хочу сюди!
 

Лилия

41 рік, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 35-50 років

Замітки з міткою «кооперативи»

Кто на самом деле развалил СССР?



СССР развалился в мае 1987 года, когда вступил в действие закон об индивидуальной трудовой деятельности. Утвердил развал СССР июньский (через месяц) Пленум ЦК КПСС, на котором Горбачев подчеркнул в своем докладе:

«Демократизация экономики неразрывно связана с активным использованием наряду с государственной собственностью различных форм кооперации, индивидуальной трудовой деятельности. На этот счет у нас приняты решения. Но надо сказать, что их практическая реализация вызвала неоднозначную реакцию. Причем зачастую речь ведут не о том, как быстрее и лучше использовать открывшиеся возможности, а насколько правомерна эта форма экономической деятельности при социализме».

В точку сказано! Именно кооперация стала причиной развала социализма и автоматически территориального развала СССР.

Сталинисты в Кремле вполне здраво полагали, что шутить с собственностью недопустимо. Утрата контроля над собственностью равнозначна утрате политической власти. А ведь что такое социализм — это когда собственность принадлежит бюрократии. Но к 1985 году, еще до прихода к власти Горбачева, в среднем классе СССР назрело недовольство существующей убогой государственной системой, да к тому же стала все более буксовать экономика, которая развивалась экстенсивным путем и требовала реформ из-за своей неэффективности, а часто просто убыточности.

В 1985 году М.С. Горбачев прочел книгу будущего первого мэра Москвы, а тогда преподавателя МГУ доктора экономических наук Гавриила Попова «Эффективное управление». Именно у Попова Горбачев почерпнул представления о необходимости экономических реформ — широкого внедрения индивидуальной трудовой деятельности.

По просьбе Горбачева после июньского (1987) Пленума ЦК КПСС Гавриил Попов написал статью «Перестройка экономики», с которой как титульного политического материала в рубрике «Комплексная программа перестройки. Активизация экономики» начинался августовский номер журнала «Наука и жизнь», который тогда издавался тиражом 3,5 миллиона экземпляров.

В этой публикации Попов сформулировал причины отказа от социализма и причины развала СССР:

«Но вот мы и основы экономики создали, и первичный спрос удовлетворили стандартными наборами стандартных изделий и услуг. И тут выяснилось, что оплата по труду действует все меньше и меньше как стимул. Зачем нужен заработок, если его не на что тратить? А интерес к повышению заработка есть важнейший стимул роста производительности, без него — неизбежное замедление темпов экономического развития».

Что вообще означают эти слова?

Что к 1987 году в СССР наконец построили коммунизм: деньги перестали что-либо значить, ибо на них все равно ничего не купишь.

При Сталине трудящиеся мерли с голоду, как мухи. При Хрущеве продолжали устраивать голодные бунты. Только при Брежневе более-менее наелись. Тогда была введена концепция правящих страной паразитов-бюрократов, что трудящимся нужна только чарка и шкварка. Мол, поел и выпил смерд — и радуйся жизни, ходи на работу и не лезь в политику.

А в 1987 году Гавриил Попов обозначил новые чаяния: обывателю уже мало чарки и шкварки. Трудящегося уже не устраивают стандартные штаны и галоши. Трудящийся настолько сыт, что стал себя ощущать ИНДИВИДУАЛЬНОСТЬЮ, личностью. Трудящемуся теперь хочется выпендриться: расхаживать в джинсах с японским магнитофоном.

Если копнуть в суть, то все началось за несколько лет до этого. Пользуясь мировым повышением цен на нефть и газ, СССР стал получать огромные доходы. Умники в Кремле под началом Брежнева, Черненко и Андропова решили «порадовать население СССР» западными товарами. Магазины наполнились тем, что еще недавно клеймили как «идеологическую диверсию Запада» и «элементы красивой жизни»: джинсы, кожаные куртки, шикарная женская одежда, импортные магнитофоны и кассеты, прочий разный ширпотреб. А в каждом гастрономе по цене, мало отличающейся от цены местной водки, продавались элитные английские виски, разные коньяки и престижные французские вина. Пачка элитных американских сигарет стоила всего лишь чуть дороже местного вонючего ужаса. В 1981 году западногерманские кассеты BASF фарцовщики продавали по 30-50 рублей, а в 1984 они лежали во всех магазинах ширпотреба по 10 рублей — и никто покупать не хотел.

Но уже в 1985 все, что оставалось от «великого завоза», народ смел. А нового «завоза» не наступило: изменились цены на нефть, СССР утратил важную часть доходов в валюте. А народ уже был «развращен» западным ширпотребом. Вот что лежит в основе суждений Г. Попова в 1987 году: население за несколько лет привыкло к элитным западным товарам — и они вдруг исчезли. Мол, давайте сами такие хорошие товары создавать путем реформирования экономики.

И начался развал СССР.   В мае 1988 г. появился Закон «О кооперации в СССР», полный противоречий и крайне слабо разработанный. В конце года в СССР было 77,5 тысяч кооперативов, в которых работало 1396,5 тысяч человек. Число занятых в кооперации выросло за год в 6 раз. Началась эпоха сверхдоходов. Минский кооператив «Дизайн-Реклама А/о» весной-летом 1989 г. заработал только на концертах группы «Кино» и театра-студии Аллы Пугачевой более миллиона рублей. Созданный при ПО «Гомсельмаш» кооператив «Спутник», издававший бухгалтерскую литературу для кооперативов, за полгода заработал 7,5 миллионов рублей! Пособия продавались предприятиям и организациям по 195-250 рублей за книгу, при том, что Госкомиздат определял максимальную цену для таких изданий в 57-65 копеек! Семь членов этого кооператива, как установили органы прокуратуры, заработали только в 1988 году более 100 тысяч рублей каждый.

Прокурор БССР Г.С. Тарнавский отмечал в апреле 1989 года: «Особую тревогу вызывает выявившаяся тенденция блокирования контроля  за деятельностью данного кооператива, опасность сращивания должностных лиц советских, правоохранительных органов и контрольных служб с кооператорами. Деятельность кооперативов существенного влияния на преодоление дефицита в товарах и услугах не оказала. Основная масса кооперативов оказывает услуги предприятиям и организациям. Из общего объема произведенной продукции и оказанных услуг в 1988 г. лишь 45% предоставлено непосредственно населению. Многие кооперативы фактически вышли из-под контроля местных Советов народных депутатов».

В 1989 году значительная часть директорского корпуса СССР стала капиталистами, которые через кооперативы обогащались либо спекуляциями на разнице цен, либо на эксплуатации труда рабочих, либо путем прочих махинаций. О размахе этой коррупции говорит хотя бы такой пример по БССР. За 9 месяцев 1989 г. банками республики выдано наличных денег со счетов кооперативов в сумме 367 млн. руб. А поступило же наличных денег от кооперативов за этот период только 23,9 млн. руб. То есть 343,1 млн. рублей были коррупционным образом «обналичены» из фондов госпредприятий, из-за чего в БССР возникли трудности со своевременной выдачей средств на оплату труда рабочим, служащим, колхозникам.

В итоге именно директорский корпус стал могильщиком социализма и инициатором развала СССР. Когда прокуратура стала прижимать деятельность «директорских» кооперативов, те стали лоббировать идею акционирования предприятий, чтобы уже на законных основаниях стать их полноправными владельцами. И у них это получилось. Предприятия им и достались, они стали капиталистами и их владельцами. Например, министр газовой отрасли в РСФСР и будущий премьер РФ Черномырдин так организовал акционирование Газпрома, что получил несколько процентов его акций и в одночасье стал богатейшим человеком России с состоянием в миллиарды долларов. Он тоже любил говорить о развале СССР как «величайшей трагедии», но при этом не уточнял, что в результате этой «трагедии» он стал долларовым миллиардером.

Кое-кому очень выгодно в теме развала СССР переводить внимание масс на территориальный развал, муссировать имперские нотки или «советский патриотизм» со всякой демагогией про «братство народов» — и не касаться главного: факта ликвидации социалистической формации. Потому что этот аспект четко увязан с дележом социалистической общенародной собственности на средства производства. Ведь в результате этого дележа советский народ был обманут, а владельцами фабрик и заводов, которые строили поколения трудящихся, стала кучка директоров и функционеров ВЛКСМ.

Во всяком событии, как пишется в детективах, ищи того, кому это выгодно. Кому более всего был выгоден развал социализма и СССР? Вовсе не ЦРУ и не «беловежским заговорщикам», а советскому директорскому корпусу, который стал долларовыми миллионерами, а иные и миллиардерами.

Россия и страны СНГ — это уникумы в мире по социальным пропорциям: нескольким процентам населения (бывшим советским директорам) принадлежит 60-70% собственности в государстве. Такого нет больше нигде в мире.

Оригинал статьи. 

От редакции добавим, что сейчас очень забавно видеть, как вата исходится пеной от того,  что мол в развале СССР виноваты «силы Запада». Сразу представляешь детей и внуков «красных директоров», которые хранят сотни миллионов в швейцарских банках, катаются на яхтах, и подымают бокал элитного шампанского за зомби-идиотов, которые не видят дальше своего носа. Лох не мамонт, лох не вымрет.



Громадська самоорганізація українців

Колись був широковживаним зворот:
"Назустріч побажанням трудящих". Чи, скажімо: "За покликом сумління".
Так от, цей текст і є відповіддю на побажання чималого числа читачів
УП, а водночас і виявом внутрішнього інтересу його автора до предмета
розмови.

 
Бо ж ідеться про річ, яка вочевидь
на часі: про історичні традиції та форми громадської самоорганізації
українців за далеко не завжди сприятливих умов Російської імперії і,
вслід за тим, під час подій 1917-21 років.

Отже, кілька епізодів з історії
громадської - саме громадської, а не політичної, хоча ці речі нерідко
тісно сплетені - самоорганізації підросійських українців.


Не будемо занурюватися у добу
Хмельниччини – почнімо з часів формування модерної української нації. А
відтак - перша форма самоорганізації, яка об'єднала їх із тогочасними
передовими країнами Європи. Це масонство.

1. На українські
землі масонство із Західної Європи прийшло в середині XVIII століття,
хоча масонські ідеї тут циркулювали й раніше. "Вивід прав України" й
"Конституція" Пилипа Орлика – одне зі свідчень того.
Масонські
ложі виявилися зручними формами самоорганізації налаштованих у дусі
ідеології Просвітництва освічених суспільних верств, на той час –
козацької старшини і шляхетства.

Проголошені масонами ідеї
об'єднання людей на засадах братерства, любові, рівності і
взаємодопомоги, їхній антиклерикалізм та водночас – відчутний
релігійний містицизм простежуються у діяльності значного числа
українських достойників того часу.

Близькість Григорія Сковороди до
масонства знайшла відбиток навіть на 500-гривневій банкноті. На початку
ХІХ століття активно діяли дві ложі – полтавська та харківська, а
визначним діячем харківської ложі був засновник першого у Східній
Європі університету Василь Каразін, батьки котрого належали до кола
мандрованого філософа, серед членів ложі були Квітка-Основ'яненко і
Гулак-Артемовський.

А
з діячів полтавської ложі досить назвати одне ім'я: Іван Котляревський,
який заслужено вважається творцем новітньої української літератури і
сучасної літературної української мови. І ця настанова на розвиток
народної мови до рівня красного письменства – також одна із
ідеологічних настанов як доби Просвітництва, так і масонської
діяльності.

Масоном був і Василь Капніст,
котрий 1791 року таємно їздив до Прусії з проханням про військову
допомогу для звільнення України від російського панування.
Був
масоном і старший син гетьмана Кирила Розумовського Олексій. А чи був
масоном батько? Невідомо. Але зауважмо, що 1763 року він скликає
Генеральні Збори, які має намір конституювати як постійно діючий
український парламент - раніше за Францію і за ще навіть не проголошені
США. Але "суча дочка" Єкатерина ІІ зриває цей намір...

 

Ну, а далі були "з'єднані
слов'яни", які брали активну участь у повстанні Чернігівського полку в
грудні 1825 року, ще далі – "Кирило-Мефодіївське Братство", побудоване
під очевидним впливом масонських ідей.
Серед тих, хто
організовував викуп з кріпацтва та навчання Тараса Шевченка, також були
масони. Отож у певному сенсі весь "проект Україна" – це наслідок
діяльності масонів, як українських, так і зарубіжних.

Але, зауважмо, ніхто не силував
Капніста, Каразіна чи Котляревського діяти так, як вони діяли, – їхня
активність була наслідком громадської самоорганізації освічених верств
тодішньої української спільноти.


2. Лібералізація
політичного життя в Російській імперії після поразки у Кримській війні
1853–56 років сприяла пожвавленню та інституціалізації українського
руху.

1859 року у Санкт-Пе­тер­бурзі
виникла перша українська Громада - перше легальне громадське українське
об'єднання в Російській імперії, заснована колишніми членами
Ки­рило-Мефодіївського Братства Тарасом Шевченком, Пантелеймо­ном
Ку­лі­шем, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським.

Через два ро­ки утво­рилася Громада
у Києві чисельністю близько 200 членів, потім – в Одесі, Чернігові,
Харкові, Полтаві, Єли­са­ветграді та ін­ших містах Наддніпрянщини.
А ще у жовтні 1859 року у Києві від­крилася перша в Ро­сійській імперії
неділь­на школа для дорослих. Чле­ни Гро­мад викладали у не­дільних
школах, писали і видавали для них підручники українською мо­вою -
зокрема, цим займалися Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш.

Загалом третина недільних шкіл, відкритих у ті роки в Російській імперії,
припадала на українські губернії. Вчорашні кріпаки-селяни і мешканці
приміських селищ складали основний контингент учнів.

Але вже восени 1862 року російський
уряд закрив усі недільні школи, заборонив Громади, за рік видав
сумнозвісний Валуєвський циркуляр. Тож члени Громад стають членами
різноманітних наукових товариств, а також започатковують кооперативний
рух.
Станом на 1870 рік в українських губерніях діяла третина від наявних тоді в Російській імперії кооперативів.

З початком 1870-х років ситуація знову змінюється.

Де-факто відновлюються Громади, до
яких приходить чимало різночинної молоді – від вихідців із шляхетських
та магнатських сімей до дітей селян, міщан і буржуазії. Уже не сотні, а
тисячі студентів, старших гімназистів, випускників університетів,
семінарій та училищ стають на шлях просвітницьких, культурницьких та
економічно-організаційних заходів
Так, Си­мон Пет­лю­ра під час

Пишуться і перекладаються
українською книги і брошури, створюються медичні і навчальні заклади,
триває розвиток кооперації. А те, що не дозволене у самодержавній
Росії, робиться у більш ліберальній монархії Габсбургів.

1873 року за фінансової допомоги
аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович і цукровара Василя
Симиренка громадівці започаткували у Львові Літературне товариство ім.
Тараса Шевченка, яке через кілька десятиліть - уже під назвою "Наукове
товариство імені Шевченка" стало неофіційною українською академією
наук, яка об'єднувала інтелектуалів по обидва боки кордону.

На цей же період припадає створення
перших в Російській імперії організацій робітництва – "Южно-российского
союза рабочих" (Одеса, 1875 рік) та "Южнорусского рабочего союза" (1880
рік, Київ).
1876 року йде хвиля репресій, спрямована одночасно і
проти народництва, і проти громадівців, і проти кооператорів, і проти
української культури як такої (Емський указ).

Майже повне унеможливлення
громадської діяльності штовхає радикальну молодь до організації
підпільної партії "Земля і воля", а потім – "Народна воля".
Український
елемент в обох організаціях домінує як у сенсі організаційному, так й
ідеологічному: зокрема, "Народна воля" ставить перед собою завдання
знищення імперії і постання на її місці "Загальноруського союзу" з тих
автономних держав, які не захочуть повного усамостійнення.

Починається кількарічна війна з
самодержавством, вислідом якої є фізична загибель сотень кращих
представників української молоді.

3. Певна
лібералізація політики верхів Російської імперії з кінця ХІХ століття
викликає до життя нові форми громадської самоорганізації українців.
Утім, ще до цієї лібералізації виникає підпільне "Братство Тарасівців"
(1891 рік).
Це – не політична партія, а саме громадська
організація, яка готує ідейний ґрунт для власне політичних дій. Серед
знаних членів Братства – Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло
Коцюбинський, Во­лодимир Шемет, Євген Тимченко, Володимир Самійленко,
Микола Воро­ний, Микола Міхновський та інші.

Повний список членів Братства
невідомий, як і точна кількість його членів – адже йшлося про
підпільну, добре законспіровану організацію. За­галом до десяти філій
цього товариства входили близько ста осіб.
З документів поліції
відомо, що братчики про­пагу­вали свої ідеї переважно серед гімназистів
та студентів, поширювали при­ве­зену з Гали­чи­ни нелегальну українську
літературу.

Цен­тром діяльності організації спо­чатку був Харків, після ареш­тів у Харкові центр Братства пере­міс­тився до Києва.

Але головною сферою зусиль із
самоорганізації українців у ці роки стали земства, самоврядні
губернські, міські і сільські земські установи.

Земства як установи місцевого
самоврядування діяли на Лівобережжі та на Півдні України від 1864 року,
а на Правобережжі – від 1911 року. Російсь­кий уряд наба­гато менше
контролював діяльність земств, ніж державних ус­танов, і тому в
земських установах працювало чимало діячів українського ру­ху, і у свою
чергу, ряд земств на початку ХХ століття підтримував український рух.

Так, Си­мон Пет­лю­ра під час
Першої сві­тової війни пра­цював за­с­тупником уповно­важе­ного
Всеро­сій­ського союзу земств, а у квітні 1918 року був обра­ний
головою Київ­ського губернського земства і Всеукра­їнського со­юзу
земств.
Члени Центральної Ра­ди Пав­ло Чи­жев­сь­кий, Воло­ди­мир
Ле­онтович і Микола Ко­валевський, Микола Біля­шівсь­кий, Ілля Шраг
працювали перед революцією у земствах.


У земському русі працювали і член
Центральної Ради та посол України в Німеччині барон Федір Штей­н­гель,
майбутні мі­ністри закор­донних справ Андрій Ніковський та Дмитро
Дорошенко і член Генерального Суду УНР Андрій В'язлов.
Нарешті,
прем'єр Української Держави Федір Лизогуб, брат народовольця Дмитра
Лизогуба, у 1901–15 роках був головою Полтавської губернської земської
управи.

Це тільки частина верхівки
земського руху, головним же чинником самоорганізації були тисячі
працівників земських структур по всій підросійській Україні.

4. Ще одним із
головних способів громадської самоорганізації став в Україні
відновлений з кінця ХІХ століття кооперативний рух. Йшлося не про суто
економічну справу: кооперативний рух на території України набув
національного характеру, який виявив себе у намаганні організаційно
усамостійнитися від всеросійських кооперативних союзів
, створити свої
всеукраїнські центри кооперації і ста­ти матеріальною опорою
національно-визвольних сил
. Кооперація мала свої видавництва та
читальні, підтримувала "Просвіту" тощо. Напередодні 1917 року в
українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних
галузей діяльності і близько 50-ти їхніх союзів.


Споживчі кооперативні товариства
обслуговували 9 мільйонів осіб. 1917 рік був відзначений значним
організаційним зміцненням української кооперації. Кількість
кооперативних союзів протягом року збільшилась у два рази і досягла
100. Знані кооператори брали безпосередню участь у створенні
Центральної Ради, проведенні Національного Конгресу, селянського
з'їзду, обіймали ключові посади в уряді та багатьох місцевих
адміністраціях. Кооперація була середовищем, з якого йшло поповнення
національно свідомих і знайомих з управлінською діяльністю кадрів для
створених нових органів влади.

1918 року українська кооперація обслуго­вує вже 16 мільйонів осіб й охоплює абсолютну більшість селянських господарств.

Тоді ж розпочав діяльність
Всеукраїнський кооператив­ний видавничий союз "Книгоспілка", що
об'єднав кооперативні видавництва країни і надрукував за цей рік у
кілька разів більше книжок, ніж державні видавництва. Саме кооперація
взяла на себе постачання армії УНР необхідним – продовольством,
амуніцією, зброєю. Більшовики після 1921 року змушені були відновити
український кооперативний рух, бо без нього економіка країни виявилася
паралізованою, і він відігравав роль соціально-економічного й
культурницького осердя українства аж до Голодомору, коли був остаточно
розгромлений.

5. А ще ж у цей
період на Наддніпрянщині діяла мережа "Просвіт", різного роду гуртків,
жіночих організацій, профспілок, допомогових кас...


Одне слово, навіть у самодержавній імперії, навіть за воєнних умов українці вміли самоорганізовуватися.