Народи зазвичай дуже ревно ставляться до того, як їх зображають сусіди та інші іноземці у своїх творах красного письменства, фільмах, газетних та журнальних публікаціях. Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують

                                           

Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують. Жодні дипломатичні декларації, палкі запевняння в споконвічній «історичній дружбі» не переконують, якщо в сусідній країні нас показують дурнями, пройдисвітами, зрадниками і негідниками. Не переконують саме тому, що перше – це офіціоз, а друге – від душі, справжнє, природне. 20 років незалежності України продемонстрували, що ставлення до нас з боку Москви є цілком адекватним тому образу українця, який панує в сучасній російській культурі (література, ЗМІ, насамперед телебачення, кінематограф, театр тощо). А заяви політиків і дипломатів – то така собі віртуальність на кшталт відомих радянсько-дипломатичних загальників: «працелюбний ангольський народ» чи «волелюбний народ Мозамбіку»… В цьому немає правди, а правда є, приміром, у російських фільмах останніх років, таких як «Брат-2», «Ми з майбутнього-2», «Матч», «Біла гвардія» тощо, де українців показують як істот другого ґатунку порівняно з росіянами, дурніших, підліших, зрадливіших від «вищої раси». В найкращому разі українець у російському кіно – добра, але примітивна, елементарна до крайньої межі, розумово обмежена особа, такий собі додаток до повноцінних людей. У виконанні цієї ідеологічної місії російські митці не гребують фальсифікаціями, вигадками чи навіть спотвореннями класичних текстів. Наприклад, Міхаілу Булгакову важко дорікнути особливою любов’ю до України як України (а не «Прекрасного півдня Росії»), але такого високого градуса українофобії, як у фільмі «Біла гвардія» петербурзького режисера Снєжкіна, в текстах письменника немає. У стрічці «Брат-2» Алєксєя Балабанова лунають фрази про «українську мафію» в США, хоча про таку там ніхто ніколи не чув. У всіх країнах діаспори наші співвітчизники мають репутацію законослухняних громадян. У Сполучених Штатах історики пам’ятають, що перші українські поселенці брали участь у Війні за незалежність 1775–1783 років, що в ХІХ столітті у битві під Чикамоге відзначився бригадний генерал армії Півночі Василь Турчин. А широкий американський загал пам’ятає адмірала Джеремі (Ярему) Бурду, який був головнокомандувачем Військово-Морського флоту США. У цій країні в університетах понад 300 професорів-українців, є судді, адвокати, науковці, підприємці, інженери, лікарі, конгресмени і сенатори, урядовці, а про наших мафіозі жодних даних немає. Зате відомі зовсім інші імена: українець Дейчаківський багато років очолював Гельсінський комітет Конгресу США, українець Нестерчук був заступником голови американської інформаційної служби ЮСІА, українець Футей – федеральним суддею, українець Куропась – речником президента Рейґана, українець Кістяківський – знаменитим ученим-ядерником. У Голлівуді була ціла українська «колонія»: кінорежисери Солюк, Новицький, Кулинич, актори Стен, Адамс (Адамчук), Дзундзура, Годяк, Мазуркі (Мазуркевич), Паланс (Палагнюк) – між іншим, лауреат «Оскара». Українка Рафко 1988 року здобула титул «міс Америка». В інших країнах також неможливо відшукати мафіозо-українця. У Канаді певний час генерал-губернатором, себто повноважним представником Її Величності королеви Британії, був українець Роман Гнатишин, мером міста Ванкувера – Стефан Дзюба. 63 українці були депутатами парламенту Канади, хол якого прикрашає панно художника Василя Курилика. А нащадок українських емігрантів із Харківщини Петро Береговий (П’єр Береговуа) у 80-ті роки ХХ століття обіймав посаду прем’єр-міністра Франції. Між іншим, за часів міністра оборони України генерала Кузьмука українське військове відомство відвідав дивізійний генерал аргентинської армії Овсій Юрчишин.

А з мафією в українців ніде не склалося… Проте російських режисерів це не обходить. Потік українофобії в Росії не є випадковістю. Це свідома стратегія деморалізації наших співвітчизників приниженням. Головна мета – нав’язати колишньому (хіба тільки колишньому?) колонізованому погляди колонізатора, змусити дивитися на себе очима метрополії. Знизити самооцінку, прищепити комплекс меншовартості й огиди до самого себе: «ви бидло, ви ніхто і звати вас ніяк». Приниження намагаються зробити нормою і сформувати в українців звичку до неї. З народом, що має таку звичку, можна робити геть усе. Діють не лише у сфері «екранних мистецтв». Цього року Севастопольська міська рада ухвалила рішення про закриття загальноосвітньої школи-інтернату № 7, де навчання велося українською мовою, а учнів перевели до інтернату № 4, де займаються діти із затримкою психічного розвитку. Справді, ну хто ще може навчатися в Україні українською? Зрозуміло, що неповноцінні розумово люди… Натяк більш ніж прозорий. І це при тому, що обіцяну Кучмою і Ющенком українську гімназію так у місті й не збудували, зате є чудова московська, відкрита в Севастополі Юрієм Лужковим. Це щоб «хохли» бачили і робили висновки, хто є хто і якого ґатунку. До речі, ця стратегія приниження українців з’явилася не в 1991-му. Вона має довгу історію. На початку ХХ століття в Москві російською мовою виходив журнал «Украинская жизнь» під редакцією Симона Петлюри. Українці цим виданням прагнули порозумітися з освіченим російським суспільством, хоча не з їхньої вини з того нічого не вийшло. У числі 10 за 1913 рік було опубліковано статтю Володимира Винниченка «Відкритий лист до російських письменників». Його сучасним сленгом можна було б назвати «Дістали!». У цьому листі автор обурюється тотальною кампанією дискредитації українців у російському красному письменстві на початку минулого століття: «…сумною схильністю до «хохлацьких» анекдотів страждають за небагатьма винятками всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. «Хохол» неодмінно знайдеться в кожного белетриста». І яким же він постає у російських письменників? «Завжди і скрізь «хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний та інколи добросердечний. Про інші властивості людської психіки з цих оповідань зовсім не чутно. Понад тридцять мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і односторонність розвитку. Що ні постать, то або незграбний дурень, або дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І дуже рідко це – недалекий, сентиментальний, незлий бевзь на кшталт «хохла» у М. Горького». Між іншим, в улюбленому російському фільмі телеканалу ICTV «Ми з майбутнього-2» є один герой, який повністю тотожний описові Винниченка, ніби геть нічого за 100 років у свідомості російських митців щодо українців не змінилося. Цей гібрид блазня і безнадійного дурня бігає на екрані в шапці з тризубом, демонструючи патологічне боягузтво на тлі героїчних російських хлопців. Якби Голлівуд дозволив собі нині так зобразити афроамериканця, скандал був би страшний. Ну російський расизм поширюється не тільки на людей з іншим кольором шкіри… Його жертвою часто ставали, стають і ще стануть й цілком бездоганні європеоїди.

Цей напад українофобії, описаний Винниченком, був зумовлений тим, що в названий період історії український національно-культурницький рух почав відчутно заявляти про себе. Як за сигналом, імперський страх розпаду наддержави, що є, за словами Маркса, «сукупністю награбованих губерній», спонукав до початку в літературі, пресі, драматургії активного висміювання українців, глузування і знущання. А коли той рух набуде практичних форм і постане питання про українську державність, то це налякає навіть деяких російських тогочасних українофілів, як-от, приміром, автора кількох наукових розвідок з історії української мови і культури академіка Алєксєя Шахматова, який після I Універсалу Центральної Ради, де йшлося лише про автономію України, заволав: «Non possumos!» – «Ми не допустимо!». Привертає увагу лише те, що нічого нового сучасні російські українофобські пропагандисти порівняно з початком минулого століття не вигадали. Вони переспівують класику україноненависництва, демонструючи власне ідеологічне безпліддя й абсолютну неспроможність додати свої імена до плеяди колишніх великих українофобів, як-от Струве, Стороженко, Щеголєв, Волконський, Царинний та ін. Навіть у дрібницях їхні нинішні епігони припускаються багатьох фактичних і побутових помилок, а намагаючись щось процитувати мовою оригіналу, спотворюють українську до невпізнання. І це теж елемент стратегії приниження. У нинішньому освіченому російському суспільстві демонструвати невігластво щодо України не вважається гріхом, як не вважалося і раніше. Саме про це в тій-таки «Украинской жизни» писав Л. Бурчак (№ 1, 1916 р.) у статті «Випадкові нотатки»: «Вийшло так, що «великороси», проживши сотні років пліч-о-пліч із «малоросами» чи українцями, з цього співжиття засвоїли самі лише анекдоти, не здобувши правильного уявлення про те, як і чим живуть українці, що собою являють, якою мовою спілкуються. Не утруднювали себе настільки, щоб придивитися, дізнатися, вивчити. Це заняття, напевно, здавалося зайвим». Але біда в тому, що пропаганда українофобії на такому невибагливому рівні буде спожита не лише якимсь провінційним російським Мухосранськом чи Задрищенськом, а й Москвою з Пітером, бо, на превеликий жаль, є суголосною настроям абсолютної більшості росіян, зокрема освічених. Не можна сказати, що вона не викличе відгуку в певних регіонах самої України. То що ж робити? Російська влада все, що вважає неприйнятним для національного світогляду своєї людності, тупо забороняє. Досить згадати, що знаковий фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» був заборонений до показу в Російській Федерації не якимось імперським шовіністом, а демократом і лібералом Міхаілом Швидким (пан Швидкой тоді на державному рівні опікувався російською культурою). А зовсім нещодавно напередодні 9 Травня 2012 року російські телеканали відмовилися демонструвати російсько-німецько-український фільм «4 дні в травні», де висвітлювалися темні сторінки вчинків деяких російських солдатів у Німеччині в 1945-му. Можливо, дещо справді не треба допускати у свій культурний простір. Однак справжнім вирішенням проблеми є проведення власної культурної політики, яка сьогодні в Україні відсутня як така, і ця відсутність називається «Кулиняк». Між тим (чого ніяк не можуть збагнути вітчизняні бізнесмени від політики) культура є потужною політичною силою, що нерідко визначає національну ідентичність мільйонів людей і змінює кордони держав залежно від культурних уподобань громадян. Простіше кажучи, вслід за так-сяк відродженим книговиданням, вслід за телебаченням, у якому хоча б інколи трапляється щось українське, ми (не сподіваючись на нинішніх володарів, але довівши потребу цього до їхнього відома), якщо хочемо зупинити системне приниження нас у нашій власній хаті, повинні відродити українське кіновиробництво як надзвичайно важливий чинник національної безпеки. Інакше українців таки привчать ненавидіти і зневажати самих себе разом зі своєю державою…

«Український тиждень»  Ігор Лосєв  

===================================================================================================

                            Колаж "Аргумент".

===================================================================================================

                                                                              Думки:

Йдеться не тільки про захист української мови в кіно, хоча особисто для мене це - основне питання в темі дублювання кіно. Тепер наша влада руйнує можливості для дублювання в Україні будь-якою мовою. А навіщо воно? Адже в Росії й так усе зроблять, тільки купуй та плати...  

Це у даному разі Латвія. МЗС Латвії оголосило персонами нон-грата двох істориків з Росії — на підставі висновку про те, що їхні дії шкодять Латвії та її громадянам. Також істориків внесли у перелік осіб, в’їзд яких у Шенгенську зону небажаний.

http://www.glavred.info/archive/2012/03/03/095720-18.html

Один із них планував в кінці березня прибути до Латвії з виставкою «Угнанное детство: судьбы детей, угнанных на территорию Латвии, 1943-1944 годы». Це повний аналог всіх отих наших українофобських виставок про Волинську різню, приїздів і лекцій усіляких Ескіних чи як їх там — різноманітних українофобів з Росії, Польщі, Ізраїлю, а також наших власних регіонівських посіпак, які беруть гроші за те, щоб посварити Україну з Європою.  Останнім був гість з Німеччини, Россолінський-Лібе, який 29 і 1-го мав читати українофобські лекції про УПА і Бандеру. 1 березня під час лекції у посольстві ФРН його непогано пропікетували свободівці. З 29-м вийшло ще цікавіше. Лекція планувалася у Могилянці, але її перенесли у Торгову палату, причому дозволили вхід лише по паспортах, а фото- і відеозйомку дозволили проводити лише організаторам. Тобто — відсікли журналістів, а також потрапляння в Інтернет матеріалів про ексцеси, якби такі відбулися. Відреагувавши на звернення «свободівців» (а також, певно, не бажаючи тих самих ексцесів), керівництво Торгово-промислової палати відмовило українофобу у наданні приміщення. Наскільки я розумію, лекція відбулася лише у посольстві, в закритому режимі. Хоча й сам факт, що таке от пустили до посольства, багато каже про ставлення Німеччини до України.

У кожного народу є свої герої-символи. Як правило, це герої визвольної боротьби. Де визвольна боротьба — там неминучий якийсь відсоток звірств, з обох боків. Але чи може приїхати, приміром, український історик до Італії із лекціями про звірства Гарібальді? Це ж будуть анти-італійські акції, всі це так і зрозуміють і чемно вкажуть гостю на двері — і з Італії, і з усієї Шенгенської зони. А ми не вказуємо — ні Ескіну, ні Россолінському-Лібе, ні Кадирову. А потім ще дивуємося, що іноземні посли читають нам нотації.

Олена Білозерська.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

                                  

23 серпня 2011 року на офіс Харківського обласного об'єднання Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім.Т.Г.Шевчанка було вчинено збройний напад. Нападник — відомий в мережі Інтернет українофоб і радянський шовініст Сергій Колесник. Напад було вчинено з мотивів ненависті до України та українців. По приходу до офісу «Просвіти» С.Колесник вихопив травматичну зброю і силоміць, з криками про те, що він готовий перестріляти всіх «хахлов» заштовхав активіста «Просвіти» Ігоря Михайленка у двір (це не було йому особливо складно, адже 49-річний Колесник важив близько 120 кг, в той час як 23-річний Михайленко — лише 65). Там нападник намагався залякати Ігоря, вистріливши йому під ноги.

В цей час ще один патріот — Віталій Княжеський, що був у той час на подвір'ї і займався ремонтними роботами, побачив дану ситуацію і намагався зупинити Колесника словами. Але той його не слухав, а просто підняв пістолет і кілька разів вистрелив у Віталія. Ігор спробував зупинити нападника, поваливши його на землю, але натомість отримав вистріл упритул в шию. В цей час вже поранений Віталій підбіг і вдарив Колесника молотком, що лежав серед ремонтних інструментів. Але навіть це нападника не зупинило: його довелося зв'язати. Лише зв'язаному Колеснику змогли надати першу медичну допомогу його ж жертви і просвітяни, що вибігли у двір на звук пострілів. Міліцію і швидку допомогу викликав Головний Провідник ХОГО “Патріот України” і член Ради ХОО ВУТ “Просвіта” Андрій Білецький. По приїзду міліціонери, окрім пістолета і рації, вилучили у С.Колесника кілька пачок грошей у американській, європейській та українській валютах на загальну суму у кілька тисяч доларів США.

У лікарні Ігор Михайленко і Віталій Княжеський провели більше тижня, а на денному стаціонарі лікувалися майже місяць. Їм були проведені операції по вилученню з тіла куль. Всі ушкодження були небезпечними для життя у момент нанесення: у Ігоря — поранення шиї впритул, що супроводжувалося значним опіком; у Віталія — три поранення в область серця і прострелена долоня правої руки. Якби пістолет був заряджений бойовими кулями, вони обидва загинули б на місці.

Оригінал статті тут :
bilozerska.livejournal.com

Международный скандал разгорается вокруг публикации в "Новой тернопольской газете", где на первой полосе напечатали обидный для темнокожих и арабов материал.

Африканцев издание изобразило в коллаже в виде обезьян, обнимающих блондинок, на фоне группы темнокожих, пьющих пиво, с заголовком "Біля "Орнави" (местный торговый центр. — Ред.) лилася "чорна" кров" и подзаголовком "Араби з неграми билися за наших курвів". В статье рассказывается о драке между студентами из африканских и арабских стран из-за тернополянки. Тон и лексика публикации, некорректные как к темнокожим, так и к нашим женщинам, шокировали не только тернополян. О статье уже узнали за границей, и теперь Украину обвиняют в откровенном расизме и ксенофобии.

Французский сайт The Observers процитировал скандальную статью и взял комментарий у студента-конголезца Бекса Лава, который четвертый год учится в тернопольском университете имени Ивана Пулюя. По словам африканца, в коллаже на заднем плане изображены его земляки-сокурсники, которые не имеют отношения к инциденту под "Орнавой" и без понятия, как их фото, сделанное задолго до конфликта, могло попасть в газету. Лава жалуется, что украинские студенты теперь смеются над его друзьями. Конголезец признается, что над темнокожими в Украине издеваются.

Автор статьи в тернопольской газете не указан. Помимо обидного коллажа и заголовка, вся публикация выдержана в расистском стиле. Студентов из Африки называют "черным нашествием", которое несет "обострение криминогенной ситуации, всплеск проституции и неизвестные болезни". Редактор "Новой тернопольской газеты" (она — в тройке самых популярных в Тернополе) Николай Мартынчук заявил, что не считает статью обидной и не видит в ней нарушения журналистских стандартов и этики: "Мы не говорили, что африканцы и арабы люди низшей расы. Но если они здесь учатся, то должны уважать наши законы и традиции, а они часто нарушают их". Стиль статьи главред считает нормальным, а неприличное слово "курва" — нормативным: "Его даже Иван Франко употреблял". Тем временем комментарии, которые оставляют иностранцы под статьей на французском сайте, очень нелицеприятные для нашей страны. Пи Кофи замечает, что уровень цивилизованности Украины оказался ниже африканских стран. А Энтони Кук советует иностранцам устроить бойкот Украине и не ехать сюда.

На тернопольских интернет-форумах обсуждают скандал с обидной публикацией. Большинство тернополян возмущены, как мог появиться такой материал. "Позорная шокирующая статья. И не только потому, что африканцев сравнили с обезьянами, а всех иностранных студентов назвали сексуальными извращенцами. Задели и девушек-украинок, мол, с чернокожими могли связаться только барышни легкого поведения", — негодует тернополянка Елена.

Горожане призывают не покупать газету, напечатавшую расистскую статью, а темнокожим студентам с фото предлагают подать в суд.

Дмитрий Табачник в этом году в три раза (!) сократил финансирование Института Украинознавства. Чудовищная ненависть ко всему украинскому этой жыдокацапской бородатой мрази превосходит все мыслимые пределы. По словам директора института Петра Кононенка, этих средств не хватит даже на минимальную зарплату сотрудникам. Поэтому не исключено, что институту придется сокращать сотрудников и сворачивать образовательные программы.

Президент РФ Дмитрий Медведев провел в четверг совещание по вопросам жизни студентов в Российском университете дружбы народов. Медведев подчеркнул, что проблема, поднятая на совещании, очень сложная.

"В чем-то это может быть даже сложнее, чем наладить учебный процесс", - заметил он. "Поэтому я желаю министру образования в этом успехов", - обратился он к Фурсенко.

"И желаю вам, чтобы студенты к вам относились добрее, не как к министру образования Украины, который получил по физиономии от девушки букетом", - с улыбкой добавил президент.

"Может быть, он вызвал особо добрые чувства у нее, и она не смогла ничего с собой сделать?" - предположил глава российского государства.

Студентка Национального университета "Киево-Могилянская академия" ударила министра образования Дмитрия Табачника букетом цветов во время Форума министров образования европейских стран, который проходит в четверг в Киеве.

Юрій Макаров

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова спрямований проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість

Матеріал друкованого видання № 37 (202) від 8 вересня «Український тиждень»

Припустімо, я міг помилитися. Англійською це називається wishful thinking, а простіше – приймати бажане за дійсне. А потім кілька моїх знайомих, які в різний час поїхали з України (хто до Петербурга, хто до Праги, а хто й до Сієттла) під час екскурсії на рідну землю синхронно, не домовляючись, зазначили: в Києві побільшало української. Під час спілкування в побуті до тебе дедалі частіше звертаються саме нею.

Після таких спостережень я почав фіксувати мовні контакти більш-менш «науково». Зрозуміло, де вони можуть відбуватися в типового городянина: в супермаркеті, в банку, на заправці, в магазині спорттоварів, у аптеці... Ось мій власний баланс за минулий тиждень: 17/33 на користь російської. Судячи з артикуляції, звертаються до тебе мовою Котляревського й Шевченка не вихідці з Галичини чи Волині, а звичайнісінькі уродженці Києва та Київщини.

34%… Комусь це може здатися поразкою державної мови, а я вважаю навпаки. Українською в столиці активно не користувались ані 20, ані 10 років тому. Днями Євген Сверстюк в ефірі «5 каналу» розповідав про свою давню суперечку з товаришем по правозахисному руху Леонідом Плющем. Це сталося на початку 1970-х: Плющ, звичайний радянський киянин, запитав Сверстюка, в чому той вбачає утиски українців. Пан Євген запропонував другові простий тест: цілий день, від ранку до вечора спілкуватися на роботі й на вулиці лише українською. На вечір Леонід прийшов і покаявся, що недооцінював проблему.

У тім-то й річ, що буквально донедавна використання рідної мови для українця (принаймні на схід від кордону 1939 року) було ознакою або лузерства, або виклику – якщо не йшлося про вузьке коло придворної творчої інтелігенції, парадну резервацію для демонстрування невідомо кому.

Послідовно українськомовного українця автоматично вважали небезпечним: його підозрювали в «буржуазному націоналізмі», й не було в нашій квітучій республіці страшнішої підозри, хіба що в «сіонізмі». Аби розвіяти цю тінь неблагонадійності, він будь-що мав доводити свою лояльність режимові. Той, хто цього не робив, наражався на суттєвий дискомфорт і, як мінімум, реальні обмеження в самореалізації. Тому перехід на російську означав переміщення до зони психологічного комфорту й безпеки, й не нам докоряти тим, хто на цей компроміс ішов, свідомо чи несвідомо. Нині поступове повернення до природної мовної поведінки означає повернення до себе. Можливо, ми є свідками лише початку тривалого процесу. Це не питання філології, це питання гідності.

Автора цих рядків важко запідозрити в примітивному етнічному націоналізмі, яким лякають дітей, через очевидні обставини: моє російське коріння, моя рідна російська мова, моє виховання тощо, яких я ніяк не маю наміру позбавлятися. Але саме як росіянин я змалку відчував незручність і особисту провину. Мені здавалося принизливим користуватися перевагами представника спільноти, яка асоціювалася із, назвімо речі своїми іменами, колоніальною адміністрацією. Сьогодні, як уже на те, я вважаю обов’язком справжнього російського інтелігента не захищати права російськомовних, яким поки що геть ніщо не загрожує, крім необхідності хоч якось рахуватися з інтересами й почуттями своїх українськомовних співвітчизників, а дбати про подальше виправлення несправедливості.

Кілька тижнів тому я написав, що нинішня влада не здійснює цілеспрямованої русифікації. Я був неправий. Точніше, так: я мав на увазі, що регіонали не виробили ніякої комплексної, послідовної політики як системи цінностей, стратегій і пріоритетів. Серед них є носії не те, що різних, а кардинально протилежних уявлень про ідеологічну обгортку своїх матеріальних інтересів. Важко зрозуміти, що може об’єднувати Герман і Табачника, Чепак і Калашнікова. Але природа не терпить порожнечі, політики без політики не буває, і, як наслідок внутрішньої конкуренції та перетягування ковдри, ця сила маніфестує країні то один, то інший свій профіль.

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова «Про засади державної мовної політики» спрямований, вочевидь, проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість. Інтенції зрозумілі: на тлі банкрутства на інших напрямках бодай чимось порадувати свого виборця – інтелігентного, толерантного… Слухайте, раптом це й не так погано? Хай боротьба проти української мови й української свідомості асоціюється саме з цими чарівними обличчями, їхніми манерами, їхніми успіхами на економічному й соціальному фронті! Може, хай уже дискредитують себе до кінця – разом зі своєю українофобією?

Мовне питання, чи існує воно? На мою думку це видумка, брехня! Якесь там колесніченко, з вічною єхидною посмішкою заявило – що, примусове вивчення української мови знижує інтелект до 60%! То не вчіть шановний! Тим паче, в своєму убогому житті босяка ви мабуть ні коли не читали, не розмовляли, та й не спробували вивчити українську мову! Чому? Не тому що вона вам не потрібна, тому що, інтелект і без цього вивчення у вас нижче 60%! Тому що який у нас не президент, але він і той розмовляє українською, навіть убогий до жаху Азаров, не може , але на сміх всім старається розмовляти (якщо це можливо так назвати).

Насильна українізація! Вам не смішно шановний? Та в любому книжковому магазині 90% книг на російській (але ви там не буваєте). Українізація на Україні, то це хіба не природно, ми ж живемо не в Росії, не в Колумбії, то що тут дивного! Якщо народу України 70 років вбивали в голову що мова старшого брата має бути головною, а тепер старший брат нехай розмовляє на своїй мові, а ми будемо розмовляти на мові наших батьків, дідів. Ми маємо свою культуру, свої звичаї, свою мову! Ви робите ці заяви виключно для того, щоб стравити та посіяти смуту між людьми однієї країни, але для нас не має значення на якій ми мові спілкуємось, ми всі громадяни однієї країни. Ми товаришуємо не зважаючи з якої хто області і на які мові ми розмовляємо! Я пишаюсь тим, що можу вільно розмовляти українською мовою, вільно спілкуюсь російською, та читаю книги на двох мовах, і таких як я більшість в нашій країні! Тому інтелект у нас на 60% вище чим у вас.

У вас є прихильники, наприклад наш колега по сайту Александр58, звичайно, не всі люди мають такий  рівень розвитку щоб вивчити дві мови, мені вас шкода.