Прасонце примружилось хитро у хмарах, Прадавню мелодію вітер виводить, І в небі птахи свій танок хороводять... І знаю, що ми вже з тобою - не пара. Й дощем праосіннім сльоза потече, Й відлунням прокотиться шурхіт дороги. Й рука у прощанні, і кроки з порогу, І слово, не сказане нами іще...

І.Р. Добирати слова, котрі вітер все рівно розвіє, Обривати з дерев перламутрові бризки дощу, І сміятися, так, без причини, але до плачу, Щоб по новому чорною тушшю забарвити вії, І босоніж по місту гуляти дощем досхочу. Потім жити крізь жовтень: до тебе, тобою, по тобі. Поминальна веселка в мереживі жовтих беріз. Порожнеча. Недопалок. Осінь. Андріїв узвіз. Волоцюга у вицвілій і пошматованій робі Підбирає слова, що бруківкою котяться вниз…

Перегорить, переросте, перебунтує - І перейде у стан новий зболіло... Перепочине хвилю грішне тіло - І знов прокинеться, почує Зітхання поряд і тривогу, Відкине снів пересторогу, Зірветься, займеться у зоряниці - Й зійде любов у приспані зіниці...

Серед безкрай буденних днів, Поміж зимових сірих ранків, Між шепотом буденних слів Квіток пелюстки пробивались. Зелені паростки з-під снігу Такі тендітні, на морозі Серед пустелі криги й вітру До сонця тягнуться в тривозі. Зелені паростки квіто'к - Це почуття - життя дарунок, Чи ж розквіту'ть, сяйнуть зірок, Чи приймуть небуття цілунок? Непевність між буденних днів - Це серця жар, та думки холод; Чи ж в зимку йдуть дощі рясні? Чи ж розквіта кохання солод? т.е.с. 11.01.09...

Читати далі...

Пелюстка ніжна білої троянди Зрадливо відірвалась від бутону. За це її байдуже зметено зі столу, Ну, а бутон - позбавлено престолу, До товстого заховано вже тому, Де йдеться про якісь заморські мандри... У цю товсту і нецікаву книжку Я заглядатиму щоразу нишком. Пелюстку ту самотню пригадаю, Що не потрапила до сплющеного раю...

І зависло вітання Поміж нами в повітрі. І яскрава вітальня... І прадавнє повір'я... І перо на подвір'ї... І подружчині очі... Галасне надвечір'я. Стиглі фрази охоче Перекочують люди. Його знову не буде - Недозрілого слова. На тонкій волосині, На хиткій павутині - І зірватись готове, Впасти в доторки сині І у погляди чорні... Я тебе перегорну, Немов лист із альбому, І заб'ється у скронях Майже щось невагоме - Всіх надій моїх втома.

* Не буду сумувати, що кохання, З тобою геть до іншого пішло Бо назавжди у спогадах лишились Таких жаданих, ніжних рук тепло. Ніхто не може спогадів відняти Про ті найкращі і шалені дні, В яких крім нас нікого не існує, Немов у світі ми були одні. В його коханні вже цього не буде, Не повториться ця чудова мить. Лише в душі моїй чарівним дзвоном Минулеє кохання продзвенить. 2008 р. Михайло ДІД. Алчевськ.

* Болить голівонка нещадно, І ходить тіло автоматом. Шалено серце калатає. Печінка криє розум матом: -Куди ж ти, розуме, подівся, Коли рука тяглась за чаркой. Тепер, ось бачиш, закінчилось Усе такой великой сваркой. Хоч добре, що усе скінчилось Без переломів й мордобою Нашкодив лиш язик та руки, Бо не порадились з тобою. Язик - той зовсім розійшовся, Хоча і добре заплітався, Кумі освідчився в коханні, І до сусідки залицявся. А ноги зовсім шаленіли, Кудись самі...

Читати далі...

* Як хочеться кохання, Чарівного кохання. Жаданого безсоння, Солодкого страждання. Коли в шаленнім вирі Солодко завмираєш. В екстазі шаленієш, І мало не вмираєш. У пристрастнім безумстві Про щось шепочуть губи. Той шепіт окриляє, Відроджує і губить. Такі вуста жагучі Казкову дію мають. Від них жіночі груди Трояндой розцвітають. Прийди ж скоріш до мене, Моєй коханой будеш. Цих зустрічей чудових Повік ти не забудеш. Михайло ДІД. Алчевськ.

[Приєднана картинка] От і перша смерть у нашому домі –Вчора не стало хом’яка.Не стало – оскільки не відаю, що робиться з хом’якамипісля того, як життя їх покидає:помирають вони чи відходять,кінчаються чи згасають,переставляються чи віддають Богові душуХотілось би вірити в останнє,бо якщо є хом’яча душа,отже, мусить бути і хом’ячий Бог, і хом’ячий рай(і пекло, звісно, але це вже надто жорстоко!). Що можна сказати про нього?що був добрий і лагідний,не зробив нікому анінайменшої прикрості...

Читати далі...