Мій отчий дім заріс полинем ,

Кує Зозуля щось пророче,

Як хмари набрякають очі,

Ось-ось, і дощик хлине.

 

Я все іду, іду по скалах,

То  безодня, то вершина.

Душа ще юна, не  устала

Серце гоне кров по жилах.

 

Які чарівні звуки в тишини…

Як хмари  по небу несуться,

То може  зорі   посміхнуться

Й Мені  з нічної   далини.

В садок вишневий я зайду

Тебе побачу в нім

І зацвіте  терен

Волошковими зірками.

На чистім зеленім полі

Почую я тебе

Й вдягнемо терновий вінок

З ніжними теплими гілками.

Ну ось й зірвалась із обриву!
Й мою руду тифозну гриву -
Розхристану і непокірну -
Положено на плаху
Жорстокою юрбою.
Одним-єдиним махом!
За те лиш, що була з тобою.
За те, що я - невдаха
В словах, у вчинках...
Для людей
Я не осяйний Прометей,
А лиш підступний, хитрий злодій,
Співець примарної свободи.

По шиї - точеним мечем!
Знесли... Залишилось іще
Маленьке серце в грудях.
Ще - б'ється...
І - осудять,
Що стугонить іще воно.
Доп'ю отруєне вино,
Молитву тихо прокажу
Й покірно стану на межу...

Постій, хвилино!
Ну чому - покірно?!
Тому, що я невпинно,
Постійно, вірно
Сповідую - любов??
Де - боротьба? Де - запал?!

Доп'ю я краплі залпом
Непрошеного трунку.
І всі з душі малюнки,
Усі пісні, все серце
На плаху покладу.
Дивіться! Я - іду!..

Із гордістю - до краю.
Із мрією сконаю,
З моїм переконанням,
З несповненим бажанням!

Караєте? Карайте!
Я не боюсь вас, знайте!
І навіть там постану,
І піснею я стану,
І словом незабутнім,
Цнотливим і розпутним -
Коханням!...

...Зоря займеться рання,
Червлене схлипне небо...
Є в смерті цій потреба...

А ти - на згадку усміхнись мені.
І пам'ятай хвилини наші й дні...

Я не знаю, чому тебе кохаю ...

А, може, й не кохаю - теж не зна...

До тебе щось я відчуваю...

До тебе, чомусь, лину я...

 

Ми друзі, і наша дружба-то є дар.

Та, чомусь, боюсь я ненароком

Той дар впустити і до самих хмар

Він може полетіти стрімко, наче сокол.

 

Адже буває часто так (і це я знаю не з чуток),

Що плутається дружба і кохання.

Тяжко й не до снаги розплутувать "моток",

Й не розібравшись віримо в останнє...

 

А раптом переплутав ти і що?

Втратиш все,що так боявся втратить!

А винятки?Скільки їх би не було-

То є щастя в них потрапить...

 

А що як кинувшись у вирій

На жертву ставиш іншої людини почуття?

Тої, яка знайома, близька, рідна...,

Якій бажаєш лиш добра?

 

Подумай трішечки, почекай, зрозумій...

Чи варто ставку свою ставить

Бо іноді, хоча ти й переміг

Та найцініше можеш втратить...

Безумство моє, о безумство!
Лечу я у вир бездумно!
Я падаю в прірву незнану,
Й мені наплювати на рани,
Які я собі здобуду -
Безумна я є - і буду!
Останнє мигтіння спокути...
Лише - не згубить, не забути
Дорогу оту до раю...
А там - хай мене карає,
За все те, що в серці зростила,
Велика гаряча сила.
Схопити палкі обійми -
Підступно отак, розбійно!
Свідомість затьмарити жаром,
Себе віддавати товаром...
Й натомість - ніщо не просити.
І - жити! Безумно жити...

Мовчать дощі, ворушаться тумани.

У ранках ніч зітхає морозцем.

У надрах світової голограми

Згорнувся час невидимим кільцем.

Душа і сон уже запанібрата.

Човни думок встають на якорі.

Мовчать дощі і грудень губить дати

В худенькому давно календарі.

Приходив день,

Предивний, гордовитий,

Дививсь лукаво

Сонячним лицем,

Щось говорив

Про натяки на літо,

А сам трусив тихенько

Морозцем.

Сміялись очі –

Дві великі сливи,

Мовчали тіні

Кольору смоли,

Лише коти,

Правдиві і щасливі,

Іще минулим березнем

Жили.

Про печалі не говори,

Міжсезоння таке коротке,

Скоро квітень впаде в двори,

І думки принесе солодкі.

І надії зростуть малі,

Буде небо яскраво-синім,

Стануть знову по цій землі

Босоногі ходити тіні.

Лютий. Світань. Неділя.
Серця знайомий зліт.
Бігає сонце в милі,
дивиться, як там світ.
Глухо бурмоче траса,
цей ненаситний звір,
хтось вибива паласа,
тільки дратує двір.
Музика звідкись лине.
Ходором ходить сміх:
то звеселивсь хлопчина,
в нього, нарешті, сніг.

За повелінням Саваофа,

Що всім завдання роздає,

Ходив я вчора на Голгофу,

Дивився як і що там є.

Писали правду люди древні

Про охорону, крики гав,

Тілесні муки та душевні,

Порожні погляди роззяв.

А головне, що чув я Слово,

Що в небо кинули вуста…

Та потім вигнали, бо знову

Прийшов туди я без хреста.