хочу сюди!
 

Елена

46 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 47-57 років

Замітки з міткою «вірші»

Ви знаєте, це так просто...

Ви знаєте, це так просто,

Достатньо підняти руку,

І сяде на неї простір

Як птах, повелитель звуку.

Напне, мов вітрило, воло,

Смакуючи нову пісню,

І пустить її на волю –

Всередині їй так тісно.

І місяць, що в небі тужить,

Потоне у благодаті,

Це, знаєте, просто дуже,

Достатньо уяву мати.

 

Сонечко та сонце

Сонечко присіло на билину,
Лапками тонкими дріботить.
          Бурштиновим сяєвом долину
          Сонце враз наповнило! - на мить…

Сонечко пробігло по билині
Аж до вістря гострого й за мить
Полетіло…
                           Ген за край долини
          Сонце пада. Сходить ніч, сурмить…

09.02.2011


© Stepans’ka Marina (SMG)


За секунду до осені...

За секунду до осені,

Що закохана в ніч,

Що жене листя росяні

На пустелях узбіч,

Де не мучишся спрагою

У чеканні дощів,

Тиша тішить увагою

Й загадковістю снів.


Осінь. біля вікна

Якби ж побачить журавлиний клин,

Що від озер ясних до сонця лине…

Не йняти віри тузі –

Не один

Ти знаєш:

Ні.

Надія не загине.

Крижинам не віддасть свого тепла,

Не змовкне навіки, гріхами скута.

Землі чужої запашна отрута

Не вб’є жаги,

Не спинить вороття

До вод джерельних.

З безлічі шляхів

Той шлях,

Що досі в серці не зотлів,

Розбудить пам’ять…

 

Тож нехай зі скла,

Немов з душі запиленого тла,

Дощі змивають дні,

Змивають ночі –

У погляді надії на життя

То сльози каяття,

То сльози прощі.

Я був отут. Я знаю цю дорогу...

Я був отут. Я знаю цю дорогу,

Де у траві сховалися віки,

Де хмари щедро роздають вологу,

І тчуть туманні спогади думки,

Де в золоті дерев блукають чари,

Які можливі тільки восени,

І втомлені додому йдуть отари,

Де їх чекають затишок та сни.



 

У світі невигойності і бруду...

У світі невигойності і бруду,

Солоних слів та капосних манер,

Я трішечки закоханий у чудо,

Від створення небес і дотепер.

Минає вік невдачами побитий,

За ним мільйони чергою стоять,

Минає все, та хочеться пожити,

І чуда того самого чекать.



Заворожило, замело...

Заворожило, замело.

Холодний шлях, година рання.

У поле вибігло село

Стрічати півнями світання.

Заклякла світу карусель.

Хатин виблискують зіниці.

І одинокий журавель

Води випрошує в криниці.


шось таке

Напевне, я трохи дивна, 
 А може, всього лиш жива, 
Малюю словами битви, 
Та кожна із них не нова.  

Будую, а потім руйную, 
А може усе навпаки, 
Вдягнула на серце збрую, 
Малюю на ній квітки.  

Чекаю чогось, шукаю 
Натхнення, бажання, мету. 
Буває ще – рими складаю, 
Ховаю між них самоту.  

Колись перестану чекати, 
Допишу разом всі казки, 
Й почну щось нове малювати, 
Словами знов будуть мазки. 
25.05.2020р. 

Без слiв

Мiй перший вiрш украiнською 
****************
Душа злетiла
у височiнь небесну,
але безкрила.
Спiва без музики i слiв,
Тай дивиться,
очi закрив назавжди...



вiрш неримований, як все, що я пишу. Хочу додати, що схiдняки не тупоголовi, як декотрi вважають, а звичайнi люди, якi мають гiднiсть.

Сергій ЖАДАН

ЦИТАТНИК

В почині завжди є процес твого народження. І це – суттєвий крок до заморок життя. Під владою зірок вже наростає твій процент, що зменшує твій строк.

Та разом з тим це та пора, коли виходить на-гора твоя залежність від умов народження. І ти, немов сліпий, не здатен вибирать поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна – це твоє тавро і твій кацет, чий прояв є надміру злим, бо туго стягнено вузли, і хоч гидке твоє лице, та мусиш бути з ним.

Вітчизни – різні. І твоя, на жаль, не з кращих. Все ж не я, так інші цей сприймають край з утіхою. Тож, хоч тікай, “любов к отчизні” в цих краях завжди була за кайф.

“Любов к отчизні” є слова, з яких повинен випливать життя людського вічний сенс, хоч як на мене спосіб сей кохання плідно убива саме поняття “секс”.

Вітчизна це, скоріше, звір, тому, якщо ти маєш зір, на нього пильно озирнись: любов до нього – шлях униз. У цьому випадку, повір, чесніше онанізм.

Вважай, тобі не повезло, бо здавна згублене весло, яким би вигріб ти звідсіль. І це була б розумна ціль, бо громадянство тут є зло, що роз’їда, мов сіль.

Країна ця – великий гріх людей і Бога. Наш поріг навряд чи подолать кому – він неприступний, ніби мур. І це нагадує скоріш не дім, але тюрму.

У тому сенсі, що таки ти звідси міг би утекти. Проте – за чим? Щоб десь вночі – і побивайся, і кричи в надії марній зішкребти лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти сидиш в оточенні води або пісків, їх не пройти, тому кордон – кінець мети, де розбудовано пости і зірвано мости.

І це об’єднує народ, підтримує нейтральність вод і невгасимий блиск в очах. Суспільству ж прагнеться вбачать в усьому цьому вищий код ментальності. Хоча,

на перший погляд, їх не є – подібностей, чий сплав дає основу єдності, але єднання є, хоч і мале. Наприклад, сонце, що встає, чи спільний туалет.

Крім того, може об’єднать розмитий шлях, відсутність дна. Потопи, струси чи вогонь – це об’єднає будь-кого. І можна, зрештою, додать фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш, тим більше – з ким. Уважно стеж, як неба згорнено сувій, як простір біль тамує свій, як насідає дикий степ і порожніє світ.

Хоча, здавалося б, речей та явищ – тьма. Та все тече і змінюється, біжучи від нас, мабуть, не без причин. Тож речі тануть нам з очей, мов стравлені харчі.

І не втішає навіть те, що виробництво їх росте. Всі речі поглина земля, і це наводить переляк, та вартість кожної, проте, не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки Життя є речі більш тривкі. Насамперед – існує час, й тому, хто все це поміча, спада на думку, що роки є плинні, мов сеча.

Іще існує відчуття, що все гаразд, та до пуття це відчуття ні я, ні ти в собі не можем віднайти, тому сприймаємо життя з відсутністю мети.

Існує небо, а затим – десяток-другий перспектив, копа означень, сотні назв, освіта рас, злягання мас, і Бог, що в межах самоти охороняє нас.

І смерть – косою чи серпом врізає віку нам обом, і мста – густа, мов тінь хреста, між нами вперто вироста, і давить соляним стовпом небесна висота.

***

© Сергій Жадан. Всі права застережені.