хочу сюди!
 

Наталія

44 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 44-52 років

Замітки з міткою «історія»

Був собі колись король


Був собі колись король і мав він дуже добру і гарну доньку. На жаль, у принцеси була дивна хвороба: коли дівчина підростала, її руки й ноги втрачали силу, до того ж у неї падав зір і слух. Багато лікарів намагалися вилікувати принцесу, але все намарне. Якось до королівського двору прибув старець, про якого всі говорили, що йому відома таємниця життя. Усі придворні поспішили до нього і стали просити його ради, як допомогти хворій принцесі. Старець дав дівчині кошик із лози, прикритий зверху, і мовив: „Візьми, це твої ліки, вони тебе зцілять”.
Сповнена радості і надії, принцеса підняля з кошика накриття. Те що вона побачила, її вразило. На дні кошика лежала дитина, виснажена хворобою. Дитя зазнавало ще більших страждань, ніж вона.
Серце принцеси заполонило співчуття. Не зважаючи на біль, вона взяла дитину на руки і стала ним опікуватися. Минали місяці. Принцеса, крім дитини, не бачила нічого. Вона годувала дитя, пестила, усміхалася йому, лагідно розмовляла з ним по ночах, попри те, що сама відчувала велику втому і біль.
Минуло майже сім років – і сталося неймовірне. Одного ранку дитя усміхнулося і стало ходити. Принцеса взяла його на руки і, наспівуючи, пустилася з ним у танок. Дівчина давно не була така гарна і радісна. Вона навіть не помітила, як одужала.
Господи,
коли я голодний, пришли мені когось, кого треба нагодувати;
коли я спаглий, пришли мені когось, хто потребує води;
коли мені холодно, пришли до мене когось, хто прагне тепла;
коли я страждаю, пришли мені когось, хто прагне розради;
коли мій хрест стає тяжкий, дозволь мені ще взяти хрест інших;
коли я не маю часу, пришли мені когось, хто потребує негайної помочі;
коли мені бракує відваги, пришли до мене когось, кого потрібно підбадьорити;
коли я хочу, щоб мене хтось зрозумів, дай мені когось, хто потребує розуміння;
коли я прагну чийогось піклування, пришли мені когось, хто потребує опіки;
коли я думаю лише про себе, зверни мої думки до інших.
Дуже хочу, щоб ми не забували цієї молитви і завжди тримали її в серці. Щоб історія про принцесу стала наукою для всіх нас, бо з настанням зими, холодів і морозів приходять і свята, що несуть з собою тепло і радість, але, нажаль, не для всіх. Чимало дітей, позбавлених батьківської любові і піклування, замерзають в холодних квартирах, сумують в дитячих будинках. Батьки важко хворих дітей збирають копійку до копійки, щоб зберегти дитинці життя.
Хоча правду кажуть: «Світ не без добрих людей!», тому дякувати Богу, що хоч окремі люди не забувають про благодійність.
Я хочу звернутися до всіх небайдужих людей з проханням допомогти цим дітям хоча б на свята. Щоб вони відчули турботу, ласку і любов, яких їм так не вистачає.

Крути - місце української слави, чи ганьби ?

Кожен рік, як підходить річниця бою під Крутами, і українці на офіційному і не офіційному рівні збираються пом"янути тих 300 юнаків, що поклали там своє життя во ім"я України, я задаю собі питання:  "Що є Крути для України, місце її слави чи ганьби ? " Те, що Герої Крут вкрили себе не меркнучою славою не викликає сумнівів ні у кого, а як щодо решти ?                                        Наталя Василенко-Полонська в своїй "Історії України" пише "... Чотири міліони української армії, блискучі назви українських полків, що викликали найкращі історичні спогади і ... тільки триста ідеалістів, героїв - юнаків, що вийшли під Крути..."

Madr

Полюбляю пізнавати світ навколо себе, шукаючи відповіді в собі. 

додаток до статті № 1

не багато він вивчив з мови с++. Багато суперечок в його голові було, що обрати з  1 боку було делфі яке він вже знав і розумів з іншого с++ - яке є більш елітною і тому кидаючись зі сторони в сторону він не знав що вибрати, і зупинився він на С++,адже більшості ігор пишуться  на С++, як він вичитав в інтернеті.Він вирішив так тому,що він має надію стати геніальним програмістом, в його голові творилось багато ідей але програмнно він це зробити не міг, не вистачало знань; він вжав, що програмування -це  мистецтво,яким оволодіти неможливо, для нього програмування- це як для художника створення малюнка, як для музиканта написати пісню,як для дизайнера нова річь, як для дизайнера парфумів новий парфум, адже це все таланти.
І так плідним старанням він дійшов до масивів.









в нього є мрія,але є лінь, і між ними іде бій між адекватним розумом (він розуміє і осознає що робить і що треба робити) і ліню(яка заважає йому стати генієм своєї праці)










Успіх, чи просто мрія?

Йому було 3,як його мати покинула його, з того часу він жив з бабусею, дідом, вуйком, татом на собакою по імені Чапа. Жили вони в 2 кімнатній квартирі. Спочатку Анрдій, не мав проблем в житті, любив гуляти  з друзями, грати в футбол , цікавився вільною боротьбою, вже в 4 класі, він зміг постояти за себе в школі давши прочухана 6 класнику за образу дівчат в класі.Згодом його тато знайшов нову маму, яка проживала не далеко від дому де жив Андрій, в 60 км. Закінчивши 4 клас тато забрав його до іншого міста, до мачехи на проживання і навчання. Спочатку Андрію це подобалось, нове життя, нові знайомі, школа і все таке, але згодом все стало інакше.. Мачеха його взнелюбила так як він не одноразово давав прочуханів свому зводному брату.
Почались сварки...Так продовжувалось рік, далі мачеха почала на нього діяти через батька і  в неї це виходило, майже щодня Андрій вислухував моралі, текли сльози і він почався замикати в собі. Згодом, в 7 класі, вже з підбитою нервовою системою, хлопець почав втрачати свою повагу, а далі вже не міг контролювати свої нерви. Він почав боятись різких рухів, уникав суперечки або бійки, мовчки сидів на уроках.
З кожним днем життя, з кожним зривом  від морального тиску мачехи він замикався в собі... 
Спілкуючись якось з друзями він почув що є якісь курси для дітей,безкоштовні де можна повчитись комп"ютерній грамоті. Андрій був фанатом ігр і техніки, ще в 5 класі він вмів власноруч під"єднувати відеомагнітофон до телевізора, приєднувати дроти до магнітофона, оволодів навики в іграх на консолі Sega,Dendi, PlayStation.Живучи с бабусею і дідусем він майже весь час проводим граючи з друзями в різноманітні відеоігри, вже в кінці 4 , на початку 5 року навчання він почав грати на таких машинах як ПК. Він грав в Counter Strike, гра його втягнула, щондя після школи він бігав до клубу, щоб пограти в Counter Strike. В нього з"явились нові друзі, це тривало не довго,як тільки він приїхав до мачехи на проживання, тато йому виписав прочухана за це, і приказав щоб він більше нів"який інтернет клуб не ходив. Раз-у-раз Андрій ходив до клубу і грався там, але його майже завжди помічали знайомі батька і він діставав прочуханів.
От почувши вістку про комп"ютерну грамоту він вирішив туда піти,але перед тим задав питання, чи є там ігри? Друзі йому сказали є, тому він маючи на розумі цю тематику про ігри пішов туди записуватись. Він взяв заяву,яку батьки мали заповнити.Батько довго не думаючи дав дозвіл сину ходити туди підвисавши її. На тих курсах, спочатку, вчили малювати в редакторі Paint,але в Андрія була думка в щось пограти, хоча ігор було мало, і вони всі були стандартні він про це не журився, грав в те що було. Згодом він почав грати в браузерні ігри, адже на тих курсах був інтернет і викладач дозволяв після занять посидіти там. Спочатку все було в межах 30хв після занять, згодом,дізнавшись про браузерні ігри, це почало затягуватись на годину, а потім на 2 і більше( до кінця робочого дня викладача) . Прийшовши раз за 2 години після закінчення курсів, він отримав прочухана за запізнення, 2 раз він вже збрехав , що допомагав  викладачу і тому пізно прийшов. Вже далі він знову получав прочухани,але знову ходив  і грався в браузерні ігри. Після графіки почалось друкування в Microsoft Word,яке закінчилось після 1 надрукованої сторінки. 
Одного дня, зайшов вчитель і сказав:" все, діти, пора вчитись чомусь нормальному, годі з вас цієї основи, треба приступати до серйозних дій! І так вам вибір: чи будете вчитись програмувати, чи будете створювати сайт ? "   Будучи активною дітиною, Андрій відбурив всіх на програмування тому-що він знав, що всі програми, ігри - відносилось до розділу програмування,а не до створення сайтів.Він хотів створити власну гру. Вони почали вивчати моу програмування Паскаль. Спочатку було важко групі зрозуміти що таке ввід вивід данних на монітор і тому більше половони групи з 12 чоловік перестало ходити.Далі пішли масиви, оператори запиту, перевірки, тобто все ускладнювалось і ускладнилось до 4 людей в групі. Одним із них був Андрія товариш - Вася, який ходив тому, що він теж грав у браузерну гру а дома інтернету він не мав. Прошов час, пілся не тривалого вивчення мови Паскаль,вчитель вирішив, що їм пора на візуальне середовище і перейшли всі на середовище Delhpi. Спочатку гра з кнопками а далі більш серйозні програми. Незмога створити логічний процес дії з кнопками ще 2ої з групи покинуло аудиторію навічно. Далі вчитель відмовився вчити 2 дітей, він перешов на процес, навчити дітей вчитись самому , давши завдання і трохи літератури для її виконання, в Андрія це виходило,  а у Васі ні,але йому було всеодно він чекав кінця занять щоб погратись в гру,так само як Андій,але він працював під час занять.Вже в 9 класі Андрій був досить вправним,але серйозних програм не робив.Одного разу вчитель запропонував створини конкурс по програмуванню , тобто відбір хто поїде захищати область в сфері програмування. Андрій погодився. Вчитель зробив конкурс,але завдання погодив разом з учнем,тобто учень знав яке буде завдання.Не марнуючи часу учень знашов первинний програмний код  завдання, розбираючи його,він набрався багато досвіду, і умудрився вивчити його на пам"ять.На конкурсі йому немогло бути рівних, але був хлопець який написав  програму на мові Паскаль, він знав краще ніж Андрій Паскаль, і взагалі можна сказати програмування в кодовому плані, але переваги візуального редактора відіграли свою роль. Андрій заняв 1 місце по області, згодом він поїхав зазищати свою область де в конкурсі,він зайняв 13 місце із 15 областей,тобто пролетів з тріском тому,що його рівень знань був замалий порівняно з іншими,які творили нереально класні програми,які були схожими вже на програми від пристижних фірм,які виконувались вже по групам а не поодинці. Але все ж таки він зміг когось обігнати маючи логічне мислення. Завадння було  створити коло синього кольору,в ньому прямокутник жовтого кольору і написати свою область. Як це робити задопомогою програмного коду він не знав, скористався навичками в малювани в редакторі Paint він створив малюнок по всім потребам , і просто додав його на форму,отже 1 завдання виконав, далі було завдання стоврити гру "Тетріс", як це зробити він не мав жодної уяви, але вігурки він намалював,додав кнопки щоб ними рухати  і все, він зроби все що міг. Далі він приїхав додому і продовжував ходити на курси, але вже не з метою навчитись краще програмувати а з метою погратись в ігри. Він почав все більше і більше гратись,згодом це помітив вчитиль і хотів його за це вигнати,але мав надію що він схаменеться і щоразу нагадував йому про це, але Андрій  його не слухав і грався далі.
Закінчився 9 клас, він вже грався в повну силу. Далі 10, який пролетів мов блискавка і 11. Після 11 класу він здав ЗНО , поступив в універ. 



1 місяць університету.

щодня ходив на пари, намагався все слухати, вів себе спокійно нічого обуруючого не робив. В гуртожитку вчився і відпочивав.Ходив по місту в якому він вчився, пізнавав його, знайомився з новими людьми. Пройшов місяць.Все трохи владилось він прижився. Почався 2 місяць( жовтень). ВІн привіз комп"ютер до гуртожитку, провів інтернет і почав знов гратись  в ігри. Йому дуже подобалось програмувати,але він був дуже лінивий щодо плану вчитись цьому, він це розумів ще в початку 11 класу,але так і не наважився сісти, і вже цілий місяць університету він це собі нагадує. 1 тиждень жовтня прошов як завжди спокійно,Але вже йому ставало всеодно на предмети, він знов таки розумів,що може втратити свою посаду в універі на державному замовлені.
Понеділок 2 тижня. Все як завжди пішов на пару.
Вівторок.  Прокинувшись зранку занадто втомленим тому, що цілу ніч не спав в під ранок вирішив лягнути, він не пішов на пару.
Середа. Після буйної гулянки у вівоторок він пішов на 1 пару,але вже засинаючи на ній , після неї він відправився додому.
Четвер. Просидівши знову цілий всю ніч він проспавши дзвінок на 1 пару,він вирішив вже нікуди не біжати, і ліг спати, прокинувшись вдруге це було 12 година вже пари на четвер в нього закінчились так само він проспав ще 1 день.
Ще по першому місяці він почав пити пиво, курити, хоч до цього часу ніколи таким не займався.
По другому місяці він почав потрохи вчити мову с++.
Четвер. Він знову вирішив неспати цілу ніч.Але тепер вже він вчить мову с++,тому що він захотів стати програмістом високого рівня,щоб створювати маштабні проекти,які б були популярними в світі. І він почав з азів.


Росія як духовна колонія України

Після завершення останніх президентських виборів в Україні мені до
певної міри стало навіть дещо жаль росіян. Ті пристрасті, що упродовж
останніх місяців кипіли у російських ЗМІ щодо українських справ, ту
хворобливу заангажованість московських медійників, політиків та
звичайних росіян у боротьбу між кандидатами в президенти важко пояснити
звичайною сусідською цікавістю.



Я також не вірю в те, що подібну реакцію російського суспільства можна
було організувати із Кремля. На таке не вистачить ані грошей, ані влади.
Ні, більшість росіян вболівали за результат наших виборів щиро і зовсім
з інших причин.

Про одну із них і, мабуть, найголовнішу я довідався від дописувача на
російському інтернет-форумі, на якому (як і на усіх інших форумах Росії у
ці дні) дружньо лаяли «хохлов» і «бандеровцов». Аргументуючи думку про
те, чому Україна не повинна бути незалежною, молодий росіянин написав:
«Ведь Украина – главнейшая часть России». Ось він ключ до розуміння
сучасної російської душі. Росіянам бракує України. Без нас вони
почуваються неповноцінними. Але їм бракує не просто території, наших
фабрик, заводів, хліба. Скоріш за все, вони не можуть змиритися із тим,
що втрачають право бути співучасниками нашої історії, культури, зрештою,
нашої європейськості.
Детальніше »

Найбільший гріх - невігластво

Мисливці за мавпами казали, що у мавп є так званий «синдром 101-ї мавпи». Тобто мисливець, який спіймав 100 мавп однією якоюсь хитрістю, тою самою хитрістю ніколи не зловить 101-ї мавпи. Тобто у мавп з досвідом небезпек виробляється якесь «передчуття небезпеки», що дозволяє 101-й мавпі уникнути тої самої небезпеки на яку наразилися її соплемінники.

У людей «передчуття небезпеки» притуплене цивілізацією, і роль його виконує історія. Історія, як відомо у кожного своя. Історія розвитку, існування, життя, панування нації – то її, нації, правда і наука. Коли нація здорова, то до своєї «правди» вона додає ще «силу й волю» і така нація прогресує у розвитку, не відстає від інших націй, або навіть випереджає їх у певній галузі. Коли нація хвора і терпить наругу над власною історією, така нація значно відстає від інших націй у розвитку. Її розвиток йде по колу, і врешті-решт, така нація може зникнути взагалі з історії людства.

Видатний поет Юрій Клен писав, що коли в нації навіть відсутня історія, то нація має її вигадати, вигадати, не заради дурного хизування, а з метою виховання достойної молоді. Та Україна має історію, якій можуть позаздрити багато націй. Біда лише полягає в тому, що українська «еліта» чомусь завжди вважає себе занадто мудрою, тому не вивчає історію і навіть не мріє виховати собі достойну заміну, нації і дітям своїм достойне життя, собі спокійну старість.

Історія Українського народу дійсно написана кров’ю, але ця історія гідна великого народу! Україну, за останню тисячу років ніхто і ніколи не завойовував. Єдиний наш недолік, це простуватість і довірливість до незнайомих людей. Усі завойовники користалися цією найгіршою рисою українців і розповівши гарну байку примудрялися зіштовхнути наш народ на братовбивчу війну між собою, на радість провокаторам та загарбникам.

Історія української нації має ще ту відмінність від історії інших народів, що записували її великою мірою саме інші народи. Тобто при вивченні її треба зважати на правдивість джерела. Вважайте друзі, що є багато в світі сил, які б хотіли отруїти наші славні сторінки історії брехнею.

Вивчайте історію! Не уподібнюйтесь до «братів наших менших» за Дарвіном!

Громадська самоорганізація українців

Колись був широковживаним зворот:
"Назустріч побажанням трудящих". Чи, скажімо: "За покликом сумління".
Так от, цей текст і є відповіддю на побажання чималого числа читачів
УП, а водночас і виявом внутрішнього інтересу його автора до предмета
розмови.

 
Бо ж ідеться про річ, яка вочевидь
на часі: про історичні традиції та форми громадської самоорганізації
українців за далеко не завжди сприятливих умов Російської імперії і,
вслід за тим, під час подій 1917-21 років.

Отже, кілька епізодів з історії
громадської - саме громадської, а не політичної, хоча ці речі нерідко
тісно сплетені - самоорганізації підросійських українців.


Не будемо занурюватися у добу
Хмельниччини – почнімо з часів формування модерної української нації. А
відтак - перша форма самоорганізації, яка об'єднала їх із тогочасними
передовими країнами Європи. Це масонство.

1. На українські
землі масонство із Західної Європи прийшло в середині XVIII століття,
хоча масонські ідеї тут циркулювали й раніше. "Вивід прав України" й
"Конституція" Пилипа Орлика – одне зі свідчень того.
Масонські
ложі виявилися зручними формами самоорганізації налаштованих у дусі
ідеології Просвітництва освічених суспільних верств, на той час –
козацької старшини і шляхетства.

Проголошені масонами ідеї
об'єднання людей на засадах братерства, любові, рівності і
взаємодопомоги, їхній антиклерикалізм та водночас – відчутний
релігійний містицизм простежуються у діяльності значного числа
українських достойників того часу.

Близькість Григорія Сковороди до
масонства знайшла відбиток навіть на 500-гривневій банкноті. На початку
ХІХ століття активно діяли дві ложі – полтавська та харківська, а
визначним діячем харківської ложі був засновник першого у Східній
Європі університету Василь Каразін, батьки котрого належали до кола
мандрованого філософа, серед членів ложі були Квітка-Основ'яненко і
Гулак-Артемовський.

А
з діячів полтавської ложі досить назвати одне ім'я: Іван Котляревський,
який заслужено вважається творцем новітньої української літератури і
сучасної літературної української мови. І ця настанова на розвиток
народної мови до рівня красного письменства – також одна із
ідеологічних настанов як доби Просвітництва, так і масонської
діяльності.

Масоном був і Василь Капніст,
котрий 1791 року таємно їздив до Прусії з проханням про військову
допомогу для звільнення України від російського панування.
Був
масоном і старший син гетьмана Кирила Розумовського Олексій. А чи був
масоном батько? Невідомо. Але зауважмо, що 1763 року він скликає
Генеральні Збори, які має намір конституювати як постійно діючий
український парламент - раніше за Францію і за ще навіть не проголошені
США. Але "суча дочка" Єкатерина ІІ зриває цей намір...

 

Ну, а далі були "з'єднані
слов'яни", які брали активну участь у повстанні Чернігівського полку в
грудні 1825 року, ще далі – "Кирило-Мефодіївське Братство", побудоване
під очевидним впливом масонських ідей.
Серед тих, хто
організовував викуп з кріпацтва та навчання Тараса Шевченка, також були
масони. Отож у певному сенсі весь "проект Україна" – це наслідок
діяльності масонів, як українських, так і зарубіжних.

Але, зауважмо, ніхто не силував
Капніста, Каразіна чи Котляревського діяти так, як вони діяли, – їхня
активність була наслідком громадської самоорганізації освічених верств
тодішньої української спільноти.


2. Лібералізація
політичного життя в Російській імперії після поразки у Кримській війні
1853–56 років сприяла пожвавленню та інституціалізації українського
руху.

1859 року у Санкт-Пе­тер­бурзі
виникла перша українська Громада - перше легальне громадське українське
об'єднання в Російській імперії, заснована колишніми членами
Ки­рило-Мефодіївського Братства Тарасом Шевченком, Пантелеймо­ном
Ку­лі­шем, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським.

Через два ро­ки утво­рилася Громада
у Києві чисельністю близько 200 членів, потім – в Одесі, Чернігові,
Харкові, Полтаві, Єли­са­ветграді та ін­ших містах Наддніпрянщини.
А ще у жовтні 1859 року у Києві від­крилася перша в Ро­сійській імперії
неділь­на школа для дорослих. Чле­ни Гро­мад викладали у не­дільних
школах, писали і видавали для них підручники українською мо­вою -
зокрема, цим займалися Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш.

Загалом третина недільних шкіл, відкритих у ті роки в Російській імперії,
припадала на українські губернії. Вчорашні кріпаки-селяни і мешканці
приміських селищ складали основний контингент учнів.

Але вже восени 1862 року російський
уряд закрив усі недільні школи, заборонив Громади, за рік видав
сумнозвісний Валуєвський циркуляр. Тож члени Громад стають членами
різноманітних наукових товариств, а також започатковують кооперативний
рух.
Станом на 1870 рік в українських губерніях діяла третина від наявних тоді в Російській імперії кооперативів.

З початком 1870-х років ситуація знову змінюється.

Де-факто відновлюються Громади, до
яких приходить чимало різночинної молоді – від вихідців із шляхетських
та магнатських сімей до дітей селян, міщан і буржуазії. Уже не сотні, а
тисячі студентів, старших гімназистів, випускників університетів,
семінарій та училищ стають на шлях просвітницьких, культурницьких та
економічно-організаційних заходів
Так, Си­мон Пет­лю­ра під час

Пишуться і перекладаються
українською книги і брошури, створюються медичні і навчальні заклади,
триває розвиток кооперації. А те, що не дозволене у самодержавній
Росії, робиться у більш ліберальній монархії Габсбургів.

1873 року за фінансової допомоги
аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович і цукровара Василя
Симиренка громадівці започаткували у Львові Літературне товариство ім.
Тараса Шевченка, яке через кілька десятиліть - уже під назвою "Наукове
товариство імені Шевченка" стало неофіційною українською академією
наук, яка об'єднувала інтелектуалів по обидва боки кордону.

На цей же період припадає створення
перших в Російській імперії організацій робітництва – "Южно-российского
союза рабочих" (Одеса, 1875 рік) та "Южнорусского рабочего союза" (1880
рік, Київ).
1876 року йде хвиля репресій, спрямована одночасно і
проти народництва, і проти громадівців, і проти кооператорів, і проти
української культури як такої (Емський указ).

Майже повне унеможливлення
громадської діяльності штовхає радикальну молодь до організації
підпільної партії "Земля і воля", а потім – "Народна воля".
Український
елемент в обох організаціях домінує як у сенсі організаційному, так й
ідеологічному: зокрема, "Народна воля" ставить перед собою завдання
знищення імперії і постання на її місці "Загальноруського союзу" з тих
автономних держав, які не захочуть повного усамостійнення.

Починається кількарічна війна з
самодержавством, вислідом якої є фізична загибель сотень кращих
представників української молоді.

3. Певна
лібералізація політики верхів Російської імперії з кінця ХІХ століття
викликає до життя нові форми громадської самоорганізації українців.
Утім, ще до цієї лібералізації виникає підпільне "Братство Тарасівців"
(1891 рік).
Це – не політична партія, а саме громадська
організація, яка готує ідейний ґрунт для власне політичних дій. Серед
знаних членів Братства – Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло
Коцюбинський, Во­лодимир Шемет, Євген Тимченко, Володимир Самійленко,
Микола Воро­ний, Микола Міхновський та інші.

Повний список членів Братства
невідомий, як і точна кількість його членів – адже йшлося про
підпільну, добре законспіровану організацію. За­галом до десяти філій
цього товариства входили близько ста осіб.
З документів поліції
відомо, що братчики про­пагу­вали свої ідеї переважно серед гімназистів
та студентів, поширювали при­ве­зену з Гали­чи­ни нелегальну українську
літературу.

Цен­тром діяльності організації спо­чатку був Харків, після ареш­тів у Харкові центр Братства пере­міс­тився до Києва.

Але головною сферою зусиль із
самоорганізації українців у ці роки стали земства, самоврядні
губернські, міські і сільські земські установи.

Земства як установи місцевого
самоврядування діяли на Лівобережжі та на Півдні України від 1864 року,
а на Правобережжі – від 1911 року. Російсь­кий уряд наба­гато менше
контролював діяльність земств, ніж державних ус­танов, і тому в
земських установах працювало чимало діячів українського ру­ху, і у свою
чергу, ряд земств на початку ХХ століття підтримував український рух.

Так, Си­мон Пет­лю­ра під час
Першої сві­тової війни пра­цював за­с­тупником уповно­важе­ного
Всеро­сій­ського союзу земств, а у квітні 1918 року був обра­ний
головою Київ­ського губернського земства і Всеукра­їнського со­юзу
земств.
Члени Центральної Ра­ди Пав­ло Чи­жев­сь­кий, Воло­ди­мир
Ле­онтович і Микола Ко­валевський, Микола Біля­шівсь­кий, Ілля Шраг
працювали перед революцією у земствах.


У земському русі працювали і член
Центральної Ради та посол України в Німеччині барон Федір Штей­н­гель,
майбутні мі­ністри закор­донних справ Андрій Ніковський та Дмитро
Дорошенко і член Генерального Суду УНР Андрій В'язлов.
Нарешті,
прем'єр Української Держави Федір Лизогуб, брат народовольця Дмитра
Лизогуба, у 1901–15 роках був головою Полтавської губернської земської
управи.

Це тільки частина верхівки
земського руху, головним же чинником самоорганізації були тисячі
працівників земських структур по всій підросійській Україні.

4. Ще одним із
головних способів громадської самоорганізації став в Україні
відновлений з кінця ХІХ століття кооперативний рух. Йшлося не про суто
економічну справу: кооперативний рух на території України набув
національного характеру, який виявив себе у намаганні організаційно
усамостійнитися від всеросійських кооперативних союзів
, створити свої
всеукраїнські центри кооперації і ста­ти матеріальною опорою
національно-визвольних сил
. Кооперація мала свої видавництва та
читальні, підтримувала "Просвіту" тощо. Напередодні 1917 року в
українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних
галузей діяльності і близько 50-ти їхніх союзів.


Споживчі кооперативні товариства
обслуговували 9 мільйонів осіб. 1917 рік був відзначений значним
організаційним зміцненням української кооперації. Кількість
кооперативних союзів протягом року збільшилась у два рази і досягла
100. Знані кооператори брали безпосередню участь у створенні
Центральної Ради, проведенні Національного Конгресу, селянського
з'їзду, обіймали ключові посади в уряді та багатьох місцевих
адміністраціях. Кооперація була середовищем, з якого йшло поповнення
національно свідомих і знайомих з управлінською діяльністю кадрів для
створених нових органів влади.

1918 року українська кооперація обслуго­вує вже 16 мільйонів осіб й охоплює абсолютну більшість селянських господарств.

Тоді ж розпочав діяльність
Всеукраїнський кооператив­ний видавничий союз "Книгоспілка", що
об'єднав кооперативні видавництва країни і надрукував за цей рік у
кілька разів більше книжок, ніж державні видавництва. Саме кооперація
взяла на себе постачання армії УНР необхідним – продовольством,
амуніцією, зброєю. Більшовики після 1921 року змушені були відновити
український кооперативний рух, бо без нього економіка країни виявилася
паралізованою, і він відігравав роль соціально-економічного й
культурницького осердя українства аж до Голодомору, коли був остаточно
розгромлений.

5. А ще ж у цей
період на Наддніпрянщині діяла мережа "Просвіт", різного роду гуртків,
жіночих організацій, профспілок, допомогових кас...


Одне слово, навіть у самодержавній імперії, навіть за воєнних умов українці вміли самоорганізовуватися.

Було колись на лівому березі Дніпра чарівне село - Позняки.


СЕЛО ПОЗНЯКИ (КИЇВ)

 

    Було колись на лівому березі Дніпра навпроти Києва чарівне село, яке мало Незвичну назву — Позняки. Потопало воно у квітучих садах, заливалося співом солов'їним, чарувало прохолодою і красою озер, безмежною повінню навесні, зеленими луками із запашною травою, прохолодними гаями та біленькими хатками.

 


Вперше згадуються Позняки 1571 року як поселення «бояр путних» — тобто тих, хто ніс «пут-ну» (шляхову) службу при київському воєводі. Розташоване воно було на березі Позняківської затоки Дніпра, біля Либідського перевозу — там, де тепер яхтклуб.

 

Назва села, ймовірніше за все, походить від прізвища Позняк, бо родина Леонтія та Мойсея Позняків володіла на лівому березі Дніпра поселенням Паньківщина, яке називали також Позняківщиною (не плутати зі слобідкою Паньківщина, назва якої походить від родини Паньковичів, що володіли нею у 1516— 1570 рр., і яка була розташована на правому березі Дніпра, там, де зараз пролягають вулиці Тарасівська,   Саксаганського,   Паньківська   і Микільсько-Ботанічна).

 

У 1631 році село Позняки було передане (чи продане) митрополиту київському Петру Могилі, а вже той, у свою чергу, 1635 року відписав його Києво-Братському монастирю на Подолі  (в дарчій грамоті так і вказано:

«хоуторь» Позняковщузна, на Дьньпрь льжащая»).

З метою залюднення лівого берега Дніпра, селян, які погоджувалися обробляти ці землі, на сорок років звільняли від трудової повинності. Так виникли села Позняки, Воскресенка, Микільска Слобідка, Дарниця, Троєщина, Осокорки...

Існує  побіжна згадка вже в XI ст. У книзі М.О.Рибакова «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» згадується про село Позняки, яке виникло за часів литовського панування і було розташоване біля Позняківської затоки Дніпра: «Згідно з люстрацією 1571 року, тут проживали бояри, які відбували шляхову повинність київському воєводі.

Ці дані підтверджуються і приведеною в книзі М.Рибакова грамотою Сігізмунда І, виданою Видубицькому монастиреві й датованою 1538 роком.

Російські царі і українські гетьмани в XVII–XVIII ст. неодноразово підтверджували монастиреві право володіння «...на село Позняки на Днепре лежащее, с землями, с полями, пахотными сеножатыми, огородами, озерами, борами, лесами, иными угодьи...». Джерела свідчать про зростання села. Якщо у 1636 р. йде мова про «хутір Позняківщина», то через З0 років згадується вже «деревня Позняки», а в 1694 р. — «село Позняки». Що ж до назви села, то серед топонімів багато таких, які утворилися від імен чи прізвищ перших поселенців. Можливо, Позняк — прізвище засновника чи володаря села» (цит. за М.Рибаковим).

Пізніше Позняки поступово перетворилися на дачну місцевість, і називали їх легенями Києва. Хто хоч раз побував у Позняках, назавжди закохувався у їх неповторну красу.

 

Люди жили тут привітні, добрі, талановиті — вміли працювати та активно відпочивати. Село мало свої «кутки» з історичними назвами: Корольок, Гай, Убедь, Острів, Пограниччя, Заріччя, Лавин куток, Красииця, Бесарабочка, Могущий, Дарницький... І кожен куток мав свої пісні, своїх артистів, музикантів.

 

Здавна у Позняках займалися скотарством (бо достатньо було заливних луків, вкритих соковитою травою), рибальством (бо безліч було риби у численних озерах, затоках і малих річках, що впадали у Дніпро), городництвом.

 

Позняківські умільці плели кошики з червоної лози, якої багато росло навколо водойм. Деякі селяни мали свої пасіки, займалися будівництвом, гарно викладали печі, робили меблі з дерева. А вже шити й вишивати вміла будь-яка дівчина. І легко вгадувалися позняківські рушники та сорочки; бо вирізнялися вони своїм унікальним орнаментом і  кольором ниток,..

 

Свої вироби, рибу, мед, молоко доставляли позняківські жінки на базари та безпосередньо у помешкання киян.

 

Молоко  носили у банках, підв'язаних до коромисла, а зверху ще й прив'язували букетик квітів — щоб було «і красиво, і корисно».

 

Нині назва Позняки асоціюється з бетонними багатоповерхівками серед асфальту, тоненькими хворобливими деревцями та засиллям автомобілів. Забудова, розпочата в кінці 80-х років минулого століття, швидко знищила неповторну красу Позняків.

 

 


І більшість сучасних мешканців Києва навіть збагнути не може, що там, де залишилися лише маленькі болітця, які будівельники поволі засипають сміттям, раніше були неповторні озера й річки, а там, де нині височать хмарочоси, простиралися безкрайні луки та зелені гаї з голосистими пташками і неляканою дичиною».

 


Сьогодні  ще можна доторкнутися до зелені колишнього села Позняки, послухати спів зозулі та солов'я, вдихнути свіже повітря, помилуватися чарівним озером Жандаркою, в якому колись сходилися річки Дарниця і Позняківка і потім текли єдиним руслом до Дніпра.

 

Біля  Жандарки, в 1635 році була побудована велика цегляна церква, а при ній відкрита церковно-приходська школа (там, де тепер будинок №2 по вулиці Бойка)

 


 Зараз немає вже цих річок, та й озеро значно поменшало і втратило свою історичну назву. Хоча, можна сподіватись, що воно не зникне, як більшість інших — його планують облаштувати і відновити зв'язок із Дніпром за допомогою підземних гідротехнічних споруд.

 

 

газета    «У озера»      

Музей «Позняки і позняківці».

вул. Здолбунівська, 7б.

Оргкомітет СЗШ №111    ім.  С.А.Ковпака

 

вик. vced@i.ua