А численні соціологічні опитування засвідчують, що відсоток патріотів в нашій державі доволі високий. Понад те, розуміння патріотизму на Сході й Заході України має чимало спільного, наприклад, кожен п’ятий житель Донбасу і Західної України (набагато частіше, ніж в інших регіонах) бачить справжній патріотизм у конструктивній критиці недоліків у своїй країні. Водночас ця проблема періодично переходить із теоретичної площини в суто практичну, згадаймо хоча б спроби усамостійнення Криму і переведення його на російську орбіту у першій половині 1990-х чи сумнозвісний з’їзд у Сєвєродонецьку наприкінці 2004 року й намагання його учасників створити ПіСУАР, себто Південно-Східну Автономну Українську Республіку.
Останніми роками питання органічної цілісності Української держави різко загострилося у зв’язку із приходом до влади політичних сил і діячів, система цінностей та ідеалів яких поєднує неосовєтські ідеологеми, світоглядно-політичну міфологію «Русского міра» та прагнення власного збагачення будь-якою ціною. Найбільшу і найстабільнішу підтримку ці сили та діячі мають у кількох регіонах, які протягом усіх цих років вкрай скептично, якщо не сказати більше, ставилися до України та які в культурно-інформаційному плані поєднують власну осібність із орієнтацією на Москву. Отож низка письменників і публіцистів поставила питання руба: якщо кілька регіонів на Сході й Півдні країни (передусім Донбас і Крим) є потужною електоральною та кадровою базою політичних сил, які мають репутацію неукраїнських та антиукраїнських, то чи не доцільно їх узагалі позбутися? Позаяк єдність із ними все одно весь цей час була і є нині радше механічною, ніж органічною (що засвідчує популярний там розмовний зворот: «Я поехал НА Украину»); всі спроби українізації на південному сході провалилися, ба більше – ефект від них нерідко був зворотним. Крим і Донбас у складі України, мовляв, мають надто неукраїнське населення за духом і культурою, отож тягнуть усю країну назад, до «совка» чи новомодної «ліберальної імперії». Відокремлення ж цих регіонів принципово змінить електоральну ситуацію в державі і дасть змогу в мирний спосіб за допомогою виборів усунути кланово-олігархічну верхівку від влади й розпочати нарешті справжнє, а не декларативне входження до Європи.
На такі ідеї відразу гнівно відреагували ті ЗМІ, які зазвичай називаються патріотичними. Мовляв, розпалювання сепаратизму в і без того непростих регіонах небезпечне для єдності Української держави, треба займатися там просвітництвом і викорінювати антидержавні елементи. А ще – створити всеукраїнський інформаційний простір, і років за десять основні проблеми будуть вирішені, п’ята колона перетвориться на безнадійних маргіналів. Загалом справедливі констатації, втім, залишають без відповіді запитання, хто ж насправді здатен займатися таким просвітництвом, якщо провідні державні та олігархічні мас-медіа, передусім телебачення, нині активно пропагують міфологію «Русского міра» і повертають до життя у свідомості й підсвідомості людей совєтські ідеологеми? Як донести правильні ідеї до жителів Донбасу та Криму за умов, коли державна машина всіляко перешкоджає цьому, зокрема, зриваючи навіть зустрічі письменників із читачами? І хто викорінюватиме антидержавні елементи, якщо Служба безпеки України фактично перетворилася на дах для цих елементів?
Я вже не кажу про те, що втримати Крим і Донбас у складі України в разі відсторонення від влади нинішнього режиму просто не вдасться, якщо політики відповідного ґатунку захочуть вивести ці регіони зі складу Української держави до «Русского міра». Інструментів для такого втримання немає: армія розвалена, а МВС та СБУ повністю контролюють «донецькі» (не лише на вищому рівні, а й на рівні середніх та нижніх ланок – не випадково начальниками райвідділів міліції, на полковницькі посади, майже по всій країні розіслані недавні старші лейтенанти з Донбасу...). До того ж у разі спроби центральної влади силовими методами приборкати місцеві антиукраїнські сили неминучим є вторгнення так званих добровольців із РФ, поєднане з економічними санкціями проти України, боюся, не лише з російського, а і з європейського (бодай частково) боків. Адже після потужної інформаційної (чи то пак дезінформаційної) «артпідготовки» ситуація буде представлена як «утиски етнічної меншини з боку озвірілих націоналістів». Отож можливе щось на кшталт абхазького сценарію початку 1990-х, який може бути застосований для «захисту незалежного Криму та Новоросії від бандерівських банд».
Водночас у разі незмінності ситуації на південному сході єдність України ставатиме дедалі більш механічною, наслідком чого буде або тотальна ресовєтизація держави та її інтеграція до «Русского міра», або знову-таки територіальний розкол, лише по інших лініях.
Власне, а що воно таке –Україна?
Маємо колізію, яка нагадує чи то задачку на квадратуру кола, чи то славнозвісну кантівську антиномію, де обидва змістовно протилежні судження правильні. Втім, як говорив Гегель, правильна відповідь на запитання, на яке немає відповіді, полягає в тому, що таке запитання на ту саму тему має бути поставлене інакше.
У нашому випадку одним запитанням не обійтися. Позаяк наявний комплекс проблем і низка запитань, відповідь на які потрібна для об’єктивної оцінки ситуації.
Які ж настрої насправді превалюють у проблемних з погляду їхньої українськості регіонах? Адже невідомо, чого насправді хочуть мешканці тих регіонів. Ба більше, цілком імовірно, що вони й самі не дуже те знають, і це треба дослідити, беручи до уваги те, що на Донбасі люди апріорі не говоритимуть правди соціологам (бо навчені десятиліттями совєтського державного та кримінально-постсовєтського терору мовчати про наболіле), а в Криму потрібно буде прикидатися російськими дослідниками (і це теж зрозуміло: йдеться про колонізаційне розселення, де живе чимало відставних політпрацівників, чекістів і номенклатурників. Отже, задає соціокультурні норми серед слов’янського населення не просто «совок», а «совок» у кубі, себто носії та охоронці совєтсько-імперської ідеології). От, скажімо, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) торік зафіксував, що 22% опитаних загалом по Україні виступають за об’єднання Росії та України в єдину державу, тоді як у Донбасі та Криму таких більшість. Що це означає? Власні настанови чи навіяні російськими мас-медіа – це особиста позиція опитаних чи просто вияв їхнього конформізму? (Прийнято так говорити, отож і я так висловлюсь, щоби чогось не вийшло.)
Інакше кажучи, тут потрібно ввімкнути всі соціологічні хитрощі – непрямі запитання, запитання-пастки тощо. А відтак з’ясувати, умовно кажучи, рівень українськості донеччан (які вперто називають себе «дончанами», і це теж слід взяти до уваги – цей потяг до Дону) та потенціал органічної інтеграції Донбасу в Українську державу. На яких підставах, на якій базі відбуватиметься ця інтеграція і чи відбуватиметься взагалі? А, може, справді «усьо будет Донбасс», і з цим слід або змиритися, або робити належні висновки? Принаймні наразі наукової відповіді на весь цей комплекс запитань немає.
Донецький характер і щире українство
Обережного оптимізму тут додає той факт, що коли вихідці з Донбасу й Криму чи їхні жителі визначають себе як справжніх українців (сто років тому такі українці звалися щирими), то, попри своє етнічне походження (зустрічаємо серед такого люду і російські, і тюркські, і грецькі прізвища), це вже назавжди і до кінця. Навіть ціною життя. Рекомендую охочим звернутися до біографій знакових діячів дисидентського руху. Зверніть увагу, яке місце серед них посідають як галичани, так і донеччани.
Водночас, за даними соціологічного центру «Імідж-контроль», який щороку тестує громадські настрої по всій Україні, лише Донбас і Крим можна вважати «червоними», неосовєтськими територіями, де більшість населення сприймає реальність крізь призму дещо трансформованих міфологем минулої доби. Причому трансформація ця вельми цікава: з одного боку, ледь не всі людські чесноти і далі вважаються втіленими у якомусь специфічному донбаському характері; з іншого, цей характер і взагалі все донбаське виглядають в очах самих носіїв цього характеру неповноцінними без постійного оглядання на Москву, без орієнтації на неї. Не все так просто із цим характером та місцевим патріотизмом, вважає виходець із цього регіону академік Іван Дзюба: «…Не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливчаста донецька ідентичність, в основі якої – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись – СРСР, тепер – України), але також і особливий дух неслухняності, незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам… Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в малоконтрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Вона може мати і стимулюючий, і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих напівкримінальних «еліт»…»
Можна зауважити й те, що на Слобожанщині, у Причорномор’ї, Донбасі й Криму, особливо у двох останніх регіонах, совєтські та неосовєтські соціально-політичні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції та деконструкції ані за Леоніда Кравчука, ані за Леоніда Кучми, ані навіть за Віктора Ющенка. Ба більше, саме останній, підписавши восени 2005 року меморандум про порозуміння з Януковичем, зірвав ініціативні спроби ведення ідеологічної роботи в цих регіонах, які здійснювали деякі політичні сили та громадські організації після Помаранчевої революції. Як недвозначно зафіксували соціологи «Імідж-контролю», більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу «хто сильний, за тим і правда». Угода «Ющенко – Янукович» продемонструвала мешканцям Донбасу слабкість не лише чинного на той час президента, а й усього «українського проекту». Рейтинг Януковича і Партії регіонів миттєво зріс удвічі – втричі, і відтоді в цих регіонах залишається практично стабільним (принаймні так відповідають опитані соціологам). Воно, власне, і не дивно, тому що навіть місцевій інтелігенції не було запропоновано київською владою реальних модернізаційних проектів, все залишилося на рівні розмов, Батурина і Трипілля (додайте до цього повну катастрофу з розрекламованим на всю країну проектом дитячої «Лікарні майбутнього»). Тому навіть в освічених колах регіонального соціуму закономірною була психологічна реакція самозахисту, мовляв, хай краще буде звичне та зрозуміле, хоч і старе, ніж невизначене, незрозуміле, а подекуди просто дурне нове. Хоча й «щиро українське».
Отже, проблема досягнення органічної цілісності держави передусім вимагає ретельного вивчення всіх її складових, а потім уже певних дій на основі знань та політичної волі. Лише, хто це все робитиме, ось у чім питання.
