами та порошенків з путіними, ми вирішили розібратися, що воно таке державна мова, і для чого вона потрібна державі, а значить і її слонам.

І почнемо ми з організації, яка уособлює державу, є її квінтесенцією і гарантом існування. З армії.

Якою мовою повинні віддаватися команди в армії? Правильно, державною. Бо військова команда повинна розумітися усіма однозначно і виконуватися беззастережно, інакше армія буде небоєздатною. Біля солдата перекладача не поставиш. Колись в Австро-Угорському війську кожен підрозділ балакав по-своєму, і згадайте, до чого це призвело. Де тепер тая Австро-Угорщина? Розвалилася саме на стільки частинок, скільки мов застосовували її солдати.

А от у англійських збройних силах - інакше. Там служать, наприклад, гурки, але накази їм віддають англійською, а зовсім не рідною, непальською. І французький Іноземний легіон, де французів катма, командує французькою. І у Радянській армії бідолашних узбеків примушували-таки розбирати "право-ліво" державною.

Отже, тезу про те, що в армії потрібна єдина мова, будемо вважати доведеною солдатською кров’ю. Двомовних армій не буває. А розповсюдивши цю тезу на інші силові підрозділи держави, ми наближаємося до страшного висновку – ефективне державне управління може здійснюватися тільки державною мовою. Інакше міністру охорони здоров’я не уникнути ситуації, коли його наказ в якомусь регіоні не виконують через те, що не розуміють, що там написано.

І в судах будуть битися до крові через те, що закони різними мовами можуть тлумачитися по-різному. Сьогодні через кому з крапкою по три роки судяться, а уявіть, що буде тоді, коли з’явиться додатковий текст іншою мовою!

З усього сказаного випливає перший висновок – державна мова потрібна державі як робочий механізм, а іще конкретніше – як комунікаційний засіб всередині державної машини. Без нього не буде держави.

Бачите, як усе насправді просто. Тоді дозвольте наступне питання - хто у нас живе в Україні? І відповідь - в Україні живуть болгари, гагаузи, євреї, румуни, угорці, поляки, кримські татари… Це тільки частина народів, які компактно проживають на нашій території. Міф про те, що в Україні на заході живуть українці, а на сході – росіяни, не має стосунку до реальності.

Україна – багатонаціональна країна. І ніхто не дозволяв і не дозволить шикувати наші братні народи за ранжиром - старший брат, середній, молодший. А тих, хто бажає законодавчо зробити росіян і їхню мову кращими за інших, прохаємо тоді вже оприлюднити і решту списку – хто за ким. Бо якщо є перший, значить має бути і останній.

Проте не будемо занурюватися у полеміку, а повернемося краще до спокійних міркувань. Отже, в умовах багатонаціональної держави скажіть, будь ласка, якою мовою мають спілкуватися між собою болгарин з Болграда і татарин з Бахчисарая? Зрозуміло, що тою, яку обидва знають. А яку вони обидва знають гарантовано? Яку обов’язково вивчали у школі? Державну. Отже, у багатонаціональній державі державна мова потрібна для міжнаціонального спілкування її народів між собою.

У наших теперішніх умовах це означає, що представники національних меншин повинні користуватися своєю національною мовою, розвивати літературу, мистецтво і таке інше, але до того вони мають володіти державною, аби мати можливість спілкуватися з представниками інших меншин.

Це не заважає вільному розвитку мов і культур, так само як міжміський телефонний зв’язок не забороняє вам спілкуватися в межах рідного міста.

Тут сама собою напрошується ремарка. Скільки мов має знати болгарин в Україні? Дві – рідну та державну. А якщо державна буде не одна? Або, скажімо, введуть одну "офіційну" мову, а іншу - державну? Тоді виходить, що болгарин має знати три мови - рідну, державну та офіційну.

А забезпечити знання трьох мов – це вже велика проблема, а значить, якась із них потроху загине. І це зовсім не українська, бо нею писані закони. І не російська, бо нею телевізор і газети. Під загрозою у "двомовній" ситуації опиняються у першу чергу рідні мови наших меншин.

І тут треба згадати, що Україна відповідає перед світом за збереження таких унікальних мов як гагаузька, кримсько-татарська та їдиш. У перших двох народів немає власних держав, і вільно розвивати свої мови вони можуть тільки у складі нашої країни. З їдишем взагалі трагедія – цю мову на батьківщині євреїв, у Ізраїлі, просто цілеспрямовано нищать, а в Україні, до слова, живе друга за розміром єврейська громада Європи.

Отже, нешановні прихильники двомовності – якщо вам не жаль української, пожалійте хоч би їдиш! Бо єдина запорука його збереження в Україні – це сильна державна мова.

Таким чином ми з вами домовилися, що живемо все-таки у багатонаціональній країні. Але попри все різнобарв’я національної палітри України, закони у нас одні на всіх, незалежно від мови спілкування. І це природно. А тепер уявіть собі, що громада в’єтнамців, яких в Україні чим далі більше, починає видавати в’єтнамською мовою загальноукраїнську газету. Може бути таке? А чому ж ні - може.

Тепер уявіть собі, що у цій газеті відверто порушуються усі можливі закони – рекламуються наркотики, дитяча порнографія і насильство. Що робитиме з цим наша славна прокуратура? А нічого, бо вона зроду не довідається про подібні порушення. Немає у нас прокурорів зі знанням в’єтнамської.

Тепер розглянемо трохи іншу ситуацію – наші улюблені болгари у Болграді видають місцеву газету болгарською мовою. І що? А нічого страшного. Болгари живуть у цьому регіоні компактно і серед прокурорських завжди знайдеться фахівець, який розбират по-български, а значить, все буде під контролем. Здогадуєтеся, куди ми хилимо? Ні, не тільки до газет, бо вся інформація, призначена для загальнонаціонального розповсюдження, повинна мати повний переклад державною мовою.

І не тільки для прокурорського нагляду. Так забезпечується рівний доступ усіх громадян до інформації. Бо сьогодні ті, хто не знає мови "головної" з наших національних меншин, фактично відрізані від більшості інформаційних потоків. І це вже пряме порушення їхніх конституційних прав.

А Конституцію виконувати треба. Тому що сьогодні Україна впевненою ходою прямує куди? Правильно – "Да здравствует созданный волей народов единый могучий Евросоюз".

Але уявіть собі, що ви їдете ланами об’єднаної Європи і заїхали з Іспанії, наприклад, до Франції. Як ви розрізните, що опинилися в іншій країні? Прикордонників немає, візи не перевіряють, зброю і наркотики – теж. Наша вам порада – зайдіть до найближчої кав’ярні і поцікавтеся меню. Подивіться місцеві газети, послухайте радіо. Поцікавтеся вивісками над поштою, банками та державними установами.

Дев’яносто дев’ять із ста, що ви швидко розберетеся. Бо в Іспанії усе це буде іспанською мовою, а у Франції – французькою. Отже, у теперішньому складному світі, окрім іншого, державна мова виконує функцію державного кордону. І функція ця стосується передусім інформаційного простору.

Як у світлому майбутньому німець розбере, що із Польщі він потрапив до України. Зорієнтується за радіо "Шансон"? За пам’ятниками Леніну? Чи то за газетою "Комсомольская правда"?

У наших прибалтійських братів, які давно уже випередили нас у прагненні вільної Європи, така проблема стоїть нині дуже гостро. Їх неписьменні європейці щиро вважають Росією, бо купують там матрьошки, будьоннівки і, їдучи кудись до Риги, беруть із собою російські словники. Якщо нас влаштовує подібна перспектива – ми, принаймні, маємо чітко її усвідомлювати.

Але кордони – не головне. Врешті-решт Україна – це не географічне явище. І не економічне. Давайте повторимо іще раз улюблену тепер мантру: "Україна – багатонаціональна держава".

І що в ній об’єднує одеського болгарина, буковинського румуна, закарпатського угорця та київського єврея? Те, що всі разом вони називаються український народ, або народ України.

А цементом цього об’єднання є українська культурна матриця, на яку накладаються матриці інших національностей. Бо українські болгари – не такі, як болгарські, і євреї не такі, як ізраїльські. Вони усі живуть під впливом української культури та мови, і саме тому разом складають один народ – і це народ не держави Болгарії або того ж таки Ізраїлю, а держави України.

Отже, у багатонаціональній країні державна мова виконує функцію консолідації народу країни. Підозрюємо, що у мононаціональних країнах така точно історія. Не дарма ж французи так уперто чіпляються за свою французьку і не хочуть розмовляти дуже прогресивною і суперміжнародною англійською.

"Отака от фігня, любі діточки", – казав улюбленець нашого дитинства Дід Панас. І в кінці кожної своєї казочки робив висновки. Бо без висновків будь-яка казка пройде повз вуха і не залишить сліду у дитячій душі.

А висновок напрошується сам собою:

Державна мова, шановні друзі, – це інструмент держави, який покликаний виконувати наступні функції:
- Функцію державного управління.
- Функцію міжнаціонального спілкування.
- Функцію загального інформаційного еквівалента.
- Функцію державного кордону в інформаційному просторі.
- Функцію об’єднання народу країни.

І без цього інструменту держава існувати не може. А отже, будь-яке зазіхання на державну мову є фактично зазіханням на державний суверенітет.

А з тим, хто зазіхає на суверенітет нашої держави, навіть якщо він є президентом, секретарем РНБО або депутатом, розмова має бути дуже короткою.

Це вам підтвердить будь-який український слон.

Овва! Поширюю вам зняток кращих перекладів українською для часто вживаних слів)) Тисніть вподобайку! Усміхайлик вам у стрічку, мармизки 
Джерельце потішок: http://slovotvir.org.ua/popular

Колесніченко обіцяє притягувати до карної відповідальності за "мовну" непокору

Самая красивая реклама кошачьего корма - Вискас.

Корм Вискас - табу у ветеринаров.

Мне очень нравится такая реклама, но я никогда в жизни не куплю такой корм не только  своему коту, но  даже бездомному бродяжке.

Может потому, что я хорошо кормлю своего кота, он понимает и русский и украинский (и несколько слов на английском).

Навеяно заметкой
http://blog.i.ua/user/5266203/1061055/?p=52#advA_advC_1061055_16865564

В понеділок 15 листопада біля будівлі о 10.30 біля будівлі комітетів Верховної Ради (вул. Грушевського, 18/20), де засідатиме погоджувальна рада депутатських фракцій, формуючи порядок денний на тиждень, відбудуться два протести – проти Трудового кодексу та проти законопроекту «Про мови в Україні».



Існує загроза, що під тиском крайньо шовіністично налаштованої Партії регіонів та комуністів законопроект «Про мови в Україні» все ж таки буде внесений до порядку денного сесії Верховної Ради і, можливо, вже 16 листопада поставлений на голосування. Те саме стосується і вже прийнятого у першому читанні Трудового кодексу, який лобіює олігархічна частина Партії регіонів.



Тому дуже важлива особиста участь кожного у цьому пікетуванні.



Ми вимагатимемо не вносити до порядку денного Трудовий кодекс і законопроект проекти цих документів. Частина організаторів обох пікетів бере участь як в боротьбі проти Трудового кодексу, так і проти законопроекту про мови, тому досягнута домовленість про підтримку одне одного під час пікетування та запобігання конфліктам, якщо такі виникатимуть між людьми, які неорганізовано приєднаються до тієї чи іншої групи. На розмови на кшталт «Та попустіться з тою мовою» чи «Мова – головніша за ковбасу» має бути накладена заборона. Якщо хтось починає такі розмови, йому слід пояснювати, що україномовних українців також хвилює порушення їхніх трудових прав, а російськомовним важливіше, аби влада забезпечила нормальні умови праці, а не переймалася статусом російської мови, якою ніхто нікому спілкуватися не забороняє.



Оскільки більшість організаторів пікетування проти Трудового кодексу не проти, аби на акції була партійна символіка (зокрема там точно буде ВО «Свобода» зі своїми прапорами, бо ця партія виступила теж проти Трудового кодексу), і на пікетування з приводу Трудового кодексу заявка була раніше, бо раніше з’явилася інформація про те, що його збираються винести на голосування, організатори пікетування проти законопроекту «Про мови в Україні» не можуть, як раніше, виставити вимогу безпрапорності акції і закликають всіх толерантно поставитись до партійних прапорів і гасел, оскільки питання, які розглядаються, мають серйозне значення, і конфлікт у ситуації, коли партії (як мінімум ВО «Свобода») раніше подали заявку на пікетування, буде лише на руку можновладцям.