Кілька ключових моментів:

1. Антидепресанти — це інструмент, а не вирішення всіх проблем.
   Вони розроблені для того, щоб допомогти людям справитися із серйозними станами, такими як клінічна депресія чи тривожні розлади. Але вони не вирішують кореневих проблем, які викликають ці стани, а лише дають можливість людині впоратися з симптомами.

2. Побічні ефекти і синдром відміни.
   Так, побічні явища (нудота, безсоння, зниження лібідо) або синдром відміни — це реальні виклики для багатьох. Їх важливо враховувати, коли лікар і пацієнт обговорюють необхідність терапії.

3. Роль серотоніну.
   Теорія про "дефіцит серотоніну" була популярною, але зараз вчені розуміють, що депресія є значно складнішим станом. Серотонін — лише одна частина механізму, і надто спрощувати не варто.

Що з цим не так?

1. Психічна стійкість не дорівнює відсутності проблем.
   Справжня сила — це визнати проблему, попросити про допомогу і працювати над собою. Соромитися своїх переживань — це штучний бар’єр, нав'язаний культурними чи соціальними нормами.

2. Відсутність емпатії у суспільстві.
   Якщо люди не розуміють або знецінюють емоційні труднощі інших, це лише поглиблює кризу. Ті, хто страждає, можуть почуватися ще більш ізольованими.

3. Наслідки для психіки.
   Коли проблеми "замовчують", це часто призводить до хронічних станів, зниження якості життя, а іноді й до трагічних наслідків.

Що можна змінити?

• Розмови про психічне здоров’я.
  Говорити відкрито про свої переживання — це перший крок до руйнування стереотипів. Це нормально не почуватися "на висоті" і шукати допомоги.

• Навчати емпатії.
  Людям потрібно розуміти, що емоційна слабкість — це тимчасово, і підтримка має величезне значення. Іноді навіть слова: "Я тебе розумію" або "Тобі важко, але я поруч" можуть врятувати ситуацію.

• Змінювати уявлення про "слабкість".
  Усвідомлення, що психічні проблеми — це не "слабкість", а частина життя, допоможе зламати хибні уявлення. Це так само нормально, як лікувати застуду чи іншу хворобу.

Чому це важливо?

Емоційна підтримка і відкритість створюють суспільство, де люди не бояться своїх почуттів, де їм легше долати труднощі. Чим більше людей почне мислити так само, тим кращим буде наше середовище.

Душевні проблеми можуть мати як генетичні, так і соціальні корені. І хоча генетика може впливати на схильність до певних психічних розладів, багато чого залежить від соціального середовища, виховання, травм та взаємодії з іншими людьми.

Душевні хвороби справді не обмежуються лише біологічними чи фізіологічними проблемами, вони часто є наслідком взаємодії людини з навколишнім світом, відношень, які її формують. І справді, людина може бути "створена" не тільки біологією, а й середовищем, в якому вона зростала. Більша частина того, як ми себе почуваємо, часто залежить від того, як ми ставимося до інших людей і чи отримуємо від них підтримку.

Якщо говорити про генетичні аспекти, то деякі психічні розлади, такі як шизофренія, біполярний розлад, депресія, можуть бути пов'язані з генетичними факторами, але важливу роль у їхньому розвитку також відіграє стрес, виховання, травми та інші соціальні чинники. Це як складний коктейль, в якому біологічні і соціальні елементи взаємодіють. Якщо б ми більше звертали увагу на почуття і страждання один одного, намагалися допомогти замість того, щоб судити або ігнорувати, багато душевних страждань можна було б уникнути або хоча б полегшити. 

Мріяла про те що було б коли не було ВІЙНИ..

Поїхала я, значить, до батьків різати кабанчика, думаю собі, зараз за три дні впораюся і повернуся до Харкова, а тут 2-га хвиля війни навалила, автобуси перестали рухатися, а за кілька днів село батьків опинилося на лінії вогню. Батя в впав у нєвє'бєнну істерику, мама, я і молодша сестра з 5-ти літнім сином трималися спокійно, війна так і війна, що поробиш. Довкола повний фарш, арта, танки, гради, вуличний бій на нашому дворі доки ми сиділи в своєму мілкому погребі... Останьою краплею особисто для мене стало бомбардування літаком, бо знаєте, це не те саме як у місті, де літак може скинути бомбу на 12-ти поверхівку і бомба знесе верхні поверхи і все, в селі якщо бомба впаде у двір, то знесе нахуй двір разом з погребом і всіма у ньому. Вивезла своїх жінок в Барвінкове, разом з нами поїхало ще кільканадцять людей, батя все ще в істериці, волав їхати на Захід... Їбали ми зі свого району тікати, більшість осіли в Барвінкові і чекали... Я три дні пожила в соццентрі, почало зривати дах, застрибнула в першу ж автівку яка їхала в село і повернулася, бо там худоба і господарство яким сусіди які не виїхали опікувалися. Електрики не було, повна морозильна камера зарізаного кабанчика, вікно одне знесене ударною хвилею, край вулиці перекалампоцаний, деяких хат не лишолося в інших дахи і вікна позносило, кацапні нема, вона рушила в інший бік. Тиша, тільки чути як їбашать в Ізюмі і довкола, а ще стадо корів яких люди випустили з сараїв перш ніж евакуюватися... Корови почали розбивати батьківське сіно яке за двором стояло, мусила перетягати копицю з тюків у двір, тюки великі 15-17 кг, а вмині 43 кг ваги, словом, заїбалася я по-повній. Тюки тягала, м'ясо солила, вікна побиті забивала клійонков, та ще й система опалення потекла, мусила кожні 6ть годин доливати воду аби хата не охолола бо мороз був 15 градусів, туди доливаю, а там витираю аби хату не затопило... З худоби 2 корови, 2 теляти і свиня, навозу гора... Короч, думала здохну... Через два тижні починають з'їздитися односельчани і мої батьки приїхали. Чоловіки взялися всі дружно одне одному шифером хати перекривати і допомагати в ремонті того що треба ремонтувати.... Я видихнула, поїхала до сестри в Барвінкове, а звідти добу вибиралася назад у Харків до іншої сестри. Приїхала, тут бомбить на окраїнах, але до нашого району лише звуки доходять, загалом все тихо... Але, історія не про це... Пішла я, значить, сьогодні в супермаркет, а туди впускають лише чергою, відстояла, купила сік і кефір (Балаклійський молокозавод як і Ромол не працюють, тож в нас на полицях купа полтавської молочки яку я ще не бачила), ближні аптеки не працюють, пішла в дальні, купила все що треба, повертаюся до дому майже порожніми вулицями і міркую... Блять, що за хуйня... Частина Харкова тупо виїхала, наш начальник як і тисячі інших виїхали і відсижуються, все стоїть, колеги всі в Харкові, чекають коли запуститься фірма... Всі просто чекають... Тобто, йоб-твою мать!!! Коли 2-га хвиля лише почалася українці взяли, мобілізувалися, частина бізнесу переформатувалася на оборонку, і я подумала, ну ща, кацапів зафіксуємо, українці адаптуються і ми відновимо життя в містах... А воно ніхуя, кацапів зафіксували, частина українців з'їбалася, засіла і чекають... Що чекають, не зрозуміло, але чекають... Мабуть на диво якесь чекають, а тим часом міста стоять в депресії, журбі і непозбувній бентезі... І лише селяни в яких села перестали прострелюватися, повернулися до своїх пошкоджених будинків, половили корів, собак, котів, перекрили дахи, і тепер сидячи без світла думають як будуть довбати переорані городи, адже жерти щось треба буде, і взагалі, як сказали сусіди: "Єслі шо, будемо садити в перервах між обстрілами, а шо, жити ж треба якось"... І тільки горожани кинули бізнеси, працівників/роботи і з'їбалися... Тобто, це як?!Ну, зараз прожерите гроші, а шо потім? У Харкові працює НП, працюють комунальні служби, так, я знаю, що в деяких районах тотальний піздєц і адіще, але ж не всюди... Можна ж вже якось і адаптуватися, запускати роботу, життя, планувати майбутнє... Так, іноді бомбить, іноді страшно, і що? Забитися в куток, трястися і чекати доки не станеться диво і все закінчиться? Так, не закінчиться, це на кілька місяців, і що тепер сидіти в кутках і тремтіти місяцями, скиглити, пестити свою тугу і жаль?! Шо за хуйня?! Наші солдати б'ються і вмирають для того аби ми тут сиділи і журилися про свою нелегку українську долю... Блять, я в ахує від наших людей... Треба брати яйця/яєчники в кулаки і хуярити зі своєї сторони... Треба тримати оборону з цього боку, треба економіку запускати, незнаю, продовжувати вібратори через НП замовляти, гроші на відпочинок або на ремонт заробляти, у мене, блять, дача в окупації але це не означає, що я не збираюся робити там ремонт щойно кацапню виб'ють з Куп'янська... У мене купа планів, і я готова працювати на них під бомбардуванням, як і мої колеги, але деректор з'їбався кудись на захід, за кордон точно ні, бо його б не випустили... Це, така хуйня, оця схильність українців переходити зі стану "в'їбати по-повній" до "їбись воно все коньом" за долю секунди... Я оцей стан непозбувної бентеги в період коли навпаки треба зібратись і їбашити не розумію, це доречно в мирний час, коли нудно, і життя одноманітне, і ти не знаєш що хочеш, але це щось тобі дуже треба... Я сама схильна впадати в стан меланхолії, але тільки в мирний час, коли ти можеш собі це дозволити, оце вот фсьо плакання під одіялкою над похованими мріями, але не зараз... Боже збав мене зараз уподобитися до Харкова і впасти в заціпеніння і переляк, нє-нє-нє!!! Я зараз надрочена, я жити хочу, я хочу планувати, я хочу працювати і жити далі, навіть під кулями, навіть якщо періодично доведеться заповзати в бункєр через повітряну тривогу, але я хочу жити далі, хочу щоб мій Лис повернувся живий з тероборони, хочу сексу, хочу шоколадки, і лікера хочу... Блять, перстаньте хандрити!!! Запускайте станки, чьо за хуйня?! 

ІМХО: депресія - хвороба для тих, в кого роботи мало.

Вчора вичитала цікаву річ..виявляється книги лікують від депресії) вчені проводили дослідження  на двох групах людей, одні протягом певного періоду читали книги, а інші вживали антидепресанти...і що ви думаєте? у тих що читали книги -  результати кращі ніж у тих хто вживав пігулки) Ваші думки на рахунок цього...хто з вас що читає? Чи є улюблені автори чи книги?

Друзі, таке питаннячко. Якщо вам кажуть, що ви нічого із себе не уявляєте, " повний нуль", ваші діі?

Проблемы должны заставлять тебя действовать, а не вгонять в депрессию.

Пісок Сатурна, сипся, сипся,
ти до повного кінця,
а я присяду на дорогу,
бо вже підгострена коса.

Підходить термін до кінця,
смерть передчасна - лиш амністія життя.
Не викликає сантиментів ця тюрма,
що в книзі називається - буття.

Без багажу стою я на пероні -
для багажу немає місця у вагоні,
у потязі, що із пітьми прибув,
та у пітьму відбуде він предвічну.

Ніщо не варте, щоб за ним зітхати,
надія й віра - морква для осла,
любов - давно вже по руках пішла,
а мудрість - в псих.диспансері злягла.

Закрию очі у вечірній втомі,
в такому звичному для мене домі
і полечу я через бездну на драконі -
фінальному для мене атракціоні.